Проблема ментальності в українській народознавчій науц

У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, а поодинокі Констанції треба вибирати з тексту.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова - принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю націй до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею. Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського вважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти) нації. “Нація глядить у минуле”, - писав Донцов у праці «Націоналізм», - звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, - повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом».

Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект - пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього він виразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого і витривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, як ми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже про наявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалу спокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеал краси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) була не в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”. [58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей - ліризм, щире чуття, безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірвана від хотіння”.

Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці, держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірі мали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міць держави та її влади над всіми багатствами - матеріальними й людськими країни, лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річ одиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією - державнонаціональний ідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв'язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».

У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської (за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічні спостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконська ідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібні до думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч і вона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.

Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш брак підпорядкування, брак вольовості, пов'язаний з пасивністю та лінивством, при надмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.

Інтерпретація українського індивідуалізму виходить із загального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім - це “подекуди ідеал кожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу - отже, географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву - це своєрідне надолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станом перманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість, то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умов індивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакцію жалю, невдоволення.

Коли поневолення народу, з одного боку, впливало на скріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку - ослаблювало прямування до підпорядкування, - і породжувало брак дисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати, ані поступати категоріями цілості та спільноти.

Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степеноване ще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуального розвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжя неправильних реакцій, - що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньої вартості, досягнень, праці, - коротко: «Особисте, невдоволення виявляється у критиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може».

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут і джерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів, які за таких умов рідко можуть закріпитися.

Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, ми маємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо це родить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися над кимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший, ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовним спочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”... «Він такий бідний» - це перший та останній, найсильніший аргумент у користь кого-небудь... «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямування до подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечна схильність до подавання допомоги «згори вниз».

Українська людина - на думку Віконської - «задивлена в дрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані до глибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотою нездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя, яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одному реченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих, причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, і як то одна причина - в основі вікова неволя - може в різних напрямах формувати ментальність людини та спільноти.

У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. У цьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українською людиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значення географічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу української духовності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюції нашарувань, - тобто в динамічному процесі формування української нації впродовж віків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, що діяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань, при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українці від Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але й впертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагачення позитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.

Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її пов'язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця.

З хліборобським світоглядом тісно пов'язується матріархат: “в центрі духовности цього кругу стоїть жінка - мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення - це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага матері пов'язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці” [58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого первня в родині - це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського патріархату».

З поняттям української родини є тісно пов'язане поняття власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім - це те місце, де людина є людиною. Це - осередок людства для українців.

Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса, мальовничий індивідуалізм - це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно, таки є зв'язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є мірилом речей”.

Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій організм за довершені ший».

Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм, консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до ствердження, що провід - це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника чи провідника - передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця - це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й особисто талановитим і продовжувати давні традиці».

Липа пише про українську войовничість, але одночасно є згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».

Трипільська культура - культура хліборобів - вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу» Сковороди: «Втечу від суспільного життя - це зменшення себе, це - обниження вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й безсилі - ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше суспільні. Це - хутір, або українці на нижчім ступені духовности».

В загальному констатації Липи виступають наче в певному контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається, щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа - інтелігентний та начитаний - може мати велике значення як стимул до шукань.

Яким Ярема у праці “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу - це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки” [58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від неї на самоту, чи то у світ власний - внутрішній, або її не зауважуємо, або її ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».

Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям «я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.

Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального - цілого ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин - індивідуальностей. Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є індивід».

Одночасно Ярема вказує, що українці при великім егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає «на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».

Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього» в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».

Толерантність появляється у релігійній сфері та національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов'язана ще з іншою властивістю вдачі - з українською неагресивністю ( розвиненою войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.

Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».

Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української інтровертивності.

Українська інтровертивність тісно пов'язана з географічними умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого - безмежний простір зумовлював вільність. Третій географічний чинник - урожайна земля.

Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі виховувала” [58,54].

Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю народу й історія в свою чергу впливає на характер.

Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом зв'язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».

Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа, зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.

Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом стояти».

Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю є пов'язане відчуття особистої гідності.

Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду до маєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема у шлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінять здоров'я та вдачу».

Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека, непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд з найбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. В іншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села, а для міста властивий більше раціоналізм.

Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу, спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляється вважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливо це виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця риса випливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно. Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навіть виразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українців опінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов'язує її з характером селянського народу.

Олександр Кульчицький у праці “Риси характерології українського народу” відзначає, що душу народу формували століттями різні чинники і вирізняє шість чинників:

1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4). Соціопсихічні; 5). Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.

Кульчицький зупиняється на двох расових елементах українського народу: динарському ( 44% загалу населення ) та остійському ( 22% ). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, яка уникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свого близького оточення («моя хата скраю»). Динарська вдача відзначається великою силою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає “козацькому ідеалові”, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».

Географічний чинник відбився на українській душі трьома різними полосами української території. Північна низинна полоса з лісовою гущавиною, трясовинням впливає на зменшення життєрадості, людина відчуває обмеженість, яка веде до обережності, терпеливості.

Середня смуга - лісостепу - спричинює своїм сухішим та теплішим підсонням збільшення життєрадості і оптимізму. Багатство лісостепу викликає в хлібороба лагідність, щедрість, почуття довірливості, релігійної вдячності.

Південна смуга безкрайого степу викликає бажання “нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом у шуканні недосяжного.

Історичний вплив на українську духовність Кульчицький пов'язує з геополітичним “межовим положенням”.

Про вплив соціальної структури пише: “Українці, позбавлені у висліді історичних умов життя своєї шляхти і не маючи у висліді створених умов класного “третього стану”, залишилися в своїй основі селянським народом, що не сприяло розвиткові психічних прямувань і диспозицій, властивих для соціальних форм великого засягу, доцільно зорганізованих. Навпаки, життя селянина, зумовлюючи глибокий індивідуалізм, твердо закорінений, сприяло розвиткові малих груп. Соціальне життя таких груп розвивало психічні властивості, бажані й формовані для інтимності, - отже почування симпатій й спочування, дружби й вірності, як теж дар вчування і розуміння” [58,62].

У статті “Світовідчування українця” Кульчицький робить таке зауваження: “Розглядаючи по черзі поодинокі аспекти української психіки в їхньому відношенні до світосприймальних настанов, ми могли ствердити, що часто виявлялася виразна конвергенція, тобто збіжність напрямку тих чинників, що впливали на формацію української душі. Та іноді назначувалася і дивергенція, розбіжність діючих чинників ...” [58,64]. Кульчицький накреслює спільну структуру, виходячи від емоційно-почуттєвого характеру, від відомої “кордоцентричности” української вдачі. Кордоцентричність пов'язує з рефлексивністю, яка спрямована на самоформування.

М. Шлемкевич у праці “Душа і пісня” з'ясовує місце української почуттєвості. Не заперечуючи великої сили й краси української пісні, Шлемкевич вказує на “зону небезпек, де починаються фатальні наслідки наших душевних скарбів”. Він думає, що «настроєва пісенність боїться твердої, ясної форми, бо форма вбиває настрій».

Брак такої форми пробивається у нашім “славнім і на всіх перехрестях називанім індивідуалізмі, «український індивідуалізм є без індивідуальностей». Індивідуалізм без ясних форм індивідуальностей це втеча у “свободу”, у широкий степ, це українська анархія. Шлемкевич українську «пісенність» вважає настільки притаманною для української вдачі, що «повне заперечення пісенної ліричности це значення самих себе. Це спроба самогубства - культурно зовсім безплідна».

Б. Цимбалістий у праці “Родина і душа народу” пропонує культурно-антропологічний підхід до проблеми національного характеру. Він виходить від твердження про становище жінки-матері в житті українців. Зі становища української жінки в українській спільноті випливає і її активність, і пов'язує що активність із типом нашої спільноти й культури.

Цимбалістий зазначає, що в Україні вихованням дітей займається мати і це відбивається на нашій поставі, бо “норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам ієрархії вартостей - типовими для жінки, для жіночої свідомости [58,71].

Про джерело української анархічності пише: «Українській малій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька. Він надто далекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить, як особа, якою страшиться. Дитина йому мусить повинуватися зі страху, але внутрі не любить його й бунтується ... Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батька. Опісля в суспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична».

Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” пише: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, ввійшов у психіку мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців та письменників, що стали духовними провідниками народу».

Ідеал людини спирається на ідеал християнського гуманізму, а підставою - є вроджена релігійність українців. Джерелом релігійності є межове положення України, яке породжувало “межові ситуації” постійної загрози.

Ващенко вказує на центральне значення землі для української вдачі і окреслює це так: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух чи ловець, призадумуватись над таємницями природи і людського життя. З цим також пов'язана певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання».

Ващенко зазначає, що несення допомоги в українців дуже поширене, «любов до Бога має сполучатися з любов'ю до ближнього, що виявляється передусім у ділах благодійности, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт».

Ващенко підкреслює хоробрість українців: «українці не будучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирилися б зі становищем рабів».

Мужність пов'язує з відчуттям людської гідності і цим відрізняє її від простої агресивності, бо хоробрість має чуттєво-розумове, а войовничість стихійне підґрунтя.

«Багатство емоцій естетичних і емоцій кохання” робить українців обдарованими в мистецтві, зокрема в пісні, яка “своїм змістом, багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу». Замилування до краси в українців не тільки на свято, але й на будень.

Про причини нашої невдачі Ващенко пише: «Отже причин нашої недолі треба шукати в чині, в дії, - в тому що ми не хотіли, або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природніх здібностей. Інакше: причиною нашої недолі є хиби болі».

Дмитро Чижевський, характеризуючи головні риси українського світогляду, називає емоціоналізм, і як ціннісний елемент етики та релігії, і як шлях пізнання. «Філософія серця», - на думку Чижевського, - характерна для української думки, але ця філософія має не лише той сенс, що високо оцінюється почуття ... а саме серце - та найглибше захована в людині «безодня», яка породжує та зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої душі».

Далі вчений стверджує, що безумовною характерною рисою видатних українців, що знайшла вираз у їхній етиці: це ( в певних умовах ) - нахил до духовного усамітнення. Це духовне усамітнення веде до визнання великої цінності за окремою особою, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальний етичний шлях.

Але між окремими різними типами людей повинна панувати не боротьба, а згода та гармонія. Для український філософів, на думку Чижевського, - основне, до чого людина та суспільство має прагнути - мир між людьми та мир людини з Богом. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої, що є для українських мислителів найвищим ідеалом, метою до якої вони всі прагнуть. В історії української думки яскраво виступає релігійне забарвлення.

Володимир Янів, як фаховий психолог, концентрує свою увагу на аналізі літературних та наукових творів своїх попередників, систематизуючи та порівнюючи їх, для того щоб створити теоретичну базу, “робочу гіпотезу для всіх дальших шукань” [58,7]. Янів проводить свої дослідження індуктивно. Він розглядає проблеми протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду; психологічного окциденталізму України з обґрунтуванням доказів про духовну спорідненість України з Європою; представляє ідеал української людини на підставі першоджерел літератури. Ідеальну людину В. Янів вивчає з перспективи відношення до інших людей ( “Соціальні інстинкти українців” ), до Бога («Релігійність українців з етнопсихологічного погляду») та з точки зору характеру у зв'язку з вихованням ( “Українська вдача та наш виховний ідеал” ).

Характеризуючи милосердність українців, як одну із форм вияву гуманності, В. Янів підкреслює що, наприклад, у германців у центрі родинних та суспільних турбот завжди була турбота про дитину, то в Україні допомога старим, немічним та хворим. А це зовсім не властиве малорозвиненим в культурному розумінні народам.

Етнопсихологічні праці Володимира Яніва - це не лише синтез, але і новий шлях пошуку істини. Характеризуючи українську духовність, він підкреслює самобутність України і зазначає, що “наша межовість в майбутньому може стати для нас нашою силою, так як поки що, вона є нашою слабкістю. Майбутнє, про яке писав В. Янів, це наше сьогодення. Тобто, у світлі процесів відновлення української держави важливим є питання наукового передбачення стабілізації та змін політичної системи в Україні.

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

В попередніх розділах дослідження відзначалось, що проблема ментальності була об'єктом розгляду українських дослідників і має значну історико-філософську традицію.

Однак і період приналежності України до СРСР дослідженню даної проблеми приділялось мало уваги і в українській науці, і в радянській загалом. Антинауково трактований як в теорії так і на практиці інтернаціоналізм сприяв формуванню в суспільній свідомості тези однаковість всіх “радянських людей”. Країна з багатьма національними культурами, мовами, звичаями почала втрачати специфічні, унікальні риси культури окремих народів, що її населяли. В деяких регіонах, в тому числі і в Україні, склалась критична ситуація із сферою функціонування національної мови, наприклад Розпад СРСР, значні зміни в економіці, культурі, соціальній сфері викликали зміну у поглядах на ознаки, що визначають сукупність нації, і, в тому числі, на проблему ментальності.

Серед сучасних українських дослідників, що вивчають проблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідності українського етносу слід відзначити роботу П.І. Гнатенка “Національний характер” (Київ, 1992 р.);

Ментальність, як чинник відродження найкращих традицій української нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельми, М. Пірен... та ін.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджує місце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладі аналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Значну увагу дослідник приділяє історико-філософському аналізу виникнення і розвитку даного явища. Зокрема він наголошує, що в філософській і суспільно-політичній думці ХІХ ст. в зв'язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу формується поняття “дух народу”, яке отримує в подальшому широке розповсюдження.

Аналізуючи національний характер в структурі національної психології, автор вважає, що найбільш повно і всебічно появляється національний характер в національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. В свою чергу, в національному характері відображаються досягнення загальнолюдської культури. Тут особливо наочно ілюструється діалектика одиничного і загального, прояв одиничного в загальному.

На думку П. Гнатенка, на формування національного характеру, його рис мають вилив установки на стереотипи. Власне вони і створюють той стержень, завдяки якому вимальовується реальний психологічний портрет національної спільноти. Як стверджує дослідник, послідовність тут може бути така: несвідома, установки, стереотипи, національний характер. Завдяки установкам, а потім і стереотипам, створюються уявлення як про “чужу” так і про “свою” спільноту. В питанні про взаємовідношення несвідомого і установки він виходить із тези, що несвідомо передує установці.

Велику увагу дослідник приділяє національним почуттям, як складовій частині національної психології. Вони відіграють значну роль у визначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу в цілому. Національні почуття істотно впливають на прояви національного характеру будучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічний фон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властиві народностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявність національних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливим компонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній, політичній, духовній сфері.

Ігор Бичко зазначає, що специфічними рисами української ментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, у якому панує не холодний раціональний розрахунок “голови”, а жагучий поклик “серця” - в зв'язку з цим говорять про кордоцентризм української ментальності. Друга істотна риса української ментальності - її глибоко особистісний, з врахуванням непересічно-неповторного змісту людського існування у світі, підхід до тлумачення реальності, який, забезпечуючи унітарно-моністичну модель останньої, ставить натомість поліфонічно-плюралістичне її тлумачення, утверджує гармонійне розмаїття буття. Третя риса української ментальності - “антеїзм” - у якому розкривається така риса, як “зрощеність”, “злитість” людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи.

Отже, «ментальність , в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік, індивідуальних вражень, уявлень, тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття».

Галина Лозко зазначає що, поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їх від сусідніх народів.

На формування національного характеру впливає територія народу з її природніми особливостями. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається і така риса українського характеру, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те послуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, «оскільки ця країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо козацький тип характеру».

Культура нації витворюється протягом довгого часу; починаючи з праобразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”.

Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації.

Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності - землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому - пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві - це символ стабільності й землеробської праці.

Пономарьов зазначає, що від козацтва починаються витоки української нації, бо саме з ним пов'язані пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей.

«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий та ідеологічний.

Важливим рівнем самосвідомості українців є етнічна самосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв'язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов'янським світом.

Сучасний дослідник проблем ментальності Б.В. Попов під менталітетом розуміє «особливий стиль світосприйняття - стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення і стереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого».

Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Попов слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадок» історії даного етносу.

О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальний феномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, він групує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.

О. Нельга вважає за необхідне визнати, що мова - це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від інших. Мова - це перевернутий в ідеальне й засвоєний й перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення.

Щодо гуманності українців, то вона, на думку дослідника, має різні форми вияву: не войовничість (миролюбність, лагідність), милосердність (благодійність, не мстивість), щирість (душевність, сердечність, гостинність), демократичність (козацькі традиції виборності, рівноправність жінки у сім'ї і т.д.).

Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу, ставши суттєвою ознакою його менталітету. Він утілював, з одного боку, засади гуманізму, а з іншого - волелюбності і рівноправ'я.

Говорячи про селянськість українства, О. Нельга враховує не тільки ті чинники, що формували цю ментальну якість, а й ті, які сприяли не завжди добровільній її конверсії.

Загалом дослідник вважає, що така забарвленість, така специфіка українського менталітету зумовлена, в першу чергу, споконвічним землеробським способом життя українців. Разом з тим виділення окремих рис ментальності не означає, що інші етноси цих рис позбавлені. «Йдеться тільки про те, що ці риси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно та інтенсивно».

Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українського народу» в розділі І, вважає, що менталітет є певним соціально-психологічним станом суб'єкта - етносу, нації, народності, громадян, що втілює у підсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів: природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін.

М. Юрій виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разом з тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь.

Правда соціальні катаклізми можуть істотно деформувати окремі ментальні ознаки.

Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванні ментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певних домінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формах взаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін., що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі.

Процес етногенезу українського етносу на формування основних рис української ментальності М. Юрій розглядає в контексті теорії біоетногенезу Л. Гумінова.

Сучасна дослідниця М. Пірне у підручнику “Основи етнопсихології” (К., 1998 р.) говорить про ментальність як етнопсихологічний феномен. Що до структури, то у системі "ментальна настанова" виділяються три компоненти: емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний).

Емоційна підсистема ментальності включає: а) емоційні стани, що попереджують організацію вербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизації знань, а також, поведінкових готовносте (Л. Гутман); б) переживання, пов'язані з найбільш важливими вербальними елементами.

Вербальна підсистема ментальності складається із знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, що є результатом буття індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Поведінкова підсистема ментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарних фіксованих та соціальних настанов, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.

Ментальна настанова реалізується у діяннях, вчинках людини. Саме вчинок, на підміну від таких категорій, як мотивація, інтелект, воля, характер, торкаються не одного якогось аспекту психіки людини, а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації людини, людини як індивідуальності, особистості, громадянина.

Марія Пірен розглядає проблему менталітету в українській філософсько-психологічній науці. Також приділяє увагу формуванню менталітету у молоді в посттоталітарному українському суспільстві.

З цього приводу вона говорить: Характеризуючи менталітет української молоді в посттоталітарному суспільстві, відзначимо три моменти:

1.Зміна акселогічних параметрів в оцінюванні як суспільного так і індивідуального життя. Щастя не в постійних перемогах над собі подібними, а в приборканні тваринних ( стадних інстинктів і тих соціальних схильностей, які розмивають границі між біологічним і соціальним ).

2. Відмова від психології жертвування - де є готовність жертвувати собою, там з'являється спокуса принести в жертву й інших. Проповідь жертвопринесення знецінює сьогодення, відмовляючи йому у високому змісті і невмирущій значущості.

3. Реабілітація цінностей повсякденного життя - адже з них складається вічність, вони утворюють дійсну основу менталітету високоморальної особистості, що виростає як подолання спотвореного менталітету тоталітарного суспільства.

Однак, історична реальність дає нашій молоді яскравий досвід психолого-соціального виміру, дух українського етносу виявився здоровим морально і психологічно, з'єднав розум і сили його на побудову держави, нищеної більше трьох століть .Український етнос сьогодні відродив мову і культуру, систему державних інститутів та міжнародного життя. І це - не завдяки, а всупереч обставинам! Цим Україна підтвердила, що менталітет українського етносу є сформований історично не на деструктивних, а на конструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території.

ВИСНОВОК

Формуючи свою сучасну ментальність, українство має зробити головними найкращі риси, що їх було виплекано впродовж сторіч нелегкої історичної долі. Але, прагнучи стати модерним етносом, українці повинні рішуче позбавлятися так званої “шароварщини”. Модерний етнос повинен бути здатним піднести на високий рівень науку, культуру, мистецтво.

Аналіз праць вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми свідчить, що вони надавали великого значення розвитку науки про дух, душу нації, її ціннісно-мисленєві устремління, оскільки вбачали в цьому реальний шлях удосконалення людських взаємовідносин, гармонії душі і тіла. Орієнтація на багатство “внутрішньої” людини, її моральні та релігійні прагнення, велич її безсмертного духу - це особливість не тільки народознавчої науки, а й української духовності в цілому.

Початки досліджень української ментальності співпадають зародження української етнонауки взагалі.

Вже у перших роботах, зокрема це “Дві руські народності” М. Костомарова, завдяки надзвичайній інтуїції та ерудиції дослідника маємо синтез української духовності в її самобутності та її вирізненні від інших народностей.

Спроба окреслити “український світогляд” І. Нечуя-Левицьким - це тільки намагання охарактеризувати давні вірування, до речі без їх інтерпретації.

Зацікавлення проблематикою української духовності зростає зокрема після невдачі Визвольних Змагань початку ХХ ст. Невдачу аналізується не тільки під кутом зовнішніх причин (геополітичного положення, чисельної та матеріальної переваги ворогів), але й з точки зору її внутрішнього замовлення. Таким чином, проблемою української ментальності в першу чергу починають займатися публіцисти та ідеологи. Зокрема, В. Липинський історик і соціолог; Д. Віконська - посилається на сучасну їй психологічну літературу; ідеолог Ю. Липа спирається на антропологічні та археологічні досліди науковців; Д. Донцов, як літературний критик, спирається на аналіз творів. Однак у своїх висновках вони не завжди дбають про наукову аргументацію, тому, здебільшого, їхні твердження це тільки матеріал для порівняння.

Пізніші дослідники спираються на науковий апарат і дбають про наукову аргументацію. Зокрема це Д. Чижевський, який підходить до питання на підставі досліджень загальних тенденцій в українській філософії і робить певні висновки із аналізу характеристичних для українців стилів, в першу чергу їх роль в українській літературі; В. Щербаківський, який намагається знайти зв'язок української духовності у сучасній трансформації духовності мешканців Чорномор'я і Придніпров'я від праісторичних часів, доводячи спорідненість культури Трипілля з сучасною.

Цінною спробою дати синтетичний аналіз української духовності є роботи Я. Яреми, професійного психолога, який до питання української духовності підійшов від характеристики центральної її властивості - інтроверсії, до погляду на цілісність нашої ментальності, опираючись на аналіз виявів української культури в минулому, зокрема, характеризуючи такі національні типи, як Вишенський, Сковорода, Гоголь та Шевченко.

Подальшими виразними дослідженнями даної проблеми є праці П. Феденка про вплив історії на духовність, та студії О. Кульчицького з його цілісним методом «генетичного дослідження» під різними аспектами (расовим, геопсихічним, соціопсихічним, історичним, культуроморфним та глибинопсихолгічним).

Навколо проблеми “кордоцентричності” української ментальності зосереджуються роботи психологів О. Кульчицького та Б. Цимбалістого, соціолога М. Шлемкевича, етнографа Є. Юнацького. Б. Цимбалістий порушує методологічну проблему і пов'язує українську духовність з «культурно-антропологічним» методом дослідження, вказуючи на значення родини у формуванні духовності. М. Шлемкевич більше зосереджує свою увагу на диференціальній проблематиці відмінностей між Галичиною і Придніпрянщиною. Значний внесок робить Г. Ващенко, який не ставить собі за мету досліджувати ознаки ментальності, але який для накреслення свого виховного ідеалу українця виходить від ідеалу людини в Україні, починаючи від найдавніших часів. В. Янів доповнює досліди О. Кульчицького, систематизуючи не тільки твори Шевченка та Костомарова, але й інших науковців, щоб із порівняльного матеріалу дати аргументований синтез в «Нарисах до історії української етнопсихології».

Сучасна народознавча наука розглядає ментальність як чинник відродження та відновлення найкращих традицій української нації. Зокрема питання українства як етноментального феномену в роботах О. Нельги, ментально-архетинний зміст етнічного у Б. Попова, етнічні складники етнічного характеру, соціопсихічні риси українців в роботах Г. Лозко, взаємозв'язок етногенезу українського етносу та процесу формування ментальності у М. Юрія і т. д.

Заслуговують на увагу матеріали науково-теоретичних конференцій, що проводяться останнім часом і розробляють критерії аналізу процесу історичного розвитку української ментальності та її трансформації в різні сфери духовного життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. Ім'я Гелленів / Про національний характер українців // Дзвін. 1993. - № 10-12. - С. 110-115.

2. Беба П. Українська ментальність // Урядовий кур'єр. - 1996. - 24 серпня. С. 13.

3. Бобик В. Психологія українського демократизму // Україна молода. - 1992. - від 14 лютого.

4. Бичко Б. Ментальні особливості національної самосвідомості. В кн.: // Філософські обрії. Науково-теоретичний збірник. - № 3 - 2000. - С. 104-114.

5. Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації освіти. // Розбудова держави. - 1993. - № 3 - С. 58-63.

6. Братасюк М. Історична доля та дух українського етносу. // Культурне відродження в Україні. - Тернопіль, 1993. - С. 55.

7. Васільєв В. Деякі роздуми з приводу терміну “Менталітет” // Розбудова держави. - 1993. - № 11. - С. 50-53.

8. Ващенко Г. Психологічні властивості українців і причини наших невдач // Рідна школа. - 1992. - № 2. - С. 31-40.

9. Від Києва до Гарварда: Філософ Д. Чижевський про українську ментальність // Урядовий кур'єр. - 1994. - 7 квітня.

10. Волошин М., Волошин Р. Становлення національної школи - Дрого-
бич, - 1993.

11. Гнатенко П. Національний характер - К., Дніпро, 1992.

12. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. - 1998. - № 15. - С. 58-70.

13. Грабовська І. Українська ментальність крізь призму 20ст. // Пам'ять століть. - 2000. - № 1-2. - С. 3-14.

14. Грицай С. Нове видання з досліджень історії ментальності // Слово і час. 1995. - № 1. - С. 72-73.

15. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

16. Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми її державності // Розбудова держави. - 1992. - № 7. - С. 20.

17. Дубецький Є. Осягнути національну ментальність // Березіль - 1996. -
№ 1-2. - С. 152-155.

18. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналій. - К., 1997.

19. Етнос і соціум. - К., 1993.

20. Єрмоленко С. Що таке ментальність? // Літературна Україна - 1993. -
21 січня. - С. 7.

21. Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995.

22. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. - Тернопіль, 1994.

23. Леся Українка “Не так тії вороги як добрії люди” // Зібр. творів: У 12 т. - К.: Наук. думка, 1978.

24. Лозко Г. Українське народознавство. - К., 1995.

25. Макарчик С. Н. Український етнос ( виникнення та сучасний ). - К., 1992.

26. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Інститут державности і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. - К.: Довіра: Генеза, 1997 - 942 с.

27. Маланюк М. Ще раз про самосвідомість українців. // Рідна школа. - 1995. - № 7-8. - С. 7-11.

28. Медвідь В. На свій захист ( Сучасний український менталітет ) // Укр. проблеми. - 1994. - № 2. - С. 51-54.

29. Ментальність та історія ідей // АНУ-ни. - К.; 1992.

30. Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій: К.: “Тандем”, 1997. - 368 с.

31. Основи етнодержавознавства. - К., 1997. - С. 185-200.

32. Пірне М. І. Основи етнопсихології. - К., 1998.

33. Поліщук І. Ментальність українства: політичний аспект // Людина і політика. - 2001. - №; 1. - С. 86-93.

34. Пономарьов А. Дещо про національну свідомість // Слово і час. - 1993. - № 5. - С. 81-83.

35. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1994. - 320 с.

36. Поняття ментальності в суспільних науках. // Генеза. - 1995. - № 1,3. -
С. 8-13.

37. Попович М. Нариси історії культури України. - К., 1999.

38. Русин М., Колесник О. Основи української ментальності ( До історії питання ) // Хроніка. - 2000. - Вип. 37-38 - І: Україна: філософський спадок століть. - С. 18-27.

39. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної свідомості ( кінець 18 - поч. 20 ст. ) // Укр. історичний журнал. - 1993. - № 7-8. -
С. 3-17.

40. Семчишин М. 1000 років української культури. - К., 1993.

41. Сухорський С. Ващенко і Ярема про психічні властивості українського народу // Рідна школа. - 1992. - № 2. - С. 2-4.

42. Українознавство: Посібник ( Уклад. В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. - К.: Зодіак. - ЕКО, 1994. - 399 с.

43. Українська душа. - К.: Фенікс, 1992. - 128 с.

44. Українська культура. Історія і сучасність. - Львів, 1994.

45. Українська культура. Лекції за ред. Антоновича. - К., 1993. - С. 187.

46. Українське народознавство в іменах. - К., 1998.

47. Феномен нації: Основи життєдіяльності. / За ред. Б. В. Попова. - К.: Тов. “Знання”, КОО, 1998, - 264 с.

48. Філософія. Курс лекції: Навчальний посібник. / Бичко І. В., Табачковський В. Г. та ін. - К.: Либідь, 1993. - 576 с.

49. Франко І. Я. З кінцем року // Молода Україна. - Львів: Укр. - рус. вид. спілка, 1910.

50. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50 т. - К., Наукова думка.

51. Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50 т. - К., Наукова думка.

52. Франко І. Я. Реалісти чи кар'єристи // Життє і слово.

53. Хома О. Про філософське розуміння менталітету. - В кн.: // Гуманізм і людина в контексті культури. Матеріали людинознавчих читань ( Випуск 3 ) у трьох книгах. - Дрогобич - 1995. - С. 303-312.

54. Хромова В. До проблеми української ментальності. // Українська душа. - К., 1992. - С. 3-36.

55. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні - К., 1992.

56. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1993.

57. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. - К.: “Таксон” 1997. - 235 с.

58. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен, 1993. - 217 с.

59. Янів В. Релігійність українців з етнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. - 1999. - № 5-6. - С. 39-54.

60. Янів В. Українська етнопсихологія і наш виховний ідеал. // Народна творчість та етнографія. - 1998. - № 5-6.

Страницы: 1, 2, 3