Вступ. Незважаючи на десятиріччя дебатів, чільні експерти світу так і не дійшли згоди щодо єдиного визначення приватної сфери. Першопрохідник у цій царині американець Алан Вестін так визначив приватну сферу: “Дрібка філософії, дрібка семантики і море пристрасті”. Принаймні з таким поглядом погодитися можуть усі.

Проте визнання приватної сфери червоною ниткою тягнеться крізь усю історію. Про неї згадується в багатьох місцях Біблії; єврейське право давно визнало концепцію свободи як таку, що несумісна з наглядом. У Стародавньому Китаї та Греції існувало відповідне право на захист. Відома клятва Гіппократа, датована 300 роком до нашої ери, закликала лікаря зберігати в таємниці інформацію про пацієнтів.

У країнах Заходу вже багато сторіч відомі захисні права, наприклад, чинними були правила проти надмірної цікавості та підслуховування. Англійському парламентареві ХIХ сторіччя Вільямові Пітту належать знамениті слова: “Навіть найбідніша людина у своїй хатині може знехтувати владу корони. Нехай та хатина перекособочена, і дах дірявий, і вітер свище крізь щілини, і не захищає вона ні від бурі, ні від дощу. Проте вона захищає від короля Англії та його регентів, бо вони не сміють переступити поріг хоч би й напіврозваленої халупи”.

Приватна сфера - це не вигадка ні сучасників, ні Заходу. Навіть якщо суспільство і держава скептично ставляться до нього, на особистому рівні кожен індивід хотів би захистити певні сторони свого життя від громадськості.

До приватної сфери треба ставитись як до свободи. Що менше ми маємо її, то більше нам її бракує. Проте в різних культурах у неї різне значення. У США вона невід'ємна частка особистих свобод - особливо свободи від втручання уряду. У багатьох європейських країнах її розуміють як захист відомостей про особу. Для деяких авторів право на приватну сферу охоплює передусім поважання «приватного життя»: можливість жити і формувати свої стосунки з іншими, як заманеться.

«Зрештою, всі права людини ґрунтуються на праві мати приватну сферу», - твердить Фернандо Воліо Хіменес, активний борець за права людини в Коста-Риці.

Японія. Починаючи з 1998 року, відколи в Японії почався реальний зліт нової економіки, нові моделі комп'ютерів та мобільні телефони, що мають доступ до Інтернету, користуються найбільшим попитом серед покупців. Доволі людно й у тих відділах супермаркетів, де продаються прилади, що дають змогу шпигувати, скажімо, за подружнім партнером, сусідом чи колегою: цифрові міні камери з дистанційним керуванням, мікроскопи, крихітні магнітофони та інші майже не помітні “електронні прив'язки”. Ці речі дедалі менших розмірів проектуються у лабораторіях фірм “Соні”, “Шарп”, “Панасонік”, “Фуджи-фільм” та “Нікон”. Ціни на них - від 30 000 єн (225 амер. Доларів) до 200 000 єн (1700 доларів). Електронна продукція особливо користується попитом серед 15-20-річних - покоління відеогравців - і передовсім серед “отаку”, що означає дослівно “діти віртуальної імперії”. Багатьом підліткам подобається шантажувати з допомогою знімків, зроблених міні фотокамерами з дистанційним керуванням.

Телебачення Японії веде регулярні передачі про хворобливу зацікавленість окремих індивідів чужими справами. Декотрі з них, наприклад, спеціалізуються на стеженні за громадськими туалетами, інші - на стеженні за своїми друзями та неодруженими жінками, потай ставлячи у їхніх помешканнях телекамери та мікрофони. Японське суспільство виявляє дедалі менше толерантності до подібних явищ.

Зросла стурбованість японців через недавно ухвалений урядом закон, який розширив можливості органів поліції і юстиції у використанні технічних засобів прослуховування телефонних розмов та контролю за електронною поштою. “Цей закон, - запевняють керівники органів правопорядку, - покликаний сприяти розкриттю кримінальних злочинів і не стосується повсякденного життя людей”. Проте окремі фахівці сумніваються в цьому: “чи не зайде “Біг бразер” у наші домівки? Чи не є ці дії поліції новим замахом на приватне життя людності?”

Практика підслуховування використовується в боротьбі з піратами у сфері інформатики. Щойно набрав сили “Закон про заборону нелегального доступу”, яким передбачено покарання від одного року ув'язнення і 500 000 єн (5000 доларів) штрафу за злочинні дії в комп'ютерній справі. “Всюдисутність новітніх передових комунікаційних систем висуває перед нами нові вимоги. Ми повинні в інтересах громадскості та її безпеки йти на компроміси”, - твердить представник національного управління поліції. Проте в Японії, на думку юриста Йоіші Хігучі, оборона приватної сфери приречена залишатися, на жаль, “віртуальним правом”.

Європа, Америка. 25 жовтня 1995 року Європейський Союз ухвалив документ, який гарантує своїм громадянам право на спростування, право на відмову продавати дані третій стороні тощо. Ще один досить важливий пункт цього документа: країни ЄС не сміють передавати електронну інформацію третій країні, якщо остання не в змозі гарантувати “адекватний” рівень захисту особистих даних.

Проте навіть об'єднаній Європі важко втілити в життя свої плани, передусім на заваді, наприклад, США, хоча ліберальній Америці все важче давати раду дедалі відчутнішому опорові своїх громадян.

Останнім часом декотрі підприємці змушені викладати чималенькі суми у зв'язку з колективними скаргами та необхідністю пом'якшити озлоблення споживачів, оскільки не в змозі захистити їхні особисті дані. Проте є фірми, як, наприклад, “American Express”, які вже отримують прибутки від того, що взялися захистити приватну сферу. Минулого року фірма з випуску кредитних карток почала випускати цифрові картки разового використання, тобто споживач може зробити лише одну покупку, і картка стає непридатною.

З розширенням мережі Інтернет рух оборонців приватної сфери вийшов на міжнародну арену. В більшості західноєвропейських країн діє щонайменше по одній групі захисту кібернетичних прав, і ця тенденція поширюється на всьому континенті аж до Азії. З іншого боку, водночас існуючі групи захисту прав людини стали приділяти все більше уваги порушенню прав людини у мережі Інтернет. Коли якась країна намагається обмежити свободу слова в Інтернеті, це відразу набуває міжнародного розголосу. Хоча представники деяких урядів намагаються приділяти більше уваги захистові прав людини, однак в центрі дебатів завжди перебували економічні інтереси, оскільки на дебати впливала Міжнародна торгова палата, рупор промислових груп.

Щороку на початку січня в Парижі відбувається великий ярмарок приватної інформації, так звана виставка “стосунків з клієнтами”. У 2001 року він пройшов у режимі електронної торгівлі та Інтернету. Фірма “I-Base”, що займається електронним маркетингом, запропонувала інформацію про 15-30-річних споживачів у вигляді “банку даних про споживацьку поведінку більш як 700 000 молодих людей”. Звідки взято їх імена, дані? Про це - ні пари з вуст. Такі дані коштують багато грошей.

Росія. У колишньому СРСР держава завжди сунула свого носа у приватні справи громадян. Що можна про це сказати сьогодні, через більше ніж десять років після падіння радянської імперії? Владі нелегко позбутися старих звичок. У 1998 році уряд вирішив звернути пильнішу увагу на три мільйони користувачів Інтернету в Росії. Приймаючи резолюцію щодо SORM2 “системи оперативно-розшукових заходів”, спецслужби та Державний Комітет з питань телекомунікацій розширили систему SORM1 на Інтернет. Система функціонує з 1995 року й уможливлює ФСБ (колись ця служба називалась КДБ) підслуховувати традиційні засоби зв'язку (телефони, телекс, факс), якщо для цього є особливі причини. Поки що єдина людина наважилася кинути виклик системі SORM2. Це - Наїл Мурзаханов, тридцятичотирьохрічний голова компанії “Байярд - Славія Коммунікейшнс”, провайдеру Інтернету з осідком у Волгограді. “Коли співробітники ФСБ прийшли до мене з пропозицією про співпрацю, я відмовився”, - розповідає він. “ Я й моя команда ретельно розглянули цей документ і дійшли висновку, що він антизаконний”. Тим часом у січні 2000 року проти Музарханова було розпочато судову справу. Відбулося три судових засідання. Кожного разу слухання справи відкладалося, оскільки представникам міністерства не вдавалось довести провину. Потім, у серпні, Музарханов одержав листа від самого міністра, який відмовився від своєї погрози позбавити ліцензії БСК.

Інші. Проте як стоїть справа з захистом приватного життєвого простору у країнах, які майже не мають доступу до Інтернет та телекомунікацій? Чи, може, право на приватну сферу не є універсальним правом людини?

Дуже важко з'ясувати, яке значення приватному життю надається у бідних країнах. У кожному разі його захист, найпевніш, стоїть аж у кінці політичного порядку денного цих держав. У Шрі-Ланці, наприклад, громадянська війна і пов'язані з нею питання безпеки, засоби до існування або безробіття - куди важливіші проблеми. У сфері телекомунікацій пріоритет надається радше розбудові телефонної мережі, ніж захистові приватної сфери.

Уже з того, як люди ставляться до своїх телефонних номерів, можна судити про важливість приватної сфери. У деяких американських штатах понад 50% приватних номерів не знайдете в жодному довіднику. Загалом їх не друкують і на візитках. Натомість у Шрі-Ланці візитки рясніють приватними номерами. В Коломбо приватний телефонний номер зазначений на дверній табличці слідчого. У 1998-1999 роках дирекція Нідерландів вирішила з'ясувати, як її клієнти ставляться до запровадження нових рахунків, у яких фіксується кожний дзвінок. Вражає те, що серед більш як 400 отриманих відповідей на анкету лише одна зачіпала тему захисту приватної сфери. У ній, зокрема, йшлося про те, що слід пересилати рахунки у запечатаних конвертах.

Чи означає це, що бажання людини захистити свою приватну сферу не універсальне? Академічні дослідження відкидають це припущення. Американський психолог Ірвін Олтмен виявив, що потреба у можливості самому визначати межі між приватним життям і суспільством істотна у всьому світі. Проте не у всіх культурах однаковий спосіб, у який установлюються ці межи.

Джерело: “Кур'єр ЮНЕСКО” №5, №6 2001