Прикро, що довгий час літературознавчі праці в Україні були захаращені штучним пафосом вульгарної соціології. Сприймати «На полі крові» лише як безпосередню реакцію па тодішні події, як полеміку з декадентами чи конкретно з твором Л. Андрєєва у світлі того, що сказав про нього через три роки Горький,— це і антинауково, і неетично. Якби художній твір мав значення лише як віддзеркалення певних проблем певного історичного періоду, то він би втратив своє значення вже за десяток років. Тим часом твори Лесі Українки, в міру глибини їх прочитання, набувають все більшого значення.

Проблема Юди в літературі не одновимірна, вона має свій складний психологічно-філософський спектр, свою мистецьку історію. На фресках фра Анджеліко у Юди, як і у інших апостолів, навколо голови теж німб, але обернутий в пітьму — як чорне сонце. Саме ім'я Юди означає хвалу Господу, тим страшніша його зрада, тим болючіше люди протягом віків дошукувались причин відступництва. Ще в II столітті була така секта — каїніти, котрі пояснювали вчинок Юди як його трагічну приреченість здійснити акт зради, бо хтось же мав зрадити Христа. Відлуння таких тлумачень дійшло й до літератури XX століття, і чим складніший був історичний період, тим більше було зигзагів у психологію. Писав про Юду аргентинський письменник Борхес. Писав Максиміліан Волошин. У одного грецького письменника, наприклад, Юда національно непримиренний і відступився від Христа через його універсалістську проповідь. Видно, це відповідало якимсь проблемам, які зачепив саме той письменник. З Л. Андреєвим теж не так все просто. Чо-мусь-то Олександр Блок писав про його повість: «За нею — душа автора — живая рана». Не «апологія зради», зауважте, а «живая рана». Надмірна ідеологізація фатальна для свідомості. У нас звикли до однозначних ярликів. А В. Львов-Рогачевський, приміром, в книзі про Л. Андрєєва пише, що у цього художника «завжди дві відповіді, два рішення, два полюси». А є художники, у яких тільки питання,— і жодної відповіді. А є й такі, що помиляються, і тим не менше — художники.

У візантійській іконографічній традиції Юда завжди повернутий в профіль, так, як зображують диявола,— щоб люди не зустрілися з ним очима.

Леся Українка у своєму творі зробила дивовижну річ. Вона повернула Юду обличчям до людей. Не їм, а йому повинно бути страшно. Він повинен одвести очі.

Драма збудована як діалог. Але слово насамперед надане Юді. Говорить христопродавець. Дідок-прочанин своїми запитаннями лиш ніби простукує чорні провали душі відступника.

Ця філігранна психологічна перкусія виводить на яв як типологічні, так і суб'єктивні нюанси зрадництва у всьому гадючому комплексі його стимулів і причин. Перед нами абсолютно реальний, зниділий, по-своєму нещасний, запобігливий і водночас агресивний, безвихідно закомплексований своїм злочином, живий, темний і огидний чоловік.

Це спіритуалістичний реалізм письма, реалізм парадоксів. Ефект присутності в проломах незбагненного.

Леся Українка мріяла про незалежний театр, як свого часу Байрон — про театр інтелектуальний. Саме для такого театру і написаний діалог «На полі крові». Спроби поставити його відносяться до 20-х років та, знову ж таки, до ювілейного 1971 року. Запам'ятався моноспектакль С. Максимчука в режисурі М. Мерзлікіна.

Не тим сильний цей твір, що в конкретний час його написання дав комусь безпосередню відсіч. А тим, що проблеми його вічні.

Етична парадигма історичного буття.

У всі часи, у кожному суспільстві завжди хтось обробляє свою нивку, куплену за тридцять срібняків,

9. «Йоганна, жінка Хусова»

Весною того ж 1909 року був написаний драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова». Це вже не діалог, тут кілька дійових осіб — і вельможець Хуса, і його мати Мелхола, і лукава рабиня самаритянка, і виноерпець, кравчий, управитель, і гості з Риму — «високородішй Публій» та його дружиш Марія. Тут і розмови, й репліки, і конфлікти. Але це діалог. Йоганні нема з ким розмовляти. У неї свій постійний німий діалог душі з небом, своя надія все перетривати і піти вслід за розп'ятим Месією.

Але якщо в «Одержимій» та «На полі крові» домінує сувора графіка письма, то цей твір вже не позначений таким аскетизмом стилю. Тут вже світлиця «уряджена по-східному», тут кубок з яшми, «оправний в чорнім сріблі», тут «килими жовтогарячі, крокосом заткані». Тут живопис яскравий, колоритний. Усі ці персні з дорогого каменю, фамільні перли, за якими пірнали триста водолазів, коштовна камея, діадема старого золота,— тим тьмяніша е цьому антуражі нечистої проби душа Хуси; І хоч діється в Галілеї, за часів євангельських,— проступають знайомі риси примітивного пристосуванця, перевертня, для якого «гаї та луки» галілейські вже є лише римською провінцією, який вже й матері велить звати себе на римський штиб — Хузаном.

Вражає постать Поганий, колись господині цього дому, а тепер — сумної тіні на його розкішних килимах. Хто хоч раз прочитав цей твір, тому ще довго стоятиме в очах гіпсова маска страждання — обличчя Йоганни, коли вона мусить вийти до гостей, Стражденне бліде обличчя, яке служниця розмалювала,— тим трагічніше воно виглядає під невластивим для Йоганни макіяжем.

Десь ми вже бачили цю жінку. Чи не та це, і котру зустріла Міріам вранці на порожньому майдані в Єрусалимі? Адже ту звали Йоганна, це вона перша сповістила Міріам радісну звістку» що Месія воскрес. Ще Міріам запитала її тоді з моторошним спокоєм приреченості: «Ти, жінко, чим торгуєш?»

Міріам не признала її за свою, не впізнала. А це сестра її. Тільки інакша. Та — як обвуглене дерево, ця — як надламана саронська квітка Обидві вони готові загинути за нього. Тільки Міріам — відразу, тут же, на майдані, через те й накликає на себе лють натовпу, щоб її укаменували. А Йогаина ще й вертається додому, ще перетерпить свою покуту, свої невидимі світу сльози. Де той тихий стоїцизм страждання, у своїй глибині, може, не менш затятий, ніж відчайдушний максималізм Міріам.

Дивовижна була б роль для багатьох актрисі Але спроби поставити «Йоганну» теж відносяться до 20-х років.

У цих трьох творах Леся Українка ніби реконструює психологічні етапи трагедії. До Голгофи. Голгофа. Після Голгофи.

І якщо досі це була трагедія віри, то далі вже наступний етап. Часи раннього християнства. Проблеми експропріації віри, коли віра перетворюється па ідеологію. Коли проростає «зерно рабського духу». Отут починається новий виток людських трагедій.

Досі ми бачили характери сильні, цілісні. Йшлося про вибір віри, про сумніви, питання, які становлять суть життя особистості. А коли віра вже набула форм ідеології,— відбувається тиск на особистість. На перший план виходить соціум. Особистість переживає свій тип деструкції. Бунт набуває нових форм.

10. Пошук істини шляхом зображення християнських общин

Комплекс цих проблем в їхній еволюції містять такі, теж не схожі між собою і теж написані в різний час, твори, як: «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «У пущі».

В кожному з цих творів подається християнська община на певному етапі — періоду раннього християнства, або вже пізніше, або вже й пуританська община XVI століття, в ситуаціях вже не тільки зовнішніх переслідувань, а й непримиренних внутрішніх конфронтацій. Соціум, община, громада, в якій гине особиста доля, підпорядкована непереборній владі приписів і догм. Все менше бунту індивідуального, все більше різних форм протистояння. Лише Неофіт-раб іще спроможний на бунт. Руфін і Прісцілла вже здатні лише на жертовність. Адвокат Мартіан шукає виходу в, так би мовити, легальних формах допомоги своїм братам по вірі, а скульптор Річард Айрон вже гине як художник в умовах духовного остракізму, відчужений від власної общини.

Драма «В катакомбах» авторського жанрового означення не має. Це філософсько-світоглядний твір, з діалогом, загостреним як мечі. Присвячений Агатангелу Кримському. Рік написання — 1905.

«Се такий був тяжкий і грізний, і величний рік,— писала Леся Українка в листі до О. Кобилянської,— стільки було в ньому страшних контрастів і «вершин і низин», буйних надій і трагічних розчарувань». Цей рік, за словами Лесі Українки, зміряв силу її духу, вона була «обдарована несподіваною гармонією настрою» її музи «з громадським настроєм». Якраз тоді вона приїхала з Тифліса, їздила в Петербург до сестри Дори, де перетривала «усі залізничні страйки», де обмарив її музу «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Твір був написаний в умовах революційного піднесення. Він позначений великою силою і динамікою думки. Це — струм актуальних пекучих проблем, пропущений крізь потужні шари історії. Дія відбувається в 11 столітті нашої ери, боротьба ідей має свої проекції на сучасність.

Дехто бачить в цій драматичній поемі певний дидактизм і прямолінійність, Можливо. Але вміти будувати такий міцний каркас логіки в сейсмічних зонах людського духу — це теж драматургія, і драматургія сильна. Зрештою, і скульптури Мікеланджело треба дивитись не з однієї точки, треба їх обійти навколо, лиш тоді вони набувають руху, відкриваючи несподівані ракурси мистецької ідеї.

Поема спочатку закінчувалась інакше. Леся Українка і тут крапку поставила трохи раніше. Це тільки посередній художник нарощує масу свого твору. Геніальний відсікає все зайве.

Багато сказано про прометеїзм Лесі Українки, посилаючись, зокрема, на відомий рядок з монологу Неофіта-раба: «Я честь віддам титану Прометею». Водночас дехто з дослідників вважає, що в цьому творі є «відступи від історичної вірогідності» (так, ніби вірогідність є наріжним каменем художньої правди). Скажімо, академік М. Гудзій свого часу зауважив, що «важко зрозуміти, чому римлянин віддав честь Прометеєві й виявляє, таким чином, добре знайомство з грецькою міфологією».

О. Бабишкін у своїй книжці про драматургію Лесі Українки вважає, що це слушне зауваження. Я так не вважаю.

По-перше, Неофіт-раб не завжди був рабом, його продали в рабство за батькові борги. Це не був темний чоловік, йому притаманна гордість, поняття честі, він «серцем голодує» за істиною.

Крім того, римська міфологія сформувалася під впливом грецької. І хоч безпосередньо Прометей не акліматизувався серед богів римського пантеону, але на предметах матеріальної культури його зображення траплялися. На етруських дзеркалах, наприклад, ще до нашої ери, на помпейських фресках, на римських світильниках. Міг же їх бачити Неофіт-раб.

Театр звертався до цієї драматичної поеми, але теж переважно в 20-х роках. Був спектакль у Ромнах, в режисурі молодого І. Кавалерідзе. Були вистави у Києві і в Харкові. Не так давно по українському телебаченню був показаний телеспектакль, котрий, крім безперечних досягнень акторської техніки, ще раз засвідчив, що для того, щоб гідно втілити задум Лесі Українки, сучасні митці недостатньо «серцем голодують».

Один а найскладніших за проблематикою і найбільших за розміром творів Лесі Українки — «Руфін і Прісцілла», драма в 5-ти діях. Дату написання точно визначити важко, бо це якраз із тих нечисленних творів, які писалися з інтервалами, протягом кількох років. Початок роботи припадає на 1906 рік. Дата чорнового автографа 20 липня 1908 року. Але ще й через два роки Леся Українка поверталася до цього твору, в травні 1910 року він був начисто переписаний. І надрукований у тому ж «Літературно-науковому віснику», до тільки щойно перед тим був конфіскований номер журналу з драматичною поемою «На полі крові».

Припущення, що ця драма навіяна долею подружжя Ковалевських — Миколи, дуже благородного, «високо толерантного» чоловіка, та Марії, народниці 70-х років, засудженої до каторги, де вона покінчила самогубством.

Твір цей потребував великої роботи над історичними джерелами, всебічної обізнаності, зокрема, в області римського права. Леся Українка зверталася до М. Грушевського. А. Кримський надсилав їй книжки. Драма ця «дуже лежала їй на серці», вона навіть вважала, що не має права вмерти, не дописавши «Руфіна і Прісціллу».

11. Винахід нових сценічних ефектів

У світовій літературі твори з такою подвійною назвою—«Ромео і Джульєтта», «Трістан та Ізольда», «Лейла і Меджнун» — це, як правило, твори про кохання, прекрасне і найчастіше трагічне.

Тут теж двоє людей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнє зазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнеча родів,— ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть у страшну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «в океані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, і кожен ухопився за свій борт.

Руфін бачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє про республіканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманні законів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистили авгієві конюшні імперії.

Прісцілла бачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.

Руфін поклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громади християн.

Прісцілла не могла зректися своєї віри, Руфін — своєї.

Разом вони не могли зректися одне одного. Так вони і шили, не зробивши жодного неетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в це гадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості.

Сцена страти Руфіна і Прісцілли взагалі варта окремого дослідження, з таким розмахом і талантом вона написана. Для сценічного втілення це надзвичайно важке завдання,— не показувати ж, як християн живцем роздирає лев чи пантера. І тоді Леся Українка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени.

Вона дає левину щелепу амфітеатру, де в кілька рядів ощирилось поспільство — усі ці крамарі, лихварі, гетери, юристи, плебеї і табулярії, жрець, вігіл і відпущеник, мотрона, вояк і наглядач з крематорію.

Це — почерк великих.

Скажімо, Словацький в «Ліллі Венеді» дає підвішеного на дереві Друїда через тінь на стіні.

Страту Дожа венеціанського Байрон теж подає не буквально, а через потрясіння натовпу, через відчайдушний вигук: «Сходами Гігантів скривавлена скотилась голова!»

Криза Римської імперії давала підстави для аналогій. Становище царської Росії напередодні революції було таке, що, як писав Іван Франко, паралелі можна було знайти «хіба в перших віках християнства». Там її і знайшла Леся Українка. У неї був задум написати цілий цикл драматичних поем під загальною назвою «Великі роздоріжжя». «Руфін і Прісцілла» — перший твір, на жаль, не здійсненого циклу.

Це були пошуки дороги па великих роздоріжжях. Та ще й бездоріжжях, Роздоріжжя па бездоріжжях — моторошний символ суспільних катастроф.

Літературна доля цього твору важка, а сценічна, власне, ніяка. Ще не встигла скінчитись судова справа по обвинуваченню редактора за опублікування «На полі крові», як вже було заборонено ставити «Руфіна і Прісціллу» (в 4-х діях, навіть без «коро-мольної» п'ятої). Виконуючий обов'язки цензора драматичних творів якийсь камергер Алфьоров написав: «Считаю пьесу для представлення неудобной». І п'єса була знята з репертуарного списку на 1912 рік. Світла рампи вона так і не побачила. Та й надрукована була спочатку в дуже скаліченому вигляді, дороблена й перероблена з огляду на цензуру, з друкарськими помилками, та ще й без останньої дії.

12. Загадка адвоката Мартіана

Невдовзі після «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка підняла ще одну сізіфову брилу з цього ряду проблем. Восени 1911 року в Грузії, в центрі Долішньої Імеретії м. Хоні, цих «грузинських Атенах», була написана драматична поема «Адвокат Мартіан» (податкова назва — «Мученики»). Дія відбувається в III столітті в м. Путеолях біля Неапольської затоки.

В Римі вже ніхто не йшов на смерть, в Римі йшли на видовища. Одним з таких видовищ була мученицька смерть християн.

Мартіан — не мученик. Він той, що мусить жити і працювати серед чужих, щоб допомогти своїм. Він — адвокат мучеників. А його власна мука прихована й законспірована, як і справжні стимули його діяльності.

Твір написаний в часи посилення реакції, коли політика царизму щодо України набувала особливо патологічних форм. Переслідувався кожен прояв живої думки, заборонялося заснування будь-яких «инородческпх» товариств, хоча б вони й мали мету чисто культурницьку, бо, як писав у 1910 році міністр внутрішніх справ у своєму рапорті до сенату, заснування таких товариств «противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине».

Навіть уже не Малоросії, а — «бывшей Украине»! Молодь шукала виходу в протесті, старші — в терпінні, в пошуках розумних альтернатив. Хронічна хвороба самодержавства — шовінізм — давала тяжкі ускладнення на психіку суспільства, па характери, на стосунки між людьми, на розуміння громадянського обов'язку, що, зрештою, призводило одних до відчаю, інших до подвижницького стоїцизму, а ще інших — до подвійної моралі, подвійного мислення, подвійної лінії поведінки, і вже аж в наші дні дало нечуваний феномен мало чи не соціальної шизофренії.

Тому не дивно, що в трактуваннні образу адвоката Мартіана дослідники так і не дійшли згоди. Одні в ньому бачили героя, борця, мужню і віддану своїй справі людину, інші, навпаки, «фіктивного героя мертвого обов'язку». Дехто вважав, що це тяжкий подвиг самовідречення, а дехто — що це подвійна гра. Література про «Адвоката Мартіана» невелика, але наговорено багато, часом діаметрально протилежного. Приміром, одні твердили, що Леся Українка поділяє погляди Мартіана, інші, навпаки, що вона їх засуджує.

А чому неодмінно — поділяти, засуджувати, розкривати, таврувати, возвеличувати? Письменник може і аналізувати, і застерегти, і навіть просто констатувати, на розсуд людський. Твори видатних митців не надаються до однозначного тлумачення, на догоду тій чи іншій концепції. Бо це ж та сама експропріація істини, проти якої завжди була Леся Українка. А хто такий адвокат Мартіан і як до нього ставитися, це кожен може визначити сам для себе, і не лише ради осмислення конкретного художнього образу, а і як свою життєву позицію. Бо й остання чверть XX століття дає не менше прикладів цього болючого явища, як і перше десятиліття. Як часи раннього християнства, так і часи нинішнього пізнього прозріння.

13. Проблема творця у драмі «У пущі»

Драматична поема «У пущі» являє собою інший зріз проблеми.

Поспільство і митець. Драма «похованого артиста». Це один з перших драматургічних задумів Лесі Українки. Почала вона писати цей твір ще до «Іфігенії в Тавріді», року 1898-го. її. Филипович вважав, що й раніше, ще за життя М. Драгоманова. М. Зеров писав, що постаті англійських пуритан, немов «одлиті з чорної бронзи», «навіяні біографією Мільтона», книгу про якого дав Лесі Українці М. Драгоманов десь іще коло 1895 року.

Твір писався довго, з перервами, був закінчений у 1909 році. Сценічна доля цього твору щасливіша. Його ставив Лесь Курбас у Молодому театрі, Гнат Юра після війни у театрі їм. І. Франка, а на початку 80-х років учбовий театр Київського театрального інституту.

Дія драматичної поеми відбувається в XVII столітті, коли вже не християнство переслідували, а вже воно боролося зі своїми єресями, розколовшись на окремі течії, навіть секти, коли пуритани змушені були покинути Англію і заснувати свою общину в пущах Північної Америки.

І треба ж було, щоб саме в середовищі пуритан, суворих і аскетичних, народився талановитий митець, скульптор, що творить красу пе лише канонізованих форм. Ситуація драматична і парадоксальна.

Пуританська громада емігрувала зі Старого світу. Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. А тут легше було розчистити віковічні пущі, ніж ті «лихі терни», що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині гуманізму — в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Якого не розуміють і цькують. А коли він залишає общину і їде у вільніший, цивілізованіший Род-Айленд, то тут, на відміну від темного фанатизму пуритан, наражається на цілком світлий прагматизм енергійних ділків уже нового штибу. Там пуритани з його воску поліпили свічки. Тут не проти побачити в цьому компаньйона для випалювання горщиків. Там його скульптура викликала святенницький жах, тут її хочуть пристосувати для утилітарного вжитку, як манекен для кравчині.

Куди подітися митцеві? Чи він скульптор в американській пущі, чи він український поет Іван Франко, що марнував свої сили на каторжну літературну поденщину -, чи сама Леся Українка, що задля громадських справ нерідко полишала свої творчі плани «зі скрученими головами», що виснажувала свій геніальний розум на пошуки виходу з бездоріж. Скрізь той же вбивчий для натхнення лейтмотив: «умови моєї роботи...», «умови мого життя...», «умови нашої сцени...» Останній монолог Річарда іде під звуки реквієму. Страшний двигун регресу — темнота. Прадавній і закинутий в майбутнє.

Бо як колись в оселі Руфіна перші християни замазали глиною прекрасну античну мозаїку, так через багато віків уже новоявлені атеїсти здеруть неповторні розписи бойчукістів...

Поет прогнозує на віки.

Завершенням цього кола проблем є задум твору, на який вже Лесі Українці не вистачило життя. На смертному ложі вона встигла продиктувати лише задум «На передмістю Александрії...» Це мало діятися в ті часи, коли нова віра вже перемогла, зміцніла «і в свою чергу стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці», Ув'язнений вчений грек Теокріт, його схоплено на сходах храму за те, що не визнавав догматів християнської віри, вважав, що нема рабів божих, а повинні бути вільні тілом і духом люди. Ще не урвався золотий зв'язок поколінь, і діти ув'язненого філософа намагаються врятувати його збір папірусів, «хоч найдорожчі писані речі». Але вже нема де, нема як. І вони вночі, крадькома, ідуть в пустелю, закопують рукописи просто в пісок.

Мимоволі цей твір хотілося закінчити прокляттям. Але Леся Українка закінчила благословенням.

Молитвою, щоб Геліос зберіг наші скарби.

14. «Вавілонський полон» і «На руїнах» - відбиття долі українського народу

Своєрідний диптих становлять «Вавілонський полон» і «На руїнах». Тут Леся Українка вийшла ще на одне пекельне коло проблем: неволя. Сюди можна віднести і діалог «В дому роботи, в країні неволі», а також драматичні поеми «Бояриню» та «Оргію». Написані в різний час — від початку століття до останнього року шиття, твори ці об'єднані одним болем. Біль цей був невідступно при ній, то проривався зойком в такому, скажімо, вірші, як: «І ти боролась, як Ізраїль...», то прокладав собі русло у вулканічних породах поем.

«Вавілонський полон» написаний в 1903 році, в Сан-Ремо, де Леся Українка відбувала своє лікування дві зими. Перша назва у чернетці була — «Над Євфратом». Потім на зміну цій географічній назві прийшла назва як формула; «Вавілонський полоті». Формула, що розв'язує багато історичних рівнянь.

Вавілонський полон — це один з найтрагічніших періодів у стародавній історії іудейського народу, коли цар вавілонський Навуходоносор взяв облогою Єрусалим, спалив храм, сплюндрував місто, а колись гордий і незалежний народ перетворив па невільників.

Розпачливим відлунням цієї трагедії залишився в Біблії плач Єремії, пророка, котрий не переніс горя і приниження свого народу і, не бажаючи співати перед завойовниками, розтрощив свою арфу об зруйнований жертовник.

Дія цих творів: першого — в таборі бранців під мурами Вавілона, другого — на руїнах Єрусалима. Там відчай і там. Тут рвуть на собі одежу і посипають голову попелом, і там плачуть серед руїн.

Тим часом сліпі поводирі свого народу, не здатні ані втішити, ані вказати йому шлях, сперечаються за пріоритет одного племені перед іншим і за своє право очолити рух сидіння під вербами. Пророк самарійський піднімає палицю на пророка іудейського, іудейський заміряється каменем. Єдине, що об'єднує їх,— лють на молодого співця Єлеазара, бо він не сидів під вербами, він ходив у Вавілон співати чужою мовою про славу рідного народу, він хоче, щоб народ боровся за життя, «як барс поранений серед облоги». Вони накидаються на нього, вони не можуть простити його, як не можуть простити Тірцу мляві, закляклі на руїнах раби за те, що вона кинула їхню реліквію — священну арфу — в річку. Бо то ж можна було лежать і слухати, а Тірца закликає встати й відбудувати ці руїни. І вони проганяють її в пустелю, бо — «проклятий той, хто будить подоланих».

Їхня реліквія — це вже не арфа Єремії, це те, що залишилось від тієї арфи. її так-сяк підклеїв, і стулив, і натягнув іржаві струни співець, якому далеко до Єремії,

Коли співав Єремія. ридало каміння. Коли співає недолугий співець, хіба що вві сні який раб перевернеться.

Образ каміння, що проходить крізь усю творчість Лесі Українки, тут набуває обрисів сплячого раба.

Леся Українка знала, що таке глухота сучасників. «На руїнах» вона написала відразу ж після «Вавілонського полону», восени 1904 року, в Зеленому Гаї біля Гадяча, заговорила до них провидчеським голосом Тірци:

«Час братися до іншої сівби і ждати Інших жнив!» Знов не почули, знов думали, що вона взяла сюжет з далекої історії. Це той історичний період, коли відбувається дія «Боярині». Період, майже не висвітлений в нашій літературі. Тим часом він був одним з найтрагічніших в нашій історії.

Час, коли Правобережжя обезлюділо.

Коли димом батьківщини був дим попелищ.

Коли Ромодановський спокушав соболями і перехоплював козацьких гінців.

Коли був заарештований і відправлений в Петербург останній виборний гетьман Лівобережжя Данило Апостол.

Коли Дорошенко «поклав свої військові клейноди — булаву, бунчук та корогву» і доживав віку під Москвою.

Коли Павло Полуботок так і помер у «кріпості».

Інші були випущені на волю аж після смерті Петра І. їм були повернуті їхні шаблі, але на батьківщину їм повернутися так і не дозволили.

Герой драматичної поеми «Бояриня» теж, мабуть, не просто якийсь собі Степан. Це одчахнута гілка якогось доброго роду. Якого саме, Леся Українка не говорить, в творі взагалі нема реальних історичних осіб. Можна здогадатися, що це 60-і роки XVII століття. Батько Степана «вислужився» до боярина, хоч так і проходив до смерті в жупані. Сам Степан уже ходить в боярській шапці, бере участь у царських «беседах», як адвокат Мартіан, по можливості допомагає комусь з України, але вже хитрий, вже боязкий, вже стін боїться. При нагоді якогось посольства з ностальгії бере собі гарну дівчину з України за дружину,— оце ж вона і є бояриня, котра зачахне в чужому середовищі, серед чужих звичаїв. Степан уже здатен і принизитись на царських бенкетах. До козаків він звертається: пане-брате. Був і паном, і братом. А зробився холопом Стьопкою.

Згадаймо Кирпо-Гнучкошиєпків, Голохвастова. Цей тип національної деградації Леся Українка передбачила ще в головному герої «Боярині».

Що ж до Оксани — це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. І коли лікар ставив їй діагноз,— не треба ж забувати, що ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь в кінці XIX століття, а раніше вона вважалась хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.

Її обличчя чимось нагадує обличчя Йоганни. коли вона виходить до гостей чоловіка, одягнута у невластиву для неї одежу, у невластивім для неї середовищі, бліда і вже якась нетутешня.

«Бояриню» дуже довго не друкували. Уже нові покоління й не знають, про що вона, та «Бояриня».

Шкода, що вона не йшла на сцені. Багатьом корисно було б подивитися. Для поглиблення культури міжнаціональних відносин.

15. Останні великі твори Лесі Українки

І останній свій великий твір—«Оргію», написаний в Кутаїсі, Леся Українка дописала в Єгипті, у Гелуапі, незадовго до смерті, взимку 1913 року. Час був тяжкий і тривожний, передчувалася вже перша світова війна. За порадою лікарів Леся Українка все частіше мусила їздити до Єгипту, морська подорож була нелегка для хворої. Одначе й давала багато нових вражень. Греція боролась за свою незалежність, була греко-турецька війна. Леся Українка їхала, як вона писала в листі до О. Кобилянської, «попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію».

Це, мабуть, допомагало писати «Оргію» — твір про біль за свою поневолену батьківщину, про нездатність митця до пристосуванства.

Місце дії — грецьке місто Корінф, після загарбання його римлянами в II ст. до н. є. Головний герой — співець з безсмертним і символічним іменем Антей. Вкрай порушивши хронологічний принцип, повернемося знову в 1905 рік — рік написання таких творів, як «Осіння казка» І «Три хвилини».

Є закономірності, що прокладають собі шлях складніший, ніж крізь хронологію.

Світ домінуючих ідей, еволюцію задумів, взагалі творчий процес простежити лише за хронологічним принципом неможливо. Якийсь твір писався два тижні, якийсь одну ніч, інший кілька років. Одні задуми виношувались, інші виникали спонтанно. Одні твори вона називала «улітами», так повільно посувалася робота над ними, інші писалися в стані «божественного безумства».

Або чомусь робота зупинялася. І ні свідчення сучасників, навіть близьких родичів, ні дослідження літературознавців не дадуть остаточної відповіді. Чому, скажімо, Леся Українка припинила роботу над «Осінньою казкою»?

Твір цей вважається громадянським, посилено вивчається в школах, тому що там є робітники, Будівничий і червоні короговки на уступах кришталевої гори.

В альбомі «Леся Українка. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях», в розділі «Основні дати життя і творчості» так і написано: «1906. 25 січня. Леся Українка закінчила Драму «Осіння казка».

А це не так. Твір не завершений і. очевидно, тому не у всьому довершений.

Причин могло бути багато. Одна з них така. Бунти, забастовки, демонстрації. Новий ритм, нові враження, нові потрясіння. В листі до матері Леся Українка пише: «В Тифлісі був теж один такий «весняний» день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах...»

А «неспокійні» теми вимагали своєї естетичної реальності, свого художнього ключа. Леся Українка написала твір, новий для себе, несподіваний. Клименту

Квітці не сподобався. Вона, мабуть, і сама відчувала, що десь є збій на схоластику, десь втратила мистецький пульс. Відклала.

Кінцевий рядок: «Колись, може, кінець буде» — це, певно, і не ремарка зовсім, а так, для себе,— що колись допише цей твір. Тепер це друкується як органічний рядок художнього тексту.

Тим часом це єдиний твір, який за життя Леся Українка не друкувала. Вперше він був надрукований лише у 1929 році, з того часу вже так і друкувався, навіть скорочення й поправки самої Лесі Українки не були прийняті до уваги. Мені здається, що це грубе порушення авторської волі. Справа потребувала наукового відходу.

Про «Осінню казку» написано дуже багато загальних слів, і про що вона, і що розкривається в її образах, особливо в образах Будівничого, Лицаря і Принцеси. В Принцесі вбачали і «образ митця», і «алегорію селянства», і «поезію правди», і «Приицесу-народ», і «Принцесу-волю».

Мені здається, що задум тут глибший. Настільки глибокий, що сформулювати важко. Ну, десь так: ідея і етика боротьби за ідею. Ідей вже було багато, а етики мало. Може, це справді трохи схоластично. Принцеса — як ідея революції. Сама вона чиста, у білих шатах, живе на кришталевій горі і вишиває прапор свободи. А от яким шляхом іти до неї — це вже як хто. Людство має великий досвід революцій.

Недаремно біля підніжжя кришталевої гори кров і бруд. Недаремно можна іти до неї з чистого боку, прямовисно вгору, фіксуючи кожен здобутий уступ червоним прапорцем. А можна й скотитися в «свинський бік».

Їй потрібні лицарі. І лицарям потрібна вона. Але лицарі можуть злякатися і рохкнуть у хліві. Цього достатньо, щоб вона розлюбила.

З народом теж не так все просто. Можна любити народ, іти за нього на смерть, а в якомусь конкретному випадку це може виявитися служебка, котра сама хоче бути панею.

Зрештою, відомо, що Леся Українка багато думала про етику боротьби. Досить згадати хоча б її незакінчену статтю «Замітки з приводу статті «Політика і етика».

Здогад цей підтверджує і діалог «Три хвилини», написаний в тому ш році. Це вже — з часів французької революції.

Твір цей вважається одним з найскладніших для розуміння, розтягнутим, сухим, дидактичним. Дивувало дослідників, що Леся Українка багато уваги вділяє Жірондистові, в той час, як за своїми поглядами вона ж ніби мала більше симпатизувати Монтаньярові. Композиційно третій епізод здавався невмотивованим. Закидали авторці навіть... «недостатню чіткість позицій»! А один дослідник, видно, втративши вже будь-яку надію розібратися в цьому творі, написав коротко і вичерпно: «Це гімн марксизму-ленінізму, це величний образ революціонера-більшовика».

На мою думку, все це не про те. Твір, якщо можна так сказати, філософсько-психологічний. А оця його проста назва не розгадана й досі. Три хвилини. Власне, три миті. Три моменти істини: що таке життя? Спокійне, мляве існування в часі? І ось тут, у Швейцарії, в розділі, що декому здавався зайвим,— врятований від небезпеки Жірондист розуміє,— не тут, а «там було життя», у в'язниці. Там кожна мить здавалася останньою. «Там життя було зібране, наче в тому шкельці, що промені порізнені єднає в одну сліпучу та палючу цятку». Усе життя душі — це рух у часі від такої цятки. Не іншими живе душа, а цими.

Одна мить — тоді в тюрмі, коли він це збагнув.

Друга мить — коли він прийняв порятунок з рук Мовтаньяра.

А коли він знехтував цим порятунком і прийняв рішення вернутися назад у Францію, де напевно загине,— це буде третя мить.

Три хвилини. Три сфокусовані палючі цятки. Зоряний час душі.

Це все проблеми важкі, сучасні, виснажливі для розуму і серця.

Звернення до античності — виміри психологічного ренесансу.

В 1907 році, в Ялті, де колись «Іфігенію»,— Леся Українка написала, точніше — дописала «Кассандру». Роботу над нею почала ще в 1902 році в Італії, в Сан-Ремо.

Твір цей один з найбільш відомих, найбільш прочитаних творів Лесі Українки. І ставився він частіше, переважно в 70-х роках. Перекладений польською мовою, як, до речі, й «Оргія», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» і «Камінний господар». Шкода тільки, що в жодному виданні не врахована воля авторки, щоб був знятий епілог. Про це відомо від родичів, не від самої Лесі Українки, через те, мабуть, редактори і упорядники завагалися. Але уважне прочитання твору підтверджує, що це, справді, могла бути воля авторки. Такий поет, як Леся Українка, знає, де ставити крапку.

Ясно, що треба завершувати на трагічній сцені, де Кассандра засміялась. Коли «язики полум'я грають по царських будівлях», коли чутно страшне ридання старої жінки — матері царівен троянських, а Кассандра каже, що то весільна пісня, і не знати, чи вона збожеволіла, чи в час останнього відчаю говорить слова розради,— вона, котра завжди лякала своїми пророцтвами, котра пророкувала цю руїну,— і раптом це останнє надпророцтво: «Кассандра все неправду говорила. Нема руїни! Є життя!.. Життя!..» І все покриває «хряск від падання будови».

А епілог — то вже інерція античної сюжетики. То не продовження цієї трагедії, то початок іншої. Коли Агамемнон ступає з Кассандрою на пурпуровий килим своєї загибелі у своєму царському домі. Касссандра, мабуть, була дуже близька Лесі Українці. «Ся трагічна пророчиця, з своєю, ніким не признаною правдою, 8 своїм даремним пророчим таланом»,— це, власне, і сама Лося Українка. І далі вона пише в листі до О. Кобилянської про Кассандру, а здається, що це про себе саму: «Вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо».

«Айша та Мохаммед» — це невеликий, глибоко психологічний діалог, написаний теж в Ялті, того ж 1907 року.

Може, тому, що Крим, очі східної мудрості, біла чалма туману на вершині гори,— душа зрезонувала на печаль Мохаммеда, з пам'яті якого молоденька Ай-ша намагається витіснити його померлу, немолоду, негарну і єдино кохану жінку Хадіджу.

У П. Куліша в поемі вона називається Хадиза. Це з переказів про пророка Магомета, що прожив зі своєю першою, набагато старшою від себе дружиною в любові й злагоді 24 роки.

Такий діапазон — від революції до Кассандри, від Вавілонського полону до Жірондиста, від суворої Тірци до маленької заплаканої Айші,— і все це в межах якихось двох-трьох років,— таке теж дається тільки великим.

За два роки до смерті, коли стан здоров'я так грізно погіршав, Леся Українка писала сестрі: «Саме тепер у мене з'являються грандіозні літературні замисли».

Один з них був — Дон Жуан, світова тема, що ось уже років триста привертала увагу найвидатніших письменників. Серед численних Дон-Жуанів всесвітньо відомий мольєрівський «Дон Жуан, або Камінний гість», «Камінний гість» Пушкіна.

Леся Українка написала «Камінного господаря».

Це був зовсім інший Дон Жуан, і сама драма була, як писала Леся Украшка сестрі, «зовсім новою супроти моєї звичайної манери».

Вона дуже наполегливо працювала над нею, «щоб сконцентрувати її стиль», «зробити його лаконічним, як написи на базальті».

В українській літературі з'явився твір, що міг би конкурувати з творами світового рівня. «Це найвидатніший перегляд сценічної легенди про Дон Жуана»,— написав Стефан Козак у післямові до польського видання драматичних поем Лесі Українки.

Вродливий і гордий красень Дон Жуан, авантюрист, сміливець, лицар волі,— він убив живого Командора. Мертвий Командор його переміг,— він кам'яніє, набуваючи обрисів Командора. Це те, чого хотіла Донна Анна,— він величний І владний, він досягне всього, можливо, навіть трону. А як же серце? Воно ж тепер кам'яне. Командор поклав на нього правицю.

«Камінний господар» вперше був поставлений в театрі М. Садовського у 1914 році. Командора грав М. Садовський, Дон Жуана — Т. Мар'яненко. З того часу і по цей день все хтось його ставить і на Україні, і в республіках. Разом з «Лісовою піснею» він має з усіх творів Лесі Українки найбільшу кількість постановок.

Колись, можливо, кількість перейде в якість, актор створить Дон Жуана, Дон Жуан створить його, а разом вони дадуть українському театрові такий імпульс, такий рівень, як колись мольєрівський «Дон Жуан» театру Франції.

Але, безперечно, апофеозом творчості Лесі Українки була «Лісова пісня», драма-феєрія, написана влітку 1911 року.

«Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша»,—писала Леся Українка матері.

Вона і всім дає ось уже стільки дорогих років радості відкриття неповторного світу української міфології, природи, звичаїв, самої душі народу. І в той же час, можливо, це був перший екологічний зойк.

Перша пересторога. Перше благання: «Не рубай!»

Перше попередження, що зрада може перетворити людину на вовка.

Що все може піти прахом. І тоді по лісах блукатиме тільки наша загублена Доля.

Цей геніальний твір Леся Українка написала ву самісінькій Колхіді», в Кутаїсі, де колись «аргонавти золотого руна добували на річці Ріоиі, бо тоді там був золотий пісок»,— писала Леся Українка матері. І згадувала волинські ліси, урочище Нечімне біля села Скулин, садибу дядька Лева, що жив біля озера, похилену вербу і велетенського дуба, золоте листя якого облітало на Івана Миколайчука, котрий втілився в дядька Лева, перш ніж піти від нас навіки.

«Лісова пісня» написана за 10—12 днів, в тому «непереможному стані» «творчого божевілля», після якого довго доводилось опритомнювати, яке так дорого обходилось її здоров'ю.

Ллє: «Пишу — значить, існую»,— такий був її парафраз знаменитого афоризму.

Є у Лесі Українки ще один твір, який можна віднести до драматичних поем, хоч він і має підзаголовок «Легенда», входить до триптиху і друкується не серед драм, бо композиційно поєднаний з апокрифом «Що дасть нам силу?» і казкою «Про велета». І

Це — «Орфеєве чудо», маленький шедевр на подарунок І. Франкові до 40-річчя його подвижницької діяльності.

На час цього ювілею Франко вже був недужий. Леся Українка безнадійно хвора. Перед тим поховали М. Лисенка. Тяжко захворів М. Коцюбинський. В самоті і нестатках. далеко і окремо жила О. Кобилянська. Українська культура якось водночас, зненацька, почала зазнавати непоправних втрат.

Леся Українка фізично вже не могла писати щось велике й нове, сили її покидали, це вже було буквально перед смертю, взимку 1913 року, а хотілося привітати Франка твором, гідним його уваги.

Вона написала «Орфеєве чудо», казку «Про велета», додала апокриф, написаний раніше, так склався цей своєрідний триптих.

Мабуть, немає сумнішої легенди, ніж це «Орфеєве чудо».

Шляхетна гординя не дозволяла їй застогнати. І тоді вона вдавалась до античних тем, до іносказань. Sapienti sat! Але виявлялося, що й розумним не досить.

Твір цей не в полі зору дослідників, а хто й пише про нього, то насамперед переповідає, що тут герої — Орфей, Зет і Амфіон, вони будують місто. Орфей починає грати, під його чарівну гру надходять люди і починають допомагати героям зводити мури навколо Фів.

А це ж її остання спроба розбудити каміння!

Орфей вже не подужає грати, він вергає брили, носить каміння, на його лірі «струни зсохлись від невжитку», покинута кітара лежить в тернах, рукам нема коли торкати струн, треба тягати брили, зводити оборонні мури, поки місто не обліг ворог.

«Такий митець — і був у нас як раб...»—ось основна думка цього твору. Це у неї вперше прорвався докір. Не за себе. За Франка. За всіх мучеників цієї літератури.

«Кінець. Я зломлений»,— каже Орфей, заточується, падає. Тоді йому трошки поливають води па чоло, і вода ж гаряча, бо спека, він конає, самий час прикласти йому флейту до вуст. Як Лесі Українці з цим «Орфеєвим чудом», вже не вірячи в чудо.

А воно все-таки сталося. Ледь чутний, «але проймаючий спів» долітає у нетрі й хащі, щось там починає ворушитися, поволеньки сходяться люди, навіть совість у них прокидається,— що ж це, герої працюють, а вони залягли по кущах, Орфей он зовсім звалився, умре від втоми, сорому не збудемось, треба й собі покласти одии-другий камінь. Трохи поклали, але, злякавшись, що надійде ворог, заховалися в місті за мурами, що їх збудували герої. Л ті підвели натомлені голови, бачать — щось ворушиться, і мури повищали, та й подумали, що це диво, що це від Орфеєвої гри каміння ожило. Отака алегорія.

16. Історична доля драматургії Лесі Українки

В творчій особистості Лесі Українки наш народ надолужив собі кілька нереалізованих етапів своєї мистецької еволюції.

Дивовижна поетика її творів. Але то вже теж має бути предметом окремого дослідження. Бо за глибиною філософської думки, за масштабом ідей, за вмінням втілити їх у єдино можливій формі дослідники якось і не догледіли естетичної вартості слова і того «фанатизму почуття», котре становило суть її творчості.

Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова. Незмірний жаль для нашого суспільства, що воно через ряд об'єктивних і всіляких інших, причин не заговорило мовою Лесі Українки, мовою справжнього інтелігента, що акумулювала в собі все — інтелект і народну стихію, національну своєрідність і найвищої проби культуру мислення.

Абсолютну рацію мав О. Дейч, коли писав, що «Леся Українка в області драматургії була справжнім новатором». Але є така інерція: назвавши Лесю Українку справжнім новатором, тут же й докинути, що «її новаторство спиралося на традиції українських і російських драматургів».

Відверто кажучи, я не бачу на той час ані в російській, ані в українській драматургії традицій, на які могла б спертися Леся Українка.

Велетням не обов'язково спиратися.

Спираються на велетнів.

Якби Лесина Кассандра сперлася на Москаля-чарівника, то у нього поперек би хруснув.

Що робити Одержимій в декораціях реалістично-побутового театру? У Лесі Українки і верби ж інакші.

Що ж до російських драматургів, то в царській Росії традиція була одна: все, що найпрогресивніше, найкраще,— заборонити, не дозволити, не допустити до постановки.

«Борис Годунов» був поставлений вперше майже через півсотні років після написання. Традиції такої драматургії ствердитися ще не могли. Бо драматургія, все ж таки,— це твори, написані для театру і хоч до деякої міри апробовані театром.

«Маскарад» Лєрмонтова був перепинений, скалічений і дозволений через багато років, вже аж тоді, коли па зміну акторам романтичної школи прийшли реалісти драматургії Островського. В 40-х роках Арбеніна міг би зіграти Мочалов, в 60-х вже такого успіху не було.

Цей типовий для російського театру розвиток на рівні цензурних перепон давав відцентровий імпульс по всій імперії. У нас, на Україні, напише, було, Алфьоров, що не можна, і все. Або і не напише, самі здогадаються, метиковані за кілька століть.

Пригальмування твору на десяток років часом завдає непоправної шкоди літературному процесу. А що вже говорити про театр, де все залежить ще й від режисерської школи, від індивідуальності акторів,— там кожна пропущена ланка невідшкодовна. З усіх точок зору,— як художньої еволюції, так і формування суспільної свідомості.

Театр видатного драматурга в його сценічному існуванні ще й досі не збувся.

Не треба думати, що це виключно українська ситуація. Драматургія Байрона теж довго не була поставлена, і то на якій сцені — на англійській, котра дала світові Шекспіра. Мольєрівський «Дон Жуан» пережив свої перипетії, навіть був сфальсифікований і йшов не в своєму вигляді.

Виключно українська ситуація в іншому. В становищі мови. В становищі мови як першоелемента літератури. Ба навіть як засобу елементарного людського спілкування. Тобто в суспільному статусі мови. В повноцінності її суспільного функціонування.

Це вже справа хронічна. Це почалося не вчора. Навіть не в часи валуєвського циркуляра чи таємних урядових указів. Це загніздилося ще в дрімучих бородах московських бояр, котрі через неграмотність свою могли сприйняти українське слово «річ» в значенні російського «речь» і запідозрити, що тут щось не гаразд в аспекті царевого «слова і дєла». Це зазміїлося у державному скіпетрі ще тоді, коли Катерина II, на реляцію Потьомкіна про надзвичайну сміливість запорозьких козаків, милостиво їх хвалила, веліла «за верность поощрить», але повести справу так, «чтобы впредь даже имени запорожского не было».

Якщо поглянути на це не у вимірах нашої національної біди, а у масштабах, скажімо, європейських, то це становище безпрецедентне— щоб так планомірно, віками, мова якогось численного народу зазнавала безнастанних утисків, переслідувань, заборон.

Взяти, наприклад, хоча б оці віхи поетапного знищення української культури: 1863, 1876, 1881 роки. Як послідовно і невідступно провадився тотальний наступ на українську мову! З якою диявольською методичністю була поставлена смуга перепон, пасток і вовчих ям на шляху розвитку української культури!

1863 рік. Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою.

1876 рік. Урядовий указ, котрий уточнював, конкретизував, щільніше затягував зашморг цієї заборони. Заборонялося: видання українською мовою художніх творів, фольклористичних праць, виконання українських пісень на концертах, публічне читання творів українських письменників, постановка українських п'єс.

1881 рік. Тепер вже, повторно, таємний указ міністра внутрішніх справ: заборонялося «устройство специально малороссийских театров я создание трупп для исполнения пьес исключительно на малороссийском языке».

І «лишь ценой больших усилий,— я цитую «Кратную литературную знциклопедию»,— было добыто разрешение ставить в театре украинские пьесьы, но только на темы сельского быта».

Так що все було готове до приходу великого драматурга. Ні театру, ні преси, ні суспільної атмосфери.

Якщо ж врахувати, що указом 1876 року заборонялися також і українські переклади з російської та зарубіжних літератур, то цим вже, по суті, перерізалися всі комунікації зі світом. Для України унеможливлювалася будь-яка рецепція світової культури. їй, через котру в XVI—XVII століттях ішли в Росію всі найновіші досягнення європейської мислі,— тепер надавалася єдина можливість бодай мінімально прилучитися до світу шляхом прилучення до російської мови. Принцип замкнутого кола: па Україну все художньо вартіснейшло через Росію, з України все найзначшше мало іїти в російську культуру. Цо була далекоглядна політика, мозок імперії не дрімав.

Мову робили суспільно не функціонуючою, а відтак суспільно не функціональною.

Розвиток української літератури був загальмований, український театр запрограмований на провінційність.

Поки європейська драма проходила всі етапи своєї еволюції — по високогір'ях Ренесансу, барокко і просвітительства, то застигаючи в довершених формах класицизму, то стрімко падаючи на європейські сцени каскадами романтизму, то вдаряючи об мури Бастілії прибоєм демократичних водевілів, то сміючись сардонічним сміхом Вольтера, то розсуваючи завіси людської психіки спіритуалістичними руками Метерлінка, то іронічно поблискуючи парадоксами Бернарда Шоу,— українська література все ще доводила своє право на існування.

Висновок

Драматичні поеми Лесі Українки — явище феноменальне в українській літературі. За масштабом художнього мислення це явище рідкісне навіть в контексті найвищих досягнень світової літератури. І якби свого часу естетичні та громадянські імпульси цієї драматургії були органічно сприйняті і творчо освоєні українським національним театром, то досі б цей театр явив світові своє істинно мистецьке обличчя.

Одначе так сталося, що художня двоєдиність цього явища ще й понині не збулася і драматургія Лесі Українки насамперед належить поезії. В театрі ще по-справжньому її нема.

Це скарб, потоплений в океані причин.

Рано чи пізно він буде піднятий зусиллями людей, здатних занурюватися на великі глибини і, не захлинувшись гіркотою історичної пам'яті, винести його на обшири сучасності в усьому блиску його непроминальної вартості.

Може, тільки І. Франко зрозумів це тоді, назвавши Лесю Українку «трохи чи не одиноким мужчиною па всю соборну Україну». В розумінні — трохи чи не єдиний. Але також і одинокий.

Народ реалізував себе в трьох геніях, котрі прийшли буквально один за одним — Шевченко, Франко, Леся Українка — і здійснили титанічну роботу духу, взаємно доповнюючи себе, надолуживши за багато віків і забезпечивши українській літературі майбутнє.

Починається XXІ століття. Театри інших народів пройшли вже різні етапи свого розвитку. Чехов і Піранделло. Дюрренматт і Гомбрович. Беккет, Іонеско, Бертольд Брехт. Шекспір в інтерпретації Стуруа і Мольєр в інтерпретації Любимова.

Тим часом і в кінці століття, як і на його початку, Леся Українка не прочитана у нас як драматург. Або прочитана дуже поверхово.

І як ми переконалися, доводячи гіпотезу роботи, її п’єси сповненні пошуку української національної ідеї та мети, бажання визначити українську ментальність та призначення.

Леся Українка була не тільки видатним драматургом, вона була істориком особливого дару. Дару історичної інтуїції.

Вона писала в трьох вимірах — у вимірі сучасних їй проблем, у глибину їх історичних аналогій і в перспективу їх проекцій на майбутнє.

Як це було можливо — то вже четвертий вимір. Вимір її геніальності.

Леся Українка була великим Будівничим нашого національного духу.

Вона — з тих майстрів, що роблять все — «і підмурівки, і кутки, й остої».

Вона була потужним трансформатором світової культури на рідному ґрунті.

Список літератури

1. Агеєва В. Поетеса зламу тисячоліть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.,2001

2. Антонович Д.. Українська культура. Мюнхен, 1988.

3. Бабишкін О. і Курашова В. Леся Українка. Життя і творчість. К. 1955.

4. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. К. 1963

5. Бойко Ю. "В дому роботи, в країні неволі" та "Камінний господар" Л. Українки" // Бойко Ю. Вибране: у 4-х т., Т. 2. Мюнхен, 1974. С. 315-361.

6. Бойко Ю. Естетичні погляди Лесі Українки та її стильові шукання // Бойко Ю. Вибрані праці. К., 1992. С. 110-161.

7. Волинський П. Леся Українка - борець за соціалістичну естетику // Українка Леся. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1973. С. 30-43.

8. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // Радянське літературознавство. 1988. -№ 11.С. 32-37.

9. Євшан М. Леся Українка // ЛНВ. 1913.-X.С. 50-55.

10. Задеснянський Р. Творчість Лесі Українки. Мюнхен, 1984.

11. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. До джерел. К., 1943. С. 172-196.

12. Кисіль О. Український театр. К., 1986.

13. Козій Д. Концепція пророчиці Кассандри // Козій Д. Глибинний етос. 14. Нариси з літератури і філософії. Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней, 1984. С. 164-177.

15. Козій Д. Форми трагізму у Лесі Українки // Козій Д. Глибинний етос. Нариси з літератури і філософії. Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней, 1984 С. 156-163.

16. Костенко А. Леся Українка. К. 1971

17. Кулінська Л. У світі ідей та образів. (Особливості поетики драми Лесі Українки). К. 1971

18. Кухар Р. Етюди драматичної творчості Лесі Українки. Докторська дисертація. Нюбурґ-Нью-Йорк, 1956.

19. Ненадкевич Е. Українська версія світової теми про Дон Жуана в історико-літературній перспективі // Леся Українка. Твори: У 12 т., Т. XI.

20. Маланюк Е. До роковин Лесі Українки (13.11.1871) // Маланюк Е. Книга 21. спостережень: В 2-х т., Т. 1. Торонто, 1962. С. 91-102.

22. Над'ярних Н. Типологічні особливості реалізму Лесі Українки // Українка 23. Леся. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1973. С. 66-76.

24. Одарченко П. Зоря України (До 75-х роковин з дня смерті славетної поетеси Лесі Українки) // Одарченко П. Леся Українка. К., 1994. С. 4-14.

25. Радзикевич В. Українська література XX ст. Філадельфія, 1952.

26. Ставицький О. Леся Українка. К., 1970.

27. Стебельська А. "Образи волі і рабства в драмах Лесі Українки" // Леся Українка. 1871-1971. Збірник на відзначення 100-річчя. Філадельфія, 1971-1980. С. 207-213

28. Українка Леся. Винниченко // Українка Леся. Твори: у 12 т. Т. XII Нью-Йорк, 1954. С. 253.

29. Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеологія. Мюнхен, 1978.

30. Якубський Б. "Оргія" // Українка Леся. Твори: у 12-ти т. Т. XI. Нью-Йорк, 1954.

31. Jacgues Morel. Lessia Oukrainka et le myte de Don Juan // Lessja Oukrainka. Paris - Munich, 1983. P. 63 - 72 та ін.

32. Percinal Cundi. Introduction: Spirit of Fiame. N-Y., 1950.

Страницы: 1, 2