Заходи, що здійснюються в межах державного управління (зокрема, обов’язкове ліцензування банківської діяльності; підпорядкування банків спільним правилам та нормам, що регулюють проведення банківських операцій; здійснення нагляду за банками з боку центробанку або іншого уповноваженого органу в межах встановлених повноважень; встановлення для банків економічних нормативів, статистичної та бухгалтерської звітності; встановлення режиму банківської таємниці тощо), спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Можна говорити, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.[295]

В Україні банківський сектор у 90-х роках неодноразово перебував у скрутному становищі, що пояснювалося, в першу чергу, несприятливими економічними умовами. Зокрема спостерігалося функціонування великої кількості фінансових посередників, що також не сприяло економічній безпеці держави. Крім того, відбувався відтік вітчизняного капіталу.[296] Економічній безпеці комерційних банків в Україні загрожували такі фактори, як цілеспрямований підрив їх ділової репутації; недосконалість у підборі кадрів; недостатність власних коштів; надання фіктивної інформації клієнтами; використання фальшивих векселів, цінних паперів і гарантійних листів; неповернення виданих кредитів, правова неврегульованість цього напрямку банківської діяльності, а також недосконала оцінка кредитних ризиків; відсутність банків даних про недобросовісних позичальників; маніпулювання з кредитними картками, банкоматами; втрата ділової інформації; недосконалість структур забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки банківських установ тощо.

До недоліків можна віднести і нестабільність банківського законодавства, а також наявність до 1999 р. лише одного спеціального закону в сфері банківської діяльності.[297] До 2000 р. в Україні був відсутній і закон про банківську таємницю. Виходячи з цього, вітчизняні банки повинні були надавати інформацію про свою діяльність у 28 різних інстанцій, що певною мірою знижувало рівень їхньої економічної безпеки. Водночас банки не мали можливості отримати від державних структур належну інформацію про розкрадання грошових коштів у великих розмірах, виявлення фальшивих грошових знаків, недобросовісних клієнтів, що також явно не сприяло підвищенню ступеня економічної безпеки. У кредитному портфелі українських банків частка прострочених процентів і пролонгованих кредитів досить велика.[298]

Звичайно, ці негативні наслідки значною мірою були подолані за останні роки, політика банків переорієнтована із отримання надприбутків до проведення якісного маркетингу та менеджменту для підвищення рівня залучення капіталів у банківську сферу. В цілому, не дивлячись на значну кількість проблем, банки стають більш надійними – з 2000 р. вага „поганих” кредитів знизилася в кредитному портфелі вітчизняних банків від 20% до 18-19%. Страхові резерви покривають майже 80% відсотків всього сумнівного кредитного портфеля.

Також було змінено підхід НБУ до розподілу банків за рівнем капіталу. Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні від 28.08.2001 р. для забезпечення їх реальної капіталізації всі банки поділяються за рівнем достатності капіталу на: добре капіталізовані; достатньо капіталізовані; недокапіталізовані; значно недокапіталізовані; критично недокапіталізовані. Комісія НБУ з питань нагляду і регулювання діяльності банків рішенням від 29 січня 2002 р. розподілила (умовно) діючі в Україні банки на чотири групи в залежності від їх чистих активів (загальні активи за мінусом сформованих резервів по активних операціях) наступним чином:

Група 1. Найбільші банки. Активи понад 1200 млн грн. До цієї групи входять: „Аваль”, „Приватбанк”, „Промінвестбанк”, „Ощадбанк”, „Укрексімбанк”, „Укрсоцбанк”, „УкрСіббанк”, „Райффайзенбанк Україна”.

Група 2. Великі банки. Активи понад 400 млн грн. Сюди входять 12 банків, в т.ч. ПУМБ, „Брокбізнесбанк”, „Надра”, „Правекс-Банк”, ЗУКБ, „Фінанси і кредит” тощо.

Група 3. Середні банки. Активи понад 150 млн грн. Входять 35 банків, в т.ч. „Мрія”, „Форум”, „ІНГ Банк Україна” тощо.

Група 4. Малі банки. Активи менш як 150 млн грн. Входить 98 банків.

На початку 2003 р. ця класифікація була дещо змінена шляхом підняття планки активів.

На рівні чинного законодавства закріплено також поняття системоутворюючого банку, зобов'язання якого становлять не менш як 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. Так, до систмоутворюючих банків України можна віднести Промінвестбанк, Ощадбанк України, Аваль та декілька інших.

Як відзначав у 2001 р. Лайош Бокрош, директор Фінансової консультаційної служби регіонів Європи та Середньої Азії Світового банку, наводячи характеристику фінансового сектора України, банківській системі країни притаманні, зокрема, такі особливості: 1) більшість банків перебуває в приватних руках, багато з них неплатоспроможні або неліквідні; 2) вибіркове оздоровлення з різними результатами; 3) якість портфеля залишається низькою, поліпшення майже не відбувається; 4) низька якість обслуговування як корпоративних, так і роздрібних клієнтів; 5) поліпшення регулювання й нагляду не підкріплюється належним застосуванням на практиці контролю й регулятивних актів; 6) роздрібнення й монополізація внутрішніх ринків; 7) фінансові труднощі у не зовсім життєздатній реальній економіці.[299]

В той же час не можна говорити, що всі представники Світового банку стоять на зазначеній позиції. В принципі багато фахівців зазначають, що не можна аналізувати стан банківської системи України, базуючись на показниках банківських систем розвинених систем. Наша країна, як і більшість пострадянських країн, має певні особливості в організації економіки (не слід плутати із національними особливостями). Крім того пройшло недостатньо часу для нормального розвитку банківської системи (у 1991 р. вона почала формуватися як незалежна, однак гіперінфляція 1993 – 1994 р. відіграла помітну роль у становленні кредитно-фінансових інститутів, як і криза 1998 р.). Таким чином, негативні фактори, які притаманні банківській системі України, слід брати до уваги із врахуванням певних чинників. Тим більше, що і за статичними даними, і за аналітичними висновками, банківська система України, починаючи із 2000 р. поступово збільшує обсяги банківських операцій, намагаючись при цьому здійснити декілька завдань: наростити активи, залучити більше депозитів, покращити рівень банківських посередницьких операцій і при цьому залишатися стабільною організаційною структурою для клієнтів. Разом з тим обсяги активів (не більше як $ 20 млрд) і капітал ($ 1, 5 млрд) української банківської системи залишаються незначними для обслуговування достатньо великої промислово розвинутої економіки із 48-мільйонним населенням. За підсумками 2002 року сукупний капітал збільшився з 6817,22 млн грн. (129 банків, що надали інформацію до АУБ станом на 01.01.2002 р.) до 8739,84 млн грн. (135 бнаків, що надали інформацію до АУБ станом на 01.01.2003 р.) (Див. Додатки А, Б).

Концентрація банківського капіталу в Україні є високою – більше половини капіталу зосереджено в 20 набільших банках. Найбільший капітал за підсумками 2003 р. має АППБ „Аваль”, який збільшив цей показник протягом року на 36,37% і який складає 5977,65 млн грн.[300]

У дослідженнях стану фінансового сектора України, що проводилися Світовим банком за підсумками 2001 р., його експерти відзначали, що створення більшого і ефективнішого банківського сектора повинно стати головним пріоритетним завданням в наступні 3 – 5 років.[301] Оскільки сьогодні у сфері фінансових послуг в Україні діє значна кількість відносно невеликих банків. А слабкість інститутів фінансового посередництва створює значні перешкоди для економічного зростання. В той же час саме фінансові послуги, у тому числі банківські й страхові, є перспективними в Україні за умов створення сприятливого режиму і залучення інвестицій.[302]

Можна відзначити, що сьогодні вітчизняний ринок фінансових послуг досяг того рівня, що цілий ряд інститутів пропонує практично ідентичний їх набір. І виділитися зможе той, хто запропонує або більш вигідні ставки (що є достатньо проблематичним), або буде використовувати нестандартні маркетингові ходи. Зокрема, столичні банки не можуть далі знижувати рентабельність бізнесу, а починають віддавати перевагу маркетинговим стратегіям. Це складне завдання, оскільки на український ринок виходять російські та іноземні банки, у яких маркетингові технології більш розвинені. Це стимулює наших фінансистів вдосконалювати свою стратегію. Не виключено, що у недалекому майбутньому відбудеться укрупнення банківських структур і перерозподіл ринку. [303] Зокрема, серед нових пріоритетів виділяють такі: масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій, оскільки за словами фахівців, істотно наростивши свої капітали, банки вже створили базу для розвитку напрямів, що дорого коштують.[304]

В той же час спостерігається незадовільний стан з формуванням здорового конкурентного середовища в банківській сфері в провінції, де спостерігається незначний попит на банківські послуги з боку місцевих фізичних та юридичних осіб через загальні незадовільні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низький рівень пропозиції банківських послуг з боку місцевих банків. Ряд авторів, зокрема К. Раєвський, В. Костицький звертають увагу на те, що першою проблемою є нераціональна територіальна структура банківської системи. Якщо у західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4 – 5 банків та їхніх відділень на 10 тис чоловік (без урахування ощадних й небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить: 1 банк приблизно на 60 тис чоловік (якщо брати Київ, який має відносно великий показник).[305]

В той же час НБУ має намір створити в 2003 р. в своїй структурі департамент, який буде займатися питаннями розвитку банківської системи та координувати роботу інших підрозділів національного банку. Створення департаменту аргументується тим, що зараз, на погляд центрального банку, в нього погано налагоджена робота зі зверненнями комерційних банків і немає підрозділу, що відповідає за стратегічний розвиток банківської системи.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що для свого подальшого розвитку банківська система України повинна вирішити цілий ряд завдань, пов’язаних з реформуванням грошово-кредитної системи, в тому числі:

– розширення доступу малих та середніх підприємств до ринку банківського капіталу;

– збільшення строків погашення банківських кредитів, поступова переорієнтація короткострокових кредитів на середньострокові та довгострокові, що вкладатимуться в національну економіку;

– спроможність до самофінансування шляхом банківських позичок;

– створення бази для іпотечного та іншого забезпеченого кредитування та фінансового лізингу;

– створення ефективної системи захисту прав кредитора шляхом проведення комплексної реформи в сфері регулювання кредитного ринку України;

– розширення участі іноземних банків у наданні капіталу та „ноу-хау”;

– розширення набору посередницьких операцій та банківських послуг для додаткового зацікавлення потенційних клієнтів;

– вирівнювання пропозицій по депозитах для юридичних і фізичних осіб (як у національній, так і в іноземній валютах);

– забезпечення якісного проведення заходів щодо створення прозорої банківської системи шляхом конкретизації введених вимог щодо обсягу розкриття фінансових відомостей банками та підприємствами;

– вдосконалення режиму банківського нагляду та контролю.

2.3 Роль банківського сектора в організації банківської діяльності. Правові аспекти взаємодії елементів банківської системи

Розглядаючи банківську систему, слід пам’ятати про визначальну роль, яку відіграють банківські установи (в першу чергу комерційні банки), в забезпеченні її функціонування та розвитку. Комерційні банки – це основна складова кредитної системи держави. В сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.

Банківська система починала свою роботу в надзвичайно жорсткому економічному середовищі. В цей час в Україні спостерігалося стрімке падіння виробництва, цінова лібералізація, руйнівна гіперінфляція та повний дисбаланс економічних процесів. Звичайно, зазначені фактори не сприяли процесу формування банками власної ресурсної бази та капіталу, стримували розвиток довгострокового кредитування, робили банківську сферу надто ризиковою і ненадійною для потенційних клієнтів. Негативним фактором був також недостатній досвід роботи новостворених банків у ринкових умовах, що призводило до підвищеної ризиковості їх діяльності, яку банки намагалися подолати шляхом встановлення високих процентних ставок за короткостроковими кредитами.

Зважаючи на проблему регулювання грошово-кредитного ринку, з 1995 р. за ініціативою НБУ було розроблено й впроваджено механізм випуску облігацій державної внутрішньої позики, емітентом яких є Міністерство фінансів, а агентом з їх розміщення – Національний банк. При цьому майже з моменту започаткування роботи вітчизняного фондового ринку його активними учасниками стали комерційні банки. [306]

Однак протягом 1995 – 1998 рр. значна частина комерційних банків вдавалася до неконтрольованого зростання кількості та розширення операцій без створення відповідної системи контролю за їх здійсненням, у тому числі без налагодження відповідної системи управління ризиками. І тому банківська система виявилася здебільшого не готовою до ефективної роботи в умовах помірних темпів інфляції та вдосконалення Національним банком системи регулювання і нагляду за діяльністю банківського сектора. Не всі банківські установи розуміють необхідність впровадження нових інформаційних технологій, сучасних банківських продуктів, міжнародного аудиту, вдосконалення маркетингу з метою залучення додаткових клієнтів. Особливо це стосується невеликих регіональних банків, які порівняно із столичними, знаходяться ніби осторонь великих фінансових потоків.

На національному грошово-кредитному ринку спостерігається збільшення конкуренції, в тому числі за участі іноземних банків, які мають більше можливостей та інструментів для розширення сфери свого впливу.[307] Відбуваються також швидкі зміни інформаційних технологій, а більшість банків (за винятком системоутворюючих) наприкінці 2000 р. працювали на застарілому обладнанні. Для впровадження нових інформаційних продуктів повинні будуть впроваджуватися нові кластерні рішення, тобто обладнання, що коштує недешево.

В той же час не можна говорити лише про недоліки в сфері діяльності банків. Одним з найсуттєвіших досягнень банківської системи України стало створення ефективної і потужної платіжної системи на основі впровадженої у 1994 р. Системи електронних платежів (СЕП). Основною метою вдосконалення СЕП у 1997 р. стало її реформування у зв’язку з переходом вітчизняної банківської системи на Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності (МСБО). Основним законодавчим актом, що врегульовує питання функціонування платіжних систем, став прийнятий у 2001 р. Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. [308] Технічні можливості платіжних систем України відповідають високим вимогам та міжнародним технічним стандартам і повністю можуть забезпечити потреби вітчизняної банківської системи. Зокрема відповідні технології дозволяють обернути капітал через СЕП НБУ 11 разів за добу. Деякі фахівці вважають, що зазначені технічні можливості платіжної системи поки що не мають аналогів у більшості країн.[309] Однак при цьому проблемою України є відрив фінансового сектора (в якому превалюють банки) від сектора економіки, що не сприяє стабільності та розвитку добробуту суспільства.

За законодавством України обробка та передача в межах країни електронних та паперових документів на переказ, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що діють в Україні. Діяльність платіжної системи (за винятком внутрішньобанківської) визначається відповідно до правил, які приймаються платіжною організацією і повинні визначати організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принципи виконання документів на переказ, відкликання документів на переказ, порядок вирішення спорів, управління ризиками в системі, систему страхування, систему захисту інформації, порядок проведення реконсиляції тощо.

Чинним законодавством передбачено декілька видів платіжних систем. Зокрема, за юрисдикцією вони можуть класифікуватися на внутрішньодержавні та міжнародні. Перші, в свою чергу, за правовою ознакою засновника поділяються на банківські та небанківські платіжні системи. Внутрішньодержавні банківські платіжні системи включають в себе системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи. Щодо внутрішньобанківської платіжної системи, то вона створюється безпосередньо самим банком з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для проведення переказу грошей між його підрозділами. Банк самостійно визначає умови та порядок функціонування власної внутрішньобанківської платіжної системи з урахуванням вимог закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Система електронних платежів НБУ є державною системою міжбанківських розрахунків. Вона обслуговує ті банківські установи, які мають кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ. Саме на НБУ покладено завдання регламентації діяльності СЕП, забезпечення її функціонування, надання гарантій її надійності та безпеки з метою проведення через неї міжбанківських переказів. Щодо використання технічних можливостей міжнародних платіжних систем в Україні, то відповідно до зазначеного закону банки, клірингові установи, а також інші установи, що надають фінансові послуги, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах після отримання ними відповідного дозволу Національного банку України. [310]

Слід звернути увагу на те, що для подальшого розвитку банківського сектора повинні запроваджуватися нові банківські продукти, в тому числі пластикові картки, які будуть в недалекому майбутньому невід’ємним атрибутом банківської діяльності. Через 25 років більша частина населення всього світу зможе мати легкий доступ до послуг глобального бездротового зв`язку та до “розумних” платіжних дебетових карток.[311] Згідно з оцінкою Шведського банку, вартість операції знижується на два порядки при переході від традиційних розрахунків готівкою на розрахунки через Інтернет. [312]

В Україні у 2001 р. було впроваджено пілотний проект зі створення Національної системи масових електронних платежів – НСМЕП. У межах проекту було розпочато програму роботи з Укрпоштою, підписано відповідні угоди. НБУ дав дозвіл Укрпошті виконувати готівкові операції за картками, її установи отримали право видавати – приймати готівку. Крім того, НБУ закінчив розроблення системи інтерплат, яка дозволяє за допомоги карток НСМЕП здійснювати розрахунки Інтернет-платежів. Можна платити в Інтернет-магазинах, на комерційних сайтах, здійснювати грошові перекази, оплачувати комунальні послуги, послуги Інтернет-провайдерів, ІР телефонії та мобільного зв’язку, оплату авіа-, залізничних квитків, перераховувати кошти на розважальні заходи в режимі он-лайт. Це називають справжнім проривом в е-комерції. Ще одна новація – Off-line операції, коли банкомат, який не підключено до телефонної мережі, тобто не з’єднано з банківською установою, може здійснювати операції з емітованими картками. Якщо в міжнародних картках з чіпами та магнітними стрічками в будь-якому разі необхідний зв’язок з банком, аби отримати інформацію про рахунок, то українські чіпові картки містять у собі всі відомості про залишки на рахунку.[313]

На кінець 2002 р. НСМЕП експлуатується у багатоемітентному режимі багатьма банками у різних регіонах України. Учасниками НСМЕП є банки у Київському, Харківському, Одеському, Чернігівському, Запорізькому, Дніпропетровському, Львівському та Сумському регіонах, і процес вступу банків до НСМЕП набуває поширення. Банками емітовано понад 85 тис. карток, використовується близько 400 одиниць термінального обладнання (включаючи банкомати), а загальні обороти банків по карткових рахунках НСМЕП за місяць складають близько 20 млн грн.[314] Таким чином, є підстави вважати пілотний проект успішно завершеним і переходити до промислової експлуатації НСМЕП в Україні. Економічна ефективність функціонування НСМЕП доведена багатьма комерційними банками і може бути значно вищою у майбутньому, з розвитком еквайрингової мережі. Найближчим часом має бути розроблена спільно з урядом державна програма розвитку НСМЕП в Україні, а також створення керівного органу платіжної організації НСМЕП.

У 2003 р. декілька вітчизняних банків запланували запустити пілотний проект переходу на більш сучасний стандарт платіжних карток – EMV. Цей стандарт прийнятий основними платіжними системами: Europay, MasterCard та Viza International для дебетових і кредитних карток. Міжнародні платіжні системи встановили закінчення терміну переходу банків на чипові системи – 2005-2006 рр.[315] (Див. Додаток В).

Отже, основними позитивними результатами функціонування банківського сектора України можна вважати:

– розвиток форм власності в банківському секторі (працюють лише два державних банки);

– перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, що сприяло прозорості банківської системи і разом з цим підвищенню довіри іноземних інвесторів;

– розвиток конкурентоспроможної і оснащеної платіжної системи;

– участь у формуванні фондового ринку;

– створення наявних умов для підвищення довіри населення до банківської системи, результатом чого є підвищення показників депозитних надходжень;

– поступове позитивне вирішення питання докапіталізації банківських установ.

У структурі кредитів банківських установ збільшилася частка кредитів, виданих суб’єктам господарської діяльності, знизилась частка короткострокових кредитів, поліпшилася якість кредитного портфеля – стало менше сумнівних, пролонгованих і прострочених кредитів. Підвищені вимоги до забезпечення кредитів, змінено підходи до резервування. Збільшилися також обсяги депозитів як юридичних, так і фізичних осіб: більш високими темпами почали зростати депозити до запитання фізичних осіб, що пов’язано переважно із розширенням дебетових зарплатних кредитних карток.

І досі залишається спірним питання щодо необхідності зменшення чи збільшення кількості банків в Україні, є чимало прибічників кожної з позицій. Але не викликає сумнівів необхідність капіталізації банківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог. Банкам був встановлений термін – до 17 січня 2003 р. вони, залежно від статусу, повинні були наростити свої капітали до 1 – 3 млн євро. Значна кількість банкірів вже вирішили або продовжують вирішувати питання позитивно, хоча досить часто це зводиться до росту статутних фондів.[316] У той же час спостерігається нарощування капіталів не за рахунок отриманих прибутків (як це передбачено законодавством), а іншими, не завжди легітимними шляхами. Прикладом може бути поповнення статутного фонду шляхом проведення переоцінки (нерухомого та рухомого майна, в тому числі цінних паперів). Прогнозується, що у 2002 – 2003 рр. будуть застосовуватись такі методи нарощування капіталу як звільнення коштів з резервів та збільшення субординованого боргу.[317] Щодо останнього, то НБУ розглядає питання скасування такого інструменту як субординований борг та недопущення збільшення капіталу шляхом переоцінки основних ресурсів.

Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду відповідальні певною мірою за збереження коштів вкладників, тому що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу повинні пред’являтися дві вимоги: мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику. Законом „Про банки і банківську діяльність” мінімальний розмір статутного капіталу визначений в таких розмірах: для місцевих кооперативних банків – 1 млн євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, – 3 млн євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, – 5 млн євро.[318]

Відповідно до вимог НБУ банки створили такі цільові фонди коштів як: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у випадку неплатоспроможності банку, а з іншої – призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас відмічається позитивна діяльність з боку НБУ в напрямку зменшення ставок резервування.

Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з Законом „Про банки і банківську діяльність” системоутворюючий банк – це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як Аваль, Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, УкрСіббанк.

ЗАТ „Промислово-інвестиційний банк” за 2000 р. мав найбільший капітал – 725 млн грн, що складало третину всього банківського капіталу країни. Цей банк обслуговує ряд великих промислових підприємств, фінансує декілька державних програм (у тому числі серійне виробництво пасажирського літака АН-140). Він має власну політичну силу – Партію економічного розвитку і „діловий клуб” – Лігу великих банків. За міжнародними рейтингами ПІБ – єдиний український банк, який займає високе місце серед провідних банків світу та входить до числа 500 найбільших банків Європи і 2000 банків світу.[319]

АППБ „Аваль” утворився в 1992 р., його штат перевищує 6 тис співробітників. Обслуговує значну кількість корпоративних клієнтів, у тому числі „Кока-колу”, „Мак-Дональдс”, „Цептер”, „Адідас” тощо. Серед акціонерів – Пенсійний фонд України, „Укртелеком”, „Укрпошта” тощо. Є лідером на ринку кредитних карток. Здійснює обслуговування та кредитування АПК замість „України”.

ПУМБ – найбільш надійний банк (за даними ЄБРР) заявив про себе у грудні 1991 р. – як призаводська фінансова установа „Азовсталі”. Серед його акціонерів – ЄБРР, Світовий банк, Німецька корпорація інвестицій та розвитку, нідерландський банк „Mees Pierson N.V.” З іншого боку – „Азовсталь” (25% пакету акцій).[320]

Банк „Фінанси і кредит” не входить до системоутворюючих банків України, але продовжує нарощувати свої активи. На вітчизняному банківському ринку він помітний тим, що утримує 65 % ринку ввезення готівкової валюти. Зокрема, саме „Фінанси і кредит” увіз на територію пострадянського простору нову грошову одиницю країн Європейської Співдружності – євро. Поряд із стандартними банківськими послугами банк активно співпрацює із страховими компаніями „Омега” і „Скайд Вест”, що дозволятиме йому пропонувати клієнтам до п’яти видів страхових послуг.[321]

У структурі банківської системи України слід також відмітити і АКБ „Правекс-Банк”, який у 2001 р. святкував своє десятиріччя. Відсутність у його складі осіб, пов’язаних із номенклатурною економікою, за словами керівництва банку, дозволило йому відмовитися від безперспективного протекціонізму окремих владних та олігархічних структур, взамін чого банк отримав свободу дій в нових ринкових умовах господарювання і право повною мірою використовувати всі переваги західного стилю менеджменту, заснованого на конкурентних засадах комерційної ефективності.[322] У 1998 р. „Правекс-Банк” першим в Україні отримав ліцензію на проведення операцій з банківськими та дорогоцінними металами і утримує позиції лідера в цьому сегменті ринку як в роздрібній торгівлі, так і на оптовому ринку в Українській міжбанківській валютній біржі.[323]

Говорячи про правовий статус банківських установ, слід звернути увагу на функціональну структуру, оскільки саме в розвиткові функціональних структур банків проявилася їх спроможність до адаптації, пристосування, гнучкості, до реакції на зміни, що відбуваються, та вимоги фінансового ринку. Перехід від командно-адміністративних організаційних принципів, де домінували притаманні бюрократичним системам принципи розподілу праці та повноважень, ієрархічності, до принципів ринкового управління вимагав застосування гнучких організаційних структур, заснованих на розподілі праці за функціонально-виробничим принципом. Оскільки структурно-функціональна побудова комерційних банків певною мірою пов’язана з завданнями, що вирішуються банком, передісторією його розвитку та іншими індивідуальними особливостями, в представленому дослідженні можна говорити лише про типові структурно-функціональні елементи, притаманні більшості банків.[324]

До складу організаційно-функціональної структури входять: спостережна рада банку, правління банку, його секретаріат; управління справами банку; структурний підрозділ (управління, відділ) з правових питань (адміністративно-правове); управління фінансування кредитування; відділ контролю за невиконанням кредитних договорів; фондовий центр; одне чи декілька операційних управлінь, включаючи відділ розрахункових операцій, підрозділи по обслуговуванню населення, операційну касу, групу інкасацій; управління бухгалтерського обліку, включаючи підрозділи звітності та економічного аналізу, матеріального обліку, розрахунків; управління кореспондентських відносин та валютних операцій, включаючи підрозділи міжфілійних розрахунків (за наявності філій), опрацювання банківської інформації; управління пластикових карток, включаючи групу підтримки процессінгу; розрахунковий центр або управління супроводження автоматизації банківських технологій, включаючи підрозділи супроводження засобів і систем обчислювальної техніки та зв’язку, інформаційної безпеки та системного адміністрування; управління грошового обігу, включаючи підрозділи касових операцій, інкасо, технічного забезпечення; депозитарій; відділ кадрів; служба безпеки, включаючи бюро перепусток; господарське управління; гараж, філії та відділення банку.

Крім того, для зміцнення деяких важливих функціональних напрямків у структурі банку можуть бути такі підрозділи: а) управління економічного аналізу, внутрішнього контролю, координації та удосконалення банківської діяльності; б) відділ розвитку та вдосконалення систем обробки банківської інформації.

В.М. Усоскін виділяє в загальній організаційній структурі банку два типи відділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції. Лінійні відділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийняттям вкладів, видачею кредитів, покупкою цінних паперів тощо. Термін «лінійний» характеризує характер зв’язків цих відділів з вищими ешелонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює безперервне „коло команд” або „лінію” команд за вертикаллю, пов’язуючи один рівень з іншим. У свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, надають їм допомогу для підвищення ефективності їх діяльності. Прикладом можуть служити відділи планування, кадрів, юридичний, статистики тощо.[325]

Стратегія кожного банку будується на таких визначальних засадах:

– якомога дешевше придбати капітал (сплатити найнижчу процентну ставку як по залучених депозитах, так і по міжбанківських кредитах);

– продати капітал та послуги по рентабельній ставці (отримати якомога вищу процентну ставку по розміщених коштах);

– знизити ризик втрат шляхом: а) відбору надійних клієнтів та отримання гарантій; б) диверсифікації операцій та освоєння різних ринків позичкового капіталу.[326]

Звідси можна виділити найбільш важливі види доходів та видатків банківських установ. До першої категорії відносяться: а) проценти, отримані за позичками; б) проценти і дивіденди по інвестиціях; в) комісійні збори та інші платежі за послуги. Основні види витрат банку, які мають найбільшу питому вагу: а) проценти, сплачені по депозитах; б) заробітна плата, премії і соціальні виплати; в) податки та загальнообов’язкові збори.[327]

Окреме питання для дослідження – відокремлені підрозділи комерційних банків (філії, відділення, представництва), оскільки чинне законодавство передбачає певні особливості в регламентації їх діяльності поряд із комерційними банками, що не мають філій. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що пов’язано з історичними особливостями їх утворення. Слід відзначити й процес поступового зростання мережі філій великих банків. Так, протягом січня – червня 2002 р. мережа банківських філій розширилася на 27 одиниць до 1350 філій.[328] Тим більше, що однією з найпоширеніших форм здійснення банківської діяльності на ринках інших країн є надання банками послуг через свої зарубіжні філії.[329] Зокрема, в Україні протягом 2003 р. особливістю стане вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом.

Зараз офіційна пропозиція України СОТ в сфері банківської діяльності не передбачає для іноземних банків будь-якої можливості безпосередньо відкривати філії в Україні.[330] Для іноземного банку єдиний спосіб ведення діяльності в України, таким чином, полягає в створенні дочірнього підприємства, для цього є потрібним дозвіл НБУ, рішення про надання якого ухвалюється останнім на свій розсуд. Як зазначають експерти, така ситуація не вважається прийнятною для держав – членів ЄС, які в багатьох випадках підкреслювали необхідність того, аби Україна включала в свою пропозицію СОТ створення безпосередніх банківських філій.[331]

У цьому контексті доцільно враховувати зарубіжний досвід регулювання створення та функціонування філій іноземних банків на внутрішньому ринку, особливо досвід країн Центральної та Східної Європи, які, як і Україна, здійснюють трансформацію своїх економік, але які просунулися значно далі у залученні іноземних інвестицій, в тому числі і у вигляді філій іноземних банків. У деяких країнах ЦСЄ протягом 1999–2001 років діяла наступна кількість філій: Польща – 14, Чехія – 10, Болгарія – 8, Литва – 4, Словаччина – 2, Латвія – 1, Естонія – 1.[332] При цьому філії іноземних банків є повноправною складовою банківських систем європейських країн та можуть здійснювати весь обсяг банківських операцій, передбачених для місцевих банків, за незначними виключеннями. Здебільшого вони підпадають під чинність національного банківського законодавства.[333] Так, у Болгарії філія не має права здійснювати операцій, які іноземний банк не має права здійснювати у своїй країні.[334] У Чехії філії іноземних банків не мають прав випускати іпотечні облігації (mortgage bonds).[335] Законодавство Словаччини передбачає для філій іноземних банків можливість здійснення додаткових операцій за умови, що це є необхідним для належного функціонування самої установи, та лише за дозволом Національного банку Словаччини.[336]

Водночас у кінці січня 2003 р. НБУ відкликав з Верховної Ради законопроект "Про філіали іноземних банків", який на погляд центробанку ставив вітчизняні банки в нерівні конкурентні умови.[337] Зокрема, як зазначив голова НБУ Сергій Тигипко, йдеться про положення законопроекту, згідно з яким іноземні банки можуть керуватися їх національним законодавством у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. При цьому голова Нацбанку зазначив, що відкликання цього законопроекту з парламенту не означає, що Україна проти присутності в країні іноземних банків.

Також 30 січня 2003 р. Національним банком України була презентована програма розвитку банківської системи України до 2005 року. Упродовж ближчих трьох років наші банки мають наростити фінансову міць, повернутися обличчям до народу і зробити ще кільканадцять слушних речей. Кредити для пересічних громадян мають подешевшати, а їхні вклади - стати більш захищеними. Війну оголошено непорядним боржникам і брудним грошам. НБУ також наполягає на терміновому схваленні парламентом 16 нових законів, які зроблять регулювання банківської діяльності більш сучасним і досконалим. Голова НБУ також повідомив про наміри застосувати найближчим часом суворі санкції до низки українських банків, які підозрюють у "відмиванні" "брудних" грошей.

Оскільки фінансова система являє собою один з найважливіших інструментів економічної політики держави, ефективність її функціонування багато в чому визначає можливості та характер державного впливу на економіку в цілому та поведінку суб’єктів господарювання. При цьому ключовим моментом залишається спрямування діяльності держави в кінцевому підсумку на забезпечення розвитку та підвищення добробуту суспільства. З іншого боку, створення ефективної системи фінансів (в першу чергу державних) може розглядатися як показник успішності реформування державної влади в її економічному контексті. [338]

Будь-яка суспільнозначуща діяльність обмежується необхідністю дотримання певного набору правил та інструкцій. Діяльність у сфері надання банківських послуг не є винятком із цього правила. Є цілий ряд актів, що мають статус закону, метою яких є встановлення певних обмежень функціонування кредитно-фінансової (в тому числі банківської) системи так, як це відбувається в будь-якій галузі економіки. Основна мета встановлюваних обмежень – охорона юридичних та фізичних осіб від будь-яких зловживань та шахрайств і забезпечення дотримання договірних зобов’язань.

Вказані закони не лише значно відрізняються залежно від країни, де вони прийняті, а й змінюються з часом, оскільки банківська діяльність повинна відповідати постійно тим зрушенням, що відбуваються в економічному житті країни для забезпечення реального сектора необхідним позичковим капіталом. У свою чергу, на центральний банк та уряд покладено завдання проведення спільної економічної політики. Однак кожен з цих органів має свої специфічні завдання, які разом і дозволяють досягати спільної мети. [339]

На відміну від уряду, який безпосередньо врегульовує економічні процеси, що відбуваються в країні, центральний банк впливає на розвиток економіки опосередковано, через грошово-кредитну політику. Застосовуючи законодавчо встановлені заходи впливу на кредитно-фінансові інститути, центральний банк створює певні умови для їх функціонування. Саме ці умови і визначають, певною мірою, напрямки діяльності банківських установ та інших кредитно-фінансових інститутів, які присутні в кредитних системах конкретних країн. Звідси випливає взаємозв’язок фінансових інституцій, який неодноразово відмічався в роботах науковців: з одного боку – національні особливості кредитної системи визначають ступінь регулюючого впливу центрального банку на економіку, а з іншого – зворотній зв’язок комерційних банків істотно впливає на умови функціонування самого центрального банку.[340]

Сучасний стан взаємовідносин центрального банку та банківського сектора держав, особливо коли мова йде про держави з розвиненою економікою, характеризується двома рисами, які є як протилежними за змістом, так і взаємопов’язаними за суттю. З одного боку, аналіз взаємовідносин зазначених банківських структур може свідчити про лібералізацію ринку позичкових капіталів, внаслідок якого банківські установи отримали більшу свободу вибору напрямків власної політики, з іншого – здійснення розвиненими країнами законодавчих заходів у рамках рекомендацій FATF, спрямованих на боротьбу з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом та ухиленням від оподаткування, тягне за собою значне посилення контрольних та наглядових функцій з боку центральних банків і скасування режиму дотримання банківської таємниці та свободи вибору напрямків діяльності в тому розумінні, в якому ці поняття використовувалися ще в другій половині ХХ сторіччя.

Фактично, можна сказати, що відносини між центральним банком та банківським сектором, характерним для кредитної системи конкретної країни, змінюються під впливом умов та завдань діяльності обох сторін в певний проміжок часу. При цьому слід мати на увазі, що для розробки цілісного наукового поняття про об’єктивно існуючу систему недостатньо лише вичленити та перерахувати її окремі елементи, сторони. З позицій науки необхідно „розкрити їх внутрішню закономірність, зв’язок, взаємозв’язок, виявити взаємодію компонентів цілого та відшукати адекватне їй логічне вираження”.[341]

Як правило, не викликає суттєвої дискусії постулат, що для управління банківською системою на верхньому рівні системи необхідна наявність сильного та незалежного центрального банку, на який не може вплинути будь-яка гілка влади. При цьому поняття „незалежність” має достатньо широкий аспект. Зокрема, з позиції Г.А. Тосуняна, поняття “незалежність” стосовно національного центрального банку характеризується достатньо широким обсягом, тобто структурно включає певну множинність елементів, кожному з яких належать ознаки, що відносяться до змісту даного поняття.[342]

Основними принципами, за якими повинна визначатися незалежність центрального банку, є:

1) вона може і повинна носити виключно правовий характер і визначається законодавством відповідної країни про центральний банк.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26