- Золотовалютні резерви Національного банку України, основою яких є Офіційний валютний резерв центробанку.[493] Зокрема, керівництво НБУ проголосило, що протягом 2003 р. золотовалютний запас центробанку повинен зрости на 36,4 % – до $ 6 млрд (зараз він складає $ 4,4 млрд).

Чинне законодавство (ст. 47 Закону „Про Національний банк України”) включає до структури золотовалютного резерву НБУ: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервну позицію в МВФ; іноземну валюту у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності.

Операціями відкритого ринку НБУ є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. Національний банк відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу.

До 23 жовтня 1994 р. в Україні дотримувалися системи множинних курсів, включаючи офіційний валютний курс, який визначався НБУ, і ринковий, який встановлювався на валютних аукціонах. Із 24 жовтня 1994 р. офіційний курс встановлювався за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. З 19 березня 1999 р. НБУ встановив офіційний обмінний курс гривні щодо долара США як середньозважений між курсами за операціями уповноважених комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. У межах своєї загальної відповідальності за забезпечення стабільності національної валюти НБУ може впливати на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютному ринку.

Отже, центробанк використовував кілька режимів – від множинного до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу, який і був офіційно запроваджений на початку 2000 р. Введення плаваючого курсу та запровадження на міжбанківському ринку торгової сесії поглибили лібералізацію валютного ринку та зменшили обсяг арбітражних операцій, забезпечили стабілізацію обмінного курсу, подальший розвиток безготівкового і готівкового валютного ринків, а також зовнішньоекономічної діяльності, збільшення припливу валюти до України та збереження міжнародних валютних резервів НБУ. [494]

У березні 2003 р. НБУ скасував обмеження на 5%-ве відхилення курсу гривні від офіційного при здійсненні операцій купівлі-продажу готівкової іноземної валюти, яке було введено у вересні 2001 р.

Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України визначені НБУ у Правилах здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України.[495]

Відповідно до зазначених Правил операції на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать НБУ, уповноважені банки (комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями); уповноважені кредитно-фінансові установи (які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями) та валютні біржі. Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць відповідно до Порядку встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют.[496]

Слід розуміти, що ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому ринкове регулювання засноване на конкуренції й породжує стимули розвитку; відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин. Починаючи з кінця лютого 2003 р. НБУ поставив на меті лібералізацію валютного ринку країни. З початку року НБУ вже ухвалив пакет рішень з лібералізації валютного ринку й протягом січня – лютого займався узгодженням їх з іншими відомствами.

У грошово-кредитній політиці використовуються, окрім зазначених інструментів монетарної політики, також і селективні інструменти.[497] Хоча слід зазначити, що селективні інструменти є характерними для банківських систем на перехідному етапі і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.

Із грошово-кредитною політикою тісно пов’язане виконання і інших основних функцій центрального банку, зокрема функція „банку банків”. Функція головного банку включає в себе три напрямки, достатньо пов’язані між собою. По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації по міжбанківських розрахунках. По-друге, при таких взаєморозрахунках деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може, при певних умовах, надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок при такій потребі. І навпаки, центральний банк може “скачати” ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк повинний користуватися такою інтервенцією на ринок для контролю над грошовою масою або процентними ставками – в залежності від країни та ситуації тому чи іншому аспекту приділяється більша увага в межах, що встановлюються фінансовою владою.[498] На початку 2003 р. Національним банком внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків.[499]

Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада в принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому ведеться рух надходжень та виплат. У деяких країнах – Франції, Німеччині, Іспанії, Італії – надходження та видатки забезпечуються Казначейством, і центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок по всій території країни, однак надходження та видатки гарантуються Центральним банком. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.

В Україні згідно зі ст. 31 Закону „Про Національний банк України” Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначаються договором між НБУ та ДКУ.

Центральний банк бере участь також в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують зобов’язання Міністерства фінансів, банки здійснюють консультації з приводу емісій та реалізації їх для держави, забезпечують торги та організують синдикати по придбанню позичок, управляють боргами та виплатами по купонах.[500]

У 2003 р. НБУ планує створити в своїй структурі аналітичну службу, що буде об’єднувати розрізнені зусилля різних департаментів для отримання банком реальних макроекономічних показників.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що у виборі сучасного курсу та основних індикаторів грошово-кредитної політики, а також пріоритетних інструментів монетарної політики основним критерієм її ефективності повинні бути не об’ємні характеристики грошової маси, а в першу чергу результативність механізму грошової емісії, який повинен забезпечувати необхідне збалансування попиту та пропозиції грошових коштів як головної умови стабільності та зміцнення національної валюти. Правові норми, закладені в чинному законодавстві, визначають компетенцію центробанку в організації монетарної політики і дозволяють йому в межах повноважень, в тому числі за рахунок власної нормотворчості, здійснювати регулювання грошово-кредитним ринком та забезпечувати стабільність гривні.

Розділ 4. Правові засади організації банківського нагляду в Україні

4.1 Поняття банківського нагляду. Його мета

Фінансово-кредитні інститути створюють можливості для мобілізації грошових накопичень шляхом випуску фінансових інструментів, які пристосовані до ощадних та операційних потреб вкладника, і використовують ці кошти, надаючи кредити або фінансові активи, пристосовані для позичальників (інвесторів та споживачів). Зазначене фінансове посередництво сприяє процесам накопичення інвестицій в економіці, оскільки фінансові установи скорочують ризик втрати капіталу, зменшують видатки по угодах та забезпечують інвестору або споживачу виділення коштів у необхідній кількості та послідовності погашення кредиту, що прийнятна для них. Тому виправданою є постійна тенденція зростання капіталу в банківській сфері.

В той же час розвиток фінансової системи включає процес створення інвертної піраміди, оскільки фінансові установи будуть базу для своїх активів шляхом розширення своїх зобов’язань (пасивів). Різнобічність активів повинна скорочувати ризики через диверсифікацію, але паралельно зростає ризик диверсифікації пасивів, якщо останні не є виключно внутрішніми фондами або капіталом. Історія періодично спостерігає падіння фінансових пірамід внаслідок надмірних спекуляцій або емісії грошей. Особливо це помітно у періоди, коли відбуваються циклічні коливання економіки. Можна згадати і Велику американську кризу 1929 р., за якою почалася Велика депресія 30–х років, і кризу Східно-Азійського ринку 1997–1998 р., за якою потягнувся дефолт у Росії та банківські кризи інших пострадянських країн, у тому числі й України.

Створення центрального банку не в останню чергу пов’язано саме із необхідністю захисту та зміцнення інвертної фінансової піраміди, щоб регулювати та попереджати падіння, які так властиві хисткій фінансовій надбудові.

Ще однією з причин, яка пояснює необхідність здійснення постійного регулювання банківських установ, є формування останніми механізму платежів в економіці. Створена розгалужена мережа платіжного механізму впливає на своєчасність платежів в усіх сферах економіки. І стабільна та ефективна робота платіжної системи настільки важлива для суспільства, що її часткова або повна неспрацьованість потягне за собою величезні витрати. Для ефективної організації роботи платіжні системи повинні бути безпечними та економічно ефективними, легко реагувати на коливання ринку та бути взаємопов’язаними з іншими субсистемами.[501]

Банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.

Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв`язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природнім центром банківського нагляду.

Однак зосередження банківського нагляду та регулювання в руках центрального банку не розглядається як єдиний можливий варіант і часто викликає нарікання. З одного боку, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформація, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов`язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством.

На думку деяких дослідників, зосередження всієї адміністративно-командної грошово-кредитної влади в руках одного відомства може призвести до зайвої бюрократизації, зарегламентованості і зрештою, до втрати ініціативи і підприємливості всієї системи органів, що контролюються. Крім того, при такому устрої кредитної системи можливі різного роду зловживання. Існує також пропозиція створити декілька органів управління кредитною системою, компетенція яких засновувалася б на принципі розподілу влади (на базі досвіду Франції). В деяких країнах орган банківського нагляду створюється в межах Міністерства фінансів або Казначейства. Але, як правило, ці установи є достатньо політизованими і не завжди координують свої зусилля з іншими державними інститутами.

Якщо аналізувати загальну практику діяльності органів банківського нагляду та його місце в системі органів управління, то можна зробити дійти такого висновку. Чим сильнішим і незалежнішим є центральний банк країни, тим більше підстав для створення структури банківського нагляду в його межах. І навпаки, чим він більш слабший і залежний від органів влади, тим наявніша необхідність створення незалежного банківського нагляду.

В банківському середовищі існує думка, що орган банківського нагляду повинен мати свій особливий статус або хоча б паритет поряд із іншими основними відділами центрального банку, міністерства або бути окремою незалежною організацією. Директором банківського нагляду повинна виступати незалежна особа, що підпорядковується або керівнику центрального банку, або заступнику міністра фінансів (казначейства), хоча останнє менш бажано. Така організація покликана для створення необхідного рівня довіри в банківській системі для створення необхідної правової сили наглядових директив.

Банківський нагляд (у широкому розумінні) є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров`я.[502] Незважаючи на специфіку банківського нагляду в різних державах, його цілі і завдання, в основному, подібні.

Головними завданнями, що стоять перед будь-якою системою банківського нагляду, є:

– гарантія здоров`я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни;

– захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Ця задача пов`язана із підтримкою довір`я громадськості до банківської системи, втрата якого веде до її послаблення і таких макроекономічних наслідків, як скорочення грошової пропозиції, розвал системи платежів, більш несподівані зобов`язання уряду, економічна нестабільність у державі.

– підвищення конкуренції в банківському секторі: тобто банківські закони й положення повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції;

– підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система повинна відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг по прийнятій вартості. Грошові кошти повинні надходити в економічні сектори, які можуть використати їх найбільш продуктивно і ефективно.

Визначення заходів, що здійснюються в рамках банківського нагляду, має не лише економічне, а й політичне значення. Ще у 1996 р. директор Департаменту банківського нагляду НБУ А.І. Степаненко зазначав, що правильне розуміння органами державної влади ідеології банківського нагляду є важливим політичним питанням і дуже важливо, щоб акценти було розставлено правильно, особливо на рівні владних структур. Адже в цивілізованих країнах право захисту власності є незаперечним і найвищим.[503]

Італійський фінансист Карл Нанні вважає, що кінцевою метою банківського контролю є усунення системних та індивідуальних ризиків, а також стимулювання ефективності банківської системи.[504] Р.С. Портер називає також такі завдання банківського нагляду, як підвищення конкуренції в банківському секторі економіки, підвищення ефективності банківської справи, справедливий розподіл кредиту в економіці.[505]

Сильна і пристосована до ринкових умов банківська система надто необхідна як провідник монетарної політики центрального банку в економіку країни. Тому завдання банківського нагляду тісно пов`язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику. Підтримка стабільності банківського сектора спрямована також на попередження системних ризиків, яку полягають у тому, що банкрутство одного банку може потягти за собою банкрутство декількох банків та втрату довіри до всієї системи. Захисту підлягає і фонд страхування від втрат у тих країнах, де застосовуються заходи по захисту інтересів банківських вкладників. Відповідно центробанк зацікавлений в забезпеченні дотримання піднаглядовими суб’єктами банківських законів і положень. Для його здійснення згідно з іншими завданнями в державі необхідне розвинене, пристосоване до ринкових умов банківське законодавство.

Банківський нагляд повинен базуватися на нормах спеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція в першу чергу вимагає наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов’язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того, банківський нагляд забезпечує дотримання стандартів та нормативів суб`єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.

Як одна з основних функцій центробанку банківський нагляд повинен бути спрямований на підтримку надійності й ефективності окремих банків з метою забезпечення стабільності і нормального функціонування всієї системи. Тобто, найважливіше призначення банківського нагляду – вберегти діяльність банків від фатальних ризиків та захистити інтереси вкладників. Те, що саме банкам потрібен посилений нагляд, не викликає сумнівів. Вони відіграють ключову роль у кредитно-фінансовій системі країни та в національній економіці, вони значно зачіпають інтереси суспільства, в першу чергу фінансові. Тому саме кредитно-фінансові установи (а банки – першочергово) в усьому світі знаходяться під наглядом з боку держави та незалежним контролем більше, ніж будь-які інші об’єкти, що здійснюють підприємницьку діяльність. Служби банківського нагляду здійснюють наглядові функції, спрямовані на оцінку й стримування численних ризиків при здійсненні комерційними банками банківських операцій з метою недопущення їх збитковості, неліквідності й банкрутства.[506]

Однак слід пам’ятати, що до завдань банківського нагляду не повинно входити вирішення проблем, пов’язаних із значними змінами на макроекономічному рівні, в політичному житті тощо. Банківський нагляд може лише вирішувати важливі задачі в процесі системних перетворень. Органи банківського нагляду не повинні здійснювати постійну фінансову підтримку окремих комерційних банків, тому не слід поєднувати функції службової особи органу банківського нагляду та керівника комерційного банку. В свою чергу, центральний банк країни повинен сприяти тимчасовій підтримці ліквідності комерційного банку (кредитування в надзвичайних обставинах). Тобто, орган банківського нагляду повинен дотримуватися своїх традиційних наглядових функцій і надавати підтримки політиці уряду. Не слід також приписувати наглядовим органам поєднання функції нагляду з управлінням або володінням банками, як і не слід приписувати їм виступати в ролі власників або директорів (керуючих) банками і в той же час здійснювати нагляд за їх діяльністю. Закладена в такому разі противага інтересів буде призводити до серйозного підриву довіри до осіб, що займаються банківським наглядом.

Нагляд здійснюється вже при створенні банківської установи: банківською діяльністю може займатися лише той, хто отримав відповідний дозвіл (ліцензію). Право на отримання дозволу, в свою чергу, має той, хто може сформувати статутний капітал у мінімальному розмірі, визначеному законодавством; керівник повинен мати необхідні професійні якості й мати надійну репутацію. Назву „банк” й „банкір” можуть мати лише кредитні установи, що отримали дозвіл. Хоча встановлене законом поняття банківської операції (за загальноприйнятою практикою) є відносно широким, існують грошові внески, операції з якими не можна назвати банківськими, і які, відповідно, не вимагають дозволу (наприклад, у Німеччині це продаж прав участі в товариствах або часток власності в майні так званого майнового фонду нерухомості[507]). Підприємства, що здійснюють виключно такі форми діяльності, не підпадають у сферу банківського нагляду.

Метою нагляду є підтримання ефективності банківської системи, оскільки банки повинні забезпечити виконання своїх платіжних зобов’язань і в економічно важкі часи. Це означає, що поточні операції будь-якого банку повинні здійснюватися так, щоб обсяг позик знаходився у відповідному співвідношенні до власного капіталу банку, щоб банк в будь-який час мав достатні поточні фінансові ресурси й давав у позику доручені грошові кошти лише за умови, що він зможе справитися з ситуацією при непередбаченій втраті окремих кредитів, в тому числі й великих. Для кінцевої реалізації зазначеної мети уповноваженим органом банківського нагляду встановлюються детальні принципи, що стосуються власного капіталу й ліквідності. Принципи закріплюють істотні обмеження для банківської діяльності, які пов`язані з ризиками, і цим зменшують загальний ризик для окремих банків. Завдяки регулярним повідомленням і контролю, а також особливим виїзним перевіркам контролюється дотримання принципів й інших законодавчо приписаних обов’язків (наприклад, повідомлення про всі кредити, які перевищують певну суму).

В концепцію банківського нагляду повинна бути закладена відсутність можливості втручання в договірні відносини клієнта та банку, що повинні вирішуватися за взаємною згодою сторін або в судовому порядку. Орган нагляду не повинен впливати на виконання окремих договірних відносин, хоча клієнт банку зацікавлений в підтримці його інтересів в можливих приватно-правових спорах. Нагляд служить виключно суспільним цілям: захисту вкладів і підтриманню ефективної кредитної системи. Якщо всупереч активному державному нагляду відбувається банкрутство банку, може постраждати більша кількість кредиторів й вкладників, серед яких багато дрібних вкладників. Щоб захистити їх від втрати свої вкладів, окремі групи банків створюють страхові установи для відповідних сфер або загальнонаціональний фонд гарантування вкладів. Зокрема, в ФРН вклади в приватних банках страхуються фондами Федерального союзу німецьких банків по захисту вкладів. Фонд дає гарантію на вклади кожного вкладника розміром 30% власного капіталу відповідного банку. Таким чином повністю захищаються звичайні ощадні суми.[508]

Якщо виходити із положень теорії права, то наглядовий орган за своєю суттю не має відносин підлеглості із органом, за яким здійснюється нагляд. Наглядовий орган оцінює діяльність відповідної особи лише з позиції законності, але не доцільності, не втручаючись в його оперативну або іншу форму діяльності. На відміну від нагляду контроль передбачає, як правило, наявність відносин підлеглості між органом, що контролює, та особою, над якою здійснюється контроль, а також втручання в оперативну діяльність підконтрольної особи з метою усунення допущених порушень.[509] Тому слід розрізняти функції центробанку в сфері банківського регулювання й нагляду за діяльністю комерційних банків та в сфері банківського контролю за діяльністю своїх філій. В контексті зазначеного цікавою вбачається позиція професора Ю.М. Козлова, який пише: „Відомо, що „нагляд” характеризується в усіх існуючих наукових та інших джерелах як вид контрольної діяльності. Яким же чином сталося, що вид діяльності перетворився в орган, що здійснює цей вид діяльності? Відповідь отримати не уявляється можливим.”[510]

Жан Матук стоїть на узагальненні зазначених повноважень центробанку під егідою „банківський контроль”, включаючи до нього видання нормативно-правових актів, процес спостереження за діяльністю банків та адміністративно-вольовий вплив на їх діяльність.[511] Навпаки, В.П. Поляков в якості узагальнюючого бере поняття „банківське регулювання”, яке визначає як систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи.[512]

В.В. Пасічник розмежовує зазначені поняття і зазначає, що під банківським регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків мається на увазі цілісне і безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами.[513]

Г.А. Тосунян, розглядаючи компетенцію центробанку в сфері банківського нагляду, приходить до висновку про наявність підпорядкованості між центробанком та банківськими установами.[514] Звичайно, ця позиція не є абсолютно підтримуваною більшістю вчених, у тому числі і автором зазначеної праці. Викладене свідчить про неоднозначність вирішення питання щодо поняття та обсягу банківського нагляду, про наявну наукову дискусію у застосуванні вищезазначених термінів та розумінні їх правової природи. Тим більше, що сама суть фінансового контролю є складною за змістом. Зокрема, д.ю.н. Грачова О.Ю. зазначає, що фінансовий контроль є складною, багатоаспектною категорією. З одного боку, – це функція державного управління, по відношенню до якого виступає засобом, інструментом реалізації політики держави. З іншого боку, сам фінансовий контроль можна розглядати як управлінську діяльність, що має свої методи, способи, форми реалізації.[515]

Досить цікавою є позиція представників USAID, зокрема Гері Гегенхаймера – старшого юридичного радника, який вказує на такі особливості застосування вищезазначених термінів. Поняття „регулювання” часто відноситься до юридичних правил чи адміністративних вимог, що пред’являються органами влади. „Нагляд” означає процедуру постійного моніторингу за відповідністю цих вимог. „Пруденційний нагляд” є спеціалізованим типом нагляду та, за загальним порядком, відноситься до фінансових інститутів, в першу чергу банків. Замість того, аби просто створювати правила, що регулюють діяльність банків, підхід пруденційного нагляду розроблений для гарантування фінансової стабільності банків. Країни, що мають підхід пруденційного нагляду, здійснюють його двома шляхами:

1) гарантуючи те, що банки вчиняють діяльність по обмеженню та контролю за ризиком;

2) гарантуючи те, що банківська діяльність буде здійснюватися особами, що відповідають критеріям порядності та чесності.[516]

Аналіз поняття „банківський нагляд” дає можливість стверджувати, що він являє собою одну із форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк (або інший орган, на який покладені зазначені функції) реалізує функцію державного управління банківським сектором. Прийнято розрізняти економічні, адміністративні та ідеологічні способи або методи управлінської діяльності, в рамках яких існує безліч приватних методів або прийомів.

Економічні методи регулювання включають податкові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосування впливу для конкретної ситуації). Вони спрямовані на досягнення економічних цілей – цільового кредитування, визначення норм обов’язкових резервів тощо.[517]

Суть адміністративних методів (а саме вони займають провідне місце в організації банківського регулювання) може бути виражена в наступному:

а) встановлення певного порядку дії в сфері державного управління (приписи);

б) заборона певних дій (заборони);

в) надання можливості вибору дій (жорсткий варіант дозволів, розрахований на поведінку посадових осіб, які зобов’язані вибрати один з передбачених адміністративно-правовою нормою варіантів дій у відповідних умовах);

г) надання можливості діяти на свій розсуд (м’який дозвіл, розрахований переважно на громадян, а за формою є дозвільним методом);

д) допуск за певних умов паритетного юридичного становища сторін у відношенні, що регулюється (процесуальна рівність).[518]

З методами та формами управлінської діяльності тісно пов’язані певні управлінські процедури, зокрема: 1) підготовка, прийняття та виконання рішень; 2) координація управлінської діяльності (економія ресурсів та коштів, ефективне виконання відповідних завдань); 3) організаційні, реєстраційні, дозвільні та обліково-повідомляючі форми роботи; 4) консультативна та інформаційна діяльність; 5) облікові, аналітичні, програмні форми роботи, а також звітність.[519]

Уповноважені здійснювати банківський нагляд і контроль органи в своїй безпосередній діяльності реалізують зазначені методи та форми, що дозволяє їм вирішувати основні завдання банківського нагляду. Державне управління передбачає гнучкість методів, у тому числі застосування реформ. Зокрема, на рівні теорії слід розуміти: оскільки державного втручання уникнути неможливо і в принципі цього робити не слід, то необхідно, по-перше, виділити сфери життя суспільства, де управлінська діяльність необхідна, бажана, доцільна і де вона недопустима; по-друге, визначити міру втручання управлінської діяльності держави та дотримуватися її. Ці сфери і регуляційна міра повинні бути такими, щоб втручання держави, з одного боку, не порушувало природної саморегуляції суспільства, а з іншого – дозволяло б виправити недоліки стихійного розвитку. В цьому зиск державного управління.

Головна мета регулювання банківською системою полягає в створенні умов для ефективної та стабільної роботи всіх конкуруючих один з одним банківських установ і разом з ними господарюючих суб’єктів. Управління комерційними банками з боку державних органів здійснюється в формах регулювання та нагляду. Окремі автори включають до їх складу і стимулювання діяльності банківських установ.[520] Державне регулювання покликане сприяти забезпеченню: стійкості роботи та зміцненню фінансового стану банківської установи; орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства; наукової організації грошового обігу в народному господарстві; створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб.

Банківське регулювання як одна з форм державного управління являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі. Слід розуміти, що терміни „банківське регулювання” і „банківський контроль” не є тотожними, оскільки відносяться до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль зі діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з чинним законодавством.

Ян Гінді відмічав чотири основні причини, згідно з якими банки повинні регулюватися: 1) грошово-кредитна політика – спроможність створювати гроші; 2) розміщення кредитів – канал кредитів та інвестицій; 3) конкуренція та інновації – щоб попередити картелі; 4) „розважливе” регулювання – збереження приватних накопичень, оперування механізмами платежів та схильність до банкрутства.[521]

Банківський нагляд є тією сферою, яка повинна розглядатися як об’єкт державного управління, а діяльність кредитно-фінансових установ – як сфера суспільного життя, де управлінська діяльність необхідна, бажана, і доцільна. Його повна відсутність – це створення потенційних умов для фінансових правопорушень та зловживань, це можливість банкрутства банку, це збитки, понесені вкладниками (а не засновниками, як правило), це втрата довіри до банківської сфери – а значить і різке зменшення надходження вільних коштів у банківський обіг, послаблення вітчизняного ринку позичкових капіталів, зменшення вкладання коштів у виробництво, втрата зацікавленості інвестора, послаблення національної валюти тощо. Цей перелік можна продовжувати, але результат залишається єдиним – дестабілізація національної економіки з можливою об’явою дефолту.

В більшості країн юридичні рамки банківської діяльності включають правові норми і інструкції, закони, що регулюють комерційні операції, погашення заборгованості, а також закони щодо банкрутства. При відсутності такої юридичної бази проблеми фінансового сектора значно поглиблюються.

Для забезпечення ефективного здійснення банківського нагляду в законодавчому порядку повинні бути визначені такі основні риси, властиві органу банківського нагляду, як:

– наявність повноважень щодо надання та відкликання банківських ліцензій на підставі чітко сформульованих вимог до ліцензування банків;

– наявність повноважень щодо встановлення економічних нормативів, яких банки повинні дотримуватися і керуватися ними в своїй діяльності;

– можливість щодо запиту інформації в будь-якій формі та в будь-які строки відносно фінансового стану банків та дотримання ними економічних нормативів;

– можливість проведення інспектування діяльності банків, у тому числі мати доступ до будь-якої інформації і в банку, і поза ним;

– мати повноваження щодо застосування певних примусових заходів стосовно банків, зокрема можливість усунення з посади та зміни членів правління й керівництва з метою забезпечення дотримання економічних нормативів.

Правові норми встановлюють межі, обов`язкові для банків і покликані забезпечити стійкість і надійність банківської системи. Це головні елементи, що сприяють попередженню, обмеженню й усуненню збитків.

Зокрема, в банківському праві Франції банківський нагляд і контроль відносять до дисциплінарної функції центрального банку над банками та кредитними установами (коло установ, про які йде мова, залежить від конкретних країн), що здійснюється з метою, перш за все, забезпечити безпеку вкладів, а також попередити розвиток фатальної ланки банківських банкрутств.

Контроль у рамках даної дисциплінарної функції охоплює таі ділянки: саме існування банків, отримання дозволу на їх створення або перетворення, а також на здійснення діяльності; концентрація їх ризиків; ліквідність; платоспроможність.

Як зазначалося, банківський нагляд повинен базуватися на певних правових засадах, які чітко врегульовані нормами чинного законодавства. Як правило, в розвинених країнах норми щодо функціонування банківського нагляду, навіть якщо такий орган включений до структури центрального банку, регулюються окремими законами про банківський нагляд.[522]

Зазначені повноваження використовуються органом банківського нагляду для здійснення його наглядових повноважень. Однією з умов проведення системної банківської перебудови є наділення наглядового органу відповідними повноваженнями на законодавчому рівні для створення можливості здійснювати повноцінний банківський нагляд. Створення структури банківського нагляду завжди тягне за собою вирішення проблеми – яке йому зайняти місце в банківській системі. Світова практика доводить, що банківський нагляд може функціонувати як автономна від центрального банку структура або як одна з ланок системи центрального банку.[523]

Міжнародні наукові розробки в сфері банківського нагляду виробили декілька теорій урядового регулювання. Перша, класична теорія Пігу (1938 р.) говорить про те, що влада монополій, зовнішні чинники та асиметрія в наданні інформації створюють конструктивну роль для міцної „урядової руки, яка допомагає” нейтралізувати недоліки ринку і, таким чином, поліпшити суспільний добробут.[524] Стосовно до банківського сектора така точка зору передбачає жорсткий урядовий нагляд за банками, обмеження банківської діяльності, обмеження щодо входження банків на ринок, схему страхування депозитів, в якості доречних видів політики, яка пом’якшує недоліки ринку та поліпшує розподіл ресурсів.

Інші автори (Шлейфер, Вішні) підтримують протилежну позицію, вважаючи, що уряди впроваджують регулювання за принципом „руки, що забирає”.[525] Країни з потужними державними контролерами, обмеженнями банківської діяльності та обмеженнями щодо входження на ринок матимуть тенденцію до більш високого рівня корупції без будь-якого відповідного поліпшення банківської результативності чи стабільності. Тобто, уряди, які приділяють більше уваги уможливленню контролю банків з боку приватного сектора скоріше сприятимуть розвитку банків, ніж уряди, що застосовують більш жорсткий підхід до регулювання.[526] Існує також точка зору „недієвої руки” на регулювання та нагляд, відповідно до якої якщо навіть мають місце недоліки ринку, і навіть якщо уряди демонструють зразкову доброчесність, державне регулювання та нагляд є загалом недієвими у справжньому виправленні недоліків ринку. Тобто, потужне державне регулювання та нагляд, які хоча і не є обов’язково чи умисно корупційними, не створять кращої результативності та стабільності банків.

Д. Р. Барт, Д. Капрі та Р. Левін в рамках роботи Світового банку провели дослідження регуляторної та наглядової політики в 107 країнах (2001 р.) і дійшли до таких висновків.[527] Актуальною є позиція теорії „руки, що забирає”. Більш суворе регулювання щодо входження на ринок, обмеження банківської діяльності, потужні контролюючі агентства. Страхування депозитів та державна власність на банківський сектор не мають позитивного зв’язку з результативністю та стабільністю банків. Регуляторні бар’єри входження банків на ринок, регуляторні обмеження діяльності банків, більші наглядові повноваження та державна власність на банки мають позитивний зв’язок з урядовою корупцією. Докази говорять, що регуляторні та наглядові стратегії, що зосереджуються на уповноваженні приватного сектора та обмеженні ефекту несприятливих стимулів від страхування депозитів, працюють найкраще з метою сприяння результативності та стабільності банків. [528]

Банківська практика останніх десятиріч довела правильність висновку, що банківський нагляд і регулювання повинні бути гармонізовані за межі державних кордонів у зв`язку із взаємозалежністю фінансових ринків. Розбіжності в банківському регулюванні є тим фактором, який може справити негативний вплив на фінансові ринки, збільшити ризик банківської діяльності за кордоном, зменшити нагляд за банківськими інститутами, що діють за кордоном.

З метою гармонізації законодавства у 1975 р. був сформований Базельський Комітет під егідою Банку міжнародних розрахунків. Базельський Комітет включає банківських супервізорів із Групи Десятьох (Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Нідерланди, Швеція, Великобританія, США), а також Швейцарію і Люксембург. До його компетенції віднесено розробку групи директив у сфері банківського нагляду з тим, щоб жоден банківський інститут не зміг уникнути банківського контролю. Слід зауважити, що з 12 країн-учасниць лише три неєвропейські країни (США, Канада і Японія), а серед 9 європейських 8 – континентальні країни з міцними традиціями цивільного права. Тобто, є певні підстави говорити про те, що „міжнародні стандарти банківського нагляду” розроблені, фактично, представниками континентальної Європи.

Директиви, розроблені Базельським Комітетом, знайшли своє втілення в Базельському конкордаті, що містить такі ключові принципи: а) нагляд за закордонними банківськими інститутами є загальна відповідальність влади країни, де діє даний інститут, і країни, до якої він належить; б) жоден закордонний інститут не повинен уникати контролю; в) нагляд за ліквідністю – головна відповідальність влади країни функціонування інституту; г) контроль за платоспроможністю інституту у випадку закордонних відділень і головна відповідальністю влади країни функціонування у випадку закордонних дочірніх компаній; д) обмін інформацією повинен сприяти практичному співробітництву між владами країн функціонування і приналежності, а також уповноваженню банківських інспекцій з боку влади країни приналежності на території країни функціонування.

У серпні 1987 р. Базельським Комітетом були опубліковані „Ключові принципи ефективного банківського нагляду”, які стали основним джерелом рекомендацій для розробки національних банківських законодавств країн, що формували національні банківські системи або реформували їх, виходячи зі світових стандартів організації банківської справи.

Повноваження наглядового органу та інструменти, що перебувають в його розпорядженні, визначаються в законодавчому порядку. Однак, оскільки наглядовий орган по суті є гарантом законності, від нього не можна вимагати виходити за рамки закону навіть у випадку кризи банківської системи. За наявності системних банківських проблем підтримку повинна надавати держава (уповноважений нею орган). Влада бере на себе відповідальність за новостворені або зростаючі банки та проблеми з депозитами, якщо допускає подальшу роботу банків, що не виконують усіх встановлених вимог. Експерти вважають, що якщо інформація про погіршення стану банківських установ не доводиться до відома громадськості, переважно у формі узгодженої програми з подолання труднощів, що підтримується урядом і центральним банком, то банківських нагляд підводить клієнтів банків. Це може і повинно служити підставою для пред’явлення вимог до уряду компенсувати інтереси вкладників, оскільки влада не виконала вимог закону країни.[529]

Ключові принципи включають 25 основних принципів, підпорядкованих вищезазначеним цілям, що стосуються: a) попередніх умов здійснення ефективного банківського нагляду; b) ліцензування та структури нагляду; с) пруденційних положень та вимог; d) методів поточного банківського контролю; e) офіційних повноважень контролюючих органів; f) трансграничних банківських операцій. [530]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26