Дипломная работа: Фінансові важелі управління державним боргом

Дипломная работа: Фінансові важелі управління державним боргом

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

 “ ФІНАНСОВІ ВАЖЕЛІ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ ”

Київ—2002

3міст

ВСТУП

            Актуальність теми. В умовах формування та функціонування ринкової економіки значно посилюється роль та значення такого компонента державних фінансів як державний борг. Гострою фінансовою проблемою є державний борг для України. В структурному плані він поділяється, як і в інших країнах, на державний внутрішній та зовнішній державний борг. Внутрішній борг держави становить собою заборгованість уряду по державних цінних паперах, по невиплаті заробітної плати у всіх галузях народного господарства, взаємозаборгованість підприємств між собою і державі, боргу держави підприємствам за продукцію. Державний борг деформує економіку, гальмує розвиток реальних економічних процесів і в кінцевому рахунку не дозволяє ефективно розвиватися країні. Великий тягар лягає на державний бюджет. Він постійно знаходиться у кризі, яка чим раз більше поглиблюється. Це й зумовлює формування в Україні значної частини внутрішнього боргу, який дедалі більше зростає.

            Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також зростання витрат по його обслуговуванню посилює як актуальність самої проблеми державного боргу, так і пошуку шляхів вдосконалення його управління. Як свідчить досвід розвинутих країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування істотніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.

            В перехідній економіці України державний борг все більше набуває характеру не лише фінансової, але і соціально-політичної проблеми, яка прямо пов’язана з проблемою економічної безпеки країни. Важливого значення набуває питання управління та обслуговування державного боргу в контексті тих економічних труднощів, які вже впродовж восьми років переживає Україна.

Усі ці  обставини  обумовлюють актуальність вибраної теми  дипломної роботи.

Теоретичні  основи  державного боргу  та  управління  ним  більш-менш  розроблені в  фінансовій літературі. Важливе  місце  в  дослідженні  цієї  проблеми займають праці українських вчених: О.Д.Василика, А.С.Гальчинського, Г.Н.Климка, В.М.Суторміної, В.О.Степаненка, В.М.Федосова, В.М.Федоренка  та  інших. Серед  російських  вчених  потрібно відмітити  праці: М.Б.Богачевського, Б.Г.Болдирєва, Л.О.Дробозіної, Л.М.Красавіної, та  інших. Серед  західних  економістів  важливий  внесок  в  дослідження  цієї  теми  зробили: Д.Рікардо, А.Сміт, Дж.Кейнс, А.Лаффер, А.Лернер, Р.Масгрейв, М.Фрідман і інші.

            В  той  же  час  в  Україні  майже  відсутні  дослідження, що  присвячені  проблемам  управління  державним  боргом, особливостями  його  формування  і  розвитку  в  період  переходу  до  ринкової  економіки. Саме  актуальність, науково-теоретична  і  практична  важливість  проблеми, її  недостатня  дослідженість  в  Україні  склали  передумови  для  вибору  теми  дисертаційного  дослідження. Виходячи  із  ступеню  наукових  розробок  вказаних  проблем  і  реальних  вимог  практики, визначена  мета  і  основні  задачі  дослідження.

          Мета дослідження полягає у вивченні та аналізі основних тенденцій та специфічних особливостей формування державного боргу України, а також розробці на цій основі практичних рекомендацій щодо механізму його управління та обслуговування.

            Для досягнення поставленої мети у роботі передбачається ряд завдань головними з яких є:

-  виявлення основних тенденцій в розвитку державного боргу України, його сучасних розмірів;

-  аналіз структури, основних принципів формування державного боргу України та механізму його обслуговування;

-  досліження місця і ролі держави на фінансовому ринку;

-  виявлення економічних передумов формування державного боргу;

-  проведення аналізу структури окремих компонентів державного внутрішнього боргу та його специфіки;

-  дослідження механізму управління державним боргом;

-  обгрунтування шляхів удосконалення управління державним боргом в Україні;

-  розробка підходів до визначення його оптимальних розмірів і структури.

            Предметом дослідження є фінансові відносини, які утворюються між державою і її кредиторами, в результаті яких формується та зростає державний борг і відбувається його управління та обслуговування.

            Об’єктом дослідження є державний борг, його місце і роль в економічному розвитку України в період 1992 – 2000 роках.

При написанні дипломної роботи використовувались законодавчі і  нормативні  акти, які  регулюють  систему  державного  боргу  та  механізм  його  управління, матеріали  Міністерства  фінансів  України, Міністерства  економіки  України, Міністерства  статистики  України, Державної  комісії  по  цінних  паперах  і  фондовому  ринку, Національного агенства України  по  реконструкції  і  розвитку. В  роботі  над  дисертацією  використовувались  офіційні  публікації  законодавчих  і  виконавчих  органів, видання  фінансових  і  статистичних  установ  країн  з  ринковою  економікою  та  країн, що  трансформуються. В  роботі  використані  також  статистичні  дані  МВФ, ЄБРР. Важливе  значення  мали  праці  українських  та  зарубіжних  економістів, матеріали  науково-практичних  конференцій  та  семінарів, довідкова, періодична  література  та  інші  публікації.

Розділ І. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

1.1. Державний борг в системі державних фінансів

Державний борг – важлива складова державних фінансів. Під державним боргом розуміють всю суму випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх) включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. До появи державного боргу призводить існування державного кредиту.

Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Державний борг підрозділяється на внутрішній і зовнішній.

Державний внутрішній борг - це економічна категорія, що відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. [48, c. 27]                   

З чисто формальної точки зору під державним внутрішнім боргом розуміється вся сума випущених, але не погашених державних позик з нарахованими по них процентами. Останні мають бути сплачені власникам державних цінних паперів у визначені державою строки. Крім суто державного внутрішнього боргу який визначається сумою випущених центральним урядом облігацій та інших видів боргових зобов’язань, а також кредитних цінних паперів, що випущені місцевими органами влади (штати, муніципалітети, окремі великі міста, як правило адміністративні центри) до внутрішнього державного боргу включається також заборгованість державних підприємств. Проте типовою, можна сказати, класичною формою державного боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади.

Державний внутрішній борг класифікується за видом фінансових інструментів та інституціональними ознаками. Мова йде про види та фінансові характеристики державних боргових зобов’язань або позик з одного боку, та державний статус чи рівень влади тих, хто випускає позики чи інші види державних цінних паперів. Звідси йде поділ державного внутрішнього боргу відповідно на державний внутрішній борг центрального уряду та борг місцевих органів влади.

Розміри державного боргу залежать від безлічі факторів, причому вони впливають на борг нерівнозначно. Це стосується випуску державних боргових зобов’язань як у вартісній, так і в товарній формах, відновлення й захист заощаджень громадян, як це має відбуватись в Україні, Росії та інших країнах СНД. Всі ці фактори спричиняють зростанню державного внутрішнього боргу. Цьому сприяє також невиконання зобов’язань національних об’єднань і асоціацій щодо отриманих ними валютних кредитів.

Зовнішній державний борг виникає в зв’язку з залученням державою зовнішніх позик. Державний зовнішній борг класифікується по наступних ознаках: по видах кредитів (банківські і фірмові); по формах надання (валютні і товарні); в залежності від цільового використання (інвестиційні і неінвестиційні позики); по умовах надання (пільгові, за сплатою високих процентів, на компенсаційній основі); по строках повернення заборгованості (короткострокові – до І року, середньострокові – 5-10 років, довгострокові – більше 10 років); по умовах повернення боргу (одночасно, рівними чи не рівними частинами). [22, c. 192]

Протягом двох століть між представниками різних економічних шкіл точаться суперечки: чи є державний борг тягарем для економіки? Прихильники позиції, що заперечує твердження щодо тягаря державного боргу, яка була панівною до другої світової війни і нині підтримується деякими впливовими економістами, вважають, що витрати поточного використання ресурсів, залучених шляхом державних позик, не можуть бути перенесені на майбутні покоління, і тому державний борг – не тягар для них. Їх позиція базується на таких основних аргументах:

-  ресурси, які одержує держава, завжди оплачуються її кредиторами у формі зменшення кількості товарів для приватного споживання, яке не може бути оплачене наступними поколіннями. Закрите суспільство не може мати більшу кількість товарів і послуг, ніж воно виробляє нині. Суспільство не може збільшити цю кількість, розраховуючись за неї майбутнім випуском. Збільшити сьогоднішній обсяг товарів і платити за них виробленим у майбутньому можливо, лише якщо здійснюване запозичення – зовнішнє, тобто зроблене кредиторами, які надають сьогоднішні товари в обмін на пізніший випуск;

-  зобов¢язання для майбутніх платників податків по процентах і основній сумі боргу, до яких призводить внутрішнє запозичення, не є тягарем для суспільства в цілому, оскільки ці платежі тільки перенесення доходів між майбутніми членами суспільства. Втрати платників податків компенсуються вигодою одержувачів платежів.

Один з відомих американських економістів А.Лернер розглядає концепцію “функціональних фінансів”, у якій значну увагу приділяє державному боргу. [21, c. 19] Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний борг як тягар, що накладається на майбутнє покоління, підриває його накопичення. Ця теза міцно закріпилась серед економістів, які займаються проблемою державних фінансів і фінансової політики. Кейнсіанська теорія, навпаки намагалася довести, що питання перекладення частини боргу неможливо розглядати прямолінійно. По суті справа значно складніша. А.Лернер, розглядаючи суть, наслідки державного боргу, виділяє дві його частини – внутрішній і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна розглядати як тягар, накладений на майбутнє покоління. Особи різних вікових груп позичають один одному певні кошти. Під час погашення боргів грошові потоки повертаються до власників. У результаті рівень споживання не зменшується, відбувається лише перерозподіл доходів. [            А.Лернер писав: “Державний борг не є тягарем для майбутнього покоління, бо якщо воно буде здійснювати платежі по цьому боргу, то буде платити самому собі. Державний борг не є тягарем для нації, так як кожен цент процентів чи погашення основної суми позики, яка зібрана серед громадян як платників податків для здійснення платежів по державному боргу, повертається громадянам як до власників облігацій державних позик”. Щодо зовнішнього боргу, то, з точки зору А.Лернера, важливим є те, з якою метою робились позики: для фінансування поточних чи капітальних видатків держави. Якщо позики використовуються для фінансування поточних видатків, то майбутнє покоління з своїх майбутніх доходів будуть змушені гасити борг і проценти зовнішнім кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних державних витрат, то проблема полягатиме в тому, як продуктивно будуть використовуватись отримані кошти. Приріст національного доходу, отриманого в результаті економічного злету, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й збільшити доходи держави і населення.

Погляди на державний борг як на явище, що не є тягарем для економіки, були різко розкритиковані після другої світової війни такими впливовими економістами, як Дж.Бьюкенен, Е.Меаде, Р.Масгрейв, Ф.Модігліані. Їх мотивація у цілому зводиться до такого:

-  тягар державних видатків, що фінансуються податками, переноситься оскільки примусово вилучаються ресурси у теперішніх платників податків. Але видатки, що фінансуються запозиченням – чи то зовнішнім, чи то внутрішнім, - як правило не стають тягарем для поточного покоління, оскільки ресурси надаються заощаджувачами в обмін на державні облігації або інші активи. Для кредиторів змінюється лише форма утримання їх заощаджень;

-  тягар покладається на майбутні покоління, які вимушені платити податки для обслуговування боргу. Ці податки – не просте перенесення доходу, а тягар для всього суспільства, оскільки при відсутності видатків, що фінансуються запозиченням, ці податки не стягувалися б, тоді як інвестори в облігації одержували б такий самий доход від прибутковості фізичних активів, в які їх заощадження були б інвестовані. [18, c. 44-47]

Це думка прихильників класичної обтяжливої позиції, в якій власне стверджується, що тягар державного боргу полягає в додатковому оподаткуванні, необхідному для фінансування процентних зобов¢язань. Так в роботах визначного американського економіста, лауреата Нобелівської премії Дж. Б’юкенена значна увага приділена питанням державного кредиту.

Як підкреслює Дж. Б’юкенен, проблема існує тому, що уряд і політики рідко говорять про те, що державні витрати фінансуються за рахунок випуску грошей. Свою концепцію державного кредиту й урядової заборгованості Б’юкенен виводить з закономірностей суспільного вибору. Він відмічає, що “ніхто не може заперечувати більшу схильність політиків до нарощування державного боргу, ніж до збільшення податків”. Позики розширюють фінансові можливості й сприймаються виборцями як менш тяжкі в порівнянні з податками. Тому депутати законодавчих органів охоче підтримують позичкове фінансування.

Проблема тягаря державного боргу має ряд важливих аспектів. Один з них – це коли державні позичкові операції в довгостроковій перспективі неминуче призводять до зменшення споживання внаслідок падіння обсягів інвестицій в основні виробничі фонди, хоча на короткому проміжку часу одержані позики підвищують споживання.

Відомий економіст М.Калберг пояснює, що допускається, що держава підвищує частку запозичення у національному доході. В короткостроковому періоді це не впливає на дохід, а споживання на душу населення навіть поліпшується. Але у довгостроковому періоді дохід знижується і, як наслідок, споживання на душу населення падає.

Таким чином, на підставі дослідження державного боргу з усіх концепцій можна виділити дві, на наш погляд найцікавші. Перша – А.Лернера про зовнішній борг і його ефективність, яку можна застосувати до наших умов. Зростання зовнішнього боргу тільки тоді стає кабалою, коли залучені фонди пішли на поточні цілі й не привели до створення нової вартості і багатства. Зовнішні позики, залучені на фінансування об¢єктів промислового чи сільськогосподарського будівництва, тобто витрачені продуктивно, створять можливість повернути фонди з процентами, а залишок збільшить вартість і національне багатство.

Друга концепція (кейнсіанська теорія), яку розвивають багато економістів (Р.Масгрейв, К.Макконнелл, С.Брю та ін.), полягає в тому, що державний борг є громадянським активом, складеним із фінансових активів усіх суб¢єктів ринку, тобто веде до підвищення попиту і ціни інших активів. Це становище особливо загострилося б під час зниження нових емісій корпорацій. Через це зайві заощадження мають бути залучені в інвестиції державних цінних паперів. [27, c. 42]

Дослідженню теоретичних питань державного боргу та державного кредиту у вітчизняній літературі приділяється недостатньо уваги, тоді як західна фінансова наука вивчає не лише природу державного боргу, а й наслідки використання боргового фінансування на макро- і мікрорівнях. Тому ці проблеми особливо актуальні і заслуговують на грунтовні дослідження вітчизняною фінансовою наукою.

            Підсумовуючи вищесказане, можна відмітити, що державний борг є іманентною складовою державних фінансів у ринковій економіці. Аналізуючи еволюцію теорій державного кредиту слід відмітити існування багатьох ідей фінансової думки, які пройшли шлях від заперечення доцільності позик у класиків до захоплення ним у кейнсіанців і знову до заперечення державного боргу у неокласиків. Вітчизняна фінансова наука про державний борг, на нашу думку, повинна рухатись шляхом загальносвітових тенденцій фінансової думки, але з урахуванням національних умов.

1.2. Економічні передумови формування державного боргу

Досліджуючи державний борг, не можна обійти проблему бюджетного дефіциту. Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. Бюджетний дефіцит – це фінансове явище, яке не обов`язково відноситься до надзвичайних, виключних подій. В сучасному світі немає держави, яка б в ті чи інші періоди своєї історії не стикалася б з бюджетним дефіцитом. Але якість самого бюджетного дефіциту може бути різною:

а) дефіцит може бути пов`язаний з необхідністю здійснення значних державних вкладень в розвиток економіки. В цьому випадку він відображає не кризовий стан суспільних процесів, а державне регулювання економічної кон’юнктури, прагнення забезпечити прогресивні зрушення в структурі суспільного виробництва. Ще Дж.Кейнс обгрунтував можливість допущення випереджаючого росту державних витрат над доходами на певних етапах розвитку суспільства;

б) дефіцити виникають в результаті надзвичайних обставин (війни, великі стихійні лиха і т.д.), коли звичайних резервів стає недостатньо і потрібно вдаватися до джерел особливого виду;

в) дефіцит може відображати кризові явища в економіці, її розвал, неефективність фінансово-кредитних зв`язків, нездатність уряду тримати під контролем фінансову ситуацію в країні. В цьому випадку бюджетний дефіцит – явище надзвичайно тривожне, яке вимагає прийняття не лише термінових і діючих економічних заходів (по стабілізації економіки, фінансовому оздоровленню господарства і т.д.), але і відповідних політичних рішень.

Звідси зрозуміло, що в умовах економіки, яка розвивається динамічно із стійкими, а головне – ефективними міжнародними зв`язками бюджетний дефіцит (звичайно, в кількісно допустимих межах) може використовуватись. Його не потрібно драматизувати, тому що в борг жили і продовжують жити багато економічно розвинених держав.

Бюджетний дефіцит виник як результат негативних явищ в економічному та політичному житті держави і посилює їх, якщо він перевищує встановлені світовим досвідом показники, в рамках яких бюджетний дефіцит, як правило, керований у цивілізованому суспільстві. Тобто в такому суспільстві він допускається і при чіткому управлінні може дати поштовх розвитку економіки за рахунок керованості процесів. Рівень дефіциту визначається по відношенню до валового внутрішнього продукту (ВВП), або до затверджених витрат бюджету, але він не може бути постійним і залежить від різних чинників, які впливають на розвиток економіки (зростання або зменшення капіталу, розвиток інфляційних процесів). На цій основі можна виділити активні і пасивні форми дефіциту бюджету. [23, c. 34]

Активний дефіцит бюджету дає змогу підштовхнути подальший розвиток економіки і зростання капіталу. Пасивний – підкоряється законам інфляції. Завдання полягає в тому, щоб вишукати можливість за допомогою бюджетного дефіциту стимулювати економічний розвиток держави.

При створенні дефіциту державного бюджету виникають проблеми його покриття з найменшими витратами для економіки. Є декілька шляхів.

1.  Скорочення витрат держбюджету. Цей шлях не завжди прийнятний, так як зменшення витрат може посилити спад в економіці, а скорочення соціальних програм провокує соціальну напруженість і веде до зменшення сукупного попиту, що в свою чергу знижує стимули виробництва.

2.  Збільшення податкового тягаря. Цей шлях призведе до зменшення інвестицій і споживання, що в свою чергу також знижує можливість росту ВВП.

3.  Перетворення дефіциту бюджету в державний борг. Це відбувається за рахунок:

- звернення держави за кредитом до національних банків;

- перетворення кредиту в зовнішній борг при одержанні його від іноземних держав;

- випуску державних цінних паперів – облігацій, які є зобов`язаннями держави виплатити суму запозичених грошей у населення з процентами.

4.  Виплата державного боргу за рахунок збільшення пропозиції грошей на основі їх емісії. Це самий небезпечний шлях погашення бюджетного дефіциту, тому що він веде до інфляції. До такого методу покриття бюджетного дефіциту держави вдаються у випадку неможливості або невміння використовувати інші джерела. По суті це є спосіб відмови від частини боргу, поскільки його виплата відбувається обезціненими грішми.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – дохід від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін.

Напруженість бюджету, що потрібна для стабілізації боргу, можна дещо ослабити якщо допустити деякий темп інфляції. За цих обставин керівна грошово-кредитна установа може дозволити зростання пропозиції грошей темпом швидшим, ніж темп економічного зростання в країні. Держава отримує гроші для фінансування бюджетного дефіциту, коли центральний банк погоджується купити частину державного боргу за заново випущені центральним банком гроші.

Факт існування державного боргу не дає уявлення про реальний фінансово-економічний стан держави. Зростання державного боргу – це складне явище, зумовлене цілою низкою факторів, яке в умовах окремої держави може мати свою специфіку. Як правило, зростання державного боргу є наслідком існування бюджетного дефіциту. Проте боротьба з окремими дефіцитами не сприяє викоріненню причин, що породжують ці дефіцити. Бюджетні дефіцити через неправильні способи боротьби з ними стають причиною розладу всієї системи фінансових відносин. Це пояснюється систематичною нестачею коштів у уряду, і тому він змушений постійно посилювати податковий прес і водночас удаватися до позик, до випуску паперових грошей та до інших надзвичайних способів і джерел.

Сучасні західні вчені вважають, що питання полягає не у збалансуванні державного бюджету, а в тому, що бюджет балансував економіку. Проблема пов’язується з переходом держави від пасивної до активної бюджетної політики. На відміну від учених ХІХ століття, вони стверджують, що немає потреби в погашенні сучасних боргів, оскільки відбувається постійний розвиток економіки. Держава за допомогою державного регулювання повинна здійснювати управління державним боргом. Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю у роботі “Економікс” регулювання розмірів боргу та балансування бюджету пов’язують з циклічністю розвитку економіки.

Вони вважають, що щорічне балансування бюджету поглиблює коливання економічного циклу й тому достатньо, коли бюджет балансується протягом економічного циклу. Розгляд розмірів державного боргу необхідно пов’язувати з обсягами ВВП. На їхній погляд, немає необхідності скорочувати державний борг (не говорячи вже про повну його ліквідацію) тому, що, на відміну від приватних господарств і корпорацій, які можуть збанкрутіти, уряд не може стати банкрутом. На противагу їхнім поглядам на зовнішній борг як тягар, внутрішній борг розглядається як суспільний актив.

Завважимо, що витоки дефіциту державного бюджету України були закладені ще у фінансовій політиці колишнього СРСР. Оскільки криза економіки бере початок у відтворені виробництва, то і корені інфляційних процесів потрібно шукати в розбалансованості економіки, скороченні доходів бюджету, диспропорції в таких показниках як накопичення та споживання. Прорахунки як в економічній так і в фінансовій політиці призвели до розвитку позаекономічних методів перерозподілу фінансів – розкрадання державного майна, приписок, тобто розвитку тіньової економіки. Посиленню кризових явищ слугував і затратний механізм управління бюджетними витратами, у результаті чого з’явилась необмежена кількість будов соціально-культурної сфери та об’єктів незавершеного будівництва і невстановленого обладнання. Таке неефективне використання державних фінансів порушило фінансові відносини, за якими завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес утворення, розподілу і використання національного доходу та його вагомої частки – державного бюджету, що й спричинило постійний дефіцит бюджету.

Таким чином, інфляційні процеси виникли давно і закономірно призвели до економічної кризи, різкого зниження доходів бюджету та зростання дефіциту державного бюджету.

Глибокі кризові процеси в економіці України, що пов’язані з руйнуванням старих, адміністративно-командних структур та формування нових засад ринкових відносин, спричинили до різкого скорочення виробництва і відповідно валового внутрішнього продукту. Динаміку ВВП за 1992-1999 роки відображено в таблиці 1.1.

 Таблиця 1.1

Динаміка ВВП України в 1992-1999 роках

Джерело: Тенденції української економіки. – червень, 2000 – с.4.

Бюджетний дефіцит впливає на економіку не лише своїм розміром, а і його співвідношенням з доходами і витратами і найважливішими макроекономічними показниками. В 1998 році частка граничного розміру дефіциту в доходах бюджету становила 12,7 %, а у видатках 11,2%, в 1997 році частка фактичного дефіциту в доходній частині бюджету складала 37,5%, а у витратній – 27,3% (див.табл.1.2).

Україна протягом цілого ряду років покривала величезний дефіцит державного бюджету за рахунок кредитної емісії центрального банку. Тому приріст державного боргу здійснювався паралельно і в прямій залежності від розміру та динаміки дефіциту державного бюджету. Емісійний шлях покриття бюджетного дефіциту використовувався в противагу тим статутним положенням, які були проголошені щодо принципів функціонування Національного банку України. Зокрема в Законі “Про банки та банківську діяльність”, констатувалося: “Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету”. Але Україна впродовж цілого ряду років використовувала кредитну емісію центрального банку для прямого грошового покриття дефіциту бюджету.

Так, на протязі 1991 – 1995 років розмір кредитної емісії Національного банку України, що здійснювалася з метою фінансування дефіциту бюджету, досяг справді астрономічної суми – 7 738 817 790 гривень. Якщо прийняти до уваги ту обставину, що державний внутрішній борг України за станом на 1 січня 1996 року становив 8 002 222 910 гривень [66], то це означає, що 96,7% цієї суми боргу утворилося за рахунок кредитів, що були надані уряду Національним банком для фінансування дефіциту державного бюджету. Такий нецивілізований спосіб фінансування державних витрат виявився найбільш дійовим фактором розвитку гіперінфляції, яка впродовж 1992, 1993 та 1994 років зруйнувала економіку і спричинила зубожіння переважної більшості населення України.

В світовій господарській практиці існують різні оцінки граничного розміру бюджетного дефіциту. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших умов, що ставляться потенційним учасникам валютного союзу ставить показник розміру дефіциту державного бюджету (3 % від ВВП). А за даними міжнародної статистики величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах також коливається в межах 3 – 4 % від розміру ВВП, хоч у деяких країнах цей показник сягає 10 і більше процентів. Згідно з такими міжнародними стандартами рівень бюджетного дефіциту в Україні відносно прийнятний. Проте важливо постійно з’ясовувати, завдяки чому складається та чи інша його величина, аналізувати джерела його покриття.

Починаючи з 1995 року в Україні дефіцит усе більше покривався за рахунок державних облігацій та зовнішнього фінансування (див.табл.1.3).

Використання внутрішніх державних позик для покриття дефіциту державного бюджету є більш ринковим інструментом, ніж додаткова грошово-кредитна емісія, проте тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання ВВП, рівня податкових надходжень, інвестицій тощо) призводить до збільшення розмірів державного боргу та поглиблює фінансову кризу в країні.

Таблиця 1.2

Динаміка дефіциту Державного бюджету України за 1992-1999 роки

1992-1995 роки-млн.крб.

1996-1999 роки-тис.грн.

Таблиця 1.3

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7