тудентам треба розкрити положення, що в ХІІІ ст. поряд із церковно-богословськими з'являються твори й світського характеру, яскравим прикладом яких є Галицько-волинський літопис - один із перших українських прозових творів. У другій половині XV ст. виходять видатні пам'ятки українського книжного мистецтва - "Льствица", "Златоструй", здійснюються нові редакції "Києво-Печерського Патерика", зростає кількість перекладених творів. У цей період в Україні з'являються твори суто філософського змісту. Другу половину XVI - початок XVII ст. можна вважати українським Відродженням, результатом якого було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу. Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений 1580 p. волинським магнатом, князем Костянтином Острозьким (1528-1608). Курс навчання складався зі знаменитих "семи вільних наук" ("визволених наук") доби Ренесансу. Це граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Крім цих "семи наук" тут викладали філософію, її вивчення разом з теологією було прерогативою вищих навчальних закладів запрошувались вчені з інших країн. Організатори Острозької школи прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури й протиставити їх наступу католицизму та ополяченню. Реформаційні ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними - реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що знайшло своє вираження у діяльності братств в Україні.

Звернути увагу, що головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про Львівське братство походять з 1463 p. Але найбільш активна його діяльність починається з 1588 p., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийнятий її статут та програма. У школі могли вчитися всі верстви населення; у ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія окремим предметом не викладалась, але філософські проблеми висвітлювались при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитету братського руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного зі всім своїм військом в 1618 p.

Важливо наголосити, що величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині XVII ст. в Україні вже налічувалось 25 друкарень, серед яких найважливішою і найпотужнішою була друкарня Києво-Печерської лаври (відкрита 1616 p.), яка стала одним із важливих культурно-освітніх осередків в Україні. Основними гуманістичними ідеями у діяльності мислителів Лаврської друкарні були: свобода людини, нації, народу, боротьба за державну і церковну незалежність.

Важливо, що в XV-XVII ст. у філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї, прокладається більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і народної культури. Виникає потреба в оволодінні досягненнями західноєвропейської науки і філософії, а звідси і потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала надбання духовної культури і розпочала розробку філософських проблем на основі теоретичного освоєння дійсності. Показником рівня соціально-політичної думки, якого досягли українські діячі, є "Конституція" самостійної Української держави, складена Пилипом Орликом (прийнята 5 квітня 1710 р.). Пройнята ідеями лібералізму та демократії, витримана в дусі ідеалів західно-європейського просвітництва, ця Конституція є значною пам'яткою політичної думки тогочасної Європи. Створені П. Орликом "Вивід прав України" та "Конституція" ґрунтуються на природно-правовій теорії. З погляду П.Орлика, Україна є повноправним суб'єктом як природного, так і волевстановленого, або людського права, а в широкому розумінні - права народів. На цій підставі обґрунтовувалось право України на вільне, незалежне, державне існування. Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти надихала козацьких проводирів до особливого піклування про розвиток української культури, людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі. 1636 р. він припиняє своє існування, проте 1632 р. в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянський колегіум. 1684 р. царським указом йому офіційно надано статус академії (підтверджено 1701 р.). Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Ідеї гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва досліджувалися в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії.

Протягом свого майже двохсотлітнього існування (була закрита 1817 p.) Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у суспільно-політичному житгі України, у відродженні її культури, в прилученні української молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування своєї церкви й держави. Києво-Могилянська академія "народила" у світ перших українських філософів-професіоналів. Найвизначнішим серед її вихованців був Григорій Сковорода.

Клacичнa дoбa української філософії

Розглядаючи друге питання, студенти мають розкрити антропологічну спрямованість філософії Г.С.Сковороди (22 листопада 1722 - 9 листопада 1794), яскраво засвідчену в його "філософії серця". У Г.С.Сковороди серце є не просто дух, безодня думок, а істинна людина. Ця позиція виразно проявляється в його визначенні філософії: "Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія" (Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті//Твори:У 2 т К..,1994.Т.1.С.351). Центральний мотив філософії Г.С.Сковороди - найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало - "серце". Із серця випливає все - почуття, прагнення, думки. Вся моральність людини повинна бути звернена на "серце". Звідси гасло: "Пізнай себе, поглянь у себе!". Важливою складовою філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур: "Весь мір, - пише він в діалозі "Наркісс", - состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидима. Видима - называется тварь, а невидима - Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет". Водночас з теорією "двох натур" Сковорода розробляє теорію "трьох світів". Разом вони і повинні були дати відповідь на питання: "світ - що ти є ?". Згідно з цією теорією Сковорода ділив усю дійсність на три гармонійно взаємопов'язані світи: макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і символічний світ (Біблія), кожен з яких складається з обох натур, як видимої, так і невидимої. В найбільш закінченому вигляді концепція "трьох світів" викладена в діалозі "Потоп зміїн". Їх доповнює філософія "сродної праці" і "нерівної рівності". Досягти щастя, на думку мислителя, можна тоді, коли слідуєш велінню своєї внутрішньої натури, виявом якої є сродність з певним видом праці. Пошуки та вірний вибір "сродної праці", праці за покликанням, є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження. У цьому плані принцип "пізнай себе" має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Підкреслити, що головною і найвищою наукою Г.Сковорода вважав науку про людину та її щастя, називаючи її "верховною наукою". Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя - це "веселість", яка є виявом "здоров'я гармонійної душі".

Розкрити тезу, що кінець XVІІІ - початок XIX ст. пов'язаний насамперед із розробкою просвітницької філософії в Україні. Цей період позначений активною діяльністю речників української культури, ведеться значна робота по перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників. Найзначнішими осередками розробки філософських проблем стають створена 1819 р. на місці закритої Києво-Могилянської академії Київська духовна академія і Київський університет, відкритий 1834 p. Тут проходила діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, члени якого започаткували розробку філософії української ідеї. Упродовж XIX ст. існувало дві основні філософські магістралі: 1) "неофіційна", публіцистична, філософія, в якій ішов напружений пошук самобутності української думки та 2) "офіційна", професійно-академічна, в якій ставали предметом філософського дослідження найактуальніші проблеми духовного життя суспільства та здобутки природничих наук. На той момент, коли університетська філософія робила свої перші кроки, академічна філософія мала майже двохсотлітню історію, що сягає Києво-Могилянської академії. Слов'яно-греко-латинська академія у Москві, Харківський колегіум, сорок чотири семінарії, що діяли у XVIII ст. - в усіх цих духовних школах викладалася філософія. За рівнем професіоналізму "духовна філософія" на початку XIX століття перебувала поза конкуренції.

Змістом духовно-академічного філософування є, насамперед, філософські курси, які викладались упродовж всього XIX ст. в духовних академіях тодішньої Росії. На початку XIX ст. в Росії були сформовані чотири духовні академії - в Санкт-Петербурзі (1809 p.), Москві (1814 p.), Києві (1819 p.), Казані (1842 p.). Найдавніша за своїми традиціями школа філософського теїзму (релігійний світогляд, випливаючий з розуміння Бога як абсолютної особистості, що перебуває поза світом, що вільно створила його і діє в ньому). Визнання потойбічності Бога відрізняє теїзм від пантеїзму, визнання безперервної активності Бога - від деїзму XIX ст. - Київська релігійно-філософська школа. П.Д.Юркевич (1827-1874) вважав, що філософія має бути повним і цілісним знанням і саме тому вона не може обмежитись пізнанням самого лише механізму світу. Юркевич називає серце "центром душевного і духовного життя людини.., в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань...". В "філософії серця" Юркевича яскраво виражена специфіка українського національного світобачення, основні його риси. Вона є виразом душі народу, його традицій, його духовності.

Зауважити, що представники університетської філософії в Києві кінця XIX - початку XX ст. Г.І.Челпанов (1862-1936), В.В.Зеньковський (1881-1962) критикували матеріалізм за заперечення ним реальності духовного та спроби вивести свідомість з матеріальних процесів.

Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя

Розглядаючи третє питання, студенти мають розкрити національно-державницьку спрямованість української філософської та суспільно-політичної думки другої половини ХІХ - ХХ ст.: М.І.Костомаров (1817-1885) є автором "Книги буття українського народу", цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського братства. М.П.Драгоманов (1841-1895) стверджував ідею поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. І.Я.Франко (1856-1916) вважав, що кожен народ, який дозрів до виокремлення з-поміж інших народів, прагне до самоствердження і відмова в цьому праві українському народові веде до втрати цілісності світової історії. В свою чергу, ця національна самореалізація необхідна для національного самоусвідомлення окремого індивіда, без якого людина духовно відчужується від власної нації. Леся Українка (Л.П.Косач) (1871-1913) розкриває моральні якості своїх героїв, показує соціальний стан сучасного їй суспільства, дає філософське осмислення дійсності. У цьому відношенні шедевром поетеси є її "Лісова пісня" (1911), яка містить у собі глибоку філософську ідею органічної єдності людини з природою, антропологічної "наповненості" природи. М.С.Грушевський (1866-1934) у своїй історіософській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з яким суб'єктом історичного поступу є народ. В.І.Вернадський (1863-1945) створює вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму людини на біосферу, перетворює її в нове середовище життя людства - ноосферу.

Студенти мають розкрити тезу, що філософська думка в українській діаспорі зробила значний внесок в національно-державницький поступ українського народу: В.К.Винниченко (1880-1951), В.К.Липинський (І882-1931), Д.І.Донцов (1883-1979), Д.І.Чижевський (1894-1977), О.Ю.Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895-1980). Центральні теми їх творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації.

Обґрунтувати, що філософія в Україні в 20-90-х роках XX ст. є чи не найскладнішим її періодом. Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго - уже з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у "зраді", в "шпигунстві", у "відступництві" від марксизму-ленінізму тощо. На початку 30-х років почався наступ і на філософів. Культурне відродження, яке почалося в 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою "розстріляне відродження". Але певні зрушення у філософському житті України все ж таки були: 1944 p. був відкритий філософський факультет у Київському університеті, 1946 p. створюється Інститут філософії АН УРСР, 1950 p. - ІПК викладачів суспільних наук (з кафедрою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка. 1958 p. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922-1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом - кафедру філософії КДУ, а 1964 p. стає директором Інституту філософії Української академії наук. Школа Копніна почала розробляти тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на проблемах людського буття. Написана разом із однодумцями праця "Логика научного исследования" (М., 1965) стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як Київська філософська школа. До авторського колективу книги входили П. Копнін, А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. Попович, В. Черноволенко, О. Панкратов, інші. Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою піднесе престиж української філософії та культури у світі.

Програмне теоретичне обґрунтування світоглядно-гуманістичної переорієнтації філософії здійснене у 1968-1969 pp. В.І.Шинкаруком. Творчий колектив київських філософів (головним чином працівників Інституту філософії) видає серію праць виразно антропологічної спрямованості "Людина і світ людини" (К., 1977), "Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій" (К., 1977) та ін.

Обґрунтувати тезу, щонове відродження української духовної культури, в тому числі й філософії, наступає з кінця 80-х - початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.

Основні терміни.

Дoклacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї - прадавня історія культури українського народу - ХVII ст.

Клacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї - ХVIIІ ст. - перша чверть ХХ ст.

Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя - 20-ті рр. ХХ ст. - сьогодення.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Опишіть характерні риси світогляду українського народу.

2. Розкрийте зв'язок міфологічної свідомості слов'ян із християнськими нормами.

3. Розкрийте соціально-політичні умови культурного розвитку в Україні наприкінці XIV-поч. XV ст.

4. Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії ?

5. Розкрийте місце й суть серця як символу людського існування в українській філософській традиції.

6. Якою мірою М.Гоголь дотичний до історії української культури ?

7. Порівняйте погляди І. Франка (праця "Наука і її взаємини з працюючими класами") і К. Маркса на рушійні сили історичного процесу.

8. Які чинники, на думку Л. Українки, мають визначати волю людини? В чому роль держави як гаранта прав і свобод громадян ?

9. На ґрунті ідейної спадщини М. Хвильового, Д.Донцова, В. Липинського, Д. Чижевського проаналізуйте характер зв'язку філософії та політики.

10. Які проблеми дослідження історії української філософії потребують, на Вашу думку, особливої уваги?

Література
Основна
ГОРСЬКИЙ В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник.-К., 2001.-376 с.
ІСТОРІЯ філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.). - К., 1994. - 561 с.
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. - С. 305-405.
ОГОРОДНИК І.В., ОГОРОДНИК В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник. - К., 1999. - 543 с.

ФЕДІВ Ю.О., МОЗГОВА Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2001. - 512 с.

Додаткова
ІСТОРІЯ української культури. - В 5-ти т. - К., 2001.
ОГОРОДНИК І. В., РУСИН М. Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997.
УКРАЇНСЬКА та зарубіжна культура / за ред. Заковича М.М. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. - 622 с.

УКРАЇНСЬКІ гуманісти епохи Відродження: В 2 т. / За ред. В.М.Нічик. - К., 1995. - 860 с.

ЧИЖЕВСЬКИЙ Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Орій, 1992. - 230 с.

Першоджерела
ICTOPIЯ фiлocoфii Укpаїни. Xpecтoмaтiя: Haвч. пociбник /Kep. aвт. кoл. М.Ю.Pуcин. K., 1993.

"Одне й те ж в нас: живе і мертве; те, що спить,

і те, що не спить; молоде й старе, бо ЦЕ, що

змінилось, є ТЕ, і навпаки, ТЕ, що змінилось, є ЦЕ".

Геракліт.

9. Діалектика як вчення про розвиток

Метою даної теми є: засвоєння студентами найбільш важливих положень діалектики як теорії розвитку через з'ясування того, що таке діалектика і які її історичні форми; на яких принципах побудована діалектика; в чому полягають її закони; що таке категорії діалектики і що вони собою виражають. Тому розкриття теми відбуватиметься через розгляд наступних питань:

1. Діалектика та її історичні форми.

2. Принципи і закони діалектики.

3. Категорії діалектики.

Діалектика та її історичні форми

Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали "мистецтво задавати питання й давати на них відповіді", мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.

Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв'язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Саме такий підхід надає змогу розглядати і природу, і суспільство, і людське мислення не відриваючи їх одне від одного, а в їх органічному взаємозв'язку. Вчення ж, що базується на запереченні наявності в дійсності зв'язків усього з усім, Гегель назвав - на противагу діалектиці - метафізикою, запозичивши це слово також з античної філософії.

Слід зауважити, що гегелівська діалектика не була якимось абсолютно новим філософським вченням. Майже за дві з половиною тисячі років до Гегеля Геракліт Ефеський (від назви міста, в якому він народився) фактично створив підґрунтя для формування і гегелівської, і наступних за нею типів і форм діалектики як вчення про зв'язок усього з усім.

Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика - діалог (розмова) - дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) - дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса - матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах - більш чи менш послідовних - виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, "світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов" (История античной диалектики. - М.: Мысль, 1972. - с. 88).

Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі (предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв'язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж - ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний. Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний, тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв'язків, руху й розвитку не веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення.

Принципи й закони діалектики

Діалектика, як і кожне інше вчення, що претендує бути теорією, тобто, системою наукових знань про певну сукупність предметів, явищ, процесів, має спиратися й дійсно спирається на певну систему принципів. Під принципом в даному випадку розуміється первоначало, те, що лежить в основі. Такими принципами для діалектики як вчення про всезагальний зв'язок, рух і розвиток є:

– принцип єдності світу (весь світ - єдиний в своєму існуванні і в своєму походженні);

– принцип сходження від абстрактного до конкретного ( під конкретним розуміється єдність різноманітного, або ж єдність у різноманітності);

– принцип збігання початку й кінця (проходячи певне коло свого само розгортання, все повертається до вихідної точки, але вже на новому витку спіралі само розгортання);

– принцип збігу логічного і історичного (логічне - це ніщо інше, як "зняте" історичне, тобто таке, що звільнене від усього випадкового, "наносного", не-необхідного).

Кожен із цих принципів взаємодоповнює інші, тому, взяті в цілому, вони становлять собою не довільну сукупність, не механічне нагромадження, а цілком визначену систему, тобто, упорядковану єдність елементів, що її складають.

Виходячи з принципу єдності світу, не можна не визнати, що, оскільки світ - єдиний і в своєму існуванні, і в своєму походженні, в ньому існують зв'язки усього з усім, і немає в світі нічого, що не було б пов'язаним з усім іншим у той чи інший спосіб. Якщо ж це саме так, то серед усіх незчисленних зв'язків обов'язково існують такі, які мають сталий, необхідний, суттєвий, повторюваний характер. Саме такі зв'язки і становлять собою те, що має назву закону.

Таким чином, закон є проявом і вираженням сталих, необхідних, суттєвих, повторюваних зв'язків.

Слід зауважити, що таке визначення поширюється лише на так звані об'єктивні закони, тобто на ті, що діють у природі, суспільстві й людському мисленні об'єктивно, незалежно від волі й бажань як окремої людини, так будь-яких груп людей. Як відомо, існують ще й інші закони - ті, що складають собою законодавчу базу будь-якої держави - так звані юридичні або ж правові закони, й на них таке визначення не поширюється. Юридичними законами регулюються (повинні регулюватись) правові відносини між людьми в державі. Оскільки ж вони розробляються, приймаються і затверджуються, а не відкриваються людьми (як це має місце у випадку із об'єктивними законами), остільки юридичні закони не завжди мають необхідний характер.

Логічні ж закони є проявом і виразом дії законів об'єктивних, однак необхідно відзначити, що як кожен об'єктивний закон має цілком об'єктивно існуючі межі свого застосування, так і відповідним чином є межі дійсного застосування кожного з законів будь-якої логіки.

Закони тієї чи іншої науки поширюються на певні предметні області дійсності.

Найбільш широкими за своєю дією є ті закони, які охоплюють усі можливі області дійсності, тобто, і природу, й суспільство, й людське мислення. Саме такими законами є закони діалектики. Ними не підміняються, не заміщуються, не витісняються закони окремих наук.

Лише те, що є спільного для природи, суспільства й людського мислення, підпорядковується законам діалектики.

Основним законом, ядром діалектики, який виражає собою джерело усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку, є закон єдності і боротьби протилежностей. Можна навести приклад дії цього закону: плюс і мінус, сили тяжіння і відштовхування, асоціація і дисоціація, асиміляція і дисиміляція, чоловіче й жіноче, продуктивні сили й виробничі відносини - все це - протилежності, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, тобто, протиріччя, тільки завдяки яким і існує постійно рух - як не тільки й не стільки зміна просторово-часових координат, а як будь-яка зміна, що відбувається.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, в свою чергу, виражає собою механізм усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку. Зміст його полягає в тому, що кількісні зміни, що поступово накопичуються в предметі, явищі, процесі, досягнувши певного - критичного стану, викликають, породжують, спричиняють "сплеск", "вибух", "перерив поступовості", "стрибок", який призводить до певних - якісних зрушень, трансформацій, перетворень в самому предметі, явищі, процесі. Тобто, будь-який процес розвитку, взятий у достатньо тривалому часовому інтервалі, складається з двох протилежних фаз: еволюційної і революційної (див., відповідно, нижче: словник). Оскільки жодна революція в будь-якій системі не відбувається доти, доки не назріла криза (див. нижче: словник) самої системи, то цілком правомірним буде твердження: причиною усякої революції, в будь-якій сфері дійсності, є криза, тобто, такий стан системи, в якому вона вже вичерпала внутрішній ресурс свого розвитку за рахунок існуючих на даний момент факторів. Так, наприклад, неолітична революція, що відбулась в період пізнього неоліту (6-те - 3-є тисячоріччя до нової ери), в результаті якої відбувся "стрибок" до незнаних до того часу металевих знарядь праці, мала своєю причиною кризу системи, що базувалась на виготовленні, застосуванні і використанні кам'яних знарядь. Аналогічним чином, промислова революція (кінець XVIII-го - початок XIX-го ст.), яка призвела до впровадження у промисловість парових машин, мала своєю причиною кризу системи матеріального виробництва, що спиралася на використанні праці людини як основного енергоносія.

Дійсний, тобто такий, що існує з необхідністю, зв'язок закону єдності і боротьби протилежностей з законом взаємного переходу кількісних і якісних змін полягає в тому, що другий з них є проявом і доповненням першого, і виражає собою єдність і боротьбу протилежних фаз будь-якого процесу розвитку, а саме, еволюційної й революційної.

Закон заперечення заперечення, як і закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, теж означає собою продовження і доповнення основного закону діалектики і виражає собою єдність і боротьбу сталого і змінюваного, стабільного й мобільного, постійного і мінливого. Суть його полягає в тому, що він виражає собою траєкторію руху в процесі розвитку: умовно кажучи, ця траєкторія являє собою спіраль, яка сама по собі є синтезом прямолінійного просування вперед і колоподібного повертання до начебто старого, але це повертання відбувається вже на новому витку спіралі. Невід'ємною ознакою дії закону заперечення заперечення є спадкоємність між новим і старим: старе в новому не знищується, а переходить в іншу форму свого існування, зберігаючи в собі самому все те, що є в ньому життєздатного. Тобто, як це й сказано фактично Гераклітом (див епіграф до даного розділу), нове є старе, що змінилось.

Однак необхідно відзначити, що саме так відбувається лише в тому випадку, якщо перше заперечення не знищує потенціал подальших заперечень того, що заперечується. Гегель пояснює це на прикладі з ячмінним зерном: таке зерно може або бути розмолотим у ячмінне борошно (негативне, руйнівне, деструктивне заперечення), або ж бути посадженим у родючу землю (позитивне, життєдайне, конструктивне заперечення). В залежності від того, яким було перше заперечення, можливість здійснення другого або ж збережеться, або - ні. Для того, щоб процес розвитку мав реальні позитивні перспективи, необхідно, щоб кожне заперечення "старого" "новим" не носило руйнівного характеру, не знищувало саму можливість подальшого заперечення. Саме тоді й відбуватиметься процес розвитку як зміна "новим" "старого" і далі - "найновішим" - "нового", причому в "найновішому" знайдуть своє відображення певні риси "старого". Тобто, закон заперечення виражає собою завжди повернення до начебто старого, але на іншому витку спіралі.

Категорії діалектики

Закони діалектики можуть бути виражені лише за допомогою категорій.

Категорії діалектики це найбільш загальні поняття, які мають відношення не до окремих сторін, областей, галузей дійсності, а до самої дійсності в цілому. Немає такої ділянки дійсності, в якій було б відсутнім те, що підпадає під визначення його такими філософськими категоріями, як: кількість, якість, міра; одиничне, особливе, загальне; явище й сутність; форма й зміст; причина й наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність; ціле і частина; система, структура, елемент.

Дію законів діалектики можна простежити і через взаємозв'язок категорій, але це буде лише відображенням того руху, який має місце в дійсності.

Як і в усякій окремій науці, у філософії категорії відіграють роль необхідного інструмента формулювання і гіпотез, і концепцій, і теорій, і законів. І наукові, і філософські категорії є передумовою і результатом (згадаємо принцип збігання початку й кінця) створення будь-якої теоретичної побудови: ними оперують на початку цього процесу; їх розвивають у ході нього; їх уточнення стає цілком закономірним його продуктом.

За словами Геракліта "світ відкривається людині настільки, наскільки вона до цього готова". Мірою ж такої готовності є - не в останню чергу, переважно, здебільше - рівень розробленості категорій філософії, і діалектики - як одного з найважливіших її розділів - насамперед.

Вперше категорії філософії, до складу яких належать і категорії діалектики, були розроблені Аристотелем. Цю роботу найбільш настійливо продовжили І. Кант і Г.В.Ф. Гегель. З їх часів відбулись певні уточнення змісту цих категорій. Деякі з них в їх сучасній інтерпретації ми наводимо нижче. При цьому необхідно звернути особливу увагу на так звані парні категорії, оскільки саме в них найбільш виразно проявляється єдність і боротьба протилежностей - в даному випадку - через протилежність категорій.

Кількість - характеристика явищ, предметів, процесів за ступінню розвитку або інтенсивності їх властивостей, що виражено в величинах і цифрах.

Якість - така визначеність предмета, яка характеризує його як даний предмет; визначальна властивість.

Міра - діалектична єдність кількості і якості, або ж такий інтервал кількісних змін, в межах якого зберігається якісна визначеність предмета.

Одиничне - характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими властивостями від інших, в тому числі подібних йому, предметів, явищ, процесів.

Загальне - об'єктивно існуюча схожість характеристик предметів, явищ, процесів, приналежність до однієї й тієї ж групи предметів, явищ, процесів.

Особливе - діалектична єдність одиничного й особливого.

Наприклад, у вислові: "Жучка є тварина", - одиничним виступає "Жучка", загальним - тварина. Особливим же в цьому випадку буде "собака".

Явище - зовнішні зміни предмета, характеристики того чи іншого предмета.

Сутність - внутрішня, глибоко прихована, відносно стала сторона того чи іншого предмета, явища, процесу, що визначається через сукупність найважливіших його рис і характеристик.

Форма - упорядкованість предмета, явища, процесу; спосіб існування того чи іншого змісту.

Зміст - сукупність елементів у їх взаємодії, що визначає тип, характер того чи іншого предмета, явища, процесу.

Причина - явище, що викликає собою інше явище.

Наслідок - явище, що викликано іншим явищем.

Необхідність - такий однозначно обумовлений зв'язок явищ, при якому виникнення події-причини обов'язково веде за собою цілком визначене явище - наслідок.

Випадковість - такий зв'язок явищ, реалізація якого можлива як один із альтернативних варіантів.

Можливість - передумова виникнення того чи іншого явища, процесу, його потенційне існування.

Дійсність - втілення можливості.

Ціле - єдність частин в багатоманітності їх зв'язків.

Частина - те, що входить до складу цілого.

Елемент - така складова частина системи, яка не може бути поділена на менші.

Система - упорядкована множина взаємопов'язаних елементів, яка має певну структуру і організацію.

Структура - видимий , сталий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.

Безумовно, перелік категорій діалектики не вичерпується тими, що були названі вище. Тут були згадані лише деякі з них. Кожна з категорій - це, як сказав К.Маркс, "щабель в виділенні людиною себе з оточуючого його світу".

Як сказав Геракліт, "світ відкривається людині настільки, наскільки вона до цього готова". Мірою ж такої готовності є - не в останню чергу, переважно, здебільше - рівень розробленості категорій філософії, і діалектики - як одного з найважливіших її розділів - насамперед.

Основні терміни

Гіпотеза - наукове припущення, яке висувається для пояснення певних явищ дійсності.

Дискурс - той, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудливий, опосередкований.

Дискусія - публічне обговорення якогось спірного питання.

Діалектика - у первісному значенні - мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях опонента; у сучасному філософському трактуванні - вчення про найзагальніші закони руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

Діалектичне заперечення - таке, яке не знищує в предметі, явищі, процесі його основу, потенціал подальшого розвитку, а зберігає його.

Діалог - розмова між двома особами; літературно-публіцистичний або філософський твір у формі розмови.

Еволюція - процес плинного, поступового накопичення певних кількісних змін.

Закон - вираження й прояв необхідних, суттєвих, сталих, повторюваних зв'язків між предметами, явищами, процесами.

Категорії діалектики - найбільш загальні поняття, які відносяться не до окремих галузей. Ділянок дійсності, а до дійсності як такої.

Концепція - (від лат. conception - сприйняття) - система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ; основна ідея певної теорії.

Криза - складний, загострений стан, переломний, вирішальний момент.

Метафізика - термін, вперше застосований Андроніком Родоським по відношенню до останнього розділу "Нового Органона" Аристотеля, який самим автором не був ніяк названий, і містив, переважно, загально філософські міркування; з того часу застосовувався як синонім філософії, доки Г.В.Ф. Гегель не надав йому іншого змісту: протилежного діалектиці.

Принцип - основна ідея, що пронизує наскрізь ту, чи іншу концепцію або ж життєву позицію.

Революція - якісна зміна, різкий, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого.

Розвиток - особливий тип змін, перехід предмета, явища, процесу від одного стану до іншого, який не зводиться до попередніх.

Стрибок - перехід кількісних змін у якісні або перехід із одного якісного стану в інший.

Суперечність - єдність і боротьба протилежностей.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. В яких двох значеннях застосовується термін діалектика?

2. Які історичні форми діалектики як теорії розвитку вам відомі?

3. В чому саме полягає протилежність двох способів мислення: метафізичного й діалектичного (за Г.В.Ф. Гегелем)?

4. Що виражає собою закон взаємного переходу кількісних і якісних змін? Яким чином він зв'язаний із законом єдності й боротьби протилежностей?

5. Що таке "заперечення заперечення"? Чим є закон заперечення заперечення по відношенню до закону єдності й боротьби протилежностей?

6. Чи підміняють собою закони діалектики окремо-наукові закони? Якщо - так, то чому? Якщо - ні, то чому?

7. Чому Геракліт - той, хто дві з половиною тисячі років тому впритул наблизився до розкриття законів діалектики, так і не спромігся цього зробити? Що саме йому завадило зробити це?

8. На прикладі: "Іван є людина" покажіть зв'язок категорій "одиничне", "особливе", "загальне".

Література

Основна:

Введение в философию/ под ред. Фролова И.Т. 2-е изд .- М.: Республика, 2003. - С. 95-184.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч./ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др.- М.: Политиздат, 1989. - Ч.2. - С.95-184.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. - М.: Логос, 2002. - С. 193-225.

Кант И. Критика чистого разума. - Соч. в 6-ти т. - М.: Академиздат, 1964. - Т.3. - С.11-19, 31-68.

Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / за ред Бичка І.В., Осічнюка Ю.В., Табачковського В.Т. та інш. - К.: Либідь, 1991. - С.226-256.

Філософія: Навчальний посібник / за ред Надольного І.Ф. - К.: Вища школа, 2000. - С.222-260.

Філософія: Підручник / за ред Заїченка Г.А. - К.: Вища школа, 1995. - С.205-247.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, 2001. - С. 130-135; 137-145.

Додаткова:

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник - М.: Проспект, 2000 .- С.451-584.

Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання (Постнекласичне дослідження). - К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ.систем, менеджм. і бізнесу, 2000. - 225-264.

Зарубіжна філософія ХХ ст .- К.: Довіра, 1993. - С. 221 - 224.

Ильенков Э.В. Диалектическая логика. - М.: Политиздат, 1984. - С. 55-78.

Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 43-100; 115-152.

Канке В.А. Философия. Учебник .- М.: Логос, 2002. - С.162-167.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. С. 414-456.

Першоджерела

Антология мировой философии. В 4-х томах, 5-ти кн. - М.: Мысль, 1969 - 1972. - Т.3. - С. 89 - 394.

Гегель Г.В.Ф. Кто мыслит абстрактно? // Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2-х томах. Т.1 - М.: Мысль, 1970 - С. 387 - 394.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Cоставитель Гуревич П.С., Столяров В.И - М.: Политиздат, 1991 - Т.1 - С. 296 - 297; 387 - 394.

Питання, яке здавна ставилося й тепер

постійно ставиться

і завдає труднощі, - питання про те, що таке суще

Аристотель

10. Філософське вчення про буття

Метою теми є вивчення студентами однієї з фундаментальних складових філософського знання - онтології, яка дозволяє зрозуміти сутність світу як складної самоорганізованої системи в єдності її структурних елементів; виявити засадні принципи, форми та спосіб його існування; розкрити причини багатоманітності й багатомірності речей і явищ світу. Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних категорій онтології: буття, матерія, субстанція, рух, простір, час, соціальний простір, соціальний час.

Розкриття змісту теми ґрунтується на розгляді наступних питань:

"Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття.

Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про будову матерії.

Рух, простір і час - атрибути матерії. Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі.

"Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття

Розглядаючи перше питання теми, студенти повинні усвідомити: все, що оточує людину, й сама вона існують у нерозривній єдності, яка характеризується категорією "світ". З раннього дитинства люди мають справу з його конкретними проявами: природними предметами і явищами, суспільними подіями, окремими речами й людьми. Вони усвідомлюють, що ці речі, люди, явища, події існують тут і тепер, або були раніше, або будуть у майбутньому. Таке усвідомлення зафіксоване мовою у слові бути (було, є, буде). Але що означає - бути? Чи можна ототожнити слова бути й існувати?

Щоб відповісти на ці питання, варто звернутися до конкретного прикладу:

липа є дерево

Слово є тут виконує дві функції: 1) воно вказує на існування конкретного предмета - липи; 2) воно вказує на зв'язок даного предмета з цілим класом предметів, який узагальнено у слові дерево. Отже, слово бути за своїм об'ємом більш широке, ніж слово існувати, тобто ці слова не можна ототожнювати. Далі студентам слід показати, як можна від повсякденного розуміння змісту слова бути перейти до філософського поняття буття. Для цього можна розглянути наступний ланцюжок:

липа є дерево є рослинний світ є жива природа є

природа є об'єктивний світ є світ (або буття)

Як можна простежити на прикладі цього ланцюжка, у процесі абстрагування від конкретних і несуттєвих властивостей окремих речей і явищ, людське мислення узагальнює найсуттєвіші властивості, що притаманні всім без винятку існуючим речам та явищам, і доходить до встановлення зв'язків між усіма існуючими предметами та явищами. У філософії такий взаємозв'язок усього з усім позначається терміном буття. Виходячи із зазначеного вище, можна зробити висновок, що якщо "існування" означає наявність "чого-небудь", то "буття" підкреслює не просто наявність, а наявність "чогось" у його визначеності: є цілком визначене "щось" і воно певним чином зв'язане з іншими "щось".

Філософська категорія "буття" є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями "суще", "сутність", "існування", "субстанція", "матерія", "природа", що є похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти. Отже, можна сказати, що через категорію "буття" у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія "буття" зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого - її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого. Вчення про буття складає один з розділів філософії, який має назву онтологія (онтос - буття, логос - вчення).

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття. Для нього буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде й ніяк бути. Парменід обґрунтовує цю тезу так: усе, про що говориться й мислиться, є. Неможливо думати (а значить, і говорити) інакше, ніж думаючи про щось, що є. Думати ніщо рівнозначне не думати, а говорити про ніщо, значить ні про що не говорити. Саме тому ніщо немислиме і його не можна виразити. Отже, "думати" і "бути" поєднуються, співпадаючи: "одне й те ж думати і бути" (Парменід. Поема "Про природу").

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11