Відомо, що філософія як духовне осягнення граничних підстав людського буття зародилася у середині І тисячоліття до н. е. в стародавньому світі. Відтоді процес філософування зростав і ширився, долучаючи до своєї орбіти все нові народи та культури. З якого часу ми можемо говорити про зародження філософії на теренах української культури? Якими особливостями відзначався український спосіб філософування? У чому полягав сенс тих ідей, що у своїй сукупності утворювали зміст філософської думки України на початковому етапі її історії? Чиї імена і твори можуть бути віднесені до кола творців української філософії? Яку роль відіграла українська філософська думка в розвитку українського суспільства, в становленні українського народу й української держави? На всі ці питання можна відповісти після дослідження проблеми курсової роботи - становлення української філософії.

При дослідження проблеми нами були опрацьовані першоджерела з філософії - твори Іларіона Київського, І. Вишенського, Р. Оріховського, Г. Кониського. Ф. Прокоповича, С. Яворського, наукові доробки Ю. Федів та Н. Мозкової з історії Української філософії, Г. Волинки, В. Гусєва, навчальні посібники з філософії під редакцією П. Горського, І.Надольного, І.Бичка. Над проблемою працювали Я. Ісаєвич, що досліджував розвиток філософської думки у братських школах, В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинов, які простежили гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI -- першої половини XVII ст.), визначили роль Києво-Могилянської академії для становлення філософської думки на українських землях, В.Микитась, що визначив роль українських філософів у розвитку європейської та світової філософії, Л. Ушкалов та З. Хижняк, які простежили розвиток філософії на Україні у період барокко.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють історію української філософської думки XI-XVII століття, тобто від філософії княжої доби до нового часу, а точніше до Г.Сковороди.

Об'єктом дослідження є розвиток української філософської думки в означений хронологічний проміжок.

Предметом дослідження є погляди та філософські концепції представників української філософської думки, що творили українську національну філософію у цей період.

Мета роботи - дослідити процес розвитку української філософської думки від появи перших філософських ідей на українських землях і до виокремлення філософії в цілісну систему філософських концепцій. (термін «наука» не вживаємо, не ототожнюючи філософію з першою).

Завдання, які визначив автор для досягнення поставленої мети, є:

· простежити розвиток філософської думки на українських землях у період Китєво - Руської держави;

· охарактеризувати гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV- початок XVII);

· простежити розвиток філософської думки у Києво-Могилянськиій академії;

Практичне застосування роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для подальшого історії української філософської думки . Її можна використати для розгляду тем під час викладання філософських дисциплін у школі, під час викладання студентам предметів «Історія філософії», «Філософія» чи спецкурсів з філософських дисциплін.

Методологічна основа дослідження - універсальні наукові принципи об'єктивності та системності. Під час наукових досліджень застосовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи, у першу чергу, порівняльний, типологічний, системний тощо.

Сподіваємося, що нагромаджений фактичний матеріал даної роботи, а також зроблені автором висновки сприятимуть подальшому поглибленому вивченню зазначеної тематики.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ І. Зародження та ранні етапи розвитку філософії в Україні (XI-XV століття)

На основі емпіричного досвіду і міфологічної картини світу наші предки створювали своєрідну природну релігію, яка пізніше була названа язичницькою. У цій народній релігії основним предметом була природа, яка обожнювалась. Природне начало Всесвіту, філософія вічного життя були найвищою ідеєю цієї релігії. Українська міфологія як сукупність переказів про явища природи та соціального життя в образно-наочній формі ілюструвала прагнення людини пояснити і упорядкувати світ, який її оточував, розкрити єдність людини і природи [7, c.123].

Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природних форм. Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів з страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить - переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність» навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими фарбами, як в християнських акафістах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирівняти їхню красу і святе життя.

На жаль, відомостей про українську міфологію занадто мало, через це дати їй повну характеристику надзвичайно важко. Розвиток української міфології був перерваний введенням християнства, і вона не змогла розвинутись в закінчену систему. У боротьбі з так званим «поганством» були знищені безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, а до нас дійшли тільки уривки з української міфології. Більшість матеріалу, яким доводиться користуватись, в основному вийшов з рук духовних осіб, котрі в цій справі не могли бути об'єктивними. Середньовічні хроніки, аннали, повчання, слова тощо мали, як правило, характер критики і засудження стародавньої віри українського народу. Саме тому великий інтерес представляють усні перекази, народні звичаї, легенди, пісні, в яких розкривається історія справжнього життя нашого народу.

У міфі дійсність була образною і конкретною, схопленою схематично. Людина ще не мислила про світ, вона була ще вільною від розумового визначення речей, їх якостей і властивостей, ще не ставила ніяких питань стосовно достовірності предмета свого пізнання. Людина просто жила в середовищі, яке її оточувало. Розумове, абстрактне і чуттєве так тісно переплітались у міфі, що перевага однієї з цих сторін не усвідомлювалась. Для наших предків не потрібні були докази про живий взаємозв'язок і активну взаємодію всіх предметів, речей світу, про існування домовиків, русалок, водяників тощо. Все було всюди, і людина взаємодіяла, спілкувалась з усім. Але реальної людини міфологія ще не знала [3, c.125-126]

Найбільший матеріал для висліджування української міфології дають колядки і щедрівки, котрі співають на Різдво, проти св. Василя чи Нового року. На Білій Русі ко-лядки співають і на Великдень; вони там звуться волочовними піснями і нічим не одрізняються од українських різдвяних колядок. Волочовні пісні на Великдень були і на Україні, як згадують наші літописи, і, мабуть, вивелись, а тепер зосталось тільки волочіння. Малі хлопці, а часом і парубки ходять на Великдень по хатах і славлять Христа віршами. Ті вірші подекуди на Україні і тепер звуться волочінням. Що таке слово коляда, до сього часу трудно довідатись. Трудно пристати на те, щоб воно вийшло од латинського слова calendae, як звались у римлян перші дні кожного місяця. Народ надто дуже глядить своїх звичаїв та ще й обрядових, щоб змінити давнє ім'я на нове, котре йшло десь здалека, та ще й з Рима.

Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персо-ніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки.

Досить розвинутою у наших предків була демонологія -- віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задо-брювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги.

В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші -- зла. У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доб-рою, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо) [4, c.78-79]

Протилежності „порядок-хаос”, „своє-чуже” осмислюються у відповідній символіці „світ-темрява”, „верх-низ”, „праворуч-ліворуч”. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення „світу”, „верху”, „праворуч” - як цінністно переважаючи, що протистоять символам „темряви”, „низу”, „лівостороннього”. Простір впорядкованого космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядки в ньому. Досить показати щодо цього є притаманні міри довжини - п'ядь, лікоть, стопа, крок [4, c.81-82].

Зазначені особливості мислення позначилися й на характері уявлення про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі і тіла, так характерного для типового християнського розуміння. Виявом цього є властиве слов'янській міфології уявлення про „множинність” душ.

Відсутність чіткої антитези „дух-тіло” позначилось і на розумінні слов'янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення „ніщо” на „щось”, а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилось роль активного співучасника світових подій.

У межах Києво-Руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоритезування.

Знайомлячись з українською міфологією, варто звернути увагу на таку її особливість, як пантеїзм. У прадавній народній вірі українців природа, природні стихії обожнювалися, набували сакрального характеру. Людське буття було поєднане з природою, а відтак і з божеством. Як зазначав І. Нечуй-Левицький, «пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою». Таке обожнювання всіх небесних світил та явищ природи призвело до того, що в уяві наших предків виникла ціла система різних богів, яким люди поклонялись, тобто для українського міфологічного світогляду був характерним політеїзм [4, c.90-91].

Богів у наших предків було багато. Олімп українських богів мав свою місцеву характеристику. У різні епохи були різні боги, кожне плем'я могло мати власних богів, хоча й були загальні, які могли мати різні назви. Існувала своєрідна ієрархія богів, де були «найстарші» боги, а після них ішли вже нижчі рангом, У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо однозначного визначення місця в цій ієрархії кожному з головних богів, особливо коли мова йде про «найголовнішого» бога. Називають Род, Сварог, Перун тощо.

Релігійні вірування наших предків пройшли певні етапи розвитку, перш ніж розвинулись у бік абстрагування та уніфікації образу вшановуваних сил. Якщо спочатку людина не цікавилась небом, воно для неї було дуже далеким від її жорстоких буднів, то пізніше «небесні ворота» стали початковими космічними питаннями про тайни існування, смерті, про закони природи, початок світу тощо. Своєрідна мудрість наших предків, їх досвід та життєва філософія сформували поняття неба як найвищу світову силу, територію вищих сил. А в земному житті йшла боротьба двох сил -- добра і зла.

Задовго до введення християнства нашими предками велось ще незрозуміле, але невпинне шукання єдиного Бога. Поступово складалось уявлення, що світом керує Вища Сила, а крім неї є багато другорядних і третьорядних сил, які керують різними сторонами природи. Сили природи розумілись подвійно -- це були духи добра і зла в їх постійній боротьбі. Склалось і уявлення про другий світ -- замогильний, потойбічний світ людських душ, а звідси і питання про посмертне життя, яке стало нерозривною частиною цілісності життя. Безсмертя душі, честь, мужність і воля богів ставали приводом для постійних роздумів наших предків, які ви-ростали у людській гідності й Божому покликанні. Всесвіт, космос, в язичницькій релігії сприймався як надісторичний, в природі існував вічний колообіг, визнавалась астральна залежність. Досить розвинутим, був культ предків як важливий принцип соціальної детермінації [5, 132-133].

Вже до християнства були введені такі поняття, як «Бог», «молитва», «небо», «рай», «пекло», «свято», і багато інших складали основу релігійної свідо-мості нашого прадавнього народу. Митрополит Іларіон, зауважуючи, що найважливішим релігійним поняттям було слово «Бог», показує, наскільки сильно воно розгалужене у народній мові. Цікаво знати, що воно є спільним коренем таких слів, як багач, богатир, збіжжя, зубожіти. «Небога», «небіжчик», наприклад, це ті, за кого не опікується Бог. Вирази «бозна» (Бог знає), «помагайбі» (помагай Боже), «спасибі» (спаси Боже) та інші вказують на глибоку давність і широке засвоєння нашими предками цих та інших релігійних термінів.

Отже, можна зробити висновок, що наша прадавня народна віра була досить розвинутою. Світогляд наших предків не був бідним. Він охоплював все життя людини, був практичним, господарським. Деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже у народному світогляді східнослов'янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної самобутньої системи створювались перші передфілософські утворення, які були зумовлені значною мірою характером і способом діяльності, побутом наших давніх предків. Формувався свій стиль життя і мислення, вироблялись характерні орієнтації на освоєння світу, своя культура.

Зміни в житті наших предків сприяли зміні їх міфологічних уявлень і вірувань. Язичництво з його політеїстичним поклонінням, той набір навичок, умінь, відомостей, що передавались в основному усною традицією, вже не могли задовольнити подальший суспільно-історичний і культурний розвиток Русі. Не давали вони відповіді і на важливі світоглядні питання, через що змушені були поступитися філософському світорозумінню. В.С. Горський зазначає, що руйнування міфу і зародження філософії відбуваються тоді, коли картина світу, що описувалась міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова «добро» і «зло», що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу [13, c.33].

Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця X століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця -- Київ. І цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світосприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення [7, c.237].

Щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Перша -- офіційна, згідно з якою прийняття християнства східними слов'янами вважається закономірним явищем, розцінюється як подія величезної ваги. Прихильники другої точки зору вважають, що перехід Володимира до християнства був трагічною, епохальною помилкою, зрадою традиційної предківської віри, капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Стверджується, що Україна-Русь через прийняття християнства засудила себе на духовний застій та без-плідність, на втрату права мати свій спосіб духовного життя. Відречення від «Святині Отців своїх», втрата власної віри -- найважча наша втрата.

На думку багатьох вчених (І. Огієнко, Б. Рибаков, М. Попович, В. Шаян, Я. Оріон, Л. Силенко, Г. Лозко та ін,), наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу.

У новій релігії людська історія поділилась на дві ери: дохристиянську як передісторію і християнську, власне історію.

Такий процес формування і зміни світогляду дає можливість зробити висновок, що філософські ідеї Київської Русі мають свої корені в міфологічному, міфоепічному, язичницькому уявленні східних слов'ян. Народна культура, народна творчість стали головним джерелом формування української філософії [7, c.241-243]

З введенням християнства, з розповсюдженням письменства, грамотності, особливо з розвитком літературної мови, давньоруська культура отримує можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоана Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та інших мислителів минулого. Значне місце у формуванні філософських ідей займає Біблія, перекладні твори Святого Письма, твори «отців церкви». Серед представників патристики на Русі авторитетом користувались імена Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста, Афанасія Алексан-дрійського та ін. Саме християнська філософія першою збудила інтерес до філософської думки на Русі [5, c.141-142].

Велике значення для давньоруської філософії мала творчість Іоана, екзарха Болгарського, автора досить популярного на Русі «Шестиднева». Цікаві роздуми містить у собі відомий на Русі того періоду «Ізборник» 1073 р., який включає в себе більш ніж 300 статей, присвячених різним питанням: богослов'ю, етиці, логіці, поетиці, історії, філософії, ботаніці, астрономії тощо. Розповсюдженими були збірники «Діоптра», або «Зерцало», «Бджола» та ін.

Характерною рисою філософської думки Київської Русі було «софійне» розуміння філософського знання. «Софія» (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне знання. На цю платонічно-християнську традицію звертає увагу А. К. Бичко, вказуючи, що «саме особистісність «софійного» знання дозволяє тлумачити києворуську (українську) ментальність як екзистенціальну, а християнство в Київській Русі сприймати «під знаком Софії». Мудрість, в першу чергу, є знанням суті речей, їх сенсу, тобто «божественного задуму» їх творення [3, c.56].

У міфологічних уявленнях східних слов'ян виробилась своєрідна «модель світу» з наївно пантеїстичної, натуралістичної позиції. Пізніше в християнському світогляді ця міфологічна «модель світу» була роздвоєна на «наявне» буття (природа, людина) і «бажане» (божественний, тран-сцендентний світ). Природа втрачає божественну сутність, вона створена Богом з нічого і може в ніщо перетворитись. Лише Бог вічний, він -- начало всього.

Не дивлячись на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, оскільки він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, в першу чергу, стосується проблеми відношення духовного і матеріального, яка вирішувалася з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони складали єдине, гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з'явились спроби віднайти посередників, які б подолали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів виступали Богоматір Діва Марія, ангели, перш за все архангел Михаїл, які і забезпечували єдність світу.

Виходячи з вирішення проблеми єдності світу вирішувались і натурфілософські проблеми, проблеми розуміння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, в якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об'єктом божественного світоправління і кінцевою метою світоустрою.

Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників, які у її вирішенні спирались на «Шестиднев», «Ізборник» 1073 р. та інші пам'ятки писемності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, є «сутністю живою», але тільки в поєднанні з тілом вона стає реальністю. Так проводилась спроба обгрунтувати дуалізм двох субстанцій в людині.

Виходячи з такого погляду на людину формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Характерним є те, що саме ця сторона людського життя вважалась настільки важливою, що це привело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику.

Відзначається ще одна особливість, викликана взаємодією християнського і народного світорозуміння,-- плюралізм світоглядних позицій, який надав філософській думці Київської Русі поліфонічного звучання. В давньоруському духовному житті відбулось перехрещення і взаємодія різноманітних культур.

Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її несприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування. Виробляється своєрідний його тип, що відрізняється не предметом, а суб'єктом пізнання. В межах цього типу філософствування він виступає не як чисто гносеологічний, а як цілісний суб'єкт, для якого характерною є єдність морального й гносеологічного. Цим пояснюється етизація філософської думки, а звідси і тяжіння до проблем людини і осмислення історії. Скла-дається своєрідний тип середньовічного антропологізму.

Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, в яких виразно постав-лені важливі світоглядні проблеми, подані глибокі філософські ідеї. Саме з книжним знанням перш за все і був пов'язаний початок філософської думки києво-руської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ -- це перш за все вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості; але якщо філософ є обов'язково книжником, то не кожний книжник гідний звання філософа. Скоріше за все, філософом вва-жали не того, хто просто володіє книжними знаннями, а того, хто ці знання втілює в життя, використовує їх як керівництво в процесі життєдіяльності, а звідси і філософія мислилася не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль, як знання і повчання на основі знань. Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосія Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін.

Чільне місце в творчості багатьох київських книжників займає образ історії. Тут варто назвати «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) -- одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. У 1051--1053 рр. Іларіон був першим київським митрополитом. Після митрополичої ка-федри, якої його позбавили, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об'єднан-ня Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу [5, c.151-152].

Основна мета, яку ставить Іларіон у «Слові...»,-- показати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розділяється на період «язичницький», період іудейського «закону» і завершальний період християнської «благодаті та істини». Він, зокрема, зазначав: «Хто ще великий такий, як Бог наш? Він один, що творить чудеса. Установив закон на уготування істини й благодаті, бодай навикло у ньому людське єство від багатобожжя ідольського відходити, в єдиного Бога вірувати, щоб посудина скверная -- людство, омите водою, законом і обрізанням, прийняло молоко благодаті й хрещення».

Будучи носієм християнського світосприйняття, Іларіон розвиває особливий тип ставлення до історії. Минуле, тобто біблійну історію, він сприймає як реальний символ, прообраз власне християнської історії. Як давньоруський мислитель Іларіон процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершальним етапом розповсюдження християнства: «Віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло. Євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось».

Провідною ідеєю «Слова...» є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Саме цей твір є першим, в якому змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира: «...не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!»

Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном в його творі, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на ідейний процес Київської Русі та наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.

Розділ ІІ. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV- початок XVII століття)

Кінець XV -- початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок нової доби в історії філософії України. Тип візантійсько-слов'янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація філософського мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економічного й духовного буття народу України.

У соціальному плані ситуація визначалась остаточ-ною втратою решток державності Київської Русі та самоуправління. 1452 р. окуповану литовськими військами Волинь було на польський Зразок перетворено на звичайну провінцію Литовсько-Польської держави. 1471 р. аналогічна доля спіткала Київ з прилеглими до нього територіями. З цього часу протягом віків український народ змушений був вести тяжку боротьбу за політичне самовизначення й власне існування як окремої етнічної та національної спільноти.

Включення України до складу Польського королівства зумовило істотні зміни в організації соціально-господарського життя, яке перебудовується на західний кшталт. Кардинально змінюється духовне, культурне життя суспільства. Головне спрямування цієї зміни, з одного боку, визначається рішучою переорієнтацією на взаємодію з культурним надбанням Західної Європи. Певним чином в Україні, у тому числі й у філософському житті, здійснюється процес «повернення» до Західної Європи. Розташована на сході Європи Київська Русь за часів введення християнства однозначно визна-чила свій вибір на користь європейської культури. Звер-нення до Візантії зумовлювалось тим, що ця держава була найбільш цивілізованою у тогочасному християнському світі.

Обираючи Візантію за орієнтир власного культурного розвитку, Київська Русь не зважала на конфлікт православ'я із латинською вірою, та й Хрещення відбулось ще до розколу цих двох вір. Тому прийняття християнства пов'язувало Києво - руську державу не лише із Візантією, а й з усіма державами християнської Європи.. Але впродовж наступних років розкол між Візантією та західноєвропейським світом, що динамічно розвивався, спричинився до певної ізоляції духовного життя українських земель від західноєвропейської культури [26, c.178-179].

Включення до загальноєвропейського культурного контексту не привело до втрати самобутності української культури, оскільки цей процес здійснюється за умов дедалі зростаючої боротьби, яку змушений вести украї-нський народ проти загрози фізичного винищення з боку степу й польського гноблення.

Активізація експансії католицизму, посилення соціальних і національних утисків викликали небувале загострення у XVI ст. протиборства станів, пробудження національної самосвідомості, що визначає спрямування процесів в усіх сферах духовного буття тогочасного сус-пільства. Зміст філософського життя розглядуваного періоду позначився активним засвоєнням ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. Вони закладають грунт для формування у складі української культури професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення.

Термін «Ренесанс» (Відродження) в історії філософії насамперед характеризує філософську думку доби, що опосередковує перехід від середньовічної культури до часу, позначеного пануванням модерної культури, що одержує свій розвиток за умов становлення капіталізму. У класичній формі філософія Ренесансу сформувалась в Італії на основі ідеології гуманізму, але процеси, аналогічні тим, що відбувалися в італійській культурі, починаючи з кінця XIV -- середини XV ст., певним чином відбилися на духовному житті всіх європейських народів, що дає змогу простежити у різних національних філософських культурах віддзеркалення ідей ренесансного гуманізму. Центральною ідеєю гуманізму була актуалізація можливостей, закладених в індивіді, всебічне культивування «гідності» особистості, ствердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обґрунтування ідеї свободи особистості, справедливого суспільного ладу [27, c.12].

Певний грунт для сприйняття ідей гуманізму в українській філософській думці було закладено у результаті процесів, що привели до поширення передренесансних ідей в філософії України з кінця XV ст. Цьому сприяє здійснюваний цього часу в українській культурі синтез аристотелізму і платонізму, що визначало шляхи поступу філософської думки.

Поширенню неоплатонізму в його християнізованому варіанті сприяло знайомство давньоукраїнського читача з творами Псевдо-Діонісія Ареопагіта, які в перекладі на церковнослав'янську мову поширюються в Україні, починаючи з XV ст. В «Ареопагітиках» в дусі неоплатонізму розробляється вчення про істинне пізнання, що вважалось можливим лише стосовно Бога. Пізнання Божественного, згідно із вченням Псевдо-Діонісія Ареопагіта, здійснюється лише в ієрархії шляхом поступового осягнення Бога. Якщо «Ареопагітики» орієнтувалися на неоплатонічне вчення про ієрархію і відповідну будову світу, вчення про Бога та ступені до-сконалості, то ісихазм -- вчення, що зародилось у XIV ст., а в XV ст. поширюється в Україні -- відходить від неоплатонічної уяви про космічну ієрархію. Між люди-ною і Богом, між створеним та його творцем вважали прихильники ісихазму, немає ніякого опосередкування. Тому шлях до єднання з Богом вони вбачали через зосередження свідомості людини на самій собі. Заглиблюючись в себе, людина одержує можливість, вважали ісихасти, досягти бажане єднання з Богом. З огляду створення грунту для наступного сприйняття ідей ренесансного гуманізму зазначене вчення стимулювало інтерес до осягнення внутрішнього духовного світу людини [14, c.243-244].

З іншого боку, з кінця XV ст. зростає потяг до збагачення на грунті арістотелевої традиції наукових знань про природу Всесвіт. Цьому сприяє, зокрема, активна діяльність гуртка київських книжників, які у 70-і роки XV ст. здійснюють велику роботу по перекладу на давньоукраїнську мову серії трактатів арабо-єврейського по-ходження з проблем метафізики, логіки, астрономічної та астрологічної літератури. До їх числа належать переклади книги науково-енциклопедичного характеру «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», логічних трактатів книг з астрономії: «Шестокрил», «Космографія», астрології («Лунники» та ін.).

«Арістотелеві врата» були першою своєрідною медичною енциклопедією, що поширювалась в Україні. Крім різноманітних даних у галузі медицини, книга містила численні відомості з фізики, а також про особливості рослин, тварин, мінералів тощо. Разом з тим в ній обговорюється досить широке коло морально-етичних, онтологічних, гносеологічних проблем, зокрема, проблеми добра і зла, співвідношення слова і мовчання, питання віри в чудеса, християнські чесноти, про корисність інтелектуальної діяльності. Характерним для цього, як і інших творів, що з'явилися цього часу, є культ розуму, знання, науки.

Переважно викладові знань з логіки присвячено твір відомий під назвою «Логіка Авіасафа», або «Київська логіка». Він являє собою переклад частини трактату арабського філософа кінця XI -- початку XII ст. Аль-Газалі «Повчання філософів», що, в свою чергу, був вступною частиною до іншої відомої праці Аль-Газалі «Спростування філософів». Спираючись на започатковану Арістотелем традицію, трактат викладає вчення про поняття, терміни, предикаменти, судження, силогізми. Певне місце тут посідає також проблема універсалій та логічних доведень. У цьому трактаті здійснено вперше в українській книжній культурі спробу теоретично обґрунтувати класифікацію наук.

Окрім логіки, що посідає центральне місце в київській перекладній літературі, достатню увагу приділено також медицині, математиці й астрономії. Якщо медицина, як вже було зазначено, найповніше репрезентована у «Арістотелевих вратах», то математиці значну увагу приділено в «Логіці Авіасафа», «Космографії» (цей твір спеціально присвячений проблемам астрономії). Астро-номічні знання розробляються також у «Шестокрилі» -- перекладному творі єврейського ученого Іммануель-бар-Якоба [20, c.167-168].

Звичайно, рівень творів, що вийшли з гуртка київських книжників-перекладачів кінця XV ст., ще не відповідав комплексу логіко-філософських та природничо-наукових знань, нагромадженому за епохи Відродження в Європі, але він засвідчує істотне розширення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задовольняє спосіб мислення, усталений в культурі Київської Русі. Поява цієї літератури, до того ж у перекладі на широкодоступну національну мову, створювала грунт для секуляризації науки й філософії як незалежної від релігії сфери знань. Помітне зростання інтересу до світу й людини закладало грунт для появи у колі європейських культур плеяди представників української інтелектуальної еліти, які не лише виявились здатними опанувати передові, насамперед, гуманістичні ідеї свого часу, а й зробили певний внесок у розвиток тогочасної західноєвропейської культури. Вони по праву вважаються фундаторами гуманістичної культури Ук-раїни.

Найбільш яскравими представниками цієї плеяди були: Юрій Котермак-Дрогобич (близько 1450 -- 1494 рр), Павло Русин із Кросна (рік народження невідомий -- помер 1517 р,). Лукаш з Нового Міста (помер близько 1542 р.),

Станіслав Оріховський Роксолан (1513 --1566 рр.), Туробінський-Рутенець Іван (1511 -- 1575 рр.), Григорій Чуй Русин (бл. 1523 -- 1573 рр.), Тичинський-Рутенець Юрій. Цей не повний перелік засвідчує, що певне коло представників української інтелектуальної еліти активно діє на грунті західноєвропейської культури кінця XV -- середини XVI ст.

В основі історіософії українських гуманістів лежить погляд на історію/що зосереджує увагу насамперед не на Божому, а людському вимірі її розгортання. Історія для них -- це людська драма у дії. Зміст історії визначається зусиллями творчої людської індивідуальності, що виступає співучасником Бога у прагненні встановити справедливість на землі. Люди не є маріонетками, якими рухає Боже провидіння. Вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство, справедливість у світі неможливі. Відповідно до цього обґрунтовується погляд, за яким масштаб історичного значення людини вимірюється не «шляхетністю», давністю роду чи титулами, а власною гідністю, талантом, розумом, здібностями. Чеснота, на думку П.Русина, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які єдині вказують гідним людям шлях до справжнього щастя. Для здійснення «діянь великих» необхідною є не лише сила, а й розум. Завдяки цьому «виплоду Мінерви», на думку Юрія Дрогобича, людина здатна легко осягнути обшири неба, Всесвіт загалом [9, c.89].

Прагнучи до втілення у реальному історичному діянні істини, знання якої здобуває досконалий розум, С.Оріховський обґрунтовує принцип органічного єднання розуму з силою. «Розум, -- писав він, звертаючись до польського короля, -- повинен дружити з силою, оскільки від природи кожна з цих гідностей відчуває потребу в іншому, вони навіть ходять і живуть разом. Бо сила без розуму сама по собі хиріє, і розум, пануючи над речами, не буває міцним без сили». На думку гуманістів, справжня мудрість і правдива наука щільно пов'язані з освітою, вихованням. Серед розмаїтих галузей знань особливу роль вони відводять історії, яка є вчителькою життя й переконливо засвідчує, що великі особистості минулого здобули собі славу і безсмертя завдяки тому, що мали мудрих, розумних вчителів та наставників. Олександр Македонський, пояснює С. Оріховський, завдячує своїми діяннями вихованню Арістотеля, Павсаній Спартанський -- поета Симоніда, Періандр -- Фалеса Мілетського, Сигізмунд -- Длугоша.

У дусі передової тенденції, що одержала свій розвиток у модерній західноєвропейській філософії XVII -- XVIII ст., українські гуманісти активно розробляють ідеї теорії «природного права» та «суспільної угоди».

До філософського осмислення проблем держави спеціально звертається С. Оріховський, прагнучи теоретично обґрунтувати незалежність світської влади, неправомірність втручання католицької церкви у справи світського державного життя. Держава, з погляду С.Оріховського, виникає у результаті суспільного договору, що укладають між собою люди через вроджене їхнє праг-нення до взаємної допомоги і схильності людей одне до одного, «яка нас немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в'яже». А тому, підкреслює С.Оріховський, спираючись на вислів Ціцерона, найвищим покликанням держави є забезпечення щастя народу. Центральним же принципом, згідно з яким має будувати своє життя громадянин, Проголошується принцип спільного блага, основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, що ґрунтуються на підпорядкуванні приватного інтересу спільному благу.

З поглядами на державу пов'язана і розроблювана українськими гуманістами, зокрема С. Оріховським, теорія природного права. Справедливою є держава, вважає С. Оріховський, що забезпечує життя громадян згідно з їхніми природними правами. Такими є, насамперед, пра-во на власність, свобода совісті, слова, право жити відповідно до вказівок власного розуму. Закон природи один є мірою свободи людини, прав та обов'язків її. Розглядаючи питання про найкращу форму державного правління, С.Оріховський віддає перевагу становій монархії, де влада короля обмежується законом. Таким, принаймні, на його переконання, має бути ідеальний устрій Речі Посполитої. Спираючись на ідеї Арістотеля та італійських гуманістів, у суспільстві С.Оріховський виокремлює шість станів, що розподіляются на дві групи. До першої групи «громадян» входить три стани: ксьондзи, король і шляхта, які й повинні управляти державою. Другу групу «корисних» слуг становлять купці, ремісники, селяни. Кожний стан виконує свою функцію у державі: селяни--годують, ремісники -- одягають, купці -- збагачують, шляхта -- боронить, король -- править, ксьондзи -- повчають. Прикметним при цьому є те, що, з погляду С.Оріховськово (аналогічні думки висловлюють і Павло Русин, І Г.Тичинський), шляхетність визначається не величчю предків і давністю гербів, а особистими доброчесностями. У дилемі «талант чи порода» перевага однозначно надається першому. Образ ідеального монарха С.Оріховський, спираючись на авторитет Платона, малює у вигляді «філософа на троні», що вирізняється своєю мудрістю, справедливістю, мужністю та милосердям [17].

Розвиток ренесансної культури у її західно-європейському варіанті, здійснюваний ранніми українськими гуманістами, починаючи з кінця XV ст., відбувався у межах елітарної течії з притаманною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позасповідним характером. Він об'єктивно відображав потяг до секуляризації суспільної свідомості, що притаманний був світській верхівці тогочасного українського суспільства.

Свій подальший розвиток творче засвоєння передових ідей тогочасної західноєвропейської культури у діяльності представників філософської думки України одержує з XVI ст., у межах української версії реформаційної ідеології. Сприйняття ідей реформації не припинило процес розвитку ідей ренесансного гуманізму в Україні. Ренесансний гуманізм та реформаційна ідеологія розвиваються на українському ґрунті у складному синтезі та взаємопереплетенні, що, зрештою, зумовило творчий характер теоретичного доробку представників філософської думки України тієї пори. Такий синтез був можливим завдяки певній близькості за безумовної відмінності цих обох ідейних течій, започаткованих у західноєвропейській культурі. Адже і Відродження, і Реформація готували грунт до секуляризації духовної культури, знаменуючи перехід до нових, порівняно до середньовіччя, форм Культурного життя. Але шлях цей був відмінним.

Якщо гуманісти, відображаючи інтереси світської інтелектуальної еліти свого часу, прагнули зняти відчуження сутнісних сил людини, повертаючи її з неба на землю, то реформатори йдуть інших шляхом.

Реформація була рухом народних мас, віками вихованих на образах і поняттях Біблії, і це зумовило реалізацію потягу до секуляризації через релігійні форми. На відміну від ренесансних діячів ідеологи реформації прагнучи повернути людину на землю з неба, а підносять її з землі до неба. Звеличуючи начала духовності й моральності людини, вони намагаються зрівняти її з Богом.

Різке загострення у XVI ст. віросповідних конфліктів в Україні, пов'язаних зі спробами покатоличити українське населення, що входить до складу Речі Посполитої, надає релігійній проблематиці особливої актуаль-ності.. Саме це й сприяло поширенню в філософській думці України ідей, співзвучних ідеології реформації. Своєрідність полягала в тому, що розробка цілісного комплексу реформаційних за духом ідей здійснюється в ук-раїнській думці на ґрунті греко-слов'янських культурних та релігійних традицій [20, c.198-200].

Страницы: 1, 2