Не дивлячись на те, що історію бідності можна прослідкувати, починаючи з історії самого суспільства, в нашій державі даний феномен став предметом дослідження лише в сучасній вітчизняній соціології на початку 70 - 90-х років. Загроза зубожіння на даний момент - глобальна соціальна небезпека. Безробіття, економічна і соціальна нестабільність, нездійсненність надій, крах планів інтенсифікують процес маргіналізації населення. Стан бідності не дозволяє соціуму реалізувати свої потенційні можливості, а отже, розвиватися. Саме тому її пов'язують з регресом в суспільному розвитку.

Соціальна проблема - це об'єктивна суперечність, що приводить до порушення пропорцій соціального функціонування і розвитку і на цій основі до дисбалансу інтересів різних соціальних груп, до руйнування домінуючих соціальних цінностей, унаслідок чого змінюються істотні властивості соціуму і виникає "загроза" його звичній, сталій (і в цьому сенсі нормальної) життєдіяльності.

Проблема бідності виникає в результаті порушення пропорцій соціального відтворення: пропорцій діяльності (співвідношення соціально неоднорідних видів праці, співвідношення зайнятого і незайнятого в суспільному виробництві населення); пропорцій стану (диференціація населення по рівню забезпеченості матеріальними, духовними і соціальними благами, співвідношення між елементами добробуту і фазами його відтворення); пропорцій відносин: людина - суспільство - природа, людина - соціальна група - клас - суспільство. У їх основі лежить ключова пропорція між продуктивною і споживною силою суспільства, виразом якої є співвідношення робочого і вільного часу.

Проблема бідності пов'язана з соціальними формами відчуження людини від людини (від суспільства), від передумов і результатів праці, від самої праці, з істотним обмеженням споживання основних життєвих благ, з формуванням таких умов, при яких субкультура бідних перетворюється на чинник дестабілізації життя суспільства.

Актуальність даного питання полягає в тому, що соціальна поляризація, розшарування нашого суспільства на бідних і багатих є основним з її характеристик на даний момент і наш час.

1. ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ БІДНОСТІ

Під бідністю в широкому сенсі слова ми розуміємо такий стан, при якому виникає невідповідність між досягнутим середнім рівнем задоволення потреб і можливостями їх задоволення у окремих соціальних груп, верств населення. Вона характеризується нерозвиненістю самих потреб, прагненням задовольняти матеріальні потреби і потреби в збиток духовним і соціальним, порушенням (розривом) соціальних зв'язків. Це приводить до низької матеріальної забезпеченості певних груп людей, до зміни їх системи цінностей, до формування особливого соціального миру і своєї культури (субкультури бідності), життєвого стилю, що дисонує із загальноприйнятим, таким, що затверджувався в суспільстві, що викликає загрозу нормального функціонування останнього.

Поняття багатства і бідності відносні. Так, наприклад, людина, матеріально не забезпечена, тобто що відноситься до бідних, може бути багата духом. В зв'язку з цим звертає на себе увагу те, що в російському православ'ї жебрацтво (крайня форма бідності), особливо добровільне, розглядалося як стан, який незрівнянно вище за стан багатства, - як особливий християнський подвиг, який здійснюється бідним. Причому останній приймає на себе турботу про дух тих, хто перебуває в добрості, підносячи за них молитви Богові. Про це писали В. Ключевський, З. Сперанський.

Розбіжності з приводу визначення бідності зачіпають не тільки її суть, але також причини, наслідки і способи рішення даної проблеми. У своїй доповіді про бідність в Британії, проведеному в 1960 - 70-х рр., П. Таунсенд дав наступне визначення бідності: «Можна сказати, що індивіди, сім'ї і групи населення живуть в бідності, якщо їм не вистачає засобів на живлення, вести ту ж діяльність, що і більшість населення, мати житлові умови і вдаватися до краси життя, доступної більшості людей. Іншими словами, якщо вони не можуть жити в суспільстві, до якого вони належать, так, як живуть більшість населення».

Можна також виділити визначення, дане в 1963 р. відомим економістом Р. Мюрдалем. Він визначив нижчий клас як "ущемлений в своїх інтересах клас, що складається з безробітних, непрацездатних і зайнятих неповний робочий день осіб, які з більшим або меншим ступенем безнадійності відокремлені від суспільства в цілому, не беруть участь в його житті і не розділяють його устремлінь і успіхів". Ми можемо віднести до нижчого класу, що формується, не тільки найбільш знедолені шари суспільства, але і всіх громадян, що знаходяться за межею бідності, а також тих, хто отримує сьогодні дохід, що не перевищує половини доходу середньостатистичного індустріального працівника, зайнятого повний робочий день.

Таким чином, до визначення бідності можна підходити з різних позицій і точок зору.

2. ТИПОЛОГІЯ БІДНОСТІ

Бідність в сучасній Росії не гомогенна і має декілька рівнів, які розрізняються і по матеріальному положенню, і по соціально-професійній діяльності.

У бідності, то принаймні два рівні виділяються досить виразно - просто бідність, представники якої склали в нашому дослідженні 19,0%. і убогість, в якій живуть 6,5% опитаних. Судячи по отриманих даних, рівень і образ життя, відповідні швидше поняттю "убогість", чим "просто бідності", відрізняють наступні характеристики: борги, що накопичилися, зокрема по квартплаті, відсутність таких предметів домашнього майна (нехай навіть дуже старих), як пилосос, меблева стінка або м'які меблі, килим, кольоровий телевізор, а також погані житлові умови. Серед тих, хто потрапив в категорію "жебраків", частка тих, що проживали в гуртожитках, комунальних квартирах і що знімали житло (34,7%). виявилася удвічі більшою, ніж серед просто бідних. Причому понад половину в першій групі їх мали не більше 10 кв. м загальної площі на людину, тоді як в другій групі цей показник характеризував 28,7% респондентів. Додамо до цього недоступність будь-яких платних послуг, погані взаємини в сім'ї, в середньому нижчі, ніж у просто бідних, доходи. В цілому можна сказати, що на рівні убогості в даний час сконцентровані в основному сім'ї "старих" бідних, які і за радянських часів відносилися до найблагополучніших шарів суспільства, а на рівні власної бідності - сім'ї "нових" бідних, які до початку реформ відносилися до цілком звичайних сімей.

Існують також дві форми бідності: «стійка» і «плаваюча». Перша пов'язана з тим, що низький рівень соціальної забезпеченості, як правило, веде до погіршення здоров'я, декваліфікації, депрофесіоналізації, а кінець кінцем - до деградації. Бідні батьки відтворюють потенційно бідних дітей, що визначається їх здоров'ям, освітою, отриманою кваліфікацією. Соціальні дослідження стабільності бідності підтвердили цю гіпотезу і показали. Що люди, що «народжуються як постійно бідні», залишаються такими в перебігу всього свого життя. Друга форма, що набагато рідше зустрічається, пов'язана з тим, що бідні часом роблять неймовірні зусилля і «вискакують» з свого соціального, фактично замкнутого кола, адаптуючись до нових умов, відстоюючи своє право на краще життя. Зрозуміло, що в такому «стрибку» істотну роль грають не тільки суб'єктивні, особові чинники, але і об'єктивні умови, що створюються державою і суспільством.

Тип бідності, що виражається в тому, що доходи тієї або іншої сім'ї, групи, шару не досягають даної величини, можна розглядати як бідність абсолютної, Кошти для існування -- це мінімум, необхідний для підтримки життя, і, отже, бути нижче за цей рівень означає випробовувати абсолютну бідність, оскільки індивідові не вистачає засобів для підтримки життя. Тут абсолютно очевидна суперечність: як же ті, кому нема на що жити, живуть? Теоретики абсолютної бідності відповідають, що вони не живуть довго; якщо вони недостатньо забезпечені для підтримки існування, вони голодуватимуть або мерзнутимуть взимку. Визначення абсолютної бідності зв'язане, таким чином, з поняттям засобів існування.

Показники, порівняння з якими дозволяє виділити абсолютно бідну частину суспільства, пов'язані з фізіологічними, соціальними, культурно обумовленими якісними порогами споживання. У сучасних суспільствах практично завжди існують декілька порогів. Тому при виділенні людей і груп, що знаходяться в ситуації абсолютної бідності, доцільно одночасно враховувати її ступінь.

У нинішній Росії виразно виділяються три ступені абсолютної бідності:

1.Убогість, найбільш глибока гостра бідність; У положенні абсолютної убогості, найбільш глибокій бідності знаходяться люди, що не мають фізіологічного мінімуму коштів для життя. Це ті, хто стоїть на межі постійного недоїдання, якщо не голоду, живуть за цією гранню. У сьогоднішній російській обстановці умовним показником такої грані можна вважати вартість простого набору продуктів харчування, що входять в офіційний прожитковий мінімум. У 1992-1994 рр. цей па-бор коштував трохи більше дві третини прожиткового мінімуму. Поданим державної статистики, грошові доходи нижче за вартість продуктового набору в 1993 р. мало 10-15% населення, в перші вісім місяців 1994 р. -- менше 10%.

2. Потреба, середня бідність; охоплює ті групи населення, яким вистачає засобів на прості фізіологічні потреби, але хто не може задовольнити соціальні потреби, навіть самі елементарні. У цих групах зазвичай немає регулярного недоїдання, але не оновлюється одяг і взуття, немає засобів на лікування, відпочинок і т.п. В сьогоднішній ситуації верхню межу потреби утворює офіційний прожитковий мінімум, що розраховується Міністерством праці і що фактично є у пас показником саме соціального мінімуму (на відміну від вартості одного лише продуктового набору, вказуючого зразкові межі чисто фізіологічного мінімуму). Таким чином, в стані потреби виявляються люди, доходи яких менше офіційного прожиткового мінімуму, але більше його половини або двох третин. Судячи по офіційній статистиці грошових доходів, до цієї категорії відносилося 15-20% населення в 1993 році і 10-15% -- в січні-серпні 1994 р.

3. Незабезпеченість, або недостатня забезпеченість, помірна бідність. Звичайно, кількісні, виражених в грошах, межі досить умовні. Задовольняються елементарні потреби -- як фізіологічні, так і соціальні, але залишаються незадоволеними потреби складніші і вищі. У таких умовах люди більш менш ситно їдять (хоча їх раціон зовсім не збалансований і їх живлення не можна вважати здоровим), якось оновлюють одяг, лікуються, відпочивають. Проте все це робиться на рівні і у формах, що не досягають зразків, що вважаються в рамках даної культури нормальними і гідними. Іншими словами, тут забезпечений прожитковий мінімум, але немає достатку.

Абсолютна бідність протиставляється відносній бідності. Це поняття суб'єктивніше, оскільки воно вимагає чиєї-небудь оцінки рівня бідності, а хто повинен винести оцінку -- питання спірне. Відносне визначення бідності засноване на порівнянні життєвого стандарту бідних і життєвого стандарту верств населення, що не бідними є. Як правило, при цьому використовується середній життєвий стандарт.

Якщо в суспільстві існують масові групи, що рахують свій рівень життя істотно і невиправдано нижчим, ніж у інших соціальних категорій або в інший час, на іншій території, то такі групи відчуватимуть і поводитимуться як що знаходяться в ситуації бідності, незалежно від абсолютної величини їх доходів і споживання. У цьому сенсі доречно говорити про відносну бідність.

При всій важливості виділення абсолютних і відносних різновидів бідності, їх недостатньо, щоб передати своєрідність її структури в сучасній Росії. Стосовно практичних потреб соціальної політики вирішальне значення має ще одне розрізнення: бідності «слабких» і бідності «сильних».

Бідність «слабких» -- це бідність непрацездатних і малопрацездатних людей, інвалідів, хворих, фізично і психологічно нестійких, а також працівників, вимушених нести непомірно велике навантаження (годувальники багатодітних сімей і т. п.). Її можна назвати соціальною бідністю, безпосередньо обумовленою соціально-демографічними властивостями певних категорій населення. Ті або інші прояви бідності «слабких» практично неминучі в сучасних суспільствах. Соціальна бідність, принаймні, її відносна форма є постійна межа суспільного життя.

На відміну від бідності «слабких», бідність «сильних» виникає в надзвичайних умовах, коли повноцінні працівники, зазвичай здатні отримувати дохід, що дає «нормальний» життєвий стандарт, потрапляють в ситуацію, в якій не можуть своєю середньостатистичною працею забезпечити прийнятий зараз і в даному суспільстві рівень добробуту. З цієї точки зору бідність «сильних» можна позначити як виробничий-трудову або економічну бідність, підкреслюючи тим самим її безпосередню обумовленість кризовою ситуацією в економіці, коли працівник не отримує заробітку звичайного масштабу.

Таким чином, можна зробити вивід, що бідність не однорідна і має свою складну структуру.

3. СКЛАД

Ядро проблеми бідності -- присутність в суспільстві людей, сімей, соціальних груп і категорій населення, чиї доходи не досягають певної мінімальної величини і чиє споживання тому знаходиться нижчим за деякі мінімальні нормативи.

Проблема бідності зачіпає нині дуже широкі круги суспільства, у тому числі і ті, що ще зовсім недавно були представлені кваліфікованими робочими і частиною середнього класу. Зважаючи на об'єктивну утрудненість залучення осіб, що поповнюють нижчий клас, в своєчасне виробництво і фактичній недоступності для їх дітей нормальної освіти проблема нижчого класу стає певною мірою спадковою, а міграція за його межі - все більш складною.

В даний час соціологічні дослідження, що проводяться різними науковими колективами, аналітичними центрами, дають строкату картину масштабів бідності в Росії. Причому оцінки частки бідних у складі населення коливаються від 50 до 80%.

Детальний аналіз склад бідних сімей або те, що називається «профілем» бідних, показує, що в демографічному плані із загального числа членів сімей більше чверті (27,3%) - це діти до 16 років, біля п'ятої частини (17,2%) - особи старші за працездатний вік, а інші - більше половини (55,5%) працездатне населення. Спеціальні розрахунки показують, що за половою ознакою до складу населення з ресурсами, що розташовуються, нижче за прожитковий мінімум в 1999 р. входило 59,1 млн. люд., зокрема 15,2 млн. дітей, 24,9 млн. жінок і 19,0 млн. чоловіків. Це означало, що бідними були: 52,4% від загальної чисельності дітей до 16 років, 39,5% від числа жінок і 35,6% від числа чоловіків. Ця характеристика свідчить про те, що по рівню матеріальної забезпеченості більше половини дітей знаходиться нижчим за «межу» гідного життя, а частка бідних жінок вища, ніж частка бідних чоловіків. Не дивлячись на те, що різниця по підлозі не велика, все-таки є всі підстави говорити про фемінізацію бідності.

27 - 28 березня 2003 р. "Громадську думку" (ХОМИ) опитав 1500 росіян. У всеросійському опиті брали участь міські і сільські жителі з 100 населених пунктів в 44 регіонах всіх економіко-географічних зон. Статистична погрішність не перевищує 3,6%. ХОМУ встановив, що бідними себе рахують 41% громадян. Це означає, що "суб'єктивно бідними" сьогодні є 58,6 млн. росіян. Офіційно бідняками в Росії вважаються ті, чиї доходи не досягають величини прожиткового мінімуму. В кінці минулого року прожитковий мінімум для працездатних громадян був встановлений на рівні 2341 крб. в місяць, для дітей - 2113 крб. і 1625 крб. - для пенсіонерів. Виходить, що росіян, що рахують себе бідняками, на 35 млн. більше, ніж указує офіційна статистика. По соціальному складу серед бідних виділяються наступні групи дорослого населення: більш за одну третину (39,0%) - це що працюють, біля однієї п'ятої (20,6%) - пенсіонери, 3% - безробітні, 5,3% - домогосподарки, включаючи жінок, що знаходяться в декретній відпустці по догляду за дитиною.

У плані демографічної типології серед бідних сімей відзначають три групи: а) подружні пари з дітьми і іншими родичами (50,8%); би) неповні сім'ї, які можуть включати в свій склад інших родичів (19,4%).

На думку громадян російських міст, найбільша вірогідність опинитися на "соціальному дні" у самотніх літніх людей (шанси потрапити на "дно" рівні 72% пенсіонерів (61%). інвалідів (63%), багатодітних сімей (54%), безробітних (53%), матерів-одинаків (49%), біженців (44%). переселенців (31%). Експерти вважають, що вчителі, інженерно-технічні працівники, низькокваліфіковані робочі приречені на животіння в убогості (шанси на таке життя оцінені в 24-32%). Вони не мають можливостей піднятися вгору по соціальних сходах.

4. ПРИЧИНИ БІДНОСТІ

До найбільш типових чинників, що обумовлюють ризики опинитися в тій або іншій групі бідних, відносять: втрату здоров'я, низький рівень кваліфікації, витіснення з ринку праці, низький рівень середніх реальних доходів і матеріальної забезпеченості, високе сімейне "навантаження" (багатодітні, неповні сім'ї і ін.); індивідуальні особливості, пов'язані із способом життя, ціннісними орієнтаціями (не охочі трудитися, такі, що мають шкідливі звички і т.п.).

Проблема бідності виникає в результаті порушення об'єктивно обумовлених пропорцій соціального відтворення: пропорцій діяльності (співвідношення соціально неоднорідних видів праці, співвідношення зайнятого і незайнятого в суспільному виробництві населення); пропорцій стану (диференціація населення по рівню забезпеченості матеріальними, духовними і соціальними благами, співвідношення між елементами добробуту і фазами його відтворення); пропорцій відносин: людина - суспільство - природа, людина - соціальна група - клас - суспільство. У їх основі лежить ключова пропорція між продуктивною і споживною силою суспільства, виразом якої є співвідношення робочого і вільного часу.

Таким чином, можна виділити п'ять глобальних чинників низхідної соціальної мобільності:

1. політичний детермінізм -- низхідна соціальна мобільність - результат економічних реформ, що проводяться, наслідок війни в Афганістані і Чечні, а також - розпаду СРСР;

2. кримінальність - низхідна соціальна мобільність пов'язана з криміналітетом, із злочинною поведінкою їм (крадіжкою, здирством, насильством, грабежами);

3. особиста невдача в житті - попадання на "соціальне дно" пояснюється хворобами, інвалідністю, долею, поганим вихованням в сім'ї;

4. власна провина, схильність до пороків -- процес низхідної соціальної мобільності інтенсифікується пияцтвом, наркоманією, токсикоманією, проституцією;

5. соціальна ізольованість -- низхідна мобільність обумовлена відмовою підкорятися соціальним нормам, безпритульністю, відірваністю від суспільства, втратою зв'язків з сім'єю і близькими, відсутністю роботи, віра в Бога.

5. КРИТЕРІЇ БІДНОСТІ

При вивченні соціальної ситуації важливо аналізувати наступні сигнальні параметри:

· величину і структуру доходів сім'ї;

· величину і структуру витрат сім'ї;

· диференціацію доходів і витрат;

· динаміку роздрібних цін в цілому по Росії, по регіонах, по групах товарів і послуг;

· динаміку грошових витрат, співвідношення темпів їх зростання з темпами зростання роздрібних цін;

· диференціацію матеріального і фінансового стану сімей (забезпеченості житлом, особистим транспортом, побутовою технікою, заощаджень);

· стан здоров'я населення;

· рівень і диференціацію освіти (загального і спеціального); забезпеченість роботою і зайнятість);

· розрив соціальних зв'язків (розпад сімей, вимушена міграція, соціальні девіації);

· диференціацію населення по чинниках екологічного неблагополуччя;

· величину і структуру використання вільного часу, що розташовується.

Характеризуючи названі параметри, слід виявляти симптоми проблеми бідності у вигляді відхилення конкретного параметра від встановленої норми (зразка, еталону). Наприклад, на сьогоднішній день частка заробітної плати в структурі грошових доходів росіян складає близько 40%, що істотно нижче, ніж в розвинених країнах, де вона складає близько 60%. Це свідчить про порушення пропорцій соціального відтворення, а саме: між виробництвом і споживанням, оскільки руйнується його трудова основа. Або якщо в структурі витрат сім'ї переважають витрати на живлення, то це - показник її матеріального неблагополуччя. Дані соціологічного дослідження петербуржців (лютий 1998 р.) показують, що частка витрат на живлення в сумарному доході бідних сімей складає 72-73%, а по всьому масиву - 66% . Це також свідчить про наявність проблеми бідності.

При визначенні межі бідності слід враховувати регіональні особливості Росії, оскільки відмінності в доходах і цінах між окремими територіями досягають 14 разів. Це набуває не тільки соціально-економічного, але і політичного аспекту. Кожен регіон (суб'єкт федерації) має свій прожитковий мінімум і. відповідно, свою межу бідності, частку малозабезпечених груп населення.

Альтернативний шлях до визначення і вимірювання бідності ґрунтується на її оцінках через позбавлення, який представляє абсолютно інший інструмент вимірювання реальних потреб бідного населення, що дозволяє не тільки сформулювати інші критерії відбору бідних сімей, але, якщо потрібно, визначити пріоритети адресної соціальної допомоги. Проте можливо і поєднання методів встановлення бідності на основі низьких доходів і випробування позбавлень в споживанні. При цьому формулюється м'якший критерій рівня бідності, чим кожна з оцінок окремо. "Виділяються сім'ї, що знаходяться в стані застійної бідності, коли відсутність грошей трансформувалася в прояв конкретного винятку і переважаючих життєвих стандартів" ( депроваційна концепція).

Аналізуючи соціальну ситуацію, необхідно звертати увагу на стійкі тенденції, що характеризують порушення пропорцій соціального відтворення, такі, як зростання невідповідності між об'ємом і структурою суспільних потреб, об'ємом і структурою виробництва життєвих благ; зниження народжуваності і збільшення смертності; несприятливі зрушення в соціальній структурі суспільства, що характеризуються підвищенням питомої ваги непрацездатного населення, збільшенням частки сімей, що мають сукупний дохід нижче за прожитковий мінімум, посиленням майнової і прибуткової диференціації; підвищення інтенсивності міграції, зростання національно-етнічних конфліктів; зростання масштабів соціальних девіацій.

Діагностика проблеми бідності припускає також дослідження соціального самопочуття населення, що показують, як люди усвідомлюють дану проблему і як оцінює її, чи є у них відчуття тривоги, незадоволеності, неспокої за майбутнє своєї сім'ї, своїх дітей, чи готові вони самостійно виходити з ситуації, що склалася, або розраховують на "зовнішню" допомогу при збереженні власної пасивної позиції, які дії мають намір робити для поліпшення свого положення. Ці дані дозволяють соціологам зробити вивід про гостроту проблеми, про можливі дії з боку самого населення і необхідні дії з боку держави для її дозволу (пом'якшення).

Аналіз стратегій дослідження феномена і проблеми бідності, що складаються, соціологічними методами має принципове значення для вироблення адресної соціальної політики і ухвалення управлінських рішень в соціальній сфері.

ВИСНОВОК

Загроза зубожіння нависнула над певними соціально-професійними верствами населення. "Соціальне дно" поглинає селян, низькокваліфікованих робітників, інженерно-технічних працівників, вчителів, творчу інтелігенцію учених. У суспільстві діє ефективний механізм "всмоктування" людей на «дно», головними складовими якого є методи проведення нинішніх економічних реформ, нестримна діяльність кримінальних структур і нездатність держави захистити своїх громадян.

З "соціальної ями" вибратися складно. Висхідну соціальну силу люди "дна" оцінюють украй низько (тільки 36%); 43% говорять, що такого на їх пам'яті було ніколи; проте 40% стверджують, що іноді таке трапляється. Представники "дна" не вважають своє положення злочинним і не приймають силових методів боротьби. Вони сподіваються на соціальне сприяння і розуміння з боку суспільства; працевлаштування і надання посильної роботи, створення будинків для знедолених і пунктів живлення, надання матеріальної і медичної допомоги. В той же час "велике" суспільство бачить в "соціальному дні" переважно джерело зла.

Для того, щоб існуючій картині бідності дати адекватну оцінку, потрібно не тільки методично правильно визначати її межу, але і мати в своєму розпорядженні доброякісну статистику, яка заснована на добре організованих обстеженнях населення, що мають репрезентативний характер, щоб кожного разу розташовувати якщо не адекватною картиною, то достатньо точними характеристиками чисельності населення (домогосподарств, сімей і людей), що знаходиться за межею бідності. Бідність принципово не може визначатися лише рівнем поточних доходів. Є ще два істотні чинники, що впливають на рівень споживання, які слід враховувати в дефініціях бідності: майно (наприклад, житло, друге житло за містом, транспорт, гараж), що розташовується, і накопичення (включаючи коштовності).

Ідеальна мета боротьби з абсолютною бідністю -- її абсолютне подолання: у здоровому суспільстві, і тим більше в соціальній державі не повинно бути людей, що не мають прожиткового мінімуму. Завдання боротьби з відносною бідністю -- не повне усунення нерівності, але його, так би мовити, оптимізація, приведення до рівня, що не виходить за прийнятні в даному суспільстві межі і разом з тим не підриває стимули соціально-економічної активності. (Межі ці, у свою чергу, залежать від стану суспільства, його соціально-культурних традицій і самі часто піддаються регулюванню).

Основна зброя проти бідності - це така політика, яка була б направлена на економічне зростання.

У наший країні слабка і соціальна політика. Її заходи не зовсім адекватні ситуації, і тому бідний в Росії отримує значно менше допомоги, чим бідний в інших країнах. Ще одна трудність - розшарування за умовами отримання якісних медичних і освітніх послуг. Життєво важливі реформи медичного страхування і освіти, проведені так, щоб і бідним ці послуги були доступні. Зараз такого підходу немає, і бідні не отримують ні якісної меддопомоги, ні якісної освіти, і в останньому випадку вони не отримують шансу вирватися з бідності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Радаєв В.В. Працюючі бідні: чи великий запас бідності// Соціс.- 2000.- №8.

2. Давидова Н.М., Сєдова Н.Н. Матеріально майнові характеристики і якість життя багатих і бідних //Соціс-2004. - №3.

3. Іноземцев В.Л. Класовий аспект бідності в постіндустріальних суспільствах // Соціс.- 2000.- №8.

4. Зав`ялов Ф.Н., Спиридонова Е.М. Рівень життя бомжів // Соціс.- 2000. - №2.

5. Рімашевська Н. М. Бідність і маргіналізація населення //Соціс-2000. - №4.

6. Кравченко А.И. Соціологія. Хрестоматія для вузів. - М.: Академічний проект. 2000 р.

7. Горшков М.К., Тихонова Н.Е. Багатство і бідність в представленнях росіян //Соціс-2004. - №3.

8. Волкова Л. Т., Мініна В.И. Стратегії соціологічного дослідження бідності //Соціс-1999. - №1

9. Дж. Масіоніс Соціологія. 9-е видання. - Спб.: Пітер. 2000 р.