Це саме дослідження було проведено, коли пройшло 6 місяців з дня втрати близької особи і було визначено, що більшість відчуттів, пов’язаних з стресом, заспокоїлися: ті, хто понесли втрати відчували почуття:

- необхідності існування заради інших людей,

- відносного задоволення,

- більшої надії на майбутнє.

Негативні наслідки стану втрати продовжили своє зменшення, що було доведено при проведеному повторно дослідженні, коли пройшло від 3 до 5 років з дня втрати.

Додаткові дані емпіричних досліджень також вказують на те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини, звертаються до лікарів частіше з приводу фізіологічних симптомів, ніж робили це до втрати. Це свідчить про те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини (вдови та вдівці), страждають від підвищеного відчуття смерті. Така інформація вказує на збільшену ранимість тих, хто нещодавно поніс втрату, стосовно емоційного та психічного здоров’я

Спочатку розвивається емоційний шок, заперечення втрати, заперечення взагалі реального сприйняття подій. Лікарі відносять цей стан до гострих невротичних або психотичних реакцій. По мірі того як пацієнт повертається в світ реальності, розвивається почуття злоби. Злоба та біль втрати - почуття ніби несуміжні. Для консультанта важливо в цей період не дискутувати з пацієнтом, не моралізувати проблему душевного болю та злоби, а прийняти його душевний біль. Нехай емоція злоби вільно виливається в процесі терапії. В цей період клієнт звинувачує всіх за недбалість, некомпетентність, голосно та відкрито виливаючи свій біль. Відбувається своєрідний катарсис, клієнт заспокоюється. Це важливий момент в терапії. Адже свій душевний біль пацієнт міг вилити на випадкові об’єкти, породжуючи нові конфлікти та непорозуміння. Тому іноді буває так, що після поховання близької людини родичі починають сперечатися. Темою конфлікту може бути реальна проблема ( наприклад, спадщина), але спосіб її вирішення може випливати з об’єктивних причин злоби та агресії, що закономірно переживають учасники конфлікту. Деякі спеціалісти вважають, що впливати на почуття скорботи не треба. Душевний біль повиен пройти сам по собі, пройшовши всі етапи розвитку. Якщо скорботу штучно стримувати або повністю блокувати, то вона акумулюється і призведе до душевного розладу. Щоправда, спеціаліст повинен стежити, щоб з померлого не зробили культ, щоб все, що пов’язане з ним, не набрало надмірно символічний характер, не стало причиною паталогічного мислення, початком розвитку нав’язливих [R1] [R2] та паранойяльних ідей. В різні періоди життя люди відчувають амбівалентність почуттів один до одного. Смерть близької людини може породжувати комплекс провини щодо померлого. В траурі клієнти часто здійснюють ритуальні дії. Вони вважаються ознаками захисних реакцій. Часто близькі вимагають від консультанта швидке “одужання” від психологічної травми. Такі люди, як правило, не розуміють необхідності поступового виходу з кризи. Тому спонукати клієнта якнайшвидше забути втрату та почати повсякденне життя неправильно і не етично. Коли людина виздоровлює, то її поведінка поступово стає більш активною. Відновлюється почуття ідентичності. Померлий стає символічним образом пам’яті, підтримки живого. Це позитивний фактор розвитку подій. Успішній новій ідентифікації допомагає консультант. Формальні фрази, розгубленість, некомпетентність тільки насторожують пацієнта, він перестає відверто реагувати на свій біль, переходячи в хронічний кризовий стан.

Таким чином, в роботі з клієнтами, що переживають гостру втрату необхідно звертати увагу на те, щоб пацієнт:

- не блокував біль;

- не ідентифікував себе з померлою людиною;

- не розтягував процес скорботи , не підсилював душевний біль в період символічних роковин та дат;

- не карав себе за провину.

Якщо блокується нормальний процес жалю, то кризовий стан клієнта переростає в хронічний. Така людина в подальшому потребує серйозного терапевтичного втручання.

В процесі консультування слід звернути увагу на такий факт, як раптовість смерті. Причинами раптової смерті можуть бути: хвороба, катастрофи, стихійні лиха, суїцид та ін. На протязі першого тижня людина може переживати емоційний шок. В цей період людина може відчувати: провину, безпомічність, гнів. Людина може втратити здатність дбати про себе, навіть про свої біологічні потреби. Гнів супроводжує потребу перекласти на когось вину за смерть, бажання помсти, відчуття незакінченності, потребу в розумінні.

Були також проведені дослідження такого питання, як вплив довго- та короткотривалої інформованості про майбутню втрату на реакцію горювання. Parkes [28] у своєму дослідженні від 1975 року порівнював реакції відносно молодих вдівців та вдов (до 45 років) по відношенню до тривалості інформованості про те, що їх друга половина може померти за короткий проміжок часу, або про довготривалу смертельну хворобу. Тих, кого повідомили про можливу смерть не раніше ніж за 2 тижні, віднесли до групи “короткої підготовки”, решту – до групи “довгої підготовки”. На першому інтерв’ю 3 тижні після втрати група “довгої підготовки” була більш спроможною прийняти реальність їх втрати, менше відчувала вину та злість, ніж група “короткої підготовки”. Така схильність досягання “кращого” результату стала тенденцією. Звідси, можна зробити висновок про те, що реакція на втрату є більш важкою, довшою, коли смерть близької людини переживається раптово та передчасно.

У випадках раптової смерті консультант повинен:

- надати допомогу на місці трагедії;

- пропонувати допомогу навіть тоді, коли клієнт відмовляється від неї, переконуючи його в її необхідності;

- можливість забезпечення доступу до тіла, потрібно сфокусувати переживання на смерті, а не обставинах смерті;

- використовувати слова “смерть”, ” помирання”, а не уникати їх;

-необмеженеспілкування.

Консультанта повинні насторожувати слідуючі факти:

- клієнт говорить про трагедію так, ніби це сталосяі вчора;

- відмовляється викинути особистісні речі померлого;

- переживає депресію з відчуттям провини та низької самооцінки;

- переймає риси характеру померлого;

- реагує неадекватно сильним горем на чиюсь втрату;

- проводить радикальні зміни відразу після смерті близької людини.

Ці ознаки можуть вказувати на психопатичний розвиток стану клієнта, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання та консультації психіатра. Ці ознаки можуть бути передвісниками суїциду.

На протязі року люди, як правило, примиряються із втратою. Вони згадують про померлого, але ці спогади носять більш позитивний характер: наприклад, хвилини приємної співпраці чи відпочинку, позитивні риси характеру, досягнення та успіхи померлого та ін. У людей відновлюється інтерес до роботи та життя, поглиблюється віра в щастя, добро, будуються оптимістичні плани на майбутнє.

Під нетиповими реакціями на втрату ми розуміємо модель реакції/відповіді, яка не відповідає очікуваному процесу стриманості та послаблення, і яка суттєво шкодить особистому та соціальному функціонуванню до тої міри, що необхідною може бути професійна допомога. Такі реакції ще називаються паталогічними, ускладненими, морбідними. Parkes [19], [20], [21] каже, що найбільш поширеним діагнозом серед психіатричних пацієнтів, які пережили втрату, є невротична депресія. Психіатричні пацієнти, які страждали від нетипового горя більше виражали почуття провини та самозвинувачення, мали більші труднощі у визнанні їх втрати. Іншими нетиповими рисами психіатричних пацієнтів були анормальна реакція на втрату, іпохондричні синдроми, напади паніки. Тобто, така модель тривалість горювання, незвичайно інтенсивне горювання, затримана характеризується перебільшеннями або викривленнями, які роблять індивідуумів недієздатними та вказують на те, що в таких випадках існує потреба в психіатричній допомозі.

Про ознаки патологічного горя кажуть у тих випадках:

- коли людина сумує понад рік;

- коли людина придушує емоційну компоненту горя, відчуває біль тільки фізично;

- затримане переживання горя;

- неадекватне по силі та якості переживання.

Parkes [21] також виділяє кілька категорій нетипового горювання:

1. Стримане горювання, де очікувані реакції на втрату є або відсутніми, або виражаються у викривленому порядку.

2. Хронічне горювання, за якого звичайні реакції є видимими, але виліковування не проявляється за нормальних хронологічних рамок.

3. Затримане горювання, коли усвідомлюючи реальність втрати, переживання горя відкладається в часі та переживається важче пізніше.

Lindemann [29] каже, що “найбільш вражаючим та частим” з нетипових реакцій на втрату є затримка або відкладання в часі усвідомлення та вираження горя. Індивідуум може виглядати занадто активним, мати симптоми, асоційовані з хворобою померлого, набувати симптомів психосоматичного захворювання, відлучатися від родини та друзів, “холодно” або формально спілкуватися, мати само-каральну поведінку.

При наданні допомоги людині, яка понесла втрату, слід врахувати слідуючі соціологічні фактори:

- культуральне та демографічне середовище;

- традиційні та національні обряди поховання;

- громади, в яких “не можна говорити” про втрати, пов`язані з вбивством, СНІДом, зловживанням наркотиками та алкоголем;

- громади, в яких не визнаються такі втрати, як викидень чи аборт.

Наші знання про помираючих та втрату підтримуються широким колом емпіричних досліджень, проведених соціологами, медиками-практиками, психіатрами та рідше соціальними працівниками. Дослідження різняться за своєю методологією, часовими проміжками контактів, способами реєстрації даних, їх категоризації та презентації. Отримані знання з даного питання можуть допомогти поглибити розуміння помираючих та горя, розробити шляхи допомоги тим, хто перебуває на межі життя і смерті, та тим, хто поніс втрати.

При розлученні людина також втрачає близьку людину, а також звичний устрій життя. Розлучення можна розглядати як смерть відношень. Розлучення, як правило, також породжує низку патопсихологічних почуттів.

Froiland, Hozman для описування розлучення користуються такою моделлю, що і Kuhbler-Ross [30] :

1.Ситуація заперечення, коли клієнт механізмом раціоналізації може психологічно захищатися від психотравми “нічого не сталося”, “нарешті прийшло визволення” і т.п.

2.Ситуація злоби, коли від душевного болю захищаються недоброзичливою поведінкою щодо партнера, нерідко маніпулюють дітьми.

3.Ситуація переговорів, як спроба відновити шлюбні відносини.

4.Стадія депресії – розвивається пригнічений настрій, почуття одинокості, падає самооцінка, що утруднює можливість завести нові знайомства, людина сприймає себе як невдаху.

5.Стадія адаптації – стадія пристосування до змінених умов життя.

Ці стадії, як правило, переживають кожний із подружжя, незалежно від того, хто був ініціатором розлучення, а також діти. Тому завдання консультанта допомогти клієнту якнайшвидше перейти в останню - п’яту стадію.

Діапазон проблем, які виникають після розлучення, широкий: від фінансових труднощів - до догляду за дітьми. Дуже важливо, щоб той із подружжя, хто залишився в неповній сім’ї, навчився жити один. Необхідно усвідомити, що порушується стереотип соціальних відносин. Важливими є і питання задоволення сексуальних потреб. Консультант повинен бути готовим надати професійну допомогу в цьому аспекті, залучаючи інших спеціалістів ( сексопатолога, психотерапевта, педіатра та ін.).

78. Особливості консультування клієнтів, що опинилися в об’єктивно важких умовах ( невиліковна хвороба, стан після фізичних травм і т.п.)

Смерть – це факт життя. Важко уявити, що думки про смерть можуть мати позитивне значення. Невиліковна хвороба свідчить про швидке наближення смерті. І тому клієнти часто конкретно запитують консультантів: чи скоро вони помруть. Нема єдино правильної відповіді на це питання. Такому клієнту, як правило, рекомендують привести в порядок всі важливі життєві справи. Але пояснюють це тим, що кожна людина повинна бути готовою до найгіршого збігу обставин. Тому пряма відповідь на питання про дату смерті необов’язкова. Питання про відвертість з невиліковними хворими досить важке та неоднозначне. Існують найрізноманітніші думки стосовно цього. Одні , що необхідно бережливо відноситися до психічного стану невиліковної людини, інші , що доречніше сказати відразу всю правду і не обманювати надії хворого, деякі вважають, що потрібно вести себе так, як того хоче сам хворий. Тобто, хворий має право знати правду про своє захворювання, але він може і відмовитися від необхідності сприймати непотрібну для нього інформацію. Право знати - не рівносильне вибору знання. Свобода пацієнта буде реальною тільки при орієнтації на його бажання мати правдиві знання. Якщо важкохворий не бажає мати правдиву інформацію про свій стан, то треба поважати його право. Часто хворі не усвідомлюють свого психологічного стану, не уявляють свою реакцію на жахливі новини, вимагаючи правди, вони очікують тільки позитивної інформації. Тоді відверта правда може спровокувати у такого пацієнта гостру психотичну реакцію аж до суїциду. Консультант повинен вміти передбачити реакції клієнтів.

Kubler–Ross [30] пропонує таку модель послідовності реакцій невиліковних хворих :

1. Заперечення. Хворі відвідують різних лікарів в надії на те, що хтось з них заперечить діагноз. В цей період хворий може приховувати інформацію від рідних, сім’ї.

2. Злоба. Хворий вважає себе несправедливою жертвою якихось обставин. “ Чому саме я ?”, “ Хто винен ?” Ці питання можуть тривожити хворого, породжуючи конфліктні ситуації.

3. Компроміс. Хворий ніби намагається домовотись з долею. Дотримується якихось обмежень, вчиняє якісь дії в надії отримати у долі винагороду на своє виздоровлення. В такий період хворі можуть нераціонально розпорядитися своїм майном, коштами, наприклад, заповісти своє майно якій - небудь сумнівній релігійній чи благодійній організації, потрапити під вплив аферистів і т.п.

4. Гостра депресія як безпосереднє переживання. Розуміючи свою безвихідь, хворі втрачають інтерес до житття, до себе, до оточуючих.

5. Адаптація. Примирення з долею. В цей період людина ніби готова прийняти смерть. Але страх смерті існує. Деякі люди відмовляються завершити свої земні справи, в тому числі і справи спадщини, тільки по тій причині, що вважають, що таким чином наблизять, “ніби відкриють двері смерті.” Питання страху перед смертю можна обговорити з клієнтами. Страх смерті - це природня реакція людини. Психологічний захист від такого переживання є також природнім. Тому важливо , щоб консультант розібрався в переживаннях клієнта і дав правильні поради рідним та близьким. З боку рідних та близьких реакція заперечення є неадекватною. Вона може тільки погіршити відносини з хворим.

Слід відмітити, що фрустрована злість пацієнта може виражатися до конкретних людей або членів родини. Така злість часто носить фрустрований характер і немає під собою реальних підстав. Членам родини не варто в таких випадках сприймати цю агресію.Часто така агресія виникає в ситуаціях, коли хворі таким чином виражають свою печаль, побоювання, страхи, вину або сором, або уникають наступних візитів, які тільки загострюють їх дискомфорт ” [30] .

За періодом агресії, як правило, слідує депресія. Kübler-Ross [30] розрізняє два види депресії, що виникає у даному випадку. Це протидіюча/реагуюча (reactive) депресія цього етапу, яка є відповіддю на втрату свободи, можливості нормально функціонувати, і підготовча (preperatory) депресія, коли пацієнт починає зачинятися від соціальної взаємодії та ніби усвідомлювати наступаючу смерть.

Пацієнт готовий припинити важливі взаємовідносини і прийняти остаточність смерті. Не всі пацієнти досягають цієї стадії. На цій стадії смерть, зазвичай, бачиться як полегшення для тих людей, хто був хворим довгий час. В той самий час для сім’ї та друзів важко зрозуміти, чому хворий може не боротися за своє життя.

Проблема реагування родини на смерть одного з її членів висвітлювалася порівняно мало в емпіричних дослідження, хоча є очевидним, що всі члени такої родини переживають ряд труднощів.

По-перше, існує проблема комунікації. В той час, як родичі, зазвичай, усвідомлюють діагноз та прогнози, пацієнти – ні. Існують докази того, що медичний персонал заохочує родичів не поширювати та приховувати цю інформацію від пацієнтів [31]. Члени родини володіють важливою інформацією і невпевнені як з нею впоратися. Як вже згадувалось, родичі можуть емоційно та соціально відсторонитися від пацієнта. Orcutt в своїх дослідженнях відзначає, що одна з найбільш поширених реакцій у пацієнтів з високим ризиком та помираючих пацієнтів є “припинення комунікації” [32]. В тих випадках, коли пацієнти знали свої діагнози і члени родини розуміли повністю наслідки поставленого діагнозу та прогнозу його розвитку, з’явилася спільна модель, в якій кожна сторона намагалася захистити іншу від усвідомлення загрозливої ситуації та від вираження своїх почуттів.

По-друге, на додаток до соціальних та емоційних труднощів в комунікації та взаємодії з помираючими пацієнтами, члени родини переживають і багато практичних проблем. Наприклад, “сім’я, членом якої є дитина з захворюванням на лейкемію, з появою цього захворювання починає жити в нових умовах, які загрожують надіям та сподіванням всіх членів родини і спричинює радикальні зміни в їх житті” [33].

Ось деякі поради, на котрих слід наголосити близьким та родичам хворого:

1. Хворий не повинен бути одиноким. Часто його провідувати, розповідати про події і т.п.

2. З розумінням сприймати скарги хворого і по можливості задовільнити його бажання.

3. Як правило, хворі більше говорять, аніж слухають.

4. По можливості радитися з хворим по поводу всіх рішень, що приймаються родиною.

Помирання передбачає задіяння духовного значення життя та смерті, слід брати до уваги і роль священника в цьому контексті. Freund [34] каже, що багато людей відмовляються запрошувати священника до помираючого пацієнта. Але він також вказує на те, що священник може допомогти в деяких випадках: може допомогти краще усвідомити насування смерті, ніж ті, які ізолюють пацієнта через відкидання смерті; він може підбадьорити пацієнта у вираженні злості на Бога та допомогти вирішити проблему гніву та страху; може допомогти пацієнту усунути побоювання, що Бог карає пацієнта через його хворобу. Kübler-Ross [30] вказувала на те, що деякі пацієнту можуть торгуватися з Богом у намаганні продовжити їх життя чи уникнути смерті. Священник може стати найбільш потрібною особою, щоб обговорити значення цієї діяльності та вину, яка може виникати через звертання до Бога таким способом.

Кожен соціальний працівник під час контакту з помираючою людиною має брати до уваги її пересуди стосовно ролі релігії та її ставлення до священника як джерела допомоги. Не всі пацієнти вважають візит священника доречним. Але, деякі з них отримують комфорт та затишок від релігії, можуть отримати підтримку від духовних аспектів помирання та деякі відповіді на питання, що станеться після смерті.

Особливого висвітлення потребує проблема соціально-психологічної роботи з людьми, які стали інвалідами внаслідок важкої хвороби або травми. За дослідженнями психологів сам процес інвалідізації можна розглядати як кризову ситуацію, в якій можуть виникати депресії та суїцидальні дії. Інвалідізація порушує біо-психолого-соціальний гомеостаз людини. Патологічний процес обмежує життєдіяльність. Тому хворобу можна розглядати як проблему, котра дезадаптує людину через негативний вплив клінічних та соціально-психологічних факторів. Життєдіяльність обмежується, а особистість почуває себе соціально недостатньою.[35]. Соціальна недостатність розглядається як обмеження в соціально значимих ситуаціях (робота, сім`я, захоплення, освіта і т.п.) Завдання соціальних працівників та психологів допомогти людині компенсувати обмежену життєдіяльність.

Розрізняють компенсаційні можливості організму на генетико-конституційному та медико-організаційному рівнях, компенсаційні можливості сомої особистості ( тобто її емоційно-вольовий, інтелектуальний та мотиваційний рівень). Слід врахувати можливості і самого суспільства, тобто морально-етичні, науково-технічні та соціально-правові рівні. Тому, плануючи роботу з такими людьми, соціальний працівник повинен враховувати медичні, психологічні, соціальні та професійні напрямки. Особливо важлива в цих умовах допомога сім`ї. В психологічній роботі з клієнтом слід враховувати темперамент, інтелект, соціальні відносини, цілі, мотиви, установки, потреби. Як цілісна структура, особистість проявляється через діяльність. Через діяльність та в процесі діяльності проявляються та формуються індивідуально-психологічні психологічні аспекти особистості. Психолог та соціальний працівник в процесі втручання корегують психологічні контакти, здійснюють профорієнтацію, лікують стан фрустрації, впливають на мотиваційну сферу, вивчають та формують внутрішню модель хвороби та систему соціально-психологічних відношень.

Колесник Н.Т. [35] пропонує розділити роботу соціального працівника на пять етапів :

1) Оціночний – визначають рівень та категорію порушення здоров`я, а також обмеження життєдяльності, що повязано з цією проблемою.

2) Аналітичний –

· вивчення медичних документів та характеристик;

· вивчення особистості інваліда, його комперсаторні можливості;

· вивчення внутрішньої моделі хвороби, його переживання своєї та психічної неповноцінності та соціальної недостатності.

3) Синтезу - це найбільш складний та відповідальний етап. Соціальний працівник формулює адекватне реабілітаційне завдання. Якщо він не врахує якісь фактори з попередніх етапів, то ефективність втручання значно знизиться.

4) Складання індивідуально-реабілітаційного паспорту інваліда. Соціальний працівник або психолог супроводжують медичну, професійну та соціальну реабілітацію клієнта, проводять психологічне консультування, психокорекцію, психотерапію, надають психологічну допомогу сім`ї. В плані повинні мати місце конткретні рекомендації, послуги, міроприємства, умови їх проведення.

5) Ведення паспорта - це ніби щоденник виконання, в якому не просто відмічаються виконані міроприємства, а вказується необхідне корегування програми.

На жаль, при роботі за вище вказаними етапами, важко жорстко визначити часові строки виконання. Соціальний працівник повинен тісно взаємодіяти з центром занятості населення, комітетами соціального захисту тощо.

89. Особливості роботи із жінками, які страждають постнатальною депресією

Постнатальна депресія – це особливий вид депресії, який виникає у жінок через деякий час після родів і продовжується від трьох діб до декількох місяців , а може і до декілька років.

Цей депресивний стан негативно впливає не тільки на здоров`я жінки, а і на психічний розвиток дитини. Тому вчасна діагностика та лікування такого стану вкрай важлива як для матері, так і для дитини.

Слід відмітити, що на практиці цим питанням приділяють надто мало уваги. Депресивний стан у породіль лікарі зовсім не діагностують, якщо він не набуває форм психозу. А між тим, жінки, які мають немовлят, часто скаржаться на стан відчаю, суму, стомленності, порушення сну, апетиту, сльозливість. Подібний психічний стан оточуючі і сама жінка частіше пов`язують виснажливим процесом догляду за дитиною. А між тим післяродова депресія – це серйозний психопаталогічний стан, який вимагає втручання різних спеціалістів, в тому числі психологів та соціальних працівників.

Що стосується статистичних даних відносно частоти виникнення після родових депресивних станів, то, на жаль, вітчизняних даних знайти не вдалося. Очевидно, цей стан дійсно рідко діагностується, хоч і приносить страждання жінкам та їх родинам.

Післяродова депресія описана в роботах таких західних дослідників, як P.Gilbert [36], J. Mark [37], B. Chalmers [38].

В післяродовий період можуть проявлятися різні емоційні порушення:

1) материнська меланхолія;

2) післяродова депресія;

3) післяродовий психоз.

За даними Kendell [2], біля 50 – 60% жінок страждають меланхолією, тобто легкою формою депресії. Як правило, такі жінки просто скаржаться на “ хандру” і намагаються взяти себе в руки. Такий стан частіше супроводжується сумним настроєм, безпричинною сльозливістю, небажанням спілкуватия тощо. Жінки в такому стані потребують доброго ставлення до себе, розуміючого відношення, підтримки. Вони чутливі до неуваги та образ. Зазвичай, такі жінки більше потребують консультації психолога та спілкування з соціальним працівником, аніж психіатричної допомоги.

В нашій практиці спостерігалися жінки з ознаками післяродової депресії. Щоправда, на консультацію до психолога одна із жінок звернулася, коли дитині вже було два роки і у дитини було діагностовано важку вроджену патологію. Але з анамнезу відомо, що жінка, не зважаючи на хороші соціально-побутові умови, залишила дитину в пологовому будинку для лікування і дуже рідко її провідувала. В розмові жінка гарно, з ніжністю розповідає про свою дитину, любить, пестить її, купує надто дорогі речі для неї і в той же час намагається уникати спілкування з нею. Зараз дитина вдома, є допомога няні, але поведінка матері дезадаптована. Їй іноді здається, що вона не любить своєї дитини. Клієнтка може проявляти вербальну, а то і легку фізичну агресію до дитини. Амбівалентні почуття виснажують матір, адже згодом її турбує почуття провини. Така важка стресогенна ситуація спостерігається вже два роки, повністю порушивши родинне життя. Очевидно, якби цій жінці надали допомогу відразу після пологів, то родина не переживала б таких труднощів.

Інша клієнтка звернулася за допомогою, коли дитині було вже три місяці. Вона також розповідає, що поганий настрій, виснаженність з`явилися відразу після пологів. На ці симптоми спочатку молода мати не звертала увагу, надіючись на їх скороминучість. Але ситуація поглиблювалась, і зараз вона скаржиться на почуття відчаю, роздратованність, страх нашкодити дитині, страх вбити дитину, незважаючи на любов до дитини. Мати грудю годує дитину, тому медикаментозне лікування не бажане. Тож психотерапія, підтримка психолога та соціального працівника є основними у терапії та реабілітації таких жінок. Випадків з практики можна навести багато. Нами спостерігалося дванадцять таких жінок.

B.Chalmers [38] в своїх дослідженнях вказує на симптоми депресії: стомлюванність, плаксивість, підвищену сенситивність, безпорадність у догляді за дитиною, розгубленність, роздратованність, нерідко агресивність, почуття провини, страх нанести шкоду дитині. Жінка може вважати себе нездатною бути доброю матір`ю, нездатною виростити дитину.Така післяродова депресія часто зустрічається у одиноких матерів. У такому стані вони можуть навіть відмовитись від дитини в пологовому будинку, а потім, звичайно, після виходу з депресивного стану жалкувати про це.

Післяродовий психоз супроводжується глибокими змінами свідомості породіллі. Жінки в такому стані не сприймають адекватно реальність. У них порушені процеси сприймання, мислення. Цей стан, як правило помічається гінекологами та педіатрами, які призначають консультацію психіатра. Слід зауважити, що після виходу з психотичного стану така жінка потребує кваліфікаційної допомоги психолога та соціального працівника, але, на жаль, таку підтримку рідко отримує на практиці, внаслідок слабо розвинутої структури відповідних служб.

Різні автори виділяють декілька причин виникнення постнатальної депресії: фізіологічні або гормональні, психологічні або особистісні, мікро – макросоціальні. Як правило, причини ПНД ( постнатальної депресії) носять комплексний характер.

Гормональні зміни після родів викликають значні зрушення в фізичній та психічній сфері жінки. Організм жінки перебудовується на новий лад, проходить різке зниження прогестерону та естрогенів в організмі жінки і організм повинен адаптуватися до таких фізіологічних змін. Слід відмітити, що подібні зміни проходять в організмі жінки і після аборту. Але це окрема тема для дослідження. В нормі жіночий організм реагує незначною млявістю і на протязі трьох днів повертається до здорового стану. У жінок схильних до депресивних реакцій організм не відновлюється на протязі декількох місяців або років. А затяжна реакція може провокувати виникнення більш складних психічних захворювань. Тому вчасне професійне втручання може попередити серйозні ускладення, в тому числі і суїцид. Звичайно, усунути даний гормональний дисбаланс може тільки лікарське втручання. Але цікавий факт – тварини поїдають плаценту, яка багата на вміст естрогенів. Можливо, таким чином, вони впливають на концентрацію естрогенів, попереджаючи депресію.

Психологічні та особистісні причини можуть негативно впливати на стан матері після родів. Народження дитини змінює життєвий стереотип жінки. Стан жінки після родів залежить і від того як вона реагує на свою роль матері, дружини, як вона реагує на ті обмеження та обов`язки, що несе в собі нова роль. Стать та темперамент дитини можуть негативно впливати на матір. Наприклад, очікувалась дівчинка, а народився " войовничий” хлопчик. Або холеричний темперамент немовляти може виснажувати меланхолійну матір. Окрім того, відношення між подружжям, невизначенність у виконанні їх батьківських та прабатьківських обов`язків також можуть спричиняти депресивні зміни у жінки. Слід звернути увагу на реакцію медичного персоналу пологових відділень, які через свою необізнанність, недбалість або надмірну занятість можуть травмувати психологічний стан молодої матері і тим самим спровокувати виникнення депресії. Тому вкрай важливо, щоб у пологових будинках поряд з медперсоналом працювали психологи та соціальні працівники, надаючи професійну допомогу молодим та одиноким матерям, а також тим жінкам, що мають внутрішньосімейні конфлікти.

O`Hara [5] до групи особливого ризику щодо виникнення післяродової депресії відніс жінок:

1) з неблагополучних сімей;

2) в яких нема соціо-психологічної підтримки у ніби-то благополучних умовах;

3) у яких в житті часто траплялися психотравмуючі події.

До соціальних причин в першу чергу відносять ті культурологічні особливості, які супроводжують вагітну жінку та матір малої дитини. Слід відмітити, що в традиціях багатьох народів існують звичаї, ритуали, обряди, покликані оберігати материнство та дитинство. Це особливе ставлення до вагітної жінки, пологів та перших днів життя дитини. Наприклад, вагітній не можна відмовляти в її бажаннях, ій не можна виконувати важку фізичну працю та робити різкі рухи. Вагітних оберігали від переляку та негативних емоцій. Образити вагітну жінку вважалося гріхом. Діти вважалися багатством сім`ї, божою милістю.

Сучасна західна культура змінила погляди на материнство. В післяродовий період жінки ізолюються. Допомога дідусів та бабусь зустрічається все рідше, а жінки відстають у соціальній кар`єрі. Постіндустріальне суспільство більш турбується виробництвом товарів та послуг, ніж станом матері. Міф “ щасливого материнства” втрачений. Жінки намагаються не зіпсувати кар`єру та бути добрими матерями. А це виснажує як фізичні, так і психічні ресурси. Ідеальні уявлення про материнство не справджуються, і жінки ніби “ розчаровуються в материнстві”.

Тому психолог та соціальні працівники повинні приймати участь у формуванні нового погляду на материнство, повинні відроджувати загальне почуття поваги до жінки – матері.

Особистісні характеристики жінки також можуть сприяти виникненню депресії. Такі акцентуації характеру як циклотимність, тривожність, демонстративність, гіпотимність можуть служитти підгрунттям виникнення депресії. Хронічні межові нервово – психічні розлади та власне психічні захворювання - це теж група ризику депресивних станів. Тому соціальні працівники та психологи повинні працювати з жінками в жіночих консультаціях на дородових етепах, готуючи їх до родів та післяродового періоду. Особливо важливо надати соціально-психологічну підтримку жінкам, в яких очікуються важкі роди. Складні медичні процедури можуть порушити психологічний баланс жінки.

Існує багато різновидів соціально- психологічної допомоги для жінок з проблем материнства:

1) курси майбутніх батьків, школа підготовки до родів;

2) індивідуальні та сімейні психологічні консультування;

3) соціо-психологічна допомога матері та дитини.

Створюються спеціалізовані консультативні центри. Як відмічає Філіппова Г.Г. [39], консультанти використовують різні підходи та прийоми в консультуванні та терапії.

М.К. Тутушкіна [40] вказує на те, що жінка в період вагітності переживає такі проблеми:

1) прийняття себе в новому стані вагітної - жінка відчуває і бачить тілесні та фізіологічні зміни свого організму та психологічно не приймає ці зміни, виникає внутрішньоособистісний конфлікт, настає емоційна криза;

2) прийняття нового життя - дитини в собі - жінка відчуває дитину в собі і ці відчуття можуть породжувати різні переживання: відторження, агресії, огиди до дитини, сумніви щодо доцільності вагітності або навпаки страх та тривожність про здоров`я дитини ( чи здоровою народиться дитина, чи не порушена спадковість і т.д.);

3) прийняття оточуючого світу в стані вагітності – часто вагітні жінки проявляють егоцентричні тенденції, вимагають особливого відношення до себе, їх бажання можуть бути фрустрованими і тоді настає емоційна та духовна криза.

Такі стани дизадаптації вагітної повинні вчасно діагностуватися та коректуватися, в іншому разі вони можуть призвести до важких депресивних переживань з негативними наслідками для самої жінки, її родини та майбутніх дітей

910. Особливості психосоціальної роботи з депресивними клієнтами, в яких виражено відчуття тривожності.

Тривожність - це емоційне переживання, яке попереджає людину про небезпеку. Тривожність має подібність зі страхом. Але на відміну від страху, тривожність - це реакція на уявну загрозу, джерело цієї загрози невідоме або не усвідомлюється пацієнтом. В основі тривоги завжди лежить внутрішній конфлікт особистості. Тривожність інтрапсихічна і пов`язується з зовнішніми об`єктами лиш в тій мірі, щоб стимулювався внутрішній конфлікт. Тому тривожність більш характерна для пацієнтів з розладом особистості. Проте тривожність може бути реактивним станом у відповідь на зовнішні стресогенні ситуації. Тривожність проявляється на нейроендокринному, психічному та соматичному рівнях. Консультант може спостерігати шкірні реакції, тахікардію, зміну кров`яного тиску, сухість в роті, втрату апетиту, порушене дихання та інші реакції. Ця клінічна картина може маскувати депресію. Якщо депресія поєднується з тривожністю, то клієнту важко поснити, що його турбує, Клієнти багатослівні, перебивають консультанта, відверто розповідають про себе , але приховують основні переживання. Іноді в такому стані клієнти можуть проявляти роздратованість або навіть агресивність щодо консультанта. Тому консультувати таких клієнтів надто важко. В подібних випадках обов`язково необхідна консультація психотерапевта або психіатра.

Отже, депресія потребує серйозного психотерапевтичного втручання. Психотерапія попереджає подальшу психопатизацію клієнта, хронізацію його психосоматичних розладів, можливу маніфестацію психотичної патології, суїцидальної поведінки.

101. Особливості

консультування “немотивованих” клієнтів

Якщо людина шукає психологічної допомоги, то , зазвичай , надіється, що їй допоможуть, що в її житті можливі кращі переміни. Але буває й так, що клієнт приходить на консультацію не по своїй волі. Його приводять близькі друзі або родичі, а сам клієнт вперто відмовляється від ролі клієнта соціальної служби. Іноді, клієнт звертається за допомогою тільки з однією метою, щоб доказати всім що йому вже ніхто допомогти не зможе. Тобто в цих клієнтів нема достатньої мотивації на зміни.

Ця ситуацція є важкою для консультанта, адже він втручається в долю клієнта ніби проти його волі. При роботі з депресивними клієнтами подібна ситуація зустрічається часто. Відсутність мотивації або різко знижений її рівень може бути психологічною особливістю особистості даного клієнта ( небажання бути об`єктом чиєї-небудь допомоги) або проявом депресивного стану. Таким клієнтам потрібно допомагати хоч чим - небудь, не надіючись на швидкий та значний результат. Зустрівши немотивованого клієнта, консультант повинен прийняти його таким , яким він є. Працювати з немотивованим клієнтом психологічно дуже важко. Дослідники цієї проблеми рекомендують консультанту спокійно , детально, серйозно пояснити клієнту суть та можливості психологічного консультування, психотерапії. Можливо, краще на перших порах змиритися з тим, що “немотивований” клієнт залишається формальним клієнтом і взагалі в будь-який момент може припинити терапію. Для консультанта краще спокійно виконувати свої професійні обов`язки, не надіючись на позитивний результат. Можливо, такий підхід до справи спонукає зміни клієнта, змінить його мотивацію.

В будь-якому випадку потрібно бути обережному у спілкуванні з родичами та близькими “немотивованого” клієнта. Часто в подібних випадках між клієнтом та його близьким оточенням існує глибокий конфлікт, іноді прояви цього конфлікту є причиною психогенної ситуації у відношеннях між клієнтом та його близьким оточенням. Тобто своєю поведінкою “немотивований” клієнт кидає виклик своїм опонентам.

Якщо консультант відчуває потребу перевиховувати такого клієнта або психологічно тиснути на нього своєю системою ідеалів, цінностей, оптимістичним настроєм своїх можливостей, то “немотивований” клієнт кине виклик і консультанту.

Найкраще роботу з “немотивованим” клієнтом розпочати з мотиваційних тренінгів. Психологічна робота з впливом на мотивацію клієнта є однією з найважчих і найменш розроблених проблем у вітчизняній психології. На сучасному етапі ведуться інтенсивні дослідження в цій галузі.

11. Психотерапевтична робота з депресивними клієнтами

Депресію можна розглядати як клінічний синдром і тоді лікуванням депресивних станів повинні займатися тільки лікарі – психіатри. Але такий підхід показав на практиці свою неефективність. Медицина, орієнтована тільки на природничі науки, неефективна і тому не може обходитися без психологічних концепцій. Для людей необхідне комплексне психосоціальне втручання поряд із спеціальними медичними методами. В питаннях реабілітації хворого розділити медичні, психологічні та соціальні проблеми неможливо. Медичні заклади сьогодні гостро потребують допомоги психосоціальної служби. При цьому біологічні концепції сумніву не піддаються, але психосоціальний підхід в допомозі хворим повинен мати місце.

Під лозунгом “психосоціальна взаємодія” існують намагання в медичних закладах допомагати не тільки невротичним хворим. Адже відомо, що психотерапія нещодавно проводилася тільки у випадку неврозу і займалися нею виключно лікарі-психотерапевти. Онкологічні, ревматичні, серцеві, ендокринні, психосоматичні хворі залишалися без психотерапевтичної допомоги. Ці патологічні стани, а також будь-який стан довготривалого хронічного захворювання може стати причиною виникнення депресій, стати загрозою суїциду.

Людина як цілісність характеризується гармонією трьох форм буття. Вона істотою тілесною, душевною, духовною. Психофізичне повинно бути в єдності з духовним. Але іноді ці дві форми протистоять, стаючи потужною мотивацією до змін.

Людина підтримує фізичне здоров`я свого організму, задовільняючи його потреби в їжі, активності, комфорті фізичного середовища тощо.

Як істота духовна людина має духовні потреби - любов, воля, віра, самоповага і т.д.

Як істота, яка наділена психічними характеристиками, людина прагне доброго настрою, приємних переживань і відсутності напруги. Якщо ці бажання не задовільняються, то людина переживає емоційний стрес, невдачу, фрустрацію.

В процесі психотерапії кризових станів слід враховувати тілесні та психічні потреби. Але основну увагу слід звертати на духовно-екзистенційні мотиви. Мотивація змісту життя дуже важлива для виходу людини з кризового стану.

Екзистенційно-раціональна психотерапія часто використовується у роботі з депресивними клієнтами і є однією із важливіших технологій.

Як правило, людину рухає фундаментальне питання життя: “Я живу, але чи подобається мені так жити ?” Життя як цінність переживається в почутті “добре, що Я є тут”. Якщо людина цінує себе, то вона може цінувати інших. Якщо людина недооцінює себе, то розвивається депресія чи інші важкі психічні паталогії.

В області профілактичної медицини психосоціальне втручання незамінне. Адже профілактична медицина приділяє багато уваги способу життя людей, соціальним факторам впливу на здоров`я людей. Можна привести тільки деякі приклади використання профілактики, яка включає психологічні та соціальні питання:

- дія на поведінку, яка відноситься до групи ризику для здоров`я, як наприклад: поліфагія, адинамія, шкідливі звички та захоплення;

- попередження невротичних та поведінкових порушень у дітей, втручання у взаємовідносини в сім`ї;

- попередження до - та післяродових ускладнень у здоров`ї жінок та немовлят.

Слід відмітити, що за даними Шепанка, 25 процентів дорослих людей середнього віку мають психогенні порушення в такій мірі, що потребують психотерапевтичної допомоги. Близько 1/6 цих пацієнтів потрібна стаціонарна психотерапія, яка може здійснюватися як в психіатричних закладах, так і в кризових центрах.

Kohle end Joraschky [41] визначили, що 30-60 % пацієнтів лікувальних закладів потребують психотерапевтичного втручання та психосоціальної допомоги. Не всі ці пацієнти знають про можливості психотерапевтичного втручання, деякі з них немотивовані на таку форму допомоги. Інакше всі медичні заклади вже сьогодні відчували б гостру та очевидну потребу в психотерапевтах та соціальних прцівниках.

Страницы: 1, 2, 3, 4