Рефераты

Основи філософ

p align="left">Суттєвий вклад до розробки проблеми держави як основного політичного інституту зробив відомий німецький філософ І.Кант. Згідно його теорії, держава - це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

У філософії Гегеля держава постає конституційною монархією з поділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Його ідеалом була органічна єдність влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Гегель захищав суверенітет державно-правового цілого, піддаючи критиці беззаконня.

Звернення до філософії Нового часу дозволяє відновити державу у правах засобу інтеграції суспільства, його вищої управлінської ланки і, нарешті, організації для забезпечення безпеки членів суспільства. При повсюдному прагненні індивіда до влади виникає потреба в обмеженні сваволі окремих осіб, що може виявитись згубною для інших людей і людської спільноти взагалі. В зв'язку з цим державі властиві функції придушення природних потягів індивідів. М.Штирнер з цього приводу зауважував: "Власна воля і держава - дві сили, ворожі одна одній не на життя, а на смерть, недоречно думати про встановлення між ними "вічного миру".

Але на те й існує політика, щоб регулювати, послаблювати, змінювати спрямування цього репресивного тиску. Саме вона є "вид діяльності, шляхом якої люди перерішують свої долі і змінюють статус в суспільстві".

Засобами її здійснення забезпечується зворотний вплив індивіда на державну владу.

Основними ознаками держави є:

- територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівним до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція - правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території;

- наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади - публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо;

- система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.

Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний.

Крім держави до політичної системи суспільства відносяться також політичні партії, суспільно-політичні рухи, профспілки, громадські організації тощо.

В сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади.

Необхідно звернути увагу на те, що важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість - це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин в цілому.

Кожний суб'єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.

При усвідомленні питання про державу слід мати на увазі, що держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління - це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються:

- абсолютна монархія - всевладдя глави держави;

- конституційна - коли глава держави наділений переважно виконавчою владою, або фактично тільки представницькими функціями;

б) республіка - така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається населенням на певний строк.

Пряме відношення до можливостей впливу індивіда на державну політику має електорат, виборці державних органів, права і обов'язки яких докладно вивчаються відповідними розділами соціології.

Підсумовуючи питання, необхідно, на нашу думку, підкреслити, що найпрогресивнішим спрямуванням еволюції держави щодо особистості є створення держави, основною характеристикою якої є орієнтація на особистість, захист її прав, усунення невиправданих обмежень її буття.

Шлях до реалізації можливостей існування такої форми державності тернистий. Адже вона виникає на підставі відповідного рівня розвитку саме індивідів як елемента суспільності. На типі державного устрою позначаються не лише культурні досягнення суспільства, але і ступень культури особистості, а також типологічні особливості індивідів і їх "соціальний характер", про який докладно говорить відомий представник "гуманістичного психоаналізу" Е.Фромм. Радикальний гуманізм Фромма полягає у вимозі докорінно змінити внутрішню природу людини, що виявляється у переході від домінуючої установки на "володіння" до наступної установки на "буття".

3. Громадське суспільство і держава.

Звертаючись до вивчення третього питання теми, треба мати на увазі, що ідея громадського суспільства закладена ще філософами античності. Зокрема вона розроблялась у творчості Цицерона. Сучасні уявлення про громадське суспільство ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять "держава" і "суспільство".

Громадське суспільство - це суспільство в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань.

Основою громадського суспільства є вільні громадяни та їхні добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадське суспільство має складну структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (школа, сім'я, церква, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, політичні партії, тощо), взаємодія яких регулюється правом.

Громадське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяльністю держави. Однак вони не ізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадського суспільства відбувається заміна традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного буття. Це дає підставу стверджувати, що громадське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її правового механізму.

Отже, суспільство, що прагне до правової держави і ефективної політичної влади, в першу чергу повинно не обмежувати можливості високих устремлінь особистостей, а навпаки, стимулювати їх шляхом забезпечення відповідних матеріальних і духовних умов.

Контрольні запитання та завдання:

1. Простежте становлення поняття "політика", розкрийте його зміст та визначте основні складові політичної системи суспільства.

2. Як на Вашу думку виконуються основні функції політики на практиці в Україні?

3. Як співвідносяться поняття "суспільство" і поняття "держава" ?

4. Охарактеризуйте основні підходи до вирішення питання про природу держави. Розкрийте основні ознаки держави.

5. Як Ви розумієте поняття "правова держава"?

6. Що є основою громадського суспільства? Які умови треба створити у державі щоб особистість почувала себе само реалізованою?

Основні поняття теми:

Політика - це сфера діяльності, пов'язана з відношеннями між різноманітними соціальними спільнотами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Політична система суспільства - це система державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють певні політичні функції.

Громадське суспільство - це суспільство в якому узгоджуються приватні та загальні інтереси.

Держава - це основний елемент політичної системи суспільства.

Страта - реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальні структури суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Література

Основна:

Андрущенко В. Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. - К., 1996

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Арб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. - М.: Политиздат, 1989. - Ч.2 -с.432-478.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематичексий курс: Учебник для вузов. - М., 2002. - С. 226-240.

Філософія: Підручник / И.В.Бичко, І.В.Бойченко, ін. - К., 2001. с.193-228.

Філософія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів

//Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, - 2001.- с.364-419.

Додаткова:

Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. М.- Мысль, 1982.

Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990.

Бурдье П. Социология политики. М., 1993.

Государство //Новая философская энциклопедия. Т.1. - М.: Мысль, 2000.- с.546-547.

Гражданское общество // там же. - С. 549-550.

Енциклопедія постмодернізму. - К.:Основи, 2003. - Статті: "політика" - с.315- 321, "право на владу" - с.334-335.

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации - Вопросы философии, 1992, №12.

Политика // Новая философская энциклопедия. Т.3. - М.: Мысль, 2001. - с.268-275.

Правовое государство // там же - с.311-312

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Київ., Основи. - 1994.

Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М.- Политиздат. - 1992.

Современная западная философия. Словарь. - М., 1991.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М., 1991.

Фромм Е. Бегство от свободы. - М., 1994.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

Першоджерела:

Аристотель. Политика //Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т.4 - М.: Мысль, 1983.

Маркс К. К критике политической экономии //Маркс К. Энгельс Ф. Соч.- Т.13. - с.6-9.

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х т. - М., 1991., Т.2 - С.413-419.

Платон. Государство // Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий. - М.: Мысль, 1999. - С.188-191.

Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.20.

"Історія є прогресом самоусвідомлення Ідеї"

(Гегель)

"Історія промисловості і виникле

предметне буття промисловості

є розгорнутою книгою людських сутнісних сил,

чуттєво посталою перед нами

людською психологією..." (К. Маркс)

17. Філософія історії

Метою даної теми є визначення фундаментальних характеристик та сенсу історичного процесу з точки зору його спрямованості, матеріальних і духовних чинників його розвитку, критеріїв прогресу і регресу, проблеми суб'єкту історії в контексті співвідношення ролі народних мас та особистості в здійсненні історичних змін. Для розуміння історії у її фундаментальних вимірах тим, хто приступає до вивчення філософії історії, необхідно подолати розуміння історії як сукупності подій і фактів, які визначаються не через фундаментальні закономірності, а, у кращому випадку, через обмежену систему причинно-наслідкових зв'язків. Необхідно зрозуміти, що філософія історія виводить всезагальні закономірності історичного процесу. Ключові слова: "філософія історії", "спрямованість історичного процесу", "сенс історії", "еволюція", "революція", "прогрес", "регрес", "роль особистості в історії", "історична особа".

Тема розкривається через наступні питання:

1. Історія як предмет філософії.

2. Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.

3. Роль народних мас і особи в історії.

Історія як предмет філософії

При вивченні першого питання студентам слід розібратися в тому, що, на відміну від історії як науки, що вивчає й описує сукупність подій, фактів та процесів, філософія історії досліджує фундаментальну траєкторію всесвітньо-історичного процесу, його базисні суперечності. Вони виводяться через закономірності і форми розвитку матеріально-практичних, суспільно-виробничих засад історичного процесу, залежних від них змін соціальних структур та змісту діяльності суб'єкту історії. Філософія історії як філософська теорія виникає під час французьких буржуазних революцій (ХVIII-XIX ст.). Це пов'язано з тим, що внаслідок загострення суспільних суперечностей періоду класичного капіталізму, історія цього періоду перетворюється на об'єкт свідомої і цілеспрямованої діяльності народних мас, класів та особистостей. Отже, філософія історії виникає як теорія, що намагається дати пояснення історичному процесу у його базисних характеристиках. У першу чергу, це стосується тенденції його розвитку та спрямованості.

У німецькій класичній філософії історія отримує два фундаментальні, але протилежні тлумачення. Перше належить Гегелю і викладене ним у роботі "Філософія історії". За Гегелем, який інтерпретував історію з засад об'єктивного ідеалізму, сутність та спрямованість історії полягає у тому, що "всесвітня історія є прогресом в усвідомленні свободи, прогресом, який ми повинні усвідомити у його необхідності". Тому він називає її ще "ходом духу по землі". Тут ідеаліст Гегель містифікує історію. Але його досягненням є те, що у нього історія перетворюється з сукупності подій на закономірний процес, який має внутрішню логіку, поступовість і сходження. Гегель без жодних змін приймає визначення свободи Спінози ("свобода є усвідомленою необхідністю"). Тут під категорією необхідності розуміються фундаментальні закони розвитку. Тому історія представлена Гегелем як процес самопізнання Ідеї, де кожен тип цивілізації та культури розглядається як "дзеркало" становлення такого пізнання до значення Абсолютної Ідеї як Абсолютної Істини. Отже, для того, аби стати вільним, абсолют у Гегеля повинен усвідомити самого себе. Адже без свідомості не буває свободи. А усвідомлює себе Абсолютний дух через відображення себе у предметному тілі культури. Отже, Гегель не може обійтися без предметної діяльності, яка створює культуру, тобто без матеріального, промислового виробництва.

Але тут усе повернено "ногами догори". У Гегеля не дух є функцією розвитку матеріального життя, а навпаки - розвиток матеріального життя є функцією духу. Тому гегелівська "Філософія історії", в якій історія представлена як "сходинки самопізнання Духу" (Гегель) може розумітися через його ж "Історію філософії", в якій визначені теоретичні форми і зміст такого самопізнання. Коли ж це самопізнання завершується у вигляді системи діалектичних законів, то й розвиток історії цим завершується (згадаймо суперечність методу і системи Гегеля). Отже, спрямованістю історії в гегелівській інтерпретації виступає сходження Духу до його Абсолютної істини і на цьому досягненні наступає "кінець історії", внаслідок чого Гегель відступає до абсолютизації Пруської монархії.

Протилежним до гегелівської концепції є матеріалістичне розуміння історії К. Маркса. Спираючись на теорію діалектики Гегеля, Маркс перевертає філософію "з голови на ноги" й доводить її матеріалістичне походження і зміст. Він обґрунтовує предметно-практичні засади історичного процесу через теорію суспільно-економічних формацій. За критерій поділу історії на формації він бере способи матеріального виробництва. А способи матеріального виробництва Маркс доводить до способу виробництва сутнісних сил людини. Отже, якщо критерієм розвитку історії у Гегеля виступав розвиток духу до Абсолютної Ідеї, у Маркса критерієм розвитку історії виступає розвиток сутнісних (практичних і теоретичних) сил людини. Єдність розвитку матеріального виробництва та сутнісних сил людини виводиться Марксом через розвиток суспільно-економічних формацій. Отже, з п'яти таких формацій: первісний, рабовласницькій, феодальний, капіталістичний і комуністичний лад, перший і останній ґрунтуються на суспільній власності на засоби виробництва та рівності членів суспільства по відношенню до виробництва і споживання суспільних багатств та умов розвитку. Отже, за Марксом, комуністичний лад виступає запереченням заперечення по відношенню до первісного і трьох класових формацій - рабовласницької, феодальної та капіталістичної (останні також представляють собою певну логіку заперечення заперечення). А відповідно до закону заперечення заперечення, остання стадія (тут: формація) повторює принципи організації першої на більш високому рівні. В чому полягає такий рівень? Виявити це допоможе наступна порівняльна таблиця:

Первісний лад

Комуністичний лад

Повна залежність від природи, закони якої невідомі

Наукове використання природи на засадах знання її законів

Рівний розподіл їжі і умов існування як умова виживання

Рівний розподіл суспільних багатств на засадах високого рівня розвитку продуктивних сил як умови саморозвитку людини у будь яких формах діяльності

Відсутність класової диференціації суспільства через відсутність приватної власності на засоби виробництва, але утворення умов для виникнення таких характеристик у майбутніх формаціях

Відмирання класової диференціації суспільства внаслідок подолання приватної власності на засоби виробництва і здійснення принципу рівності як рівності умов розвитку кожної людини

Повна зайнятість суспільства у матеріальному виробництві

Звільнення людини зі сфери матеріального виробництва, яке забезпечується високим рівнем розвитку продуктивних сил, автоматизацією виробництва тощо. Виробнича діяльність стає однією з форм вільної самореалізації людини

Відсутність держави як апарату насильства одного класу над іншим через відсутність класів

Відмирання держави внаслідок відмирання приватної власності на засоби виробництва та класів

Чим є, за Марксом, класові (рабовласницька, феодальна, капіталістична) формації в логіці спрямованості історії? Щоб зрозуміти це, слід згадати сутність закону заперечення заперечення. Вони є суспільними ладами, які характеризують зміст першого заперечення в логіці спрямованості історії і виникають внаслідок наступних причин:

1) фундаментальна причина: виникнення суспільного поділу праці у вигляді виокремлення матеріальної і теоретичної форм діяльності;

2) економічна причина: виникнення приватної власності на засоби виробництва;

3) соціальна причина: виникнення антагоністичних класів - класу експлуататорів і класу, що експлуатується;

4) політична причина: виникнення держави як апарату насильства, який забезпечує панування одного класу над іншим;

5) ідеологічна причина: диференціація суспільної свідомості на форми (філософія, мистецтво, мораль, релігія, наука) і набування ними ідеологічних функцій.

Спрямованість історичного процесу в матеріалістичному розумінні історії визначається Марксом як суперечливий процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які продукують ідеологічну надбудову, що складається з форм суспільної свідомості. Останні представляють собою ідеальне, "духовне" виробництво. Якщо натуральне виробництво збільшує матеріальне багатство суспільства, то духовне (філософія, мораль, мистецтво, наука, релігія) виробляє ідеально-естетичні, ідеально-етичні, наукові, теоретичні та інші виміри суспільного розвитку. Але продукування таких у класовому суспільстві на основі приватної власності на засоби виробництва приводить до того, що ці багатства на стають багатствами людини - вони відчуженні одне від одного.

Спрямованість історії до дійсної історії вимагає також розв'язання суперечності між матеріальним і духовним виробництвом. Слід враховувати, що сучасні реалії наочно демонструють тенденцію, яка яскраво проявилася вже на перших етапах капіталістичного способу виробництва: високий рівень розвитку продуктивних сил супроводжувався деградацією духовного виробництва, збайдужінням до його надбань з боку абсолютної більшості суспільства.

Крім концепцій Гегеля та Маркса, є інші філософські тлумачення історичного процесу. Відомою є інтерпретація спрямованості історії О. Шпенглера. У нього історія людства базується на генезисі культурних циклів. У роботі "Присмерки Європи" німецький філософ доводить, що з вичерпанням культурних змістів становлення історії, вона переходить у стан кризи занепаду. Оскільки європейська культура, на його думку, вичерпала ці всі форми, то й Європа не має майбутнього й переживає "кінець історії". Культурологічна історіософія Шпенглера песимістична, але такий песимізм був пов'язаний з тим, що європейська цивілізація не вирішила ті проблеми, які унаочнила Велика французька революція і які були сформульовані матеріалістичним розумінням історії.

Цікаві спостереження щодо спрямованості історичного процесу представлені в праці К. Ясперса "Сенс та призначення історії". За Ясперсом, сенс історії полягає у її єдності з вимірами людського буття. Він розкривається через ті чи інші історичні ситуації, котрі характеризуються не тільки природними закономірностями, а й смисловими вимірами дійсності. А такі смислові виміри мають свою конкретно-історичну границю, яка відображається у різних рівнях особистісного "Я".

Поряд із багатьма теоретичними проблемами, через які автор криги виводить своє розуміння схематичної структури, границь історії та принципу її загальної єдності, Ясперс виводить сенс історії, форми її поступовості і структуру через так званий "осьовий час". Останній є своєрідним "стрижнем" спрямованості історичного процесу. Вісь світової історії тлумачиться як факт, значущий для всіх. Він пронизує наскрізною лінією всі типи культури. Можна сказати, що осьовий час є своєрідним синтезом матеріальної і духовної культури в їх загальнозначущих сенсах і в цьому розумінні розробка Ясперсом такого принципу залишається актуальною для аналізу фундаментальних змін вже в сучасній історії.

Не менш значущою у розробці проблематики історії є праця англійського теоретика А.-Дж. Тойнбі "Осягнення історії". Аналізуючи історичний процес через становлення світових цивілізацій, Тойнбі окреслює коло проблем і феноменів, які пов'язані з суперечливими співвідношеннями конструктивного і деструктивного у спрямованості історії. Неабиякий інтерес представляють думки Тойнбі з проблеми надлому цивілізацій, впливу його на стан духовної культури суспільства тощо.

Особливе звучання в інформаційну добу отримують технократичні концепції спрямованості історії. Вони базуються на принципі "технократичного детермінізму", тобто, ставлять суспільну свідомість у залежність від прогреса науки та техніки. Серед таких концепцій, найбільш впливовими є теорія "стадій економічного росту" (Уолте Ростоу), "постіндустріального суспільства" (Даніель Белл), "єдиного індустріального суспільства" (Раймон Арон, Жан Фурастьє), "нового індустріального суспільства" (Джон Гелбрейт), "над індустріального суспільства" (Мальвин Тоффлер), "інформатизованого суспільства" (Жан Жак Серван, Шрейбер, Масуда), "технотронної цивілізації" (Збігнев Бжезінський). Багато теоретиків цього напрямку оптимістично дивилися на науковий і технічний прогрес, але у 70-ті-80-ті роки виникла ціла хвиля песимізму, яка була зумовлена поглибленням всебічної - економічної, соціальної, культурної, ідеологічної, екологічної, демографічної - кризи сучасної історії. Внаслідок останньої залишається актуальним страх людей за своє майбутнє, особливо на фоні сучасних техногенних катастроф.

Таким чином, сучасна історія перебуває перед низкою проблем, які характеризують стан її кризи і до розв'язання яких можна підібрати методологічний "ключ" через використання теоретичного надбання багатьох дослідників. Включаючи вищезгаданих.

Отже, у фундаментальному значенні, сенс історії полягає у єдності розвитку продуктивних сил і сутнісних сил людини - її практичних та теоретичних здібностей. І перераховані вище кризові суперечності сучасної історії є наслідком того, що сучасний розвиток продуктивних сил відбувається за рахунок обмеження людських здібностей - отже, матеріальний розвиток історії перебуває

Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.

Розкриваючи друге питання, студенти мають виявити основні механізми розвитку історії, а саме: еволюцію і революцію. Спираючись на матеріалі першого питання, необхідно розібратися з конкретним змістом прогресу (як загального розвитку історії) та регресу (як її деформації або розпаду), а також з їх критеріями. При цьому необхідно зрозуміти, що прогрес і регрес не є двома самостійними явищами історичного процесу, а присутні в ньому як дві протилежності однієї сутності. Основною метою розвитку всіх способів виробництва є, перш за все, розвиток продуктивних сил та підвищення продуктивності праці. Або, в узагальненому вигляді, такою метою є рівень інтенсивності виробництва матеріального багатства. Отже, на перший погляд, країна, яка досягає найвищого рівня цих компонентів є найбільш прогресивною. Справді, виробництво матеріального багатства є суттєвою умовою розвитку суспільних відносин. Так, капіталізм став набагато прогресивнішою суспільно-економічною формацією через те, що промислове виробництво, на якому він базується, дало можливість підвищувати продуктивність праці якісно і кількісно новими темпами.

Разом з тим, якщо розглядати взаємозв'язок прогресу й регресу у їх суперечливості, то прогресивність капіталізму у розвитку продуктивних сил має своєю похідною регресивність в просторі сутнісних сил людини. На аналізі процесу здійснення праці при капіталізмі Маркс показав, що собівартість товарів визначається кількістю необхідного робочого часу, за який виробляється одна одиниця товару. Отже, чим інтенсивніше буде праця, тим дешевше будуть товари. Крім цього, кожен працівник боїться втратити роботу, тому він докладає максимум зусиль для подальшої інтенсифікації виробництва. Що в результаті? Чим більше зростає продуктивність праці, тим більше падає собівартість товарів і, відповідно, збільшується додатковий робочий час і зменшується необхідний робочий час. Але головним товаром тут є той, хто виробляє товари. Отже, чим інтенсивніше він працює, тим меншою стає його собівартість і тим меншу заробітну платню він отримує. Більше того, такий ріст продуктивності праці приводить до зростання безробіття, адже потреба у такій кількості робітників, яка була вчора, зменшується. Тому, прогрес продуктивних сил і продуктивності праці досягається за рахунок регресу у зайнятості населення і виникнення соціальних конфліктів. В тому числі, таке зростання продуктивності праці досягається за рахунок такого її розподілення, коли спеціалізація праці доведена до найпростіших операцій. Тому відчуженість процесу праці визначається тут і тим, що праця не розвиває всебічні здібності людини, а, навпроти, збіднює їх, а сама людина стає додатком до машини (верстата).

Але прогрес і регрес проявляються в кожному способі виробництва - кожен з них проходить через стадії розвитку і занепаду. Внаслідок загострення суспільних суперечностей через невідповідність продуктивних сил та виробничих відносин, суспільно економічні формації досягають рівня, коли виникають умови для соціальної революції. Наприклад, рівень розвитку продуктивних сил рабовласницького способу виробництва на певному етапі розвитку останнього вже не "вміщувався" в систему суспільних відносин, внаслідок чого виникли повстання рабів і необхідність поміняти цю соціально політичну систему. Так само, на певному етапі розвитку продуктивних сил феодального способу виробництва вони (продуктивні сили) стали несумісними з феодальним типом суспільних відносин. Це супроводжувалося не тільки селянськими війнами, але й загостреннями соціальних суперечностей у цілому. Внаслідок цього виникла буржуазна революція і зміна феодального ладу на капіталістичний.

В соціальних революціях сенс історії розкривається не тільки з точки зору економічних і політичних вимог тих чи інших класів. Він розкривається в більш глибокому сенсі, а саме - як необхідності спів падання розвитку історії і розвитку людини. Ось чому революції робляться не тільки в ім'я засобів існування, але й в ім'я людського, культурно наповненого життя. При цьому, необхідно розрізняти революції від реформ. Реформа є способом внесення тих чи інших змін у системі суспільних відносин, які не торкаються зміни самого способу виробництва. Вони здійснюються з метою приглушити напругу соціальних суперечностей (дещо покращити умови праці, збільшити заробітну платню тощо). Але, оскільки реформи не торкаються самого характеру виробництва, який приводить до загострення суспільних суперечностей, вони мають тимчасовий і, часто, відволікаючий суспільство від причини таких суперечностей, ефект. Революція відрізняється від реформи тим, що вона направлена на зміну самого характеру способу виробництва, на зміну основи історичного розвитку у вигляді тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Отже, реформа є способом кількісних змін у системі суспільних відносин з метою збереження самої системи таких відносин. Революція є якісною, фундаментальною зміною системи суспільних відносин, яка забезпечує подальший історичний прогрес. Якщо реформа є проявом поступовості у історичному розвитку, то революція є проявом стрибка в цьому розвитку.

У широкому розумінні рушійними силами історії є класи, соціальні групи та прошарки, які здійснюють соціальний переворот. У більш конкретному змісті, рушійними силами історії є класи, які зумовлюють її прогрес через розвиток виробництва та здійснення соціальних революцій. Рушійні сили історії безпосередньо пов'язанні з процесом матеріального виробництва. Іншими словами, суб'єкт історії у первинному значенні є суб'єктом матеріального виробництва. А такими суб'єктами є класи. Разом з цим, поняття "суб'єкт історії" і "суб'єкт матеріального виробництва" не співпадають механічно. Суб'єкт матеріального виробництва стає суб'єктом історії тоді і лише тоді, коли він стає суб'єктом зміни самого способу матеріального виробництва. Отже, якщо розвиток суспільства й історії в цілому залежить від розвитку матеріального виробництва, то суб'єктами соціальних революцій є класи - клас виробників і клас, який володіє засобами виробництва. Причому прогресивність і регресивність того чи іншого класу в історичному розвиткові залежить від ступеня загострення соціальних суперечностей та наявності достатніх об'єктивних і суб'єктивних умов для їх вирішення. Наприклад, клас рабовласників був прогресивним на початку рабовласницького ладу, оскільки своїми потребами він створював умови і стимулював розвиток цього ладу. Але його історична вичерпаність (коли праця рабів перестала бути продуктивною і т.п.) породила рабські повстання і клас рабів, що прагнув покінчити з цією формою організації суспільних відносин і цим здійснював зміну основи суспільного розвитку, став прогресивною силою історичного процесу.

Ця ж закономірність повторюється у феодальному ладі - прогресивна роль феодалів на початку його становлення ладу перетворилася на регресивну - прагнення зберегти цю систему суспільних відносин тоді, коли вона вичерпала себе. На місце прогресивного суб'єкта історії спочатку пересунулося селянство, яке стає суб'єктом так званих "селянських війн". Але буржуазну революцію як зміну основи феодального ладу на основу капіталістичного ладу здійснюють класи молодої буржуазії та раннього пролетаріату. Отже, обидва ці класи під час такої революції виступають прогресивними, хоча переважна роль тут належить буржуазії, котра була спроможна організувати розвиток капіталістичного виробництва. Загострення економічних, соціальних, політичних суперечностей капіталістичного ладу (див. вище) свідчило про те, що він вичерпав себе і пролетаріат займає місце прогресивного класу, оскільки саме він здійснює зміну історичних основ розвитку.

Революції бувають: соціальні, науково-технічні, культурні. Типи соціальних революцій залежать від того, які системи суспільних відносин (який спосіб матеріального виробництва) ними породжується. У зв'язку з тим, що в своїй еволюції до виникнення капіталізму історія здійснювала перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої через соціальні перевороти, то класичними типами соціальних революцій витупають буржуазні і соціалістичні революції. ХХ століття породило нові типи соціальних революцій: народно-демократичні революції в Європі та Азії, національно-визвольні революції в країнах Азії, Африки та Латинської Америки

Дотепер ішлося про рушійні сили історії на рівні розв'язання її внутрішніх суперечностей. Але на рівні міжнародних відносин рушійними силами історії можуть бути не тільки класи, але й цілі нації. Тим не менше, нація може стати прогресивною чи регресивною силою історії залежно від того, інтереси яких класів панують у цій національній краіні. Наприклад, незважаючи на пануючу в сучасній історії роль неоглобалістських сил, важко їх назвати прогресивною рушійною силою. Скоріше, навпаки, адже інтереси класу світової буржуазії, які вона реалізують, є регресивними й деструктивними по відношенню до історії. Тому, можна сказати, що людство зіткнулося з ситуацією, коли одні нації стають експлуатуючими, а інші нації - експлуатованими. Отже, діалектика рушійних сил історії безпосередньо пов'язана з характером суспільних і національних інтересів, які реалізуються у протистоянні класів та націй.

Таким чином, будь-яка суспільно-економічна формація має свій еволюційний період, який характеризується поступовістю суперечностей: між продуктивними силами і виробничими відносинами, соціально-класових, а також між економічним базисом та ідеологічною надбудовою. Еволюція історії має конкретно-історичний зміст, який зумовлюється способом виробництва. Еволюція відбувається за законами діалектики, але її особливістю є те, що названі вище суперечності проходять через кількісно-якісні зміни, але знають тільки перше заперечення - вони не торкаються зміни самої основи способу виробництва. Коли розвиток внутрішніх суперечностей суспільно-економічної формації, їх кількісно-якісні зміни сягають рівня неможливості подальшого існування в цій основі, наступає епоха соціальної революції, котра і є другим запереченням (запереченням заперечення), "перервою" у еволюційній поступовості історії.

Роль народних мас і особистості в історії.

Розгляд третього питання теми дозволить студентам вияснити місце видатних осіб та народних мас у розвитку людства. Поняття "народні маси" є досить аморфним за своїм змістом, тому що їх роль в історії і, відповідно, їх конкретна соціальна складова залежить від конкретної ситуації і рівня мобільності, від поєднання закономірних і випадкових факторів. З одного боку, загальна соціальна складова цього поняття відноситься до так званих "низів" історії, тобто до класів, які не є власниками засобів виробництва. З іншого боку, "народні маси" не визначені з точки зору їх соціального складу - кількісного співвідношення робітників, селян, інших соціальних груп. Таке співвідношення змінюється залежно від багатьох обставин і предмету тих чи інших народних зрушень. Наприклад, під час Паризької Комуни "народними масами" виступали різні верстви населення - робітники, селяни, деякі представники дрібної буржуазії та ін., яких прямо чи опосередковано доторкнулися кризові явища Франції тієї доби; під час війни Росії з армією Наполеона, народними масами виступають фактично усі верстви населення, яке включається у визвольну боротьбу. Тобто, поняття "народні маси" є аморфним, але воно має своїм стрижневим моментом мету, яка втілюється в процесі їх боротьби. В цьому розумінні соціальна складова народних мас конкретизується залежно від ведучої соціальної верстви чи класу, якиі спроможні реалізувати цю мету. Тому, наприклад, під час соціалістичної революції гегемоном (ведучим соціальним елементом) "народних мас" є робітничий клас, оскільки саме він є основною силою такої революції.

Отже, народні маси виступають конкретним, а не абстрактним суб'єктом історії тоді, коли вони диференційовані за принципом класової структури та класовості інтересів. Навіть у випадку патріотизму, сутність якого полягає в об'єднанні проти зовнішнього ворога або навколо тієї чи іншої мети загальнонаціонального значення, народні маси не перестають виконувати могутню роль в історії. Але при цьому вони не обов'язково захищають власні інтереси. "Народне ополчення" під час боротьби з армією Наполеона було могутнім фактором перемоги Росії у цій війні, але нічого не змінило в кріпосницькому характері Російської імперії першої половини ХІХ століття. І, навпаки, звільнення багатьох народів світу від колоніального гноблення в 60-х роках ХХ століття супроводжувалося не тільки національними, але й соціальними революціями.

Не менш значимою в історії є діяльність видатних осіб. Треба відрізняти поняття "видатна особа" та "історична особа". На перший погляд, вони виглядають тотожними за змістом, але між ними існує відмінність. Історична особа завжди є видатною, але видатна особа не завжди є історичною з точки зору її ролі в безпосередньому історичному розвитку. Наприклад, великі науковці є видатними особами, але результати їх діяльності лише опосередковано сприяють історичному розвитку. Історична особа перетворює історію на безпосередній предмет своєї діяльності і присвячує її розвитку своє життя. Наприклад, усі революціонери, які спрямовували свою діяльність на зміну основ суспільно-економічних формацій, були історичними особами.

Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо "індивід" є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як "індивідуальності" і як "особистості" є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.

Класичні концепції ролі особистості в історії базувалися на суперечці про те, що визначає роль особистості в історії - розум чи почуття. Така постановка питання була не менш безпідставною, ніж висування в якості визначальної ролі особистості в історії "факторів", які зводилися до різних областей індивідуальної свідомості. Але особистість є цілісною істотою. ЇЇ потужність залежить не від її сліпих поривів і не від раціональної холоднокровності, а від гармонічного сполучення того й іншого. Не випадково в "Філософії історії" Гегель стверджував: "Ніщо велике в історії не здійснювалося без пристрасті", а Оноре де Бальзак писав про великих людей так: "Усі великі люди народжуються в утробі певного століття, але під їхньою оболонкою б'ється вселюдське серце".

Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).

Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості. Як обґрунтував Г. В. Плеханов, вона визначається наступними факторами:

1) суб'єктивною потребою здійснення особистої свободи через реалізацію суспільної необхідності, тобто, коли вільна діяльність особистості є свідомим вираженням такої необхідності;

2) як роль особистості в історії визначається організацією суспільства, так і організація суспільства визначається нею;

3) розумінням того, що необхідність тієї або іншої події не означає, що вона відбудеться поза практичною реалізацією її історичною особою - явище А повинне наступити, якщо буде існувати сума умов Х, але здійснення цього явища передбачає і діяльність особистості. У цьому сенсі не можна погодитися з Бісмарком, який стверджував, що людина не може творити історію, а повинна чекати, коли історія здійсниться сама;

4) розумінням того, що особливі причини тих або інших історичних змін доповнюються одиничними причинами окремих людей як прояв їхньої історичної волі;

5) запобіганням фаталістичному розумінню історії як такому, котре виключає реалізацію індивідуального в суспільному;

6) запобіганням волюнтаристичному розумінню ролі особистості в історії, що продукує ілюзії відносно об'єктивної необхідності дій особи;

7) розумінням того, що випадковість як форма прояву історичної необхідності є вираженням обмеженої свободи особи в історії внаслідок недостатнього розуміння всієї сукупності супутніх моментів і повноти конкретно-історичного змісту цієї необхідності.

Названі принципи розроблені Г. В. Плехановим у роботі "Про роль особистості в історії".

Роль особистості в сучасній історії ускладнюється онтологічними і соціальними трансформаціями історичного процесу. Але вироблені філософією історії принципи і засади можливості такої ролі зберігають свою значущість.

Основні терміни.

Філософія історії - напрямок у філософії, який досліджує фундаментальні закономірності історичного процесу у його всесвітньому масштабі та їх соціальні, політичні, економічні, культурні похідні.

Спрямованість історичного процесу - внутрішня логіка історії, яка відбувається через діалектичне сходження до реалізації тотожності сутності людини та сутності історії. Визначається у розв'язанні суперечностей матеріально-практичних та ідеально-теоретичних підстав предметно-практичної та культуротворчої діяльності людей.

Сенс історії - філософське поняття, яке визначає

Еволюція - поступові зміни в соціальному житті, в природі, їх які не торкаються зміни основ циклів, в яких вони відбуваються.

Революція - якісна зміна, переворот в соціальному житті, який забезпечує прогресивний розвиток.

Прогрес - направленість розвитку, якому притаманний рух від "нижчого" до "вищого".

Регрес - "зворотній розвиток", рух, який веде до деградації від "вищого" до "нижчого".

"Історична особа" - філософське поняття, яке визначає таку характеристику особистості, сенс життя і практична діяльність якої направлені на розвиток історичного процесу.

Роль особистості в історії - збіг особистісного сенсу життя з фундаментальним сенсом історії, суб'єктивної свободи та об'єктивної необхідності.

Питання та завдання для самоконтролю.

Яка концепція філософії історії найбільш підходить для розуміння сучасності?

Чи можна вивести концепцію філософії історії на засадах суб'єктивного ідеалізму?

Які чинники забезпечують спрямованість історичного процесу і чому?

В якому стані - еволюційності чи революційності - перебуває сучасна історія?

Які критерії прогресу чи регресу можна застосувати при аналізі сучасної історії?

Зробіть аналіз думки О. Шпенглера:
"Загибель Заходу /.../ означає не більше і не менше як проблему цивілізації. Тут присутнє в наявності одне з питань будь якої історії більш глибокого віку" (Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. - М.: Мысль, 1993. - Т. 1. - С.163)

Як би Ви прокоментували відносно соціополітичних реалій України наступне твердження А.-Дж. Тойнбі:
"Західне суспільство проголошується цивілізацією унікальною, що володіє єдністю і неподільністю, цивілізацією, яка після тривалого періоду боротьби досягла нарешті своєї мети - світового панування. А та обставина, що її економічна система тримає у своїх мережах усе людство, представляється як "небесна воля чад Божиїх". Теза про уніфікацію світу на основі західної економічної системи як закономірного підсумку єдиного і безпреривного процесу розвитку людської історії приводить до брутальних перекручувань фактів і до разючого звуження історичного кругозору" (А.-Дж. Тойнби. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991. - С. 81. )

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. - Розділ 5.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, 2001. - С. 452-479.

Додаткова:

ФИЛОСОФСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ. В 5 тт. - М., 1960-1970.

Першоджерела:

ТОЙНБИ А. Дж. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991. - С. 42-90.

ШПЕНГЛЕР О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. - М.: Мысль, 1993. - С. 129-200.

МАРКС К. К критике политической экономии. Введение // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. - 2-е изд. - Т. 13. - С. 6-9.

ПЛЕХАНОВ Г. В. К вопросу о роли личности в истории. - Избр. филос. произв. - М.-Л-д: Политиздат, 1965 г. - Т. 1. - С. 300-331.

18. Стратегія майбутнього

Метою вивчення теми є знайомство студентів із різними філософськими підходами до визначення перспектив суспільного розвитку. Впродовж свого життя люди не лише цікавляться своїм минулим, не тільки аналізують теперішній стан суспільства, але й прагнуть зазирнути у день прийдешній, передбачити хоча б у найближчій перспективі своє майбутнє. Таке прагнення ґрунтується на тому, що у процесі життєдіяльності люди ставлять перед собою цілі й шукають відповідні засоби їх досягнення. Лише за таких умов вони можуть отримати очікувані результати.

Проте реальні результати діяльності людей не завжди збігаються з планами. Діяльність інших людей може суттєво вплинути на темпи й ступінь досягнення цілей. Тому виникає об'єктивна потреба у передбаченні всіх можливих тенденцій загально-цивілізаційного розвитку, що можуть стати домінуючими, визначальними у більш віддаленій перспективі. Звідси й виникає потреба включати в історичну періодизацію суспільства не лише його минуле і теперішнє, але й майбутнє. Уявлення про нього залежать як від світоглядних орієнтирів дослідників, які займаються суспільними прогнозами, так і від їх оцінки минулого й сучасного людства. Ключовими словами теми є: модерн, постмодерн, глобальні проблеми, "стійкий розвиток", глобалізація.

Більш глибокому розумінню стратегії майбутнього допоможе вивчення наступних питань:

Опозиція "модерн - постмодерн" у культурному та цивілізаційному поступі людства.

Глобальні проблеми сучасності як негативні наслідки культури модерну.

Феномен глобалізації у сучасному цивілізаційному розвитку.

Опозиція "модерн - постмодерн" у культурному та цивілізаційному поступі людства

Приступаючи до розгляду першого питання, студенти повинні пригадати матеріал теми "Предмет соціальної філософії", де вони ознайомилися з різними підходами до історичної періодизації суспільства. Там було показано, що основними з них є: формаційний, цивілізаційний, осьовий та хвильовий. Був обґрунтований висновок, що ці підходи не суперечать один одному, а виступають як доповняльні, оскільки кожен із них ґрунтується на виборі якогось одного стрижневого фактора суспільного розвитку: економічного, етнокультурного, технічного, технологічного. У своїй єдності вони допомагають встановити цілісність суспільного розвитку, бо у реальному житті матеріальні й духовні фактори нерозривно зв'язані між собою, впливають один на одного.

Зазначені вище концепції історичної періодизації людства переважно стосуються аналізу минулого й теперішнього періодів суспільного поступу. Проте людство, як зазначалось у передмові до теми, не може не прогнозувати свого майбутнього. Саме тому у філософії, соціології, культурології та інших суспільних науках виникає чимало теорій, у яких розробляється стратегія майбутнього людської цивілізації через співставлення або протиставлення минулого та майбутнього. (Термін "стратегія" означає - загальний перспективний план певних дій, на відміну від терміна "тактика", що характеризує безпосередні конкретні дії із використанням певних засобів. Тактика підпорядкована стратегії). Серед цих теорій найбільш обґрунтованою на сьогоднішній день є періодизація загально-цивілізаційного розвитку за історичними етапами розвитку культури. ЇЇ називають опозиція або ж контроверза "модерн - постмодерн" (опозиція означає - протиставлення, протидія, протистояння; контроверза - означає суперечка, розходження, незгода). Одні мислителі вбачають жорстке протистояння між модерном та постмодерном, інші - наполягають на тому, що між ними є суттєві розбіжності, але ці етапи у розвитку людства не можна протиставляти.

У сучасній філософській літературі загальновизнаною є думка, що така історична періодизація загально-цивілізаційного розвитку повніше, ніж попередні, охоплює різні сфери суспільного життя в їх суперечливій єдності та взаємовпливах, виявляючи при цьому основні риси культури майбутнього. Зародженню нового підходу до історичної періодизації суспільства сприяло формування нової міждисциплінарної науки - синергетики, яка досліджує відкриті, складні, самоорганізовані, неврівноважені, нелінійні системи. Саме такою системою, на думку вчених, є суспільство, оскільки на його розвиток впливає величезна кількість різних елементів (економіка, техніка, політика, наука, релігія, мораль, мистецтво, звичаї, традиції тощо), що розвиваються нерівномірно. Його історія зв'язана з діяльністю різних за своїми інтересами соціальних груп, а тому неможливо із значною точністю передбачити його подальший розвиток, можливість та напрямки відхилень від магістрального руху.

Досить ґрунтовно опозиція "модерн - постмодерн" розглядається у працях сучасних французьких (Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз) та німецьких (Ю.Хабермас, П.Козловськи) філософів. Серед українських філософів таку періодизацію розглядають В.С.Лук'янець, О.М.Соболь (відома їх спільна праця "Філософський постмодерн") та інші. Зазначені філософи по-різному визначають терміни "модерн" і "постмодерн"; виділяють різні риси, притаманні історичним етапам у розвитку культури, що позначаються цими термінами; виражають різне ставлення як до культури епохи Модерну, так і до культури доби Постмодерну. Студентам слід знати основні розбіжності у філософських концепціях, які поділяють культуру людства на Модерн та Постмодерн.

Спочатку треба звернутися до класичної філософської літератури, в якій розглядаються зазначені вище проблеми. Гегель першим поставив питання про Модерн як певну історичну епоху. У нього Модерн - це Новий час у європейській культурі, а саме: три століття від 1500 по 1800 рр., час же, що наступив після 1800 р., він назвав новітнім. (У цьому зв'язку слід розрізняти Модерн як цілком визначену історичну епоху і модерніті - як нову ознаку, новизну, авангард, що притаманні будь-якій епосі в історії людства). Сучасні ж дослідники вважають, що епоха Модерну в Європі не завершилася 1800 роком, оскільки її головні ознаки були притаманні культурі людства майже до другої половини ХХ ст.

Такої точки зору дотримуються Ж.-Ф.Ліотар, Ю.Хабермас, П.Козловськи та інші філософи. Період західноєвропейської історії, що тривав до 1500 року, вони назвали Премодерном (або передмодерном), а наступну за Модерном епоху - Постмодерном (пост - означає після). Вони дійшли згоди у визначенні основних ознак культури Модерну:

Раціоналізм з його протистоянням ірраціоналізму.

Переважний розвиток природничих наук.

Домінуючий розвиток техніки, метою якого є оволодіння силами природи.

Більшість із названих філософів вважає, що проект Модерну залишається незавершеним, оскільки він не досягнув своїх цілей. Більше того, він породив значну кількість екологічних проблем і був змушений поступитися новому проекту - проекту Постмодерну. А ось у поясненні причин незавершеності планів Модерну вони розходяться. Зокрема, Ю.Хабермас вважає, що епоха Модерну продовжується й тепер, а його цілі та шляхи реалізації були свідомо чи несвідомо викривлені. Тому треба повернутися до початкового проекту та подбати про його здійснення. П.Козловськи, навпаки, переконує, що плани Модерну були з самого початку утопічними через неможливість необмеженого панування людини над природою. Модерн себе вичерпав ще в 50-ті рр. ХХ ст., а отже, від його ідей слід відмовитися.

Ще більше розходяться думки сучасних західноєвропейських філософів щодо визначення основних рис епохи Постмодерну. Так, Ж.-Ф.Ліотар зазначає, що "по мірі входження суспільства в епоху, яка називається постіндустріальною, а культури - в епоху постмодерну, змінюється статус знання… Протягом сорока років так звані передові науки і техніка мають справу з мовою: фонологія і лінгвістичні теорії, проблеми комунікації та кібернетика, сучасні алгебри й інформатика, обчислювальні машини та їх мови, проблеми мовних перекладів і дослідження сумісності машинних мов, проблеми збереження пам'яті та банки даних, телематика й розробка "мислячих" терміналів… - ось явні свідчення і список цей невичерпний" (Ж.-Ф.Лиотар. Состояние постмодерна. - СПб: Алетейя, 1998. - С.14-16).

На його думку, наукові знання перетворюються на операційні лише за рахунок їх переведення у деякі кількості інформації. Головною ознакою наукового знання в культурі постмодерну стає його здатність бути проданим, набувати вартість у новому продукті, тобто перетворюватися на товар. У свою чергу, зміна природи знання може впливати на державну владу та інші соціальні інститути. Отже, "в епоху інформатики питання про знання більше, ніж коли б то не було, стає питанням про управління" (Там само. - С.28). Через це змінюються й функції університету: поряд із функцією професіоналізації він повинен здійснювати й функцію перепідготовки або неперервної освіти. Йдеться про те, що університетська освіта не завершується отриманням диплома молодими людьми. Суспільство постійно вимагає від спеціалістів підвищення компетенції через засвоєння нової наукової інформації, яка "дозволить їм розширити горизонт їх професійного життя та поєднати їх технічний і етичний досвід" (Там само. - С.121).

П.Козловськи (будучи релігійним філософом) розглядає інші основні риси культури постмодерну. На його погляд, головними сферами культури є наука, економіка й мистецтво, оскільки саме вони утворюють культуру суспільства як цілісність. Він вважає, що в усіх названих сферах культури можна прослідкувати співвідносність: антропоморфізм (у культурі постмодерну) проти техноморфізму (у культурі модерну). Особливу роль у культурі модерну відігравало природознавство, теоріями якого намагалися описати не лише природні, але й суспільні явища. Культура постмодерну прагне усунути протистояння раціоналізму та ірраціоналізму, віднайти їх гармонію, звільнитися від нетерпимості в усіх її проявах, перейти до принципу толерантності (терпимості). Він наводить порівняльну таблицю основних ознак культури модерну та культури постмодерну (П.Козловски. Культура постмодерна. - М.: Республика, 1997. - С.46):

Модерн

Постмодерн

Функціоналізм: диференціація сфер життя та відмова від символізації культури у знаковій мові мистецтв

Контекстуальність: взаємопроникнення різних сфер життя, символізація культури у метафоричній мові знаків

Сциєнтизм у культурі знання: наука конституює світогляд

Багатоманітність різних форм корисного, освітнього та релігійного знання

Матеріалізм чи ідеалістичний монізм як теорії всезагальної дійсності

Духовно-тілесний реалізм як теорія всезагальної дійсності

Відносні теорії особистості й свободи як збільшення можливостей вибору

Субстанціальні теорії особистості, сутнісна свобода, здатна до змін ідентичність

Функціональна теорія суспільства

Органічна теорія суспільства

Природничо-науково та механістично орієнтована економічна теорія

Суспільно-наукова та природничо-наукова економічна теорія

В цілому:

економіко-технічний принцип прийняття рішень: "техноморфізм"

В цілому:

Соціокультурний принцип прий-няття рішень: "антропоморфізм"

Разом з тим, П.Козловськи попереджає про можливі (у майбутньому) негативні наслідки надмірного захоплення суспільства комп'ютеризацією, яка здійснюється у культурі постмодерну. Він пише: "Оскільки комп'ютери можуть частково брати на себе виконання інтелектуальних операцій, вони постають як розумні машини і спокушують своїх користувачів у діалозі з комп'ютером та іншими машинами виконувати роль розумних машин. Якщо людина починає себе сприймати як розумну машину, це неодмінно породжує проблеми у тих сферах, де людські конфлікти й труднощі не можуть бути вирішені за взірцем техніки: в міжособистісній сфері співіснування і в усіх пограничних ситуаціях" (Там само. - С.60).

Деякі філософи й культурологи обстоюють думку, що постмодерн притаманний не всій культурі, а лише літературі, мистецтву та релігії. Але більшість дослідників вважає, що він охоплює й економіку, і політику, й мораль, і науку - усі сфери суспільного життя.

Чи можна вважати, що епоха Постмодерну вже наступила і є загально-планетарним явищем? Відповідаючи на це питання, треба відмітити, що опозиція "модерн - постмодерн" є феноменом західноєвропейської культури, хоча деякі тенденції постмодерну проникають і в інші регіони нашої планети. І навіть стосовно країн Західної Європи феномен постмодерну ще не має чітко визначених ознак. Префікс "пост-" тут означає лише те, що існують суттєві відмінності в основних рисах культури модерну та культури нового історичного періоду, який наступив після модерну. Зараз же можна говорити лише про його перші кроки і про перші гіпотези, теорії, концепції, прогнози його формування, тобто про накреслення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку. І, можливо, у майбутньому новий етап поступу людства отримає іншу назву.

Глобальні проблеми сучасності як негативні наслідки культури модерну

Розглядаючи друге питання, студенти мають усвідомити, що з реалізацією планів культури Модерну сучасні дослідники - філософи, політологи, соціологи, економісти, культурологи зв'язують виникнення сучасних глобальних проблем як його негативних наслідків. Глобальні (від слова global - земна куля) - значить всепланетарні. Це такі проблеми сучасного етапу загально-цивілізаційного розвитку, які охопили всю земну кулю і не вирішення яких може призвести до знищення планети Земля. Вперше глобальні проблеми сучасності з усією гостротою були сформульовані й чітко окреслені вченими зі світовим ім'ям, які утворили міжнародну неурядову організацію - так званий Римський клуб (Римський, бо перше і наступні засідання відбувалися в Римі), до якого увійшли А.Печчеї, А.Кінг, Е.Ласло, Д.Габор, Дж.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месарович, Е.Пестель та інші вчені. Вже у перших доповідях Римському клубу, що мали красномовні назви: "Світова динаміка", "Межі росту", "Людство на роздоріжжі", "За межами століття марнотратства", "Людська якість" тощо - вчені не лише забили на сполох щодо нагромадження ядерної, атомної та іншої зброї масового знищення, виснаження не-відтворюваних природних ресурсів, росту промислового та сільськогосподарського виробництва, надзвичайно швидкого приросту народонаселення земної кулі, зростання масштабів забруднення навколишнього середовища, але й прагнули накреслити шляхи і методи розв'язання цих проблем.

В одній з перших доповідей Римському клубу А.Печчеї зазначав, що глобальні проблеми сучасного світу є одночасно й психологічними, і соціальними, й технічними, і на додачу ще й політичними. Вони тісно переплітаються, взаємодіють, пускають глибоке коріння і дають пагони в суміжних та віддалених сферах. Основними причинами їх виникнення він назвав безконтрольне розселення людей на планеті; нерівність та неоднорідність суспільства; соціальну несправедливість, голод і недоїдання; широке розповсюдження бідності; безробіття; інфляцію; енергетичну кризу; вже існуюче чи потенційне зменшення природних ресурсів; розпад міжнародної торгівельної та фінансової системи; протекціонізм; безграмотність і застарілу систему освіти; бунти серед молоді; відчуження; занепад міст; злочинність та наркоманію; вибух насилля й посилення поліцейської влади; тортури і терор; зневагу до закону й порядку; ядерне божевілля; політичну корупцію; бюрократизм; деградацію навколишнього середовища; занепад моральних цінностей; втрату віри; відчуття нестабільності і, нарешті, неусвідомленість усього переліку явищ.

А.Печчеї попереджав про те, що поява глобальних проблем не означає, що зникнуть або стануть менш інтенсивними проблеми регіонального, національного або локального характеру. Навпаки, вони будуть підсилені проблемами загально-планетарного масштабу. Уряди ж країн і існуючі міжнародні організації виявляються нездатними досить гнучко реагувати на відповідний стан речей. Цей висновок був зроблений на початку 70-х років і він, на жаль, підтверджується на рубежі другого та третього тисячоліть. Зокрема, Чорнобильська катастрофа не стала у свідомості світового співтовариства загальносвітовим явищем, не викликала стурбованості й занепокоєння ще непередбачуваними майбутніми наслідками для всієї земної кулі. Або взяти так звані локальні й регіональні війни, що виникли на національному, релігійному та соціальному ґрунті, які нині охопили європейський, азійський, африканський континенти й Близький Схід. І ООН, і НАТО, й ЄЕС, й інші міжнародні організації виявилися неспроможними ефективно розв'язати хоч би деякі з них.

Члени Римського клубу пропонували й пропонують свої засоби дослідження та розв'язання названих проблем. Наприклад, група вчених-експертів запропонувала досліджувати їх за допомогою відповідних глобальних математичних моделей, щоб прогнозувати їхні негативні наслідки. Так, Е.Ласло розробив таку модель поведінки світового співтовариства у майбутньому, при якій необхідно скоротити матеріальне виробництво майже вдвічі, припинити вироблення зброї тощо за рахунок посиленого розвитку науки, техніки й інших технологічних засобів. А його колеги Д.Х.Медоуз, Д.Л.Медоуз, Й.Рендерс і В.Беренс побудували формалізовану модель світу, в якій прагнули відобразити існуючі глобальні проблеми шляхом поєднання того великого запасу інформації, вже накопиченого у свідомості людей і в письмових джерелах, із новим інструментарієм для обробки інформації, а саме: системним аналізом і комп'ютером.

Досить ґрунтовно сутність та класифікація сучасних глобальних проблем досліджена радянськими філософами Д.М.Гвішиані, В.В.Загладіним, І.Т.Фроловим та іншими. Вони встановили не лише історичні рамки їх виникнення, але й суперечності, що стали грунтом для їх виникнення. Якщо узагальнити більшість зарубіжних і вітчизняних наукових досліджень щодо сутності глобальних проблем, то до останніх можна віднести наступні:

екологічна проблема;

проблема загрози світової термоядерної війни;

проблема подолання нерівномірності економічного розвитку країн із різним економічним потенціалом;

проблема охорони здоров'я (боротьба із серцево-судинними, онкологічними захворюваннями, СНІДом);

енергетична проблема;

демографічна проблема;

проблема боротьби з міжнародним тероризмом;

проблема боротьби з неконтрольованим розповсюдженням наркотиків.

У цілому важливо зазначити, що причинами виникнення глобальних проблем сучасності стали дві групи суперечностей: "суспільство - природа" та "людина - суспільство" (студенти мають показати, які із сучасних глобальних проблем породжені першою, а які - другою групами названих суперечностей). Учені підкреслюють міжнародний характер як самих глобальних проблем, так і шляхів їх вирішення.

Подолання глобальних проблем сучасності неможливе без об'єднання економічних, фінансових, політичних, наукових, медичних тощо ресурсів усіх без винятку країн світу. Першими кроками мають стати глибоке і всебічне дослідження цих проблем засобами природничих та соціально-гуманітарних наук, своєрідніоті їх прояву в різних регіонах Землі, а також спільне вироблення глобальної стратегії в усіх сферах міжнародних стосунків. Значну роль у здійсненні цих кроків мають відіграти сучасні комп'ютерні технології. З одного боку, вони дозволять глибоко і всебічно вивчити характер глобальних проблем, а з другого - виробити глобальні моделі їх вирішення, оскільки натуральне моделювання може призвести до непередбачуваних негативних наслідків.

Представники Римського клубу запропонували власні стратегії вирішення глобальних проблем, головною з яких вони вважають стратегію "стійкого розвитку". В ній говориться про пошуки такої моделі світового розвитку, яка б дозволила забезпечити розгортання економічних і соціально-політичних процесів без катастроф. Це означає, що світове співтовариство повинне своєчасно виявляти різного роду суперечності, можливі перекоси в економічному та соціальному розвитку різних країн і регіонів, щоб своєчасно їх усувати шляхом переговорів (а не застосування зброї) у сферах економіки, політики, культурно-етнічних стосунків тощо.

Концепція "стійкого розвитку" базується на тому очевидному факті, що світ є єдиним і в той же час різноманітним. У ньому співіснують десятки різних етнічних та національних культур, локальних цивілізацій, які є неповторними, але мають бути толерантними одна стосовно одної. Провідною ідеєю зазначеної концепції виступає ідея вироблення людством глобальної свідомості, тобто усвідомлення всіма людьми взаємозалежності різних регіонів земної кулі у різних галузях. Узгодженню, оптимізації різних сфер міжнародного життя може сприяти застосування комп'ютерних технологій, які дозволяють створювати глобальні моделі світового розвитку.

Найбільш ефективними на сьогодні моделями дослідження глобальних, та й регіональних, проблем вважаються синергетичні стохастичні (ймовірнісні) моделі, для побудови яких застосовується весь арсенал сучасних математичних теорій, оскільки всі глобальні процеси є відкритими, самоорганізованими, нелінійними, неврівноваженими системами з явищами флуктуацій, дисипацій, когерентності, біфуркаційності тощо, поведінку яких можна передбачити лише з незначною долею ймовірності. Вони здатні максимально враховувати всі складові частини еволюції Землі й Всесвіту з її нелінійними ефектами, сприяти коеволюції (гармонійного поєднання) людини та Всесвіту. Це дозволить у майбутньому досягти бажаних її наслідків та виключати (або хоч би згладжувати) негативні події.

Феномен глобалізації у сучасному цивілізаційному розвитку

При вивченні третього питання теми студентам слід розкрити сутність поняття "глобалізація" та виявити відмінність між ним і поняттям "глобальні проблеми". Загальновідомо, що сучасний етап розвитку людської цивілізації супроводжується процесами глобалізації (не слід плутати з глобальними проблемами). Під глобалізацією розуміється нова, особлива якість взаємозалежності і цілісності світу, коли не дивлячись на очевидну розколотість світу, у ньому відбуваються такі процеси в економіці, політиці, фінансовій діяльності, інформаційній сфері, розвитку й функціонуванні духовної культури, які кидають виклик розколотості світу.

Термін "глобалізація" був уведений до наукового обігу Р.Робертсоном ще в 1983 р., проте більшість дослідників сучасних світових процесів досить тривалий час не звертали особливої уваги на нього й не застосовували у соціальних теоріях. Лише із середини 90-х років ХХ століття у зв'язку з міжнародними науковими дискусіями щодо нових тенденцій у світовому устрої, що виникли внаслідок завершення "холодної війни", цей термін став широко застосовуватися філософами, політологами, соціологами, економістами, культурологами тощо для характеристики нових реалій світового розвитку. Вони досліджують об'єктивні процеси загально-планетарного масштабу, що торкаються різних сфер суспільного життя.

У сучасному світі економічні, фінансові й торгові зв'язки оплутали всю планету, не залишивши окремим народам і країнам альтернативи їхньому входженню в єдине світове господарство. Головною ознакою в галузі економіки стало посилення впливу транснаціональних корпорацій (ТНК), які визначають економічний світопорядок. На сьогодні таких ТНК у світі існує понад 50 000, а чисельність їх філіалів у всіх регіонах сягає півмільйона (А.Н.Чумаков. Глобализация. Контуры целостного мира. - М.: Проспект, 2005. - С.252).

Зміцнення позицій ТНК супроводжується формуванням глобального (наднаціонального) ринку і глобалізацією фінансових потоків. Зокрема, вирішальну роль відіграють світові ринки тих товарів і послуг, які мають особливе значення для функціонування всіх без винятку країн (ринок нафти й газу, ринок авіаперевезень, ринок зерна, ринок інформаційних та туристичних послуг тощо). ТНК формують світові ціни на зазначені товари та послуги й тим самим впливають на економічну політику кожної окремої країни. Внаслідок таких скоординованих дій монополістів виникають ефекти резонансів, коли економічні підйоми чи спади переносяться з однієї країни або регіону в інші, що тісно зв'язані з їх економікою. Так виникають, наприклад, сучасні енергетичні кризи, що ведуть до спаду виробництва в енергозалежних регіонах, до зростання там безробіття.

Відомо, що зараз управління та регулювання міжнародних економічних відносин здійснюються через функціонування різних міжнародних організацій, таких як Організація Об'єднаних Націй (ООН), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Всесвітня торгова організація (ВТО), Всесвітній банк реконструкції і розвитку та інші впливові організації. Вони стояли біля витоків утворення глобального ринку фінансів (капіталу), а також всесвітнього ринку робочої сили, послуг, зв'язку, комунікацій, технологій і т. ін. Суттєвим результатом функціонування цієї системи ринків стали міжнародний поділ праці, переміщення значних мас робочої сили з одних географічних регіонів у інші, зокрема, з Південно-Східної Азії до США та країн Західної Європи.

Особливе місце у глобалізаційних процесах займає інформатизація. Після того, як у 1991 р. з'явилася всесвітня інформаційна мережа (Інтернет), світова спільнота була замкнена інформаційно. Сьогодні у світі нараховується близько 40 млн. користувачів Інтернету і ця кількість невпинно зростає. Всесвітня комп'ютерна мережа замінює послуги пошти, телеграфу, телефону, копіювальної техніки і навіть магазинів, що призводить до виникнення єдиного світового інформаційного простору.

Інтернаціоналізація економічного, політичного та фінансового життя, глобальна інформатизація ведуть до уніфікації й духовного життя різних народів і країн. Зокрема, об'єктивним породженням зазначених вище процесів став феномен "масової культури". Російський дослідник О.М.Чумаков переконливо доводить, що цей феномен пояснюється не стільки глибокими взаємовпливами етнічних та національних культур, скільки стандартизацією соціальних умов повсякденного життя людей. Так, у більшості регіонів планети відбувається спрощене тиражування взірців високого мистецтва, моди в одязі, застосуванні побутової техніки тощо. Процесу "масовизації" культури сприяє також розвиток засобів масової інформації, які здатні відтворити в будь-якій кількості культуру, світоглядні кліше, мовленнєві штампи, стереотипи мислення, поведінки та способу життя (Там само. - С.257).

Не оминули глобалізаційні процеси й систему освіти. Болонська система вищої освіти, до якої втягується й Україна, є одним із проявів стандартизації освітнього процесу. Швидке кількісне збільшення університетів, інститутів, академій, коледжів і інших навчальних закладів посилює боротьбу за абітурієнтів, що в кінцевому підсумку нівелює цінність диплому про вищу освіту. "Омасовлення", стандартизація, некритичний підхід до переймання чужого досвіду у цій сфері обертається для суспільства знеціненням вищої освіти, зниженням рівня загальної культури майбутніх спеціалістів та здатності до вирішення складних соціальних проблем. Проте ці процеси є об'єктивними, їх зупинити неможливо, оскільки система вищої освіти перетворюється на свого роду валюту, що контролює підготовку кадрів, формування світоглядних стандартів, можливості працевлаштування в різних країнах світу.

Отже, глобалізація кидає виклик розколотості світу, автономізації та атомізації народів і культур, веде до єдності господарських зв'язків, соціально-політичних процесів та історичної долі різних країн. Вона веде до діалогу й полілогу культур і етосів у пошуках гармонічного об'єднання людства перед лицем загальних загроз та глобальних проблем (етос - сукупність звичаїв, норм, правил, ціннісних настанов і т.п., прийнятих у певних професійно чи станово локалізованих соціокультурних практиках. Наприклад, етос учених, етос середньовічних лицарів тощо).

Проте не можна лише позитивно оцінювати значення глобалізаційних процесів. Слід відмітити й негативні тенденції, що породжуються глобалізацією. Так, після розвалу Радянського Союзу "двополюсний" світ перетворився не на "багатополюсний", про який мріяло людство, а на "однополюсний", у центрі якого - Сполучені Штати Америки. Це супроводжується експансією американських стандартів на більшість регіонів земної кулі, оголошених США зоною національних інтересів (експансія - розширення сфер упливу державних органів, монополістичних угруповань тощо, який здійснюється як економічними методами, так і позаекономічними, зокрема, військовим втручанням у справи інших країн, дипломатичним тиском тощо). США без дозволу ООН і погодження з міжнародним співтовариством проводить свої військові операції, зокрема, проти колишньої Югославії, в Афганістані, Іраку тощо.

Американські транснаціональні корпорації контролюють більшу частину виробництва та збуту різноманітних товарів масового споживання. Відбувається насильницька доларизація світового фінансового ринку. США наводнили практично увесь світ неконвертованими доларами і вже майже три десятиліття не обмінюють своїх грошей на золото. На початок 70-х рр. ХХ ст. у всьому світі в обігу було біля 80 млрд. доларів, тоді як у самих США - біля 50 млрд. доларів. На початку ХХІ століття це співвідношення збільшилося втричі (А.Н.Чумаков. Глобализация. Контуры целостного мира. - М.: Проспект, 2005. - С.256). Майже всі країни світу опинилися у фінансовому боргу перед США і цей борг має тенденцію до зростання. У міжнародній політиці державні діячі США демонструють норми "подвійної моралі" стосовно тих чи інших країн.

Іншим негативним наслідком глобалізації є нівелювання етнічних і національних цінностей різних народів і країн під натиском стандартизації, усереднення матеріальної й духовної культури. "Вестернізація" (west - захід) духовної культури загрожує знищенням національного мистецтва, кіно, театру, мови, літератури. Американські бойовики, трилери, вестерни, порнофільми заполонили екрани країн усіх континентів. Американська поп-музика тиражується через компакт-диски і наводнила світовий музичний ринок. Американізована англійська мова домінує не лише в науці, економічній і політичній сферах, але й у побуті, що стримує розвиток національних мов, невиправдано забруднює їх американізмами.

Нав'язування американських стандартів і цінностей усім народам зустрічає спротив з боку цілих регіонів. У цьому зв'язку виникають нові вектори цивілізаційного розвитку: з одного боку, Західна - Східна вісь, а з другого - Північна - Південна, які не лише перетинаються, але й протистоять одна одній. Це породжує нові проблеми загально-цивілізаційного розвитку. В такому випадку найкращою стратегією майбутнього вважається досягнення не лише єдності світу, яка може поглинути національну самобутність та самоідентичність кожного народу, але й реальне збереження плюралізму етнічних і національних культур при їхньому постійному взаємопроникненні, діалозі й полілозі.

Явище глобалізації приковує до себе значну увагу в усіх країнах світу. Його дослідженням переймаються не лише вчені, філософи, культурологи, але й державні та громадські діячі, оскільки йдеться про перспективи пошуку моделей нового міжнародного порядку у цілісному взаємозалежному світі, щоб він став справді безпечним і стабільним. Вирішення цієї задачі не може бути легким та простим, оскільки людство нагромадило багато глобальних і регіональних проблем, без вирішення яких неможливе формування справедливого світоустрою. Це завдання досить віддаленого майбутнього людства.

Основні терміни

Модерн - історичний період у розвитку західно-європейської цивілізації, який охоплює час від початку XVI ст. до середини ХХ ст.

Постмодерн - історичний період, що розпочався у Західній Європі з другої половини ХХ століття і триває в теперішній час.

Глобальні проблеми - сукупність економічних, соціально-політичних, екологічних та інших суперечностей, що охопили планету Земля з кінця 60-х років ХХ століття, не вирішення яких ставить під загрозу майбутнє людства.

Глобалізація - об'єктивні процеси загально-цивілізаційного розвитку, які визначають взаємозалежність і цілісність світу в усіх сферах суспільного життя, підкреслюють спільність історичної долі людства.

"Стійкий розвиток" - наукова концепція, в якій висувається ідея створення такої моделі світового розвитку, яка б забезпечувала мирне співіснування всіх народів на основі врахування економічних, політичних і етно-культурних інтересів кожного з них.

Питання та завдання для самоконтролю

У чому полягає сутність історичної періодизації суспільства за опозицією "модерн - постмодерн"?

Чим відрізняються підходи Ж.-Ф.Ліотара та П.Коловськи до визначення основних рис культури постмодерну?

Порівняйте сутнісні риси інформаційного суспільства та культури постмодерну.

Здійсніть класифікацію основних глобальних проблем сучасності.

Поясність, у чому криється об'єктивний характер глобалізації.

Назвіть негативні тенденції сучасних глобалізаційних процесів.

Покажіть відмінності між глобальними проблемами та глобалізацією.

Які шляхи вирішення глобальних проблем пропонує Римський клуб? Чи згодні Ви з цими пропозиціями?

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. - М.: Политиздат, 1989. - Ч. 2 - С. 585-619.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. - М.: Республика, 2004.- С.590-605.

ВОЛИНКА В.І., ГУСЄВ В.І., ОГОРОДНИК І.В., ФЕДІВ Ю.О. Вступ до філософії.- К., 1999.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - С. 413-433.

КАНКЕ В.А. Философия. исторический и систематический курс: Учебник для вузов.- М., 2002.- С. 285-291.

ЛАЗАРЕВ Ф.В., ТРИФОНОВА М.К. Философия. Учебное пособие.- Симферополь, 1999.

ЛИОТАР Ж.-Ф. Состояние постмодерна.- СПб: Алетейя, 1998.- С.14-23.

НОВАЯ философская энциклопедия.(Ред. Степин В.С. и др.): в 4-х т. Т. 4.- М., 2000-2001.- Статьи: "Информационное общество", "Культура", "Цивилизация", "Модернизм", "Постмодернизм".

ФІЛОСОФІЯ. Підручник./ І.В.Бичко, І.В. Бойченко,ін.-Л., 2001- Розділи 4,5

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навч. закладів./ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д Чекаль Л.А. -К., Академія, 2001.- С. 364- 419

Додаткова:

ЕНЦИКЛОПЕДИЯ постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора/.- К.:Основи,2003.- Статті: "Постмодерність".-С. 327-331, "Модернізм" С. 268-270. 503 с.

ЗАГЛАДИН В.В., Фролов И.Т. Глобальные проблемы современности: научный и социальный аспекты. - М.: Международные отношения, 1981. - 240 с.

КОЗЛОВСКИ П. Культура постмодерна: Общественно-культурные последствия общественного развития.- М.: Республика, 1997.

ЛУК'ЯНЕЦЬ В.С., СОБОЛЬ О.М. Філософський постмодернізм. - К.: Абрис.:Абрис,1998.-352с.

ХАНТИГТОН С. Столкновение цивилизаций. - М.: Изд-во АСТ, 2003. - 603 с.

ФРОЛОВ И.Т. Человек и человечество в условиях глобальных проблем // Вопросы философии. - 1981. - № 9. - С.32-48.

ФРОЛОВ И.Т. О человеке и гуманизме: Работы разных лет. - М.: Политиздат, 1989. - 559 с.

ЧУМАКОВ А.Н.. Глобализация. Контуры целостного мира. - М.: Проспект, 2005. - 432 с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии: От классики к современности. Учебное пособие для вузов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. - С. 576-600.

Першоджерела:

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Сост. П.С.Гуревич, В.И.Столяров. - М., 1991. - Ч. 2 - С. 522-538; 541-545; 558-585.

СУЧАСНА зарубіжна філософія: Основні течії і напрямки. Хрестоматія. - К., 1996.

ТЕЙЯР де ШАРДЕН. Феномен человека. - М., 1987 - С. 220-226.

ТОЙНБИ А. Цивилизация перед судом истории.- СПб.: Прогресс-Культура,1996.

ТОФФЛЕР Э. Третья волна.- М.: Изд. АСТ,1999.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11


© 2010 Рефераты