Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На по-чатку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії зага-лом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британ-ською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяль-ності у соціальній сфері.

Із встановленням радянської влади у 1918 р. (а в За-хідній Україні -- у 1939 р.) держава взяла під свій кон-троль усі сфери суспільного життя. У 1919 р. декретом Раднаркому УРСР було націоналізовано всі добродійні установи, які перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств, і передано їх у відання Нарком-соцзабезу УРСР і його місцевим органам. І хоча до 1941 р. в його системі налічувалося 154 будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтерна-ти, проте ці стаціонарні заклади можна хіба що умовно віднести до сфери соціальної роботи, оскільки засади їх функціонування не відповідали засадам фахової соці-альної роботи.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внут-рішніх справ. Деякі функції соціальної роботи переби-рали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її резуль-тативність. Суспільству нав'язувалася думка, що соціа-лістичні відносини є передумовою подолання злочин-ності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснюва-лась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового за-безпечення, освіти та охорони здоров'я.

За радянських часів система соціальної допомоги бу-ла у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проб-леми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обме-жувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мі-німум соціальних гарантій для громадян. Вона була без-адресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у краї-нах із директивною економікою, централізованим роз-поділом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадяна-ми, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бю-рократизмом).

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах зай-малися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соці-альні стаціонарні заклади не були укомплектовані про-фесійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного на-уково-теоретичного обґрунтування, система соціально-го захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надава-лось лише у стаціонарних закладах.

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, «комуністичні режими схильні патологізувати соціаль-ні проблеми», свідченням чого була відсутність неста-ціонарних соціальних служб для багатьох груп населен-ня. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у вели-ких будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лі-карнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, нар-команію було засекречено.

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті ро-ки XX ст. Пов'язані вони передусім із формуванням но-вих державних соціальних служб, призначених для на-дання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Мі-ністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домаш-ніх умовах. До експерименту було залучено працівни-ків будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетров-ської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а та-кож налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про органі-зацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утри-мання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтер-натах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затвердже-но Типові положення про територіальний центр со-ціального обслуговування пенсіонерів і відділення соці-альної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі пот-ребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі було зафіксовано професію «Соціальний робітник» (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час со-ціального працівника ще не сприймали як людину ви-сокого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із За-ходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, поси-лилася увага до соціально-психологічних проблем і ме-тодів їх розв'язання.

3. Соціальна робота як самостійна профдіяльність.

Як самостійний вид професійної діяльності соціальну роботу на вітчизняному просторі було конституйовано Постановою Держкомпраці СРСР від 23 квітня 1991 р. «Про доповнення в Кваліфікаційний довідник посад ке-рівників, спеціалістів і службовців», згідно з якою до довідника було внесено кваліфікаційну характеристику «спеціаліст із соціальної роботи», яка є рівнозначною прийнятій у світі посаді «соціальний працівник». Тоді було відкрито нову спеціальність: 04.02 «соціальна ро-бота», підготовку з якої розпочали вищі і середні спеці-альні навчальні заклади (наказ Держкомосвіти СРСР від 7 серпня 1991 р. № 376), затверджено відповідні нав-чальні плани.

Із проголошенням незалежності України почалося реформування системи соціального забезпечення, ство-рення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отри-мала належного розвитку, що спричинено недостат-ньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів -- про-фесійної соціальної роботи як засобу реалізації соціаль-ної політики держави.

Попри суттєві організаційні й фінансові труднощі протягом 90-х років XX ст., майже у кожному районі було створено територіальні центри з обслуговування самотніх людей похилого віку та інвалідів. Набули по-ширення соціальні служби для молоді, які здебільшого орієнтуються на соціальну педагогіку і масову роботу. Однак донедавна ніхто із співробітників цих соціальних служб не мав ґрунтовної фахової освіти соціального працівника чи соціального педагога.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодо-помоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх роди-чів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах (хеседи, котрі обслуговують людей літнього віку в єврейських громадах; київська ор-ганізація «Джерела», що займається доглядом у громаді людей із розумовою відсталістю).

Об'єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників матеріалізувалася у запровадженні відпо-відної навчальної дисципліни (1991 p.). Загалом цей факт можна вважати результатом діяльності Тимчасо-вого науково-дослідницького колективу (ТНДК) «Шко-ла -- мікрорайон», створеного у 1989 р. Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної ос-віти СРСР. Активну участь у роботі цього колективу брала група соціальних педагогів із м. Донецька, яку очолював В. Сидоров. Значною мірою завдяки йому бу-ло відкрито у Донецькому державному університеті фа-культет перепідготовки соціальних педагогів і соціаль-них працівників (1992 p.).

Через рік почалася робота з відкриття цієї спеціальності в Національному універси-теті «Києво-Могилянська академія». У цей час в Украї-ні діяла програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні», впроваджена Міжнародним фондом «Від-родження». До її реалізації були залучені британський фахівець Т. Шанін, правозахисник, виконавчий секре-тар Асоціації психіатрів України С. Глузман. Саме зав-дяки старанням Асоціації було видано переклади закор-донних книжок із соціальної роботи, за якими дотепер викладають у багатьох навчальних закладах.

На становлення соціальної роботи як навчальної дисципліни вплинула реалізація україно-британо-пор-тугальського проекту ТЕМПУС-ТАСІС «Соціальна робо-та в Україні». Завдяки гранту Європейського союзу бу-ло відкрито першу в Україні Школу соціальної роботи Києво-Могилянської академії, яка нині носить ім'я її засновника і першого керівника Володимира Полтавця (1941--1999). У ній викладали відомі європейські фа-хівці із соціальної роботи Шуламіт Рамон, Стівен Шар-доу, Фернанда Родрігес та ін. Підтримка проекту на урядовому рівні сприяла інституціалізації соціальної роботи як навчальної дисципліни.

Процес утвердження фахових підходів у соціальній сфері на перших порах відбувався за активної участі за-хідних фондів-донорів. Так, україно-фінсько-голланд-ський проект ТАСІС Європейського союзу «Соціальний захист в Україні» (в 1996--1998 pp.) передбачав розви-ток освіти в соціальній сфері. Завдяки йому в Чернігів-ському юридичному коледжі було запроваджено спеці-альність із соціальної роботи (у 1997 р. -- на рівні мо-лодшого спеціаліста, у 1999 р. -- на рівні бакалавра). Цей проект підтримував також і розвиток післядиплом-ної освіти (курси підвищення кваліфікації керівного складу системи соціального захисту), для чого у Харків-ській філії Академії державного управління при Прези-денті України було створено програму з менеджменту соціального захисту. У 1997--2000 pp. тривала реаліза-ція україно-шведського проекту, спрямованого на ство-рення моделі підготовки соціальних працівників базо-вого рівня (пілотні курси було проведено в кількох об-ластях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника для них.

4. Сучасні умови соціальної роботи.

На початку XXI ст. в Україні сформовано кількарівневу систему підготовки соціальних працівників. Од-нак за відсутності національної фахової громадської організації, яка б опікувалась стандартами освіти, структура і зміст навчальних планів у різних закладах варіюються. Певну координуючу роль в об'єднанні зу-силь українських викладачів соціальної роботи відіграв україно-британо-бельгійський проект ТЕМПУС-ТАСІС щодо створення мережі навчальних закладів з підготов-ки соціальних працівників, який було реалізовано на базі кафедри соціальної роботи Ужгородського держав-ного університету. Чимало старань щодо підвищення кваліфікації і згуртування українських викладачів ви-явив під час реалізації своїх проектів у співпраці з різ-ними міжнародними організаціями Дитячий християн-ський фонд.

За останнє десятиріччя налагоджено випуск украї-номовної фахової літератури (підручників, посібників, монографій), наукових і науково-популярних періодич-них видань. З 1997 р. виходить журнал «Соціальна політика і соціальна робота», згодом було засновано журнали «Практична психологія і соціальна робота», «Соціальна робота в Україні: теорія і практика». Мініс-терство праці та соціальної політики України випускає відомчі видання «Україна: аспекти праці», «Охорона праці», «Соціальний захист».

У 1999 р. Указом Президента України встановлено професійне свято -- День працівника соціальної сфери (перша неділя листопада).

Правове й законодавче закріплення соціальної роботи як фаху в Україні відбулося завдяки ухваленню законів «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001 p.), «Про соціальні послуги» (2003 p.), внесенню відповід-них посад до державного класифікатора професій, роз-робленню стандартів надання соціальних послуг.

Наприкінці 2003 р. ухвалено Етичний кодекс спеці-алістів із соціальної роботи України, який мають засво-їти соціальні працівники. Процес професіоналізації со-ціальної роботи не може обминути етап затвердження етичного кодексу професії, ратифікації міжнародної Декларації етичних принципів і стандартів соціальної роботи. Без цього неможливе самоусвідомлення соці-альних працівників як представників окремого фаху.

Як стверджується в короткому енциклопедичному словнику «Соціальна робота», концептуальні теоретич-ні, ідеологічні, філософські, методологічні орієнтири соціальної роботи в Україні на сучасному етапі задає за-рубіжний досвід. Однак конкретне здійснення соціаль-ної роботи має узгоджуватися з національними традиці-ями, ментальністю народу, а тому запозичені методики слід адаптувати до українського контексту. Це повинні враховувати викладачі соціальної роботи і практичні працівники.

З огляду на етапи становлення фахової соціальної роботи (перетворення діяльності на основне заняття для групи людей; організація профільних навчальних за-кладів; формування професійної асоціації), Україна повторює той шлях, який розвинуті країни подолали майже сторіччя тому. На рубежі XX--XXI ст. в Україні почали свою роботу фахові утворення (Асоціація соці-альних педагогів і працівників соціальної сфери, Ліга соціальних працівників України, координаційна рада «Хесед-Україна» та ін.), однак поки що не створено єди-ної національної організації, чий авторитет визнавали б представники фаху, органи державної влади, громад-ські організації.

Загалом соціальна робота в Україні перебуває на ета-пі становлення, як і вся система соціальних служб, пра-вове забезпечення соціальних гарантій та громадянське суспільство, частиною якого вона є.

Використана література.

1. Димитрова Л. М. Соціальна робота: логіка розвитку // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. -- 2003. -- № 1.

2. Кікало А. В. Еволюція методології в соціальній роботі // Соці-альна робота: теорія, досвід, перспективи // 36. міжн. наук.-практ. конф. -- Ужгород: УжДУ, 1998. -- Т. 1.

3. Козлов А. А. Социальная работа за рубежом // Сб. научн. очер-ков. -- М.: Флинта, 1988.

4. Лукашевич М. П., Мигович І. і. Теорія і методи соціальної роботи. -- К.: МАУП, 2002.