Дипломная работа: Феномен постмодернізму

Вона вимагає свідомої відмови від традиційних цінностей буржуазного суспільства і замінити Їх на інші. Ними є свобода самовираження, особиста дотичність до нового стилю життя, відмова від регламентації стосунків, тощо. Основним гаслом контркультури є щастя людини, яке розуміється як свобода від моралі.

У таких неформальних молодіжних групах їх учасники тренуються для виконання соціальних ролей з настанням зрілості. Воістину, хто не був юності революціонером, в молодості – демократом, а середньому віці – консерватором, той по-справжньому не жив.

Прихильники контркультури протиставляють раціональним формам техногенного суспільства ті чи інші явища творчого процесу. Сама ж творчість для них є довільною, імпульсивною.

Отже масова культура і культура "висока" – це відображення і вияв того, ким є і ким хоче бути людина, чого шукає вона в житті: просвітлення, очищення, духовного пробудження чи "золотого сну", ілюзії життя, стимулятора притуплених почуттів.

3.2 Література постмодернізму: по той бік різних боків

Доля мистецтва, доля сучасного світу – єдині. Там і тут бездуховна згуртованість всього утилітарного, масового керованого логізованим розумом, протиставляється розпорошеності особистісного, того, що ще не зрадило духу, але на самоті, в омані своїй, в омані не розуму лише, а всього єства, вже втрачає шлях до цілісного його втілення.

(В. Вейдле. Вмирання мистецтва).

Скриптор іде на зміну Авторові... Народження читача доводиться оплачувати смертю Автора,

Ролан Барт "Смерть Автора".

Космос виникає з хаосу. Бо йому просто ні з чого більше виникнути. Літературний же процес багатьом його сучасникам тією чи іншою мірою видається Хаосом. Це стосується будь-якої літературної доби. То ж не випадково зараз, на початку ХХІ ст., до певної міри хаотичною видається література постмодерну. Деякі із літературознавців пропонують свою "модель" або "карту – схему" "постмодерністського космосу". В одних випадках – за туманом філософічного ракурсу осмислення цього явища і майже без розпаду поетики конкретних художніх творів. В інших – з акцентом саме на їхній поетиці, аж часто шляхом простої каталогізації певних ознак постмодерну без виявлення домінант і тенденцій, магістральних силових ліній без будь-яких прогнозів. [44, с. 2].

Постмодернізм часто називають не художнім і/або ідейним явищем і навіть не добою культури, а ... "ситуацією". Так і пишуть – "ситуація постмодернізму". Єдине виправдання такого стану – той-таки хаос, невідстояність мистецьких явищ і їхніх ознак. Будь-яке явище можна досліджувати двома шляхами екстесивним (шляхом вичерпування матеріалу) та інтенсивним (шляхом визначення і характеристики найважливіших і найрепрезентативніших фактів, ознак, віх, - тобто домінант). Щодо літератури постмодернізму більш доречний другий шлях.

Головною специфічною ознакою літератури постмодернізму є її гіперрецептивність – яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів і з культурно-історичного дискурсу всього людства, передовсім і найактивніше – із творів світової літератури різних елементів їхньої форми і/або змісту і сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат (т.зв. "інтертекстуальність"). Феномен гіперрецептивності, яку безумовно, помічають дослідники, у їхніх роботах часто позначається гастрономічним але правильним по суті, словом – "усеїдність". [44, с. 2-3].

У постмодерністських творах зазвичай немає характерної для літератури попередніх діб оригінальної, не схожої на інші, естетичної і/або ідейної програми. Зазвичай постмодерністи абсолютно спокійно ставляться як до традицій, так і до новаторства, як до реалізму так і до модернізму (авангарду), як до міметичності так і до нестримної фантазії, як до елітарної так і до масової культури, як до утопії, так і до антиутопії...

Таким чином, характерне для постмодерністського часу протистояння "або-або" замінюють на формулу "всеїдності", всеприйняття гіперрецептивності – "і-і". Саме тому глобальною і глибинно-сутнісною вербальною емблемою постмодернізму як такого можна вважати формулу Ніцше – "по-той бік..." По-той бік абсолютно усього: того, що було, того, що є; того, що буде, Д. Хартман стверджує, що головна творча роль перейшла зараз від письменника митця до критика – літературознавця. [44, с. 4-5].

Крім того, популярні останнім часом думки і вислови про те, що "все вже сказане", "нічого нового не вигадаєш."...зокрема свідчать про глибоку кризу сучасної культури. Адже добре відомо, що література – це не прогрес, а процес. "Постмодерністський" індивід відкритий до всього, але сприймає все як знакову поверхню, навіть не прагнучи проникнути у глибину речей, у значенні знаків. Постмодернізм – культура легких та швидких дотиків, на відміну від модернізму, де діяла фігура буріння, проникнення всередину, ламання поверхні... Усе сприймається як цитата, як умовність, за якою не можна вишукати жодних витоків, начал, походження, [25, с. 8], а постмодерністи замість справжньої новизни часто пропонують зняття розмежування "старе – нове" / "моє – чуже" у літературі, що стимулює згадану уже гіперрецептивність їхніх творів.

Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму є інтертекстуальність Її визначення належить Р. Барту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах; тексти попередньої культури на тексти оточуючої культури. Кожен текст становить собою нову тканину, зіткану із старих цитат [8, с. 3]. Барта продовжують сучасні російські культурологи: "У культурі постмодернізму інтертекстуальність стала обов’язковою частиною культурного дискурсу і одним з художніх прийомів, оскільки принципова еклектичність і цитування є домінуючими рисами сучасної культурної ситуації" [93, с. 153].

Постмодерністські твори чимось нагадують палімсест, з-під нового шару якого то тут, то там проступає шар старий, тобто текст, що вже десь колись кимось писався. Так, у одному з найвідоміших постмодерністських творів – романів У. Еко "Ім’я троянди" явно відчувається рецепція, запозичена з оповідань Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса.

Гіперрецептивність постмодерністської літератури поширюється не лише на власні літературні факти, а й на реальний "життєвий матеріал". Тобто може реалізовуватися як шляхом "інтертекстуального цитування", так і іншим шляхом. Гіперрецептивністю (а відтак – "палімпсестністю") позначена також повість П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці".

Отже, гіперрецептивність – це нетрадиційне літературне запозичення, а властиве саме постмодернізмові навмисно, підкреслено акцептована, не прихована активна рецепція, і найголовніший (хоч і не єдиним) шляхом її реалізації є "інтертекстуальне цитування" (У. Еко), "цитування без лапок" (Р. Барт), яке й призводить до яскраво вираженої "палімпсестності" постмодерністських творів.

Наступною характерною рисою літератури постмодернізму є її іронія. Після проголошення його У. Еко важливою конститутивною ознакою культури постмодернізму рідко зустрінеш роботу, де б не розглядалася або принаймні не згадувалося поняття на кшталт "іронія / самоіронія", "пародійність", "карнавальність", "шаржування"... Усе це виражається одним словом несерйозність. Іншою ознакою літератури постмодернізму і однією її важливих інтенцій є прагнення повернутися до масового читача, а не слугував виключно купці "обраних", як це було характерним для багатьох представників світового модернізму і авангардизму. Цю інтенцію Еко сформулював по-своєму метафорично: [Треба] знести стіну, що відділяє мистецтво від розваг" і далі: "дійти до широкої публіки – в цьому і полягає авангард по-сьогоднішньому". В унісон лунає також голос Д. Барта: "Ідеальний письменник постмодернізму повинен сподіватися, що зуміє зацікавити і захопити певне коло публіки – ширше, ніж коло тих, кого Манн звав першохристиянами, тобто коло професійних служителів високого мистецтва... Ідеальний роман постмодернізму мусить якимось чином опинитися над двобоєм реалізму з ірреалізмом, формалізму із "змістовізмом", чистого мистецтва з заангажованим, прози елітної – з масовою... [93, с. 349]. Проте, що таке прагнення постмодерністів не є випадковим, а прогресивним, свідчить філософсько-естетичне підґрунтя усієї парадигми постмодерністської культури, де "компоненти елітарної культури і масової культури використовуються в однаковій мірі як амбівалентний ігровий матеріал, а смислова межа між масовою і елітарною культурою виявляється принципово розмитою або знятою; в цім випадку розмежування елітарної культури і культури масової практично втрачає сенс" і тому "відбувається елітаризація масової культури і водночас – омасовлення елітарності. Тексти дуже часто "закодовують" на різні рівні прочитання (залежно від "горизонтів очікування" і "горизонтів читацьких спроможностей" уже згаданих реципієнтів), щоб один текст сприймався як різні твори. Згадане "кодування" теж не є винаходом доби постмодернізму. Проте "кодування" характерне саме для літератури постмодернізму, адже вона, прагне повернути собі масового читача.

Інші риси літератури постмодернізму: схильність до гри з текстом і читачем.

Особливо з останнім, бо, "ніщо так не тішить автора, як нові прочитання, про які він не думав і які виникають у читача". [65, с. 598].

Гра з текстом і читачем має як мінімум, два вже згадані джерела: іронізм ("несерйозність") і прагнення повернути літературі масового читача, боротьба за нього.

У письменника завжди є два шляхи: або орієнтуватись на читача "який він є" (і ризикувати своїм популізмом), або формувати, виховувати свого читача (і ризикувати своєю популярністю). Тому постмодерністи, часто прагнучи зробити "своїм" як елітарного, так і масового читача, водночас "живуть надією – яку не надто приховують, - що саме, їхнім книжкам призначено породити, і рясно, новий тип ідеального читача [65. с. 625]. Один з провідних українських літературознавців зауважив, що "багато постмодерністських романів виростає на історичній ниві. І водночас вони не історичні: античні міста, монастирі, замки – лише декорації спектаклів, що випали з часу. Можна заперечити, що таке бувало й раніше: "Березневі оди" Т. Уайлдера, "Справи пана Юлія Цезаря" Б. Брехта, "Лже-Нерон" Л. Фейхвангера, - хіба усе це не найактуальніша сутнісність, ряджена в тоги? Так, але "Ім’я Троянди" У. Еко (1980), або "Райські пси" А. Поссе (1983), або "Останній світ" К. Рансмайра (1988) – це щось зовсім інше: не переодягнена задля висміювання оточуюча дійсність і не відроджена романтичним замилуванням старовина..." [31, с. 19].

Історизм постмодерністських творів виконує такі функції: декоративну, сюжето- і концептотворчу. Для літератури постмодернізму характерним є віртуальний історизм. Його основні риси: гіперреалізм, майже наукова фактична точність; сюжето- і концептотворчий характер; гра симулакрів, чужих цитат (інтертектуальність), імітація, це попри згаданий гіперреалізм; сприяння постмодерністській грі з читачем і текстом. Постмодерністи створюють "палімсестну історію" (К. Брук-Роуз), віртуальну реальність, а для цього потрібно бути віртуозами.

Глибокі типологічні збіжності між Просвітництвом і постмодернізмом, їхнє вкрай своєрідне переплетіння на рівні окремих художніх форм, мотивів та образів засвідчує література постмодернізму другої половини ХХ ст. При цьому можна виділити кілька рівнів і шляхів переосмислення та асиміляції просвітницької системи художніх цінностей постмодерністською естетикою та поетикою.

1. Використання письменником – постмодерністом окремих художніх прийомів, засобів і традицій просвітницької літератури. Вже витоки школи "чорного гумору" в американській літературі ХХ ст. (Дж. Барт, Д. Бартельм, Дж. Донліві, В. Берроуз) можна побачити не лише у творчості таких письменників, як Ф. Рабле чи М. Сервантес, а й у творах Вольтера і Дж. Свіфта. Деякі письменники постмодернізму схиляються визначити свій стиль як "раціоналізований", як це зробив, наприклад, Д. Бартельм, хоча й використовує його для того, щоб відбити всюдисутній "безум" навколишнього світу. [57, с. 181]. На свій зв’язок з літературою Просвітництва і насамперед з окремим письменниками – просвітителями часто вказували самі постмодерністи. Д. Барт, наприклад, визнає, що його вчителем поряд з Дж. Джойсом і В. Фолкнером були також "прапрабатьки" – Л. Стерн і Д. Дідро. Від традицій просвітницького роману – виховання відштовхується Барт і в своєму творі "Торговець дурманом", хоч і створює при цьому "роман приниження, висміювання". Наслідує Барт у своєму романі ідейні "формальні" ознаки романів виховання ХVІІІ ст.: звернення до читача, авторський коментар, відступи, розлогі характеристики дійових осіб, що в цілому переслідують авторську настанову – відтворити "дух" давно минулої епохи. Проте Барт експериментуючи з художньою формою, створює цілком завершений постмодерністський твір, у центрі якого – іронічне висміювання високих прагнень і поривань героя, епічний задум поступово перетворюється на сатиричний, а історія – на "кругову метафору". Звертається до епохи Просвітництва і німецький постмодерніст П. Зюскінд, котрий у своєму відомому романі: "Запахи. Історія одного вбивці" відтворює історичну атмосферу ХVIII ст. [56, с. 35-37].

2. Неоруссоїзм у постмодерністському творі. Неприйняття цивілізації, її крайнощів, світу "нових технологій", що перетворюють людину на бездушний механізм – один із важливих структуротворчих мотивів у творах постмодерністів. Ця тема заявляє про себе в романах К. Воннегута "Механічне піаніно". "Сирени Титана", "Сніданок для чемпіонів, або До побачення, чорний понеділок". Інший ракурс цієї проблеми досліджує Д. Барт у романі "Остання подорож якогось моряка", дія якого розгортається відразу в двох часово-просторових площинах – на середньовічному Сході та у США середини ХХ ст.

3. Художній конфлікт "людина-система". Один з найпоширеніших конфліктів в літературі постмодернізму між людиною та системою котра підпорядковує особистість певнім зовнішнім законам, примушує її підкорятися "правилам гри", нагадує колізію просвітницької літератури – між людиною та соціумом, який не розуміє особистість і нав’язує їй заздалегідь хибні моральні орієнтири і стереотипи поведінки, що, як правило, призводять до важких поневірянь героїв або взагалі трагічних наслідків.

Виразно відбиває подібний конфлікт американець К. Кізі в "Польоті над гніздом зозулі", де між визначальними "координатами" - авторитарною "раціональністю" Старшої сестри і "безумством" героїв – існує надзвичайно хитка межа у вигляді "правил", яких усі мають дотримуватися. Своїми витоками колізія роману К. Кізі сягає просвітницької теоретичної концептуалізації безумства як такої форми поведінки, що не відповідає загальновизнаному ідеалові "здорового глузду", виломлюється за межі "раціоцентризму" і відтак викликає тривогу у тих, хто залишився "на свободі" і залишається над проблемами "правильної соціальної організації".

4. Метофізика "влади" і "зла". Раціональна дискусія Просвітництва породила раціоналізацію проблеми "зла" і "влади" і ці два поняття утворили специфічний симбіоз, котрому просвітителі протиставили образ "просвітленого" знаннями, а відтак і морального розуму, з яким вони пов’язали свої сподівання на утвердження "розумної правди" в суспільному житті.

Постмодерністів, як і просвітителів, цікавить той самий феномен – симбіоз "зла" і "влади", але вони тут пропонують немов би зворотню преспективу і зло, як і влада, не тільки наявні у світі, а й взагалі стають невід’ємною частиною самого буття, виявляють внутрішню логіку розвитку історії.

5. Постмодерністське "повернення до реальності, і Просвітництво. В просвітницькому художньому дискурсі переважає слово, що спрямоване "на зустріч буттю" (за П. Рікером), з’являється думка проте, що знак існує для речі і здатний відбити її сутність. Постмодернізм як і Просвітництво , не відмовляється від реальності, але вона постає у творах постмодерністів в іншому ракурсі і традиційний для реалізму спосіб прямої "знакової" репрезентації змінюється новим - знак вже відсилає не до речі, а до іншого знаку, в результаті чого розривається пряма співвіднесенність слова і предмета [51, с. 182-183]. Спільною домінантою як Просвітництва, так і постмодернізму залишається бажання уникнути при цьому хаосу, влади випадковостей, які призводять до хибної інтерпретації дійсності (Просвітництво) або унеможливлюють зв’язок структури і події (постмодернізм).

6. "Епохальність" Просвітництва і постмодернізму. Просвітництво, як відомо, своєю моделлю світу та людини утворило специфічну епоху, яка не мала одного визначального ідейного чи стильового кореляту і досягала розвитку відразу в кількох, багато в чому дуже не схожих філософських вченнях (раціоналізм, сенсуалімз, еміризм), а також літературних напрямах і стилях (просвітительський реалізм, просвітительський сентименталізм і рококо). Постмодернізм – також не окремий напрям або стиль, це – окремий феномен, котрий дедалі більше розцінюється дослідниками як окрема епоха культури, що складається з конгломерату різних ідеологій - постколоніалізму, фемінізму, постструктуралізму; до того ж уже сьогодні розрізняють у літературі постмодернізм класичний, деконструктивний, радикальний, ультра-, гіпер – і навіть – постпостмодернізм. [10, с. 22]. Тобто і як у просвітництві, ми зустрічаємося з домінуванням у постмодернізмі неоднорідної картини художніх та естетичних цінностей, котрі саме в своїй єдності і створюють самодостатність та внутрішню завершеність цього явища культури. Таким чином, у горизонті історичної перспективи, яка знає епоху античності, середньовіччі, Відродження і Просвітництва, постмодернізм займає своє і показове "постпросвітницьке" місце. [57, с. 184].

Погляд на витоки сучасної постмодерністської літературної традиції, на її зв’язки з культурним осереддям ХХ ст. поступово переконує, що найголовнішим чинником переходу від модернізму до постмодернізму був суто стильовий фактор, який формував ідейно-філософську та естетичну систему європейської літератури 1970-90-х років. Відтак проблема – ідейно-художніх творів витоків постмодернізму пов’язується з актуалізацією ключової для минулого століття проблеми "ступеня письма" (Р. Барт), що окреслював у свою чергу, "ступінь" художньої форми твору. [42, с. 162].

Актуалізація стильового моменту постмодернізму проростає, як здається з очевидного історичного факту: на межі століть постмодернізм завершив свої продуктивне творче існування і тепер може поціновуватися як відносно цілісна завершена ідейно-філософська та естетична система. Перспективний погляд на естетику постмодернізму стає можливим завдяки деяким рисам сучасної, постпостмодерної культури: неосентименталізму, відродженню епічних форм письма, ліричного начала... Останнім часом з’явилося кілька підсумкових досліджень, що описують посмодерну традицію в її тісних зв’язках із філософсько-естетичними парадигмами ХХ ст. (Д.Затонський, С. Павличко, І. Ільїн, М. Липовецький, Т. Денисова, А. Мережинська). Ці дослідницькі пошуки змушують зайвий раз переконатися у відомій тезі У. Еко: "Постмодернізм – не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан, художня воля, підхід до матеріалу. У цьому сенсі... кожна епоха має свій постмодернізм, так само, як кожна епоха має свій маньєризм..." .[65, с. 460]. Момент переходу до постмодернізму на межі 1960-70-х рр. не був радикальною трансформацією жанру: скоріш за все, трансформувався стиль світовідчуття і письма "Стиль – формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію... Проявляється він як на рівні окремого впливу, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямків, - в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю". [63. с. 8], - зазначав Д.С. Наливайко. Жанр поступився місцем стилю, формі у її "чистому" вигляді, беззаідеологізованих домішок (Фаулз, Еко, Барнс, Ріо, Поссе, М. Бредбері). Паралельно з французьким "новим романом" у Західній Німеччині в 60-ті роки ХХ ст. з’являється течія "нової" літератури ("Кельнська школа": Р. –Д. Брікман, Г. Гербургер, Д. Веллерсхоф, Г. Зойрен, П. Гантдке) з її ідеєю кризи "старої" літератури: традиційні жанри безнадійно пережили себе, - декларують представники "нової" літератури, - а усталені творчі форми стали недієздатними. Глобалізація, індустріалізація, інтенсивна технократія вкрай ускладнили структуру світу, що стала не підвладною розумінню окремого індивіду; як висновок, світ не може творчо зображуватися за допомогою традиційних, "конвенційних" методів чи засобів письма. "Світ, не зрозумілий, примарний і примхливий, можна відтворити лише у шифрах... (В. Йєнс)" [62,с 216-224]. У річищі окресленої традиції еволюціонують також англійські "сердиті молоді люди", американське "розбите покоління", італійська "Група – 63", німецька "Група-47", а загалом – уся літературна традиція межі 1960-70-х рр. Оцю внутрішню скомплектованість постмодернізму, його стильову неоднорідність розважально-ігрову перспективу визначить, до речі, й самі митці – постмодерністи: "під широким рупором постмодернізму зібрались строкаті явища театру абсурду, французького "нового роману", американського "нового журналізму", різноманітні напрямки живопису – від поп-арту й оп-арту до абстрактного експресіонізму і фотореалізму... Взагалі для сучасного мистецтва характерне іронічне ставлення до самої ідеї мистецтва як чогось неподільного, самодостатнього і замкненого, нове мистецтво свідомо прагне до абстракції, а отже, у певному сенсі воно постреалістичне" (М. Бредбері). [41, с. 164].

"Реальності не знайдено, маємо лише текст" – така смислова корекція проблеми підбила творчі підсумки ХХ ст., переформулювала ключові програмні гасла постмодерністської літератури, філософії, естетики.

Висновки до третього розділу

Поглиблення кризи суспільного і пов’язаної з ним художньої свідомості і ті специфічні форми, які воно прийняло в середині 60-х початку 90-х років, і привело до появи в літературі Заходу феномену постмодернізму. Хоча більш важливим для загальної його характеристики є не ця зовнішня поверхова схожість "повістових стратегій", а внутрішні, глибинні відмінності, які існують між письменниками, які використовують цю техніку письма. Ці відмінності обумовлені в першу чергу наявністю чи відсутністю у письменника любові і співчуття до людини, стурбованості його реальними потребами, бажання і вміння (речі взагалі не однозначні і не завжди поєднуються в творчості одного і того ж автора) на прикладі історії окремої особистості побачити загальонолюдські проблеми чи, навпаки, стремлінням продемонструвати лише "беззмістовність, обезціненність людського існування в сучасному безликому світі" [28, с. 125] традиційного суспільства, як це ми знаходимо в Беккета, Дж. Барта, Пінчона, Роб-Гріє, Зюскінда...

Вольтер колись справедливо зауважив що "немає жанрів поганих або гарних, а є твори нудні або цікаві". Повною мірою цю формулу можна застосувати до літератури постмодернізму. Її найкращі твори просто цікаво читати. І це прекрасно: значить ще не вмерла Література. А як сприйматиметься на межі, скажімо, ХХІ-ХХІІ, або ХХІІ-ХХІІІ століть постмодерністська література, - зараз не вгадає ніхто та й не треба, адже Його Величність Час - не помиляється, а з Хаосу таки виникає Космос.

Суспільство позбавлене опори... Ніщо більше не є непохитним. Звідси і хаос деяких демократій, їх аморфність і нестабільність. Саме тому наше життя піддається різким змінам, невлаштоване і нелогічне.

Еміль Дюркгейм

Наведена вище цитата відображає особливо кризовий характер процесу переходу від традиційного суспільства до сучасного. Ця криза зумовила необхідність вироблення нових думок і шляхів вирішення назрілих і соціальних, і політичних проблем. Тому теоретичні роздуми видаються відгуком на історичні кризи, що порушують перебіг економічного і технологічного розвитку, і соціальні перевороти, викликані розпадом раніше стабільного і знайомого способу життя і мислення. Сучасність сприймається як історичний період, що розпочався в епоху просвітництва і триває дотепер.

У 60-ті роки, позначені повоєнним славленням "суспільства достатку", закони та норми жорсткого, авторитарного сучасного суспільства піддавалися сумніву, що призвело до вибуху "бурхливих шістдесятих". Однак наслідки цієї революції повністю виявилися лише у 70-90-х роках ХХ ст. – виникнення паростків надії, що ґрунтувалися на появі культури постмодерну/постмодернізму.

Синергетична картина світу формується в добу персональних комп’ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об’єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, реконструкція естетичного суб’єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій.

У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас – втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб’єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, об’єктність.

Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоять бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування.

Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність. Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації. Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп’ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі (романи: "Ім’я рози" У. Еко; "Хазарський словник" М. Павича; "Роман і Норма" В. Сорокіна та ін.).

Культура постмодернізму подолала обмеженість культури Нового часу, яка ґрунтувалася на ідеї пріоритету новації над традицією. Постмодерністське мистецтво створює відчуття існування в культурі як у цілісності. Це мистецтво, за висловом Б. Біблера, - драма з усе більшою кількістю діючих і взаємодіючих осіб, воно поєднує час минулий, сучасний і майбутній, завдяки йому ми існуємо в одному культурному просторі з Шекспіром – він стає нашим сучасником і може стати нашим співбесідником.

Постмодерністське мистецтво, відмовляючись від стильової і жанрової визначеності мистецтва класичного, поєднуючи природне і надприродне, фантастичне і гротескне, серйозне і комічне, відображає хаос, що запанував в житті. Е.Гідденс обґрунтував появу постмодернізму "втомою від прогресу".

1960 – кін. 1970-х рр. характеризуються появою стильових тенденцій в мистецтвознавстві, образотворчому мистецтві (поп-арт, оп-арт, джонк-культура, "новий реалізм", "геппенінг" та ін.); 1970-і – поч. 1990-х рр. розквіт архітектури постмодернізму; 1950 – 80-і рр. і продовжується по цей час – розвиток постмодернізму в літературі ( Еко, Фалзл, Барис, Ріо, Поссе, Зюскінд, Брікман та ін.).

Виявом ігрового начала в постмодерністському мистецтві стала поява нових жанрів театрального (геппенінг, перфоменс, інсталяція) та кінематографічного (мейнстрим і арт-гауз) мистецтва.

Постмодерн розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культури.

Культура ХХ ст. – одна з найскладніших для розуміння в історії світової культури. Не було століття , яке спіткало б стільки глобальних потрясінь, стільки радикальних політичних змін. Це – вік "воєн та революцій": дві світові війни (у другу світову війну було втягнуто 72 держави), Бомбардування атомною бомбою, науково-технічна революція, крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючи табори, ідеологічна війна, гонка озброєнь, екологічні катастрофи... Після другої Світової війни в Західній Європі починається "епоха прав людини" і лише в кінці ХХ століття західноєвропейська цивілізація у діалозі з посттоталітарним світом визначають пріоритетними загальнолюдські цінності.

Головні риси художньої культури другої половини ХХ ст.:

Відсутність у країнах з демократичним ладом домінуючого або "єдино вірного" стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо живопису, музиці, кіно та літературі.

Безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, визначеними для людства подіями. Протистояння творчої меншості (інтелігенції) невідповідними її світогляду "масовим" доктринам – мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя, практиці "брудного" маніпулювання масовою свідомістю та ін. Ідеологізація мистецтва: дійсність інтерпретується з позицій певних політичних ідей (ліберальних, консервативних, марксистських, радикальних, фашистських, соціал-демократичних, феміністичних).

Протистояння авангардного та реалістичного мистецтва, що зародилось ще на початку ХХ ст. як гостра боротьба всіх форм нереалістичного мистецтва за право існувати. Саме тоді сформувались основні авангардистські течії, які пізніше – у другій половині ХХ століття активізувались в різних модифікованих формах. З погляду реалістичного мистецтва, митець в ідеалі сфокусований на людській особистості, її найрізноманітніших ракурсах, проявах проблемах. З іншого боку, формальні течії – гіпертрофія форми, зростання ролі художнього прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на мету.

Починається інтеграція різноманітних національних та етнічних культур у світову: змінились, територіальні кордони мистецтва – якщо в першій половині ХХ ст. поняття "світова культура" було синонімом поняття "європейська культура", то у другій половині ХХ ст. Пріоритетним стає американський стиль. Людство починає засвоювати мистецтво інших континентів.

Інтеграційні процеси всередині спочатку національних, а потім і світової культури: збільшується взаємопов’язаність різних галузей культури. Мистецькі твори побудовані як система натяків, алюзій, ремінісценцій (інтертекст). Щодо структурних взаємозв’язків – це гіпертекст – нелінійний текст, влаштований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одночасно являючи собою єдність і множину текстів. Найпростіший приклад гіпертексту: енциклопедія або словник, в якому кожна стаття має посилання на інші статті цього ж словника. Гіпертекст – властивість, на якій побудована всесвітня павутина Інтернет.

Урбанізація культурної сфери – вона набуває міського характеру. Виникають величезні інтенсивність та динамізм суспільного життя, внаслідок чого мало не кожне десятирічча має своє "обличчя", в тому числі і в художній культурі.

Культура набуває нової якості, нового епітету – інформаційна. Інформаційний бум доходить до кожної людини незалежно від її місця проживання (звичайно це в країнах з добре розвиненими телекомунікаційнми мережами).Оперативність передавання інформації (нині завдяки Інтернету) і майже безмежні технологічні можливості засобів масової інформації – газет, журналів, радіо, кінематографу, телебачення об’єднує людей. Інформації так багато, що вона починає втрачати свою цінність. З’являється все більше людей, чия професія – класифікація та інтерпретація інформації.

Завдяки тісному взаємозв’язку ЗМІ з’явилось нове спрямування – масова культура. Це – з одного боку – демократизувало культуру, відкрило до неї доступ масовій аудиторії, а з іншого – зумовило проникнення в культуру комерційних інтересів: культура стає предметом бізнесу та неабияким чинником в політичному житті суспільства. Відбувся поділ між масовою культурою та елітарною. Найбільш розвинутою масова культура є в найбільш демократично розвиненому суспільстві – в США. Важливо і протилежне – в країнах тоталітарного соціалізму масова культура також присутня, проте стандартизується і подається з одного центрального партійного органу, який здійснює управління державою. В демократичному суспільстві наявна множинність таких центрів.

Отже, культура постмодернізму – це своєрідна лабораторія, де відбувається складний синтез рис нашої доби, діалогічне розв’язання антиномій, накопичених попередніми епохами:

-  реалістична зображальність і фантасмагоричність;

-  гуманітарність і фізико-технічне орієнтування;

-  описовість і філософічність;

-  серйозність та іронічність;

-  традиційність і комп’ютеризована сучасність;

-  раціоналістичність і містичність;

-  політизованість й еротичність;

-  потік свідомості й гострота сюжетної дії;

-  строга аналітичність та ігрове начало;

-  позиція західної і східної культури.

У людства виникають запитання: "Чим був постмодернізм для нашої (ХХ – початок ХХІ ст.) епохи?, Які зміни він приніс? "

Американський літературознавець І. Хасан продовжує цей ряд запитань: "Що чекає нас після постмодернізму? Звичайно ніхто не знає, ми навряд чи усвідомили, чим був постмодернізм, але запитання мають здатність притягувати відповіді.

Я запропоную подвійну відповідь у формі двох основних взаємопов’язаних тем: постмодернізм розширюється до масштабів геополітичної постмодерності, а водночас намагається стати постмодернізмом не підозри, а довіри, можливо, плетиво цього твердження визначає культурний код сьогодення".

Художні експерименти постмодернізму не завжди закінчувалися успіхом, але перш ніж заперечувати їх необхідність і значущість, необхідно спробувати зрозуміти. Без такого експерименту, творчого підходу не зможе народитися нове.

1.  Адельгейм И. Постмодернизм как "посттравматический опыт" в польской прозе 90-х годов // Вопросы литературы. – 2001. - № 16. – C. 172 – 198.

2.  Алпатов М.В. Немеркнущее наследие: [Изобразительное искусство и архитектура]: Книга для учителя – М.: Просвещение, 1990. – 302 с.

3.  Андреев Л. Художественный синтез и постмодернизм // Вопросы литературы. – 2001. – № 1. – C. 3-29.

4.  Багацький В.В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ ст. : Для студентів вищих навчальних закладів – К.: Кондар, 2004. – 304 с.

5.  Балла О. Праздник не послушания: Постмодернизм принято называть старостью европейской культуры, а он, между тем похож на подростка. // Лицейское и гимназистское образование. – 2004. - № 7. – C. 26-34.

6.  Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика . – М.: Прогресс, 1989. – 388 c.

7.  Бауман З. Индивидуализированное общество. – М., 2002.

8.  Бегун Б. Феномен постмодернізму // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. - № 3. – С. 3-9.

9.  Болєцький В. Лови на постмодерністів // Критика.- 2001. - № 7-8. – С. 8-13.

10.  Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /МАУП. – К., 2000. – 136 с.

11.  Гассан І. Чим є постмодернізм і чим він стане? Літературні і культурні аспекти // Американська література після середини ХХ ст. Матеріали міжнародної конференції. К. , 2000. – 22 с.

12.  Герои постмодерна // Лицедейское и гимназическое образование. – 2004. - № 7. – С. 50-52

13.  Гертлан О. Хаодиссея в зеркале Интернета. // Лицедейское и гимназическое образование. – 2004. - № 7. – С. 35-39.

14.  Гладишев В. Як розгадати "сни людства?" (До вивчення поняття "постмодернізм") // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. - № 5-6. – С. 11-13.

15.  Горелов А.А. Культурология: Учебное пособие. – М.: Юрайт, 2002. – 400 с.

16.  Гуляєв Г. Драматичний доробок жінок і дискурс постмодернізму // Мандрівець. – 2003. - № 3 . – С. 39-45.

17.  Гундорова Т. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. – 2001. - № 144 (лист). – С. 165-172.

18.  Гусельцева М.С. Культурно-историческая психология и "вызовы" постмодернизма // Вопросы психологии. - 2002. - № 3. - С. 119-132.

19.  Денисова Т. "Будьмо сучасниками епохальних зрушень! (Про постмодернізм і мультикультуралізм як творчі пропозиції людству)" // Зарубіжна література - 1999. - число 12. (124), березень. - 34 с.

20.  Денисова Т. Сиваченко Т. На практиці ХХст.: постмодернізм, мультикультуралізм // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1999. - № 1. - С. 49-50.

21.  Денисова Т. Сучасна американська література: проблеми вивчення та викладання: Матеріали семінару - Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2002. - 248 с.

22.  Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири /// Слово і час. - 1995. - № 2. - С. 18-28.

23.  Дубовик О. Поезія і правда нового мистецтва: [Про роль постмодернізму в сучасному світі] // Сучасність. - 1994. - №78. - С. 149-156.

24.  Ельвіра Іллюшина. Глобалізація і постмодерне суспільство // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. - №4. – С. 79 – 98.

25.  Енциклопедичний довідник "Лауреати Нобелівської премії 1901-2001". Видання ювілейне. С. О. Довгий, В.М. Литвин, В.Б. Солоіденко. - К.: "Український видавничий центр", - 2001. - 768 с.

26.  Енциклопедія модернізму. - К.: "Український видавничий центр", - 2003. - 503 с.

27.  Енштейн М. Інформаційний вибух і травма постмодерну.// Література плюс, 1998. - № 2 – С. 8-10.

28.  Жицінський Ю. Бог постмодерністів:Великі питання філософії в сучасній критиці модерну: - Л.: Видавництво Українського Католицького Університету , 2004. - 198 с.

29.  Закович І. Українська та зарубіжна культура. - К.: Генеза, 2002. - 557 с.

30.  Затонський Д. Был ли "Дон Кихот" рицарским романом? //Вопросы литературы. - М., 1986. - № 8. - С. 125-130.

31.  Затонский Д. Закономерно ли возникновение постмодернизма? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України - 2002. - № 506 – С. 79-85.

32.  Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. - Харьков: Фолио; М.: ООО "Издательство АСТ", 2000.-256 с.

33.  Затонский Д. Постмодернизм: Гипотезы возникновения// ИЛ, 1996. - №2. – С.23-30.

34.  Затонский Д. Постмодернизм в историческом интерьере: Зарубежная литература// Вопросы литератури - 1996. - 5-6. - С. 183-205.

35.  Зверев А. Черепаха Кваза: [Проблемы постмодернизма в литературе]//Вопросы литературы. - 1997. - Май – Июнь. – С. 3-24.

36.  Ігнатенко М. Ігровізація дощенту (шкурки для опудал постмодернізму) // Зарубіжна література - 2003. - № 13 (квіт). – С.18-19.

37.  Ігнатенко М. Постмодерний Homo ludens // Слово і час. - 2002. - №6 (498). – С. 16-22.

38.  Иесен Т. Сагань А. Николаева О.и др. Бермудский треугольник культури // Лицедейское и гимназическое образование, - 2004. - № 7. – С. 17-23.

39.  Ільїн І. Зваба симулякрами (постмодерн.) // Зарубіжна література - 2003. - № 13 (квіт.). – С. 20-21.

40.  Ильина Т. История искусств: Западно-Європейское искусство: Учебник для вузов. - М: Высшая школа, 2000. - 366с.

41.  Ильин И. Общая характеристика постмодернизма. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002.- № 5-6 - С. 9-11.

42.  Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. - М.: INTRADA. - 2001. - 284 с.

43.  Імплантація постмодерну в Українському мистецтві організмі // Література України. - 2005- - 9 червня (№22). - С.6-10.

44.  Катальс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. – М., 2000.

45.  Киченко О. Європейський постмодернізм витоки і сучасна літературна традиція // Всесвіт. - 2004. - № 5-6. С. 162-165.

46.  Киченко О. Постмодернізм і роман: метаморфози традиційного жанру // Всесвіт. - 2004. - № 11-12. - С. 176-179.

47.  Ковбасенко Ю. Література постмодернізму: по той бік різних боків. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2003 - № 12. - С. 2-13.

48.  Козуб Г. Постмодернізм как явление современной культуры // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - № 14. - С. 48-50.

49.  Кононенко Б. Культурология в терминах, поняттях, именах: Справочное учебное пособие. - М.: Издательство "Щит – М", 2001. – 404 с.

50.  Корінний М. Та ін. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. - К.: Україна, 2000. - 184 с.

51.  Корнев С. "Сетевая литература" и завершение постмодернизма: Интернет как место обитания литературы // Новое литературное обозрение. - 1998. - № 32. - С. 29-48.

52.  Краснодемский З. На постмодерністських роздоріжжях культури. - К.: Спалах, 2000. – 196 с.

53.  Краткий словарь основных понятий постмодернизма. // Лицейское и гимназическое образование. - 2004.- № 7. - С. 52-54.

54.  Культурология. ХХ век. Словарь. - Спб.: Университетская книга, 1997.- 640 с.

55.  Курицын В. Недержание имиджа. // Росия. - Venezia. - 1993. - № 8. - С. 187.

56.  Курицын В. Русский литературный постмодернизм. - М.: ОГШ, 2001. - С. 288.

57.  Лавринович Л. Сучасний український постмодернізм. - напрям? Стиль? Метод? // Слово і час. - 2001. №1. - С. 39-46.

58.  Левчук Б. Історія світової культури. Навчальний посібник. - К.: Спалах, 2000. - 520 с.

59.  Лімборський І. Просвітництво у дзеркалі постмодерного світу // Зарубіжна література в школах України. 2005. - № 5. - С. 35-37.

60.  Лімборський І. Просвітництво і постмодернізм – два витоки однієї спіралі? Всесвіт. - 2004. - № 78. - С. 178-184.

61.  Лиотар Ж-Ф. Заметка о смыслах "пост" // Иностранная литература - 1994. - № 1. С. 56-59. (Постмодернизм: пособие и соблазны реальности).

62.  Лосєв І. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. - К.: Знання, 1995. – 223 с.

63.  Люсый А. Немедленный рай литературных машин: картография постмодернистских превращений от Надежды Маньковской. [Эстетика постмодернизма] // Книжное обозрение. - 2001. - № 16 (15 февраля). - С.5-10.

64.  Михида С. Запізнілий відгук на "Дискурс постмодернізму", "або ж "У пошуках нових цінностей". [Український постмодернізм у літературі] // Український філолог: Школи. Постаті. Проблеми: Зб. наук. праць. - Львів. : 1999. - ч.1. - С. 660-665.

65.  Млечина И. Нова ли "новая литература?" // Иностранная литература. - 1971. - № 5. - С. 250-260.

66.  Наливайко Д. Стиль напряму й індивідуальні стилі в реалістичній літературі ХІХ століття // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ - початку ХХ століття:Зб. наук.праць. - К.: Наукова думка, 1987. – 55 с.

67.  Наука не вина. Розмова зі Станіславом Лемом //Нова Польща. – 2000. - №1. – С. 137 – 143.

68.  Нев’ярович Н. Культура постмодернізму: (З літературних напрацювань) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004. - № 7. - С. 19-21.

69.  Нотатки на берегах "Імені троянди". Роман .Еко У. Імя троянди. - Спб.: Симпозиум, 2000. - 635 с.

70.  Павлишин М. Українська культура з погляду постмодернізму. //Павлишин М. Канон та іконостас. - К.: Час.- 1997. - С. 213 – 222.

71.  Пахаренко В. Постмодерн. Сучасний український літературний процес // Українська мова і література в школі. - 2002. - № 4. - С. 59-64.

72.  Пахаренко В. Постмодерн. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 3-7.

73.  Пахаренко Н. Світоглядово-естетичні грані постмодернізму // Українська мова та література - 2005. - № 15 (квіт.). – С. 9-13.

74.  Пейнгл Т. Пайггерівське коріння постмодернізму // Ї. - 2001. - № 21. - С. 145-164.

75.  Пестерев В. Постмодернізм и поэтика романа: Историко-литературные и теоретичиские аспекты: Учебно-методическое пособие. - Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета , 2001. - 40с.

76.  Поліщук Я. Альтернативна історія літератури – постмодерна парадигма //Слово і час. - 2002. - № 3 – С. 20-27.

77.  Поліщук Я. Випробування постмодернізмом // Критика. - 2002. - березень - С. 28-30.

78.  После времени: [Французкие философы постсовременности] // Иностранная література - 1994. - № 1. - С. 54-55.

79.  Постмодернизм. Энциклопедия. - М.: Интерпрес – сервис, Книжный дом. 2001. - 1040 с. - (Мир энциклопедий).

80.  Постмодернізм: обясните пока не поздно // Лицедейское и гимназическое образование. - 2004. - №7. - С. 5-6, 54-59.

81.  Рулева Е. "Чунизм" как образ жизни. Сделай куклу, стань постмодернистом // Лицедейское и гимназическое образование. - 2004. - № 7. - С. 45-50.

82.  Руссова С. Постмоденізм у сучасній поезії, або Набоков – автор - "Трікстер"// Слово і час. - 2000. - № 7. - С. 45-50.

83.  Семків Р. Постмодернізм та іронія (типологізація нетипового) //Слово і час. - 2000. - № 6. – С. 6-12.

84.  Скоропанова И. Русская постмодернская литература: Учебное пособие. - М.: Флинта: Наука, 1999. - 608 с.

85.  Современное зарубежное литературоведение – М.: Прогресс, 1996. – С. 3-17.

86.  Стародубцева Л. Архітектура постмодернізму. Історія. Теорія. Практика: посібник для студентів - К.: Спалах, 1998. - 207с.

87.  Степанян К. Назову себя Швайшпацирен? (Любов, ирония и проза розвитого постмодернизма) // Знамя. 1993. - № 11. - С. 184.-195.

88.  Тлумачення терміна "постмодернізм" у довідковій літературі // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - №5-6. - С. 13-16.

89.  Фізер І. Постмодернізм: post /antе / modo – терміни із нульовим значенням //Сучасність. - 1998. - № 11. - С. 117-124.

90.  Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1993.

91.  Халипов В. Постмодернизм в системе мировой культуры // Иностранная литература - 1994. - № 1 – С. 235-241.

92.  Хассан І. Культура постмодернізму // Вікно в світ. - 1999. - №5. - С. 99-111.

93.  Черненко О. Постмодернізм: Український аспект // Всесвіт. - 1997. - № 8-9. - С. 148-151.

94.  Шліпченко С. Архітектурні принципи постмодернізму. - К.: Дніпро, 2000.- 240 с.

95.  Штонь. Г. Художня реальність і постмодерн // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 63-64.

96.  Еко У. Имя розы. - М.: Кн. Палата, 1989. - 460 с.

97.  Эпштейн М. Постмодерн в России. Литература и теория. - М.: Издание Р. Элинина, 2000. - 368 с.

98.  Якимович А. Культура ХХ века // Культурология. ХХ век: Словарь. - Спб.: Университетская книга, 1997. - 222 с.