Дипломная работа: Історія розвитку вокального мистецтва на Буковині у ХІХ – поч. ХХ ст.

Поряд з піснею і музикою «Міщанський хор» актив­но популяризував українське театральне мистецтво. Йо­го аматори часто ставили п'єси з народного життя. Один з рецензентів «Буковини» писав з приводу гри у виста­ві «Свекруха» Л. Лопатинського: «Люди, що звичайно займаються найважчою працею, бо належать до муляр­ського стану, гарно справляються зі своїми завданнями» («Буковина», 1902, 28 березня). Повне ж визнання на театральній ниві «Міщанський хор» здобув у 1907 році, коли на його сцені було поставлено драму М. Стариць-кого «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Крім Чер­нівців, аматори виїжджали з концертами і виставами у Сторожинець, Кіцмань, Заставну та інші містечка Буко­вини.

Особливо виріс авторитет «Міщанського хору», ко­ли його театральну трупу в 1923 році очолив відомий чернівецький актор і режисер Іван Дудич. До театральної трупи товариства входили такі обдаровані самоді­яльні артисти, як І. Созанський, І. Робачек, С. Терлецький, І. Дутка, А. Лиснянська, В. Дячук, С. Дубиневич, X. Сологуб-Подзімик, пізніше сестри Павловські — Ма­руся, Катерина і Стефа та інші. Критика не раз відзна­чала талановиту гру І. Дутки, С. Терлецького, І. Дудича, X. Сологуб-Подзімик, М. Павловської та інших митців, а також режисуру І. Дудича, І. Дутки й С. Терлецького.

Основу репертуару трупи становили переважно тво­ри української класики, серед них — «Ой не ходи, Гри­цю, та й на вечорниці», «Ніч під Івана Купала» М. Старицького; «Дай серцю волю — заведе в неволю», «По­шились у дурні», «Невольник» М. Кропивницького; «Безталанна», «Наймичка», «Хто винен» І. Карпенка-Карого; «Міщани» М. Горького, «Запорожець за Дуна­єм» С. Гулака-Артемовського. «Катерина» М. Аркаса, «Вій» М. Гоголя; «Вихованець» М. Янчука, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка, «Повернувся із Сибіру» Л. Яновської, «Хмара» О. Суходольського, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Сватання на Гонча-рівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Ясні зорі» Б. Грінченка та інші.

Майже два роки (1924—1926) основний зміст робо­ти «Міщанського хору» становило драматичне мистец­тво, хоч в умовах королівсько-румунської окупації не­легко було пробивати дорогу українській п'єсі, бо, крім багатьох перешкод і утисків, власті взагалі надовго за­бороняли вистави. Але і в такі моменти діяльність «Міщанського хору» не припинялася. Широко знаний у Чернівцях співак і музика Денис Руснак, підібравши в хор здібну молодь, влаштовував хорові виступи і висо­кою виконавською майстерністю зумів розкрити красу і привабливість української пісні. Концерти збирали ба­гато слухачів.

Можна з певністю сказати, що «Міщанський хор» тривалий період був театром з паралельно існуючими в Чернівцях напівпрофесіональними трупами І. Захарка, С. Терлецького та І. Дудича, а інколи єдиним товариством, що представляло українське сценічне ми­стецтво на Буковині.

При «Міщанському хорі» певний час існували курси по вивченню української хореографії, виступала танцю­вальна група, здійснювалась інша освітня діяльність. У 1923 році з ініціативи уже згадуваного І. Дудича було організовано також курси української мови, на яких чимало людей навчалось читати й писати рідною мо­вою. Ясна річ, це мало неабияке значення за умов, ко­ли королівсько-румунські окупанти забороняли всі ук­раїнські школи на Буковині.

Слід, проте, визнати, що діяльність товариства не була вільною і від впливу церкви; відчувалась і певна національна обмеженість. Тут позначились конкретні історичні обставини, в яких воно існувало. Та все. ж головна заслуга «Міщанського хору» полягає в тому, що у важких умовах соціального і національного гноб­лення він активно популяризував українську пісню, му­зику, театральне мистецтво серед робітників, ремісників та інших верств трудящих. При товаристві створювались курси і семінари, вивчалась фахова література. У те­атральній трупі в різний час брали участь професіональ­ні митці (серед них відома оперна співачка Філомена Лопатинська), які свої знання і досвід передавали лю­бителям. Не дивно, що чимало аматорів, за визнанням спеціалістів, виступали на рівні професіональних мит­ців. Частина учасників хору в 1940 році, після встанов­лення Радянської влади на Буковині, влилася в колек­тив новоствореної Обласної філармонії.

Своєю діяльністю товариство «Міщанський хор» сприяло поширенню українського мистецтва в масах, заохочувало обдаровану молодь до творчої праці на ко­ристь свого народу. Саме за це воно і заслуговує на доб­ре слово.

«БУКОВИНСЬКИЙ КОБЗАР»

1920 року голосно заявило про своє існування найстаріше українське співацьке товариство «Буковинсь­кий боян», котре прибрало назву «Буковинський кобзар». Принагідно зазначимо, що серед його фундаторів була й Філомена Лопатинська. Як і його попередник, «Буко­винський кобзар» поширював українську пісню, музику, театральне мистецтво, допомагав обдарованим амато­рам плекати свої здібності, відкривав для них шлях до фахової освіти. За традицією «Кобзар» щорічно висту­пав з концертами у Шевченківські дні, на честь Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Миколи Лисенка та інших видатних діячів укра­їнської культури, влаштовував вечори і театральні ви­стави. Перша зустріч «Кобзаря» з глядачами відбулася 11 квітня 1921 року на вечорі з нагоди 60-річчя від дня смерті Т. Шевченка.

Тогочасна преса («Каменярі», 1921, ЗО квітня) засвід­чує, що організатори цього свята зазнали чимало кло­поту, доки одержали дозвіл на концерт. До його програ­ми доклала рук і цензура. Та попри всі перешкоди перше шевченківське свято після багатьох років застою пройш­ло успішно і справило велике враження не лише на укра­їнську публіку. Серця слухачів глибоко схвилювали в цей вечір «Заповіт» М. Вербицького, «Гамалія» І. Біликовського, «Ой одна я, одна» і «Вечір» М. Лисенка, а також «Коли нашу рідну хату» Я. Степового, «Фінал» Д. Січинського (виконувала Ф. Лопатинська), в'язанка народних пісень «Вулиця» Ф. Колесси, увертюра до опе­ри «Остання ніч» М. Лисенка. В концерті взяли участь два хори, солісти і оркестр. Керував хором відомий тоді у Чернівцях маестро Кость Томоруг.

За звичаєм на подібних торжествах перед концертом зачитувались доповіді чи реферати про життєвий шлях, творчу і громадсько-політичну діяльність видатних лю­дей. У травні 1925 року на вечорі, присвяченому їв. Фран­кові, з рефератом «Іван Франко як громадянин» виступив Іван Стасюк. Він же прочитав реферат «Т. Шевченко в світлі епохи» і в березні наступного року на вечорі, влаштованому «Буковинським кобзарем» на честь видат­ного поета.

«Буковинський кобзар» пропагував палке слово Ю. Федьковича, доносив до народу навіть призабуті, але рідні хори на його слова: сповнений гнівного заклику до боротьби «Оскресни, бояне» Є. Мандичевського та «Гуляли» О. Нижанківського, «Золоті зорі» О. Нижанківського — О. Садагурського, «Як я, браття, раз ско­наю» С. Людкевича, «Гей по горі» М. Вербицького — Ф. Колесси та інші.

Хор цього товариства зберігав і відновлював у люд­ській пам'яті ліричні пісні С. Воробкевича, котрі зажили широкої популярності, бо в них бриніла нотка душі на­родної. У виконанні «Кобзаревого» хору часто лунали хвилюючі мелодії зі спадщини цього найстарішого буковин­ського композитора.

Рідко який концерт «Буковинського кобзаря» обхо­дився без композицій М. Лисенка. І були це здебільшого вокальні твори на поезії Т. Шевченка. З багатого лисенківського репертуару хор не раз виконував кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», фрагменти з опер «Утоплена», «Остання ніч», «Тарас Бульба» та ін­ші. Влаштовувало товариство і вечори та лекції-концерти, присвячені М. Лисенкові.

І все ж чи не найдзвінкішою в репертуарі «Буковин­ського кобзаря» була українська народна пісня. Сам факт її широкого використання був своєрідною демонстраці­єю проти заборони королівських властей розмовляти рід­ною мовою, проти свавілля жандармів, які в кожному, хто співав народних пісень, вбачали більшовика. Так, у серпні 1922 року, як повідомляла одна з місцевих газет, плутонер міського відділу сигуранци Ракочі відкрив во­гонь по трьох чернівецьких «більшовиках», котрі співа­ли українські пісні. Для «Кобзаря» стало доброю тради­цією щорічно проводити концерти української народної творчості. Такий своєрідний огляд відбувся, наприклад, у червні 1927 року. Хвилююче прозвучали зі сцени 17 перлин музичного фольклору в обробці М. Леонтовича, зокрема «За городом качки пливуть», «Ще й ця вдова», «Над річкою беріжком», «Козака несуть», «Зашуміла лі­щинонька» та інші. Іншим разом програму складали на­родні пісні в обробці Філарета Колесси, Якова Степово­го, а також буковинські народні, зібрані й оброблені міс­цевими самодіяльними композиторами.

Чернівецький «Кобзар» підтримував та заохочував до творчості і периферійні співацькі товариства. З цією метою у травні 1934 року він провів огляд селянських хорів Глибокої, Кіцманя, Нових Мамаївців, Іванківців, Ставчан та Суховерхова. Підсумки показали, що він пройшов успішно, а деякі хори виявили досить високий мистецький рівень і були відзначені дипломами товари­ства «Кобзар» мав молодшого побратима в Кіцмані, який у міру сил і можливостей сприяв розвиткові самодіяль­ного українського мистецтва.

Згадуючи творчий шлях одного з найбільших співаць­ких товариств Буковини, слід сказати схвальне слово передусім про фундатора і першого диригента, відомого тоді музику Костя Томоруга та про ентузіаста на куль­турній ниві, багаторічного керівника хорів «Кобзаря» Олександра Садагурського. Заслуговують доброї згадки його активісти та пристрасні любителі музики.

Глибокий слід у пам'яті буковинців залишила уже згадувана співачка Філомена Лопатинська, що виступа­ла в перший рік відновлення товариства.

При «Буковинському кобзарі» деякий час діяли кур­си українського танцю. Варто сказати й про драматичну секцію «Кобзаря», заходом і зусиллями якої ставились українські п'єси. 1933 року цю секцію було реорганізова­но і зміцнено, від її імені потім почав виступати Черні­вецький український напівпрофесійний театр. Заслуго­вує на увагу і діяльність музичної школи «Кобзаря», яка проіснувала аж до 1940 року.

Товариство «Буковинський кобзар» зустрічало на своєму шляху багато перепон, переживало роки підне­сення й занепаду, зазнавало різних впливів. Тому й не дивно, що інколи його мистецькі виступи не відзначались ідейною чіткістю. І все ж словом і рідною піснею «Буко­винський кобзар» вселяв у серця трудящих надію на виз­волення, на возз'єднання в єдиній, вольній, новій радян­ській сім'ї.

«МУЖСЬКИЙ ХОР»

Поряд з «Буковинським кобзарем» і «Міщан­ським хором» у лютому 1930 року при чернівецькому то­варистві «Міщанська читальня» заснувалось ще одне українське співацьке товариство — «Мужський хор», ос­новне ядро якого становили робітники й ремісники. Сво­єю діяльністю цей хор вписав помітну сторінку в історію українського мистецького життя краю. З невеличкої гру­пи (16 співаків) він поступово виріс у значний колектив і зажив собі доброї слави й найширшого визнання на Бу­ковині.  Ось як писала 11 березня 1934 року газета «Gzernowitzer Morgenblatt» про його виступ, присвячений С. Воробкевичу: «4 березня в залі філармонії ми чули концерт українського «Мужського хору», одного з най­більш старанних і дисциплінованих хорових колективів нашого міста... Не більше ЗО співаків, але кожен справж­ній артист... Решта хорів міста повинна брати з нього приклад...».

Один з фундаторів колективу — Василь Дячук — зга­дував, як 1933 року в Чернівцях було влаштовано кон­курс між співацькими товариствами — румунським, ні­мецьким, польським, єврейським і українським. Україн­ців представляли «Буковинський кобзар» і «Мужський хор». До речі, напередодні концерту керівники «Мужсь­кого хору» одержали листа, в якому невідомі автори погрожували публічно висміяти їх, якщо вони візьмуть участь у змаганнях. Та на зло недругам «Мужський хор» взяв участь у конкурсі і виконав ряд вокальних тво­рів, зокрема «Золоті зорі», «Гуляли» О. Нижанківського, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, віночок народних пісень Д. Котка, причому, співав так, що збуд­жена публіка не раз викликала аматорів на «біс». А на­ступного дня майже рецензенти чернівецьких іншомовних газет найвище оцінили виступ саме українського «Муж­ського хору».

Вирізнявся «Мужський хор» з-поміж інших подібних товариств передусім своєю виконавською культурою, мо­лодістю його співаків, їх ентузіазмом і наполегливістю у навчанні. Його концерти часто супроводжувались ви­ступами солістів — О. Горвацького, В. Дячука, X. Куд-ринського та ін. Надто приваблював спів відомого на Буковині тенора Дениса Руснака. В його репертуарі пе­реважали народні пісні і вокальні твори українських ком­позиторів М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового, Д. Січинського, С. Людкевича та ін.

Публіка любила «Мужський хор», його концерти не­рідко відвідували не тільки українці, а й люди інших на­ціональностей. Його популярності значною мірою сприяв і репертуар з народними піснями в основі, такими близь­кими й рідними широкому загалу буковинців. Доречно згадати хоча б кілька пісенних перлин, виконаних на од­ному з таких концертів, що відбувся в грудні 1937 року,— «Чого тужиш, серце козаче», «Взяв би я бандуру», «У су­сіда хата біла», «Ой у полі три криниченьки», «Я нікого не любила» та інші.

«Мужський хор», на відміну від інших товариств, ча­сто виїжджав у провінцію, доносячи українську народну пісню й музику до найвіддаленіших куточків Буковини. Його молоді голоси лунали у Вижниці й Хотині, у Вашківцях і Новоселиці, у Берегометі і Веренчанці, у бага­тьох інших містечках та селах.

Співацькі товариства Буковини присвячували свої концерти переважно Т. Шевченкові, чия натхненна пое­зія кликала знедолених до боротьби, Ю. Федьковичу, С. Воробкевичу та О. Кобилянській. Слід зазначити, що концерти ставали водночас і засобом пропаганди вокаль­них творів, написаних на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, власних музичних композицій С. Воробкевича. Го­тувалися вони здебільшого спільними силами «Буковин­ського кобзаря», «Мужського» та «Міщанського» хорів.

А втім, бувало, «Мужський хор» і самостійно вшановував видатних діячів літератури і культури. Наприклад, у травні 1932 року в приміщенні філармонії він дав ве­ликий концерт на честь О. Кобилянської, виступивши з широкою програмою, до якої входили «Іван Підкова» М. Лисенка, «Ой на горі жито» Ф. Колесси, «Пою коні при Дунаю» С. Людкевича, «Ой три шляхи» С. Воробке­вича, «Сонце низенько» К. Стеценка та ін. В концерті взяла участь і оперна співачка О. Єнджийовська. Вона співала «Бабине літо» Д. Січинського, «Нічку лукаву» М. Лисенка, «Айстри» Я. Лопативсь кого і «Через гору піду я» В. Заремби, ще деякі пісні. Вокальна частина концерту справила на присутніх глибоке враження, а розчулена письменниця щиро дякувала співакам за по­даровані їй години втіхи і на пам'ять сфотографувалася з усіма хористами.

Окрім ювілейних свят, «Мужський хор» влаштовував інші концерти, вечори народної пісні, танців. Згодом до його виступів прилучився і струнний оркестр. Під час ви­їздів у міста та села краю в його програмі, як завжди, були народні мелодії. Так, на одному з вечорів, що від­бувся в 1933 році у селі Клішківцях, чернівецькі співаки ознайомили бесарабців з українськими галицькими піс­нями.

Як і слід було чекати, успіхи українського хору за­непокоїли окупантів. 1937 року керівників товариства викликали до сигуранци і взяли від них підписку, що спі­ваки не виступатимуть на сцені в українському націо­нальному вбранні, тобто в білих сорочках, синіх шарова­рах і високих чоботях (так, мовляв, одягаються на Ра­дянській Україні, і це викликає небезпечні для королів­ської держави настрої).

Інколи «цікавились» хором і різні націоналістичні «добродії», які в своїх продажних листках у потрібному їм світлі витлумачували діяльність українських митців. Часом вони вдавались і до провокацій. Та чернівецькі робітники — переважна більшість «Мужського хору» — не поділяли думок і замірів панів-«самостійників», від­межовувались від них.

Десять років пройшов «Мужський хор» нелегкими до­рогами поневоленої Буковини, аж поки рідні голоси не злилися в могутню пісню вільного й возз'єднаного укра­їнського радянського народу. В експозиції Чернівецько­го краєзнавчого музею є дві символічні фотографії від 14 липня 1940 року. На одній з них бачимо, як вулицями міста крокують у гуцульському вбранні співаки «Мужського хору», щоб узяти участь у мітингу на честь Юрія Федьковича; на другій — велелюдний мітинг, на якому промовляє до народу відомий український радянський письменник Олександр Корнійчук. Того ж року частина співаків «Мужського хору» влилася в колектив новоство-реної Обласної філармонії, щоб примножувати внесок талановитих буковинців у загальноукраїнську мистець­ку скарбницю.

1.2.     Сидір Воробкевич – визначний музичний діяч на Буковині в ХІХ - поч. ХХ ст. Вокальна творчість  С. Воробкевича.

Си­дір Воробкевич (1836—1903) — видатний по­движник національної культури, який поєднав у собі дар композитора, письменника, фольклориста, педагога, диригента, громадського діяча. Саме бага­тогранність його рідкісного таланту, своєрідне бачен­ня світу були визначальними в творчих здобутках митця.

Музика С. Воробкевича доступна кожному, оскільки вона грунтується на фольклорному мелосі. Пісню на­родну композитор називав «талісманом», що відкриває таємниці минулого, і закликав уважно вивчати її, бо це — історія народу. Через те його пісні, такі як «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «На чужині погибаю», швидко набули популярності — на­род сприйняв їх, як свої. Тогочасна преса відзначала: «Вони гомоніли скрізь по нашім краї завдяки гарній музиці автора — і під бідною селянською хатою, і серед міської інтелігенції».

Музична спадщина С. Воробкевича багата й різноманітна, її склада­ють хори, солоспіви, вокальні ансамблі, опери, мелодрами, оперети й різ­ні інструментальні п'єси. Центральне місце посідає в ній вокальна музи­ка. Тематика пісенної лірики композитора, інтонаційна структура, рит­міка й форма цілковито випливають з народних пісень.

Великий вплив на хорову творчість Воробкевича мала його практична диригентська діяльність. Починаючи від 60-х років минулого століття і до останніх своїх днів, він постійно працював з хоровими колективами — спершу з сільськими хорами, а потім, у Чернівцях, — з дитячим шкіль­ним, гімназійним і студентськими хорами, колективом робітничої молоді і хором чернівецької «Бесіди». Це була його справжня творча лаборато­рія. Часто він приносив на репетиції щойно написаний власний твір, пе­ревіряючи на практиці його звучання.

Воробкевич добре знав і відчував природу й виразові можливості люд­ського голосу. Особливу увагу приділяв він чистоті інтонації, виразній дикції і правильності дихання хористів, багато часу віддавав вивченню динамічних нюансів й агогічних тонкощів, спрямовуючи всі засоби на відтворення необхідного музичного образу.

В 70—80-х роках минулого століття керовані Воробкевичем чернівець­кі хори набули слави професіональних мистецьких колективів. За його почином і участю І. Синкевича, вихованця Перемишльської школи, у багатьох містах і селах Буковини було організовано хорові гуртки, в яких широко запроваджувався багатоголосний спів замість вживаного до того одноголосного.

Отже, як довголітній диригент-практик С. Воробкевич відіграв надзви­чайно важливу роль у розвитку хорової культури на Буковині.

С. Воробкевич є автором понад 400 творів для хору.  3 них близько 250 написано на власні тексти, підписані псевдонімом «Данило Млака». Ре­шту хорів складено на тексти Шевченка, Франка, Федьковича, Шашкевича, Головацького, Поповича та ін., а також на власні переклади з ні­мецьких поетів Гайбеля, Кернера, Таубе, Тіка тощо.

Як у дрібних ліричних поезіях Воробкевич, за висловом І. Франка, «розсипав дорогоцінні перли», так і передусім у хорах малих форм ви­явились творча винахідливість, майстерність і мистецька зрілість компо­зитора. Для великих хорових полотен на історичні теми у Воробкевича не завжди вистачало яскравих художніх засобів і необхідного розмаху. У деяких з них, як, наприклад, «Кантата на роковини знесення панщи­ни», «В пам'ять руським Кобзарям Тарасу, Маркіяну, Юрію», «Сила русь­кої пісні», «Палій», «Козак Герасим» відчувається певна статичність і неприродність у розвитку мелодії, а також недостатня зрілість гармоніч­ного мислення.

Для переважної більшості хорів Воробкевича характерна акордово-гар­монічна фактура. Голосоведення чітке, хоч відзначається певною тради­ційністю. Поліфонічні моменти зустрічаються дуже рідко, та й то зви­чайно у вигляді підголоскової поліфонії.

Найціннішим у хорових творах Воробкевича є їх лірична мелодійність, що наближається до народнопісенної. Очевидно, це й спричинилося до популярності його музики на західноукраїнських землях. «Сотки його

композицій, патріотичних і ліричних пісень, квартетів, кантат і застоль­них співається повсюди на Русі, і немає вечорів музикальних, де б не виконувано цих творів», — читаємо в «Руській читанці» за 1886 рік (Львів).

Найважливіше місце в хоровій спадщині Воробкевича займають твори на слова Тараса Шевченка: Воробкевич є одним з перших західноукра­їнських композиторів, який звернувся до поезії Великого Кобзаря. У більшості цих творів виявилась небуденна обрадованість автора як композитора-мелодиста. Вони одразу полюбилися широким колам громад­ськості, передавалися з рук в руки, переписувалися і виконувались самоді­яльними і професіональними буковинськими колективами.

Проте вперше вийшли друком ці твори (збірка з семи хорів) тільки через 20 років після їх написання (Брайткопф і Гертель, Лейпціг, 1887 p.). Тираж був невеликий, і видання скоро розійшлося. У 1906 р. по­бачила світ збірка «12 пісень на хори мужеські a cappella до слів Тараса Шевченка»         С. Воробкевича за редакцією Д. Січинського.

До неї увійшли 12 чоловічих хорів: 1. «Заросли шляхи тернами»; 2. «Минають дні»; 3. «Треті півні»; 4. «Три шляхи»; 5. «Ой чого ти по­чорніло»; 6. «Та не дай, господи, нікому» і «Огні горять»; 7. «І широкую долину»; 8. «Тече вода з-під явора»; 9. «Титарівна-Немирівна»; 10. «Утоп­тала стежечку»; 11. «Вип'єш першу»; 12. «Думи мої».

У цих творах найяскравіше виступають індивідуальні риси хорового письма композитора. Воробкевич звернувся, в основному, до ліричних поезій Шевченка. При тому музика його ніде це втрачає свого фольклор­ного грунту. Мелос Воробкевича часом надто елегійний, з елементами бо­лісного самозаглиблення. Композитор ніби милується образами туги, жалю.

Надмірна пісенність викладу, певна структурна замкненість спричи­нилися до відсутності майже в усіх хорах Воробкевича широкого дихання, справжнього драматичного напруження і загострених кульмінацій. Дина­мічного протиставлення окремих емоційних пластів часто виявляється недостатньо для втілення глибокого змісту і внутрішньої експресії пое­тичних образів Шевченка.

У тих музичних розділах, де композитор прагне передати глибокі суб'єктивні переживання, на перший план виступають елегійні унісони або м'яке, наспівне двоголосся. Саме тут б'є свіжий народний струмінь, з'являються народні інтонації, побудовані на квартових ходах мотиви. Вони відтворюють конкретні емоції: материнський чи дівочий плач, тра­гічний образ почорнілого від крові поля.

Об'єктивні, епічно-розповідні образи подаються, як правило, через хо­ральний спів. У цих епізодах відчувається вплив традиційної, дещо шаб­лонної гармонії німецької школи.

З дванадцяти шевченківських хорів слід виділити три, позначені най­глибшим проникненням у зміст поетичного першоджерела і найяскраві­шим втіленням його у музиці. Це «Три шляхи», «Та не дай, господи, ні­кому» і «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле».

Хор «Три шляхи» належить до числа несправедливо забутих творів Воробкевича. В основі поезії лежить типова для української народної пісенності тема прощання й розлуки сина з матір'ю, чоловіка з дружи­ною, дівчини з милим. Ця тема обумовлена історичним і соціальним буттям нашого народу, сповненим воєнних лихоліть, знущань і наруги іноземних загарбників. У Шевченка вона втілюється в народних образах-символах: зарослі терном шляхи не приносять добрих вістей, а мати (дружина чи суджена) в'яне й сохне, як посаджений нею ясен (тополя чи калина). Отже, в баладі злилися в органічне ціле об'ективно-епічне (кар­тини минулого, події з історії народу, відтворені в образі широкого шля­ху) і суб'єктивно-ліричне (розлучення дорогих серцю людей, загублені надії, розкриті в образі пониклої природи).

Тричастинність вірша зумовила тричастинну композицію хору. Перша частина— «Ой три шляхи широкії...» і третя— «Не вертаються три бра­ти...» протиставляються середньому розділові «Посадила стара мати...» в ладовому та метро-ритмічному відновленнях.

Наступна хорова композиція Воробкевича — «Та не дай, господи, ніко­му» — написана на текст двох віршів Шевченка. Перший — «Та не дай, господи, нікому», складений на засланні, в Кос-Аралі,    1848   року,   дру­гий — «Огні горять» — в Оренбурзі 1850 року. Проте тема у них одна -змарноване неволею життя поета.

Воробкевичу вдалося знайти живі й яскраві інтонації для передачі відчаю й розпуки в'язня. Крайні частини твору — трагічний монолог знівеченої жорстокою солдатчиною і засланням людини — різко контрастують з середнім епізодом, де змальовуються радощі й забави молоді6. Композитор вдається до прийому жанрових асоціацій: у першій частині чуємо пісню-тугу, що викликає асоціації з широкими степовими козаць­кими піснями, в середній — з'являються танцювальні ритми, а в третій — речитативні трансформації пісні-монолога.

Хор «Та не дай, господи, нікому» належить до кращих зразків україн­ської класики. Не випадково саме його вибрав С. Людкевич для нової редакції (хоч, на жаль, теж використав тільки другу частину — «Огні го­рять»).

Дуже характерними як для творчості Воробкевича, так і для загального стану хорової музики минулого століття на західноукраїнських землях е хор «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле». Безсмертний вірш Тараса Шевченка сприймається як свого роду перегук віків, як діалог з батьків­щиною її великого сина. Перед очима поета оживають картини трагічної історії України, уособленої тут в образі зеленого, родючого поля.

Перша частина хору — «запитання» поета і лаконічна «відповідь» по­ля. В другій ідеться про трагічну загибель запорожців під Берестечком та пир чорного гайвороння над трупами народних лицарів — це драматич­на кульмінація твору. Третя частина відіграє роль репризи: «Почорніло я, зелене, та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, а ви вже ніколи не вернетеся на волю...»

Тема, якою починається твір, чарує пластичністю мелодії, логікою її просторового і ладотонального розвитку. На суворому, дещо аскетичному тлі подальших хоральних акордів вона сприймається як експресивна людська мова.

На жаль, композитор не зміг розвинути з цього чудового тематичного зерна всю композицію, бо саме завдання музичного розвитку завжди ста­новило найбільшу трудність для Воробкевича: давався взнаки брак ком­позиторської техніки.

Серед інших слід назвати також «Минають дні», «Заросли шляхи тер­нами», «Тече вода з-під явора», «І широкую -долину», «Думи мої», які свого часу були дуже поширені на західноукраїнських землях.

Поезія Шевченка «Минають дні» сповнена глибокого філософського змісту. В центрі твору — образ знеможеної неволею людини, який асо­ціюється з завмираючою осінньою природою. В неволі важко, говорить поет, але страшнішим є сон на волі. В кінці повертаються настрої почат­кових рядків вірша.

Для першої частини хору «Минають дні» характерні короткі мотиви, ніби відірвані один від одного паузами-зітханнями. Настрій осінньої сонливості композитор підкреслює заколисним ритмом, монотонне повторю­ваним звуком «ля» у тенорів. Соло тенора наче вносить деяке просвітлен­ня, ніби промінь сонця прорізує товщу важких осінніх хмар. Та зараз же повертається попередній гнітучий сум. Відповідь на розпачливий зойк наболілої душі «Доле! Де ти? Де ти?» звучить глухо, байдуже: «Нема ніякої».

Рішуче, ніби імперативне, починається середня частина хору на слова «Не дай спати ходячому, серцем завмирати». В наступному розділі ком­позитор вдається до «інструментального» прийому: в партію баритона він впроваджує заколисну остинатну фігурацію вісімками, яка добре від­творює зміст тексту. Решта голосів «протягує» слова «спати, спати, спа­ти на волі». Як і в попередніх композиціях, третя частина хору відіграє роль смислової і ладотональної репризи. Цікаво відзначити тут одну де­таль: на словах тексту «заснути і ні сліду по собі не кинуть, однаково, чи жить, чи загинуть» у музиці на мить повертається мажорна гармонія, що яскраво виділяється на фоні згасаючої мінорної фрази, ніби утверд­жуючи волю й гаряче прагнення до активного творчого життя.

Розглянуті хори належать до кращих творів С. Воробкевича на тексти Т. Шевченка. Останні хори збірки С. Воробкевича, редагованої Д. Січинським, нічим істотно не виділяються. Своїми інтонаціями, гармонічною фактурою і структурою вони близькі до народних пісень («І широкую до­лину», «Утоптала стежечку», «Тече вода з-під явора», «Титарівна-Немирівна»).

Збірка закінчується хором «Думи мої». Він, як і перші, розбудований ширше. Середня його частина Магсіаlе «В Україну ідіть, діти» вдвічі дов­ша за крайні. Композитор увесь час чергує однойменні тональності ре мажор і ре мінор, досягаючи цим колоритної ладової мінливості. Такий прийом зустрічається і в інших хорах Воробкевича. Але на особливу ува­гу заслуговує розвиток музичного матеріалу методом повторення одного мотиву. Його супроводжує динамічне наростання до фортіссімо: «... Там найдете щире серце і слово ласкаве».

Як бачимо, Воробкевич звертався не тільки до ліричних поезій «Кобза­ря», як це переважно робили тодішні галицькі композитори, а пробував також покласти на музику волелюбні драматичні поеми. В цих останніх творах приваблює різноманітність структури — від простої куплетної до масштабних драматизованих композицій. Мелодика їх переважно позна­чена українським колоритом, вона м'яка й задушевна, нерідко щиро на­родна, хоч інколи зустрічаються звороти, що нагадують італійські оперні арії чи німецькі романтичні пісні.

В цілому комплексі засобів музичної виразності, застосовуваних Воробкевичем, іноді вражає деяка стандартність у використанні технічних при­йомів і прояви сентиментальної ліричності (досить звернути увагу на його позначення в тексті: doloroso, lacrimoso, con amorezza, flebile). Ясно, що

Воробкевичеві не завжди вистачало таланту й майстерності, щоб піднести­ся до Шевченкового генія і передати в музиці всю ідейну й емоційну глибину його полум'яного слова.

Крім хорів, що увійшли до розглянутої збірки, С. Воробкевич скомпо­нував ще кілька десятків творів на тексти Т. Шевченка — це «Вечір на Україні», «Гей по горі ромен цвіте» та ін. В рукописній спадщині його знаходимо також багато одноголосних мелодій, які композитор, очевидно, мав намір пізніше опрацювати для хорів («На вгороді коло броду», «Як­би мені черевички», «Ой гляну я, подивлюся» тощо).

Поряд з хорами на слова Т. Шевченка стоять композиції С. Воробкевича на тексти Івана Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», дві веснян­ки «Весно, що за чудо» і «Розвивайся, лозо, борзо», складені в 1895—1898 роках, а також низка хорів на слова поетів Ю. Федьковича, М. Шашкевича, Я. Головацького, О. Поповича та ін. За характером і художніми при­йомами вони нічим істотно не відрізняються.

Серед патріотичних пісень С. Воробкевича на власні слова найперше місце посідає чоловічий хор «Збудилась Русь» («Задзвенімо разом, брат­тя»), написаний у 1898 році на відзнаку 50-річчя революції 1848 року. Він часто виконувався на святкових академіях і концертах як гімн, як за­клик до єднання і боротьби проти поневолення, за краще майбутнє. Зав­дяки актуальному, глибоко патріотичному текстові, урочистому й підне­сеному характерові мелодії і маршовому, чеканному ритмові цей твір швидко здобув всенародне визнання на західних землях України. В 1902 р. М. Павлик, друг і однодумець І. Франка, підтекстував під цю музику нові слова, назвавши «Піснею галицьких трударів». У такому ви­гляді хор Воробкевича вперше прозвучав у Львові на вечорі робітничого товариства «Зоря», організованому на користь жертв потерпілих під час демонстрації на Стрілецькій площі 1902 року. Твір «Задзвенімо разом, браття» часто виконувався робітничими і студентськими хорами в роки загального революційного піднесення, що настало на західноукраїнських землях під впливом російської революції 1905 року. І пізніше він постій­но включався до програм прогресивних літературно-мистецьких вечорів.

Виправлений і змінений М. Павликом текст прямо закликав до зброй­ної боротьби з тиранією. Цікаво, що деякі його звороти перегукувалися з «Інтернаціоналом» у перекладі М. Вороного:

Задзвенімо разом, браття,         Покажім панам-тиранам,

Пісню трударів нову,                Що вже сила є у нас

Що розпалює завзяття              Рабські пута розламати,

Побороти долю злу.                  Що настав розплати час!..

Відповідно до трьох строф вірша хор має три куплети. Він починаєть­ся типовим для гімнів і революційних пісень інтервалом кварти, що з'яв­ляється потім кілька разів на найважливіших словах тексту.

Мелодія в цілому близька  до мелодій  багатьох  революційних  пісень.

Завдяки виразному маршовому ритму, ясному гомофонному складові і простій куплетній формі хор «Задзвенімо разом, браття» став на початку нашого століття однією з найулюбленіших робітничих пісень і завжди виконувався разом з хором А. Вахнянина на відомий революційний текст «Шалійте, шалійте».

Хор «Чи такая наша доля» на слова І. Федоровича, розрахований на мі­шаний склад співаків, було написано як заключний номер мелодрами «Убога Марта». Композитор висловив у ньому свої мрії про краще май­бутнє рідного народу, про вільне життя.

Дуже популярною протягом багатьох десятиліть була пісня Воробкевича «Мово рідна». Як вірш Данила Млаки вона вміщувалася майже в усіх букварях, читанках, підручниках, а як пісня побутувала в різних аранжировках для чоловічого, .мішаного та дитячого хорів, для голосу з суп­роводом фортепіано, а також для самого фортепіано чи цитри.

У важкі роки національного гніту, коли українська культура повсюд­но переслідувалася, виховання любові й шани до рідної мови було спра­вою першорядної ваги. Не дивно, що Воробкевичева пісня «Мово рідна» дуже полюбилася і швидко стала популярною. У двоголосному укладі автор постійно включав її до своїх співаників для школярів.

Мелодія пісні близька до побутового романсу. Якщо перший її восьми-такт характеризується спокійним ліричним настроєм, то в другому, де ав­тор таврує ту частину українського суспільства, яка цурається рідної мови, з'являється драматичний елемент.

Дещо відмінним від інших у цій групі є хор «Цар-ріка, наш Дніпро.», скомпонований одразу ж після повернення композитора з Києва у 1875 році. Це ніби ода Дніпру-Славуті, який був живим свідком слави і страж­дань, що їх зазнав український народ у минулому.

Хор написано в куплетній формі. У кожному з шести куплетів перший восьмитакт-заспів виконує соліст-бас. Лінія його мелодії розлога, ніби розповідь народного Кобзаря. Приспів виконує чоловічий хор. Як щодо задуму, так і щодо використання засобів музичної мови «Цар-ріка, наш Дніпро» наближається до кращих творів на шевченківські тексти.

Найбільшу за кількістю групу хорів Воробкевича (понад 200) станов­лять лірико-побутові пісні-хори. Всі вони написані на власні слова ком­позитора. За тематикою серед них можна виділити любовні, сімейні, ко­лискові, пісні розлуки тощо. Особливо популярні «Над _Прутом у лузі», «Там, де Татран круто в'ється», «Заграй ми, цигане старий», «Сині очі», «Баркарола», «Чабан вівці ганяє», «Якби була я зазулев», «На чужині загибаю».

За змістом і музичною мовою вони нагадують побутові пісні-романси. Виконуються в основному хором, але часто звучать і як сольні пісні в су­проводі інструмента чи виключно в інструментальній аранжировці. Для цих творів характерні м'яка кантиленна мелодика з дещо сентиментальним забарвленням, плавний ритм ноктюрна, колискової або вальса і про­зора, легка фактура гармонізації.

Найвідомішою серед них є пісня-хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть», позначена глибоко ліричним, елегійним настроєм. І888 р. вона з'явилася у збірнику «Бонн» (редагованому композитором В. Матюком), куди увійшли ще п'ять пісень-хорів G. Воробкевича: «Там, де Татран», «Іван з Путилова», «Сині очі», «Вечір.» і «При вині». У 1891 році хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть» виконувався в програмі відомого кон­церту «Львівського Бонна» в Празі поряд з творами М. Лисенка, А. Вахнянина та В. Матюка і дістав загальне схвалення.

Того ж року цю пісню переклав для скрипки з супроводом фортепіано композитор-дилетант Степан Сужинський, а Денис Січинський згодом включив її до своєї збірки «150 українських пісень для фортепіано». Пі­зніше вона вміщувалась у різних вокальних та інструментальних збір­никах.

Для хорів «Там, де Татран круто в'ється», «Сині очі» характерні м'які, заокруглені, де-не-де хроматизовані мелодичні фрази, ритми вальсу, баркароли чи колискової, чергування сольних епізодів і повних хорових зву­чань.

У «Баркаролі» композитор вдається до інструментального прийому, використовуючи спів з закритим ротом. На фоні хору murmurando зву­чать репліки баритона соло. Такі виразові засоби в хоровій музиці га­лицьких композиторів до Сидора Воробкевича не вживалися, тому твір звучав свіжо, по-новому.

Щира ліричність і задушевність, прозора гармонічна фактура і просто­та форми спричинилися до життєздатності і надзвичайної популярності цих пісень протягом довгих років, їх співали в Буковині й в Галичині мо­лоді й старі, селяни й інтелігенція, фахівці-музиканти і самодіяльні гурт­ки, неписьменні люди і студентська молодь. Вони передавалися від бать­ків до дітей, включались у все нові збірники хорів і пісень: «Кобзар», «Бонн», «Торбан», в пісенники для шкільної молоді. Багато з них втра­тили авторство і співаються досьогодні як народні.

Серед хорів Воробкевича на власні тексти окрему групу складають жартівливі й застольні пісні. Вони передають веселу вдачу, здоровий товариський гумор композитора («Ой Василю, Василечку», «Старий Ной» та ін.). Багато з цих творів складені в сатиричному плані з метою висмі­яти ледарів, ченців-пияків і вітрогонів. Як правило, вони створювалися принагідне, і композитор сам не надавав їм великої ваги, музика в бага­тьох з них мало оригінальна.

Типовим явищем для української музики другої половини XIX ст. бу­ли в'язанки народних пісень, так звані Quodlibet'u, або попурі. Відомо, що твори такого типу писав М. Лисенко. Кілька їх скомпонував і С. Воробкевич (наприклад, «Руський кадриль», «Гей, слов'яни, брати мої», «Вінок, сплетений з 36 рідних квіток» та ін.).

Працюючи довгі роки з шкільною молоддю, Воробкевич добре знав інтереси дітей та юнацтва, розумів їхні турботи і мрії. Він прекрасно усві­домлював, що спів е для них природною потребою, що молодь, як і дорос­лі, любить не тільки словом, а й піснею, музикою виражати свої пережи­вання і почуття. Тим часом українській дітворі, зокрема на Буковині, не вистачало відповідної музичної літератури: збірників пісень, доступних підручників з музичної грамоти і сольфеджіо. Враховуючи все це, Вороб­кевич одним з перших на Західній Україні взявся випускати пісенники для школярів, які, по-перше, склали репертуар для класних занять, пікільних ранків, вечорів, різних святкових виступів і, по-друге, стали єдиними на Буковині методичними посібниками для вчителів музичної грамоти і співів у школах, бо до них, як правило, додавалася невеличка музично-теоретична частина.

1870 р. у Чернівцях вийшов друком перший збірник пісень                    С. Воробкевича, призначений для школярів. Туди увійшло 20 пісень у двоголосному викладі. Тексти для них склав Данило Млака, музику —                 С. Воробке­вич (або «напів народний», як було зазначено під деякими заголовками). Пісні розміщено в порядку підвищення складності від найпростіших (з діапазоном кварти й квінти) до трудніших (з хроматичними ходами і мо­дуляційними відхиленнями).

Тематика збірника зв'язана з побутом школярів, про що свідчать і наз­ви пісень: «Пісня школярів», «Веснянка», «Прогулка». 6 тут і кілька пат­ріотичних пісень: «Мово рідна», «Сирота на чужині», «У горах Карпа­тах».

Кращі оригінальні пісні С. Воробкевича для дітей близькі своїми інто­націями до фольклору («Коник вороненький» та ін.).

У 1889 році Воробкевичеві вдалося добитися дозволу на публікацію збірника дитячих пісень в трьох частинах. Автор назвав його «Співаник для шкіл народних». Усі три частини «Співаника» вийшли в світ у Відні в 1889 році.

До першої було вміщено 20 одноголосних пісень; дванадцять з них — оригінальні, пісні «Женці» й «Рідний край» передруковані з «Співаника для господарських діточок», що з'явився у Відні ще 1869 року за редак­цією Ю. Федьковича, п'ять пісень мають позначення «напів народний» і одна складена маловідомим автором Б. Рубішем. Тексти пісень взяті з віршів Ю. Федьковича, Д. Млаки, О. Поповича, І. Пасічинського та ін. Тематика їх, як і в попередньому, — шкільне життя.

У кожному з співаників Воробкевич обов'язково вміщував, кілька пісень про трударів, виховуючи у дітей пошану до праці («Ремісники», «Пісня рільника»).

Друга частина «Співаника для шкіл народних» складається з 40 пі­сень. Шістнадцять з них — оригінальні твори Воробкевича, решта має підзаголовок «напів народний». Тексти пісень здебільшого написані самим композитором. Виняток становлять лише «Чом, річенько домашняя, так пливеш поволі» на слова Я. Головацького, «Шдлисся» на слова М. Шашкевича, «До школи» на слова Ю. Федьковича. Перші дві давно втратили авторство композитора і поширилися як народні по всій Галичи­ні й Буковині. Мелодія «Підлисся» побутує також із словами «Кажуть люди» як народна пісня-романс.

Зміст другої частини «Сніваника» також в основному пристосований до вимог шкільної молоді, до її життя й побуту: «Вставайте, діти», «Піс­ня школярів», «Книжка», «Співанка школярки». Є в збірці кілька трудо­вих пісень: «Моя нива», «Пісня женців»; рекрутських: «Рекрут», «Жовнярська пісня»; ліричних: «Гей, орле, орле», «Бездольний» та ряд патріо­тичних пісень, в яких виражено любов до батьківщини і її природи: «Ми­лий край родимий», «Рідна мова» (на іншу мелодію, ніж у першому ви­пуску) .

Варто підкреслити, що, крім загальновідомої у нас дитячої gісні-веснянки «Ку-ку, ку-ку! Чути в ліску», до збірників Воробкевича увійшов ряд його оригінальних веснянок, близьких до народних.

Видання завершується невеликим додатком з музичної грамоти (про особливості запису нот, їх вартість і ключі).

Третя частина «Співаника» складає значно більшу цінність, ніж перші дві. Це вже не просто збірник пісень, а методичний посібник з теорії му­зики і співу. У вступі подано найважливіші розділи з теорії музики (ви­сота й протяжність звуків, категорії тактів, інтервали, пояснення хрома­тичних знаків, вправи з сольфеджіо на різні інтервали тощо). Після цьо­го слідує таблиця мажорних і мінорних гам до чотирьох знаків включно. Кожна з них ілюструється пісенними прикладами, поданими у відповід­ній тональності. Серед них кілька пісень С. Воробкевича на народні тексти, мелодично дуже близькі до фольклору. Наприклад, пісня «Якби я був соколом» майже збігається з народною «По дорозі жук, жук».

У наступному розділі розглядаються акорди, власне, тризвуки основних ступенів ладу і подається невеликий словник італійських музичних тер­мінів. Після цього слідує 56 пісень на різну тематику, їх відкриває вес­нянка «Ку-ку, ку-ку!» на власну мелодію С. Воробкевича, потім вміщено ряд історичних пісень про напади татар на українські землі, про важку долю селян-кріпаків, а також побутові, ліричні, рекрутські і сатиричні пісні. В кінці подано кілька пісень В. Матюка і С. Воробкевича для три­голосного хору.

Збірник закінчується кількома канонами для двох, трьох і чотирьох голосів. Цю форму гуртового співу композитор вважав особливо корисною для музичного виховання учнів.

 Як за змістом, так і за формою збірники дитячих пісень Воробкевича на свій час повністю відповідали завданням естетичного виховання моло­ді. Багата й різноманітна тематика пісень, розрахована на запити дітей різного віку, близька до народної мелодика, нескладні розміри й ритми, гранично ясний спосіб, їх гармонізації забезпечили цим пісням популяр­ність.

Страницы: 1, 2, 3