Підвищений інтерес українських етнографів до Приазов'я закономірний, оскільки це один з найбільш змішаних в етнічному відношенні регіонів України. Питання міжетнічних зв'язків у нових політичних і соціально-економічних умовах займають одне з провідних місць у дослідженнях етнологів не тільки нашої країни, а й усього світу. Причому слід зазначити, що в даний час етнічна специфіка у більшості народів зміщується з матеріальної сфери в сферу духовну. В цьому зв'язку являє великий інтерес вивчення весільного ритуалу, оскільки в ньому найбільше акцентована етнічна специфіка того або іншого народу, а в даному випадку греків Приазов'я.

Мета статті – прослідити етнічну специфіку греків Приазов'я (урумів-тюркофонів і румеїв-еллінофонів) в історичній ретроспективі в контексті їх етнокультурної взаємодії з іншими народами на матеріалі весільної обрядовості.

Слід зазначити, що сьогодні існують лише праці описового характеру. Серед них стаття С.І Маркова [1], яка висвітлює урумське весілля кінця ХІХ століття, і робота краєзнавця О. Ксенофонтової-Петренко [2] про румейське весілля в с. Сартана. Звертає на себе увагу праця проф. В.К. Борисенко [3]. Це одна з небагатьох праць з етнічної культурі греків, де розглядається сучасний стан грецького весільного обряду. Висвітлення весільної обрядовості мало місце в рамках наукових конференцій [4].

Новизна роботи полягає в тому, що при вивченні весільної обрядовості використовується комплексний підхід. Разом з історичною літературою в науковий оборот вводяться етнографічні, лінгвістичні і фольклорні джерела, з використанням термінології урумів – греків-тюркофонів і румеїв – греків – еллінофонів з етимологічними поясненнями, що дозволяє розглянути дане явище в часі і просторі. Стаття написана на основі досліджень ХІХ – ХХ ст. та польових матеріалів, зібраних під час етнографічних експедицій у грецьких селах Донецької області у 1970–2002 рр. [5]

Традиційно шлюби між греками бралися лише в рамках рідного села. Шлюби між урумами і румеями, так само як і з росіянами, українцями і представниками інших народів, аж до початку ХХ ст. були дуже рідкісними [6]. В 70-і роки ХХ ст. значно збільшилося число міжнаціональних шлюбів, а в даний час звертає на себе увагу тенденція до зростання кількості шлюбів з представниками інших національностей, особливо слов'янами. Але останні наші дослідження показали, що найстійкішими є шлюби між греками в рамках одного села [7].

Тепер перейдемо безпосередньо до розгляду самого весільного ритуалу, який складається з послідовно чергуючих обрядових дій: передвесільної, весільної і післявесільної обрядовості. Традиційне грецьке весілля – дугкун (турец. dühün), гамус (грец. γαμος) завжди розігрувалося повно і послідовно, з дотриманням безлічі найдрібніших дій. Багаторазові опитування знавців традиційного грецького весілля свідчать про те, що в різних селах деякі обряди вже забуті, але в цілому весілля зберігає загальний стрижень, хоча є локальні відмінності, на яких ми акцентуватимемо увагу.

В грецьких селах довгий час вибором нареченої займалися батьки нареченого. Але вже на початку XX століття питання шлюбу обговорювалися і з молодятами. Основною передвесільною обрядовою дією є сватання – аравона, аравонязму (дав. грец. αρραβών), шаннамах (крим. татар.). Досвідчені в весільних справах близькі родичі або сусіди нареченого пукушарс, прокоршар (грец. προξενητης – сват) приходили в будинок до батьків нареченої з подарунком смадъ, цінність якого була різною. Так, в с. Сартана це була хустка з двома срібними монетами, скріпленими воском [8], в с. Чермалик одна лише хустка, в с. Старий Крим – шовкова хустка і золота каблучка для нареченої, а в В. Янисолі «симадъха» складався з 20 копійок, каблучки, шарфа або кофти та карбованця – все це складалося в довгий рушник, який у свою чергу перегинався кілька разів і набирав форми трикутника [9]. Під час цієї зустрічі призначався час для заручення молодят – мегала аравонис (греч. μεγάλος αρραβώνας від др. гр..μέγας αρραβών) – велике сватання.

На сватання запрошувалися музиканти. Всі грецькі свята, і особливо сімейні обряди та звичаї, супроводяться музикою [10]. В традиційний інструментарій греків входила гіміча, чемене, чимане – струнно-смичковий інструмент, який походить від турецької каманчі (турец. kamançа, keman – скрипка). До духових інструментів належали: хавал (татар. къавал, турец. хavalı – має багато повітря) – це сопілка, зурна (турец. zurna) – сучасний кларнет з 8–9 отворами, який поширений серед народів Кавказу, Малої Азії, Криму і Близького Сходу, та тулуп – зурна (турец. tulum – волинка) – це старовинний чабанський музичний інструмент, що виготовлявся з козиної шкури, яка надувалась повітрям і забезпечувалась дудками [11]. Важливе місце займали ударні інструменти: давул, даул (турец. davul – великий барабан) і доре, даіре, даре – бубен, обтягнутий шкірою і обчіпляний дзвониками. В ХІХ ст. всі ці інструменти були розповсюджені серед населення Криму [12] та в Туреччині [13]. На сьогодні їх не залишилося ні у кримських татар, ні в маріупольських греків. Колись найпопулярніший музичний інструмент – скрипка – відійшов на другий план і зараз використовується тільки на весіллях.

У греків українського Приазов'я приготування до весілля починалися за тиждень до вінчання, що є характерним і для жителів материкової Греції [14]. Починаючи з неділі кожний день був маленьким спектаклем. Уруми, наприклад, влаштовували «свято сита», де головною дійовою особою була кухарка ащі (турец. aşçi‑повар). Цей обряд досить добре описаний у вищезгаданих роботах. Але звертає на себе увагу весільна страва «кулво» [15], яка на сьогоднішній день практично забута. Приготування цієї страви є вельми трудомістким процесом. По-перше, робився каркас з лози у вигляді півсферичної форми, потім він обліплювався з тіста різними фігурами, а після випікання, до нього прив'язувалися цукерки, горіхи і інші солодощі.

Передвесільним урумським обрядом був і «обряд хени», відомий в тюркському світі практично у всіх народів. Полягав він у фарбуванні волосся і нігтів нареченої, але по суті – це був сумно-прощальний вечір нареченої з батьківською домівкою. Хресна мати відводила наречену до себе додому для обмивання «делинъ амами» (турец. gelin – наречена; hamam – банити). Поверталася наречена додому під червоною хусткою – алъ дуванъ. В.А. Горделівський звертає особливу увагу на цей ритуал, що займає почесне місце у весіллі османів. «Обряд хени» – фарбування волосся – це дівич-вечір, свято жінок… пофарбована хною дівчина перетворюється ніби в наречену: слово «хинали» в народній мові – синонім слова «наречена» [16].

У румеїв напередодні весільного обряду влаштовували демонстрацію посагу «прика» (грец. – προίκα від дав. грец. Προίξ – посаг). У п'ятницю вечором родички і подруги приходили розглядати вироби нареченої. В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. в суботній вечір, коли у нареченого і нареченої влаштовувався весільний бенкет, шафери (друзі нареченого) приносили нареченій півня. Вона його золотила і повертала назад. В українському весільному фольклорі також мають місце пісні про міфологічного птаха з «золотими перами», якого наречений повинен принести на весілля [17]. Ймовірно, ця традиція сходить до часів язичества. Звичаї, пов'язані з півнем, зустрічаються як в Греції [18], так і в Туреччині [19].

Неділя – це був день вінчання і весілля в будинку нареченого. Традиційна весільна церемонія починалася із запрошення посаджених батьків паранфу і паранфіси, роль яких, як правило, виконували хресні нуна – (грец. νουννά від лат. nonnus – хресна мати) і калота. Їх запрошували на весілля з великою урочистістю у супроводі музикантів. У ряді грецьких сіл (Сартана, Чермалик, Камара) за цим запрошенням відбувалося невелике пригощання, яке організовували посаджені батьки нареченого. А в В. Янисолі посаджених батьків забирали, а лише на другий день ті влаштовують пригощання. В цілому слід зазначити, що роль посаджених батьків – не тільки почесна, але й важлива – вони несуть значні матеріальні витрати і до сьогоднішнього дня.

Перед вінчанням проводився обряд одягання нареченої – ніф (νύφη від дав. грец. νύμφη – німфа), делинъ (турец. gelin – наречена). До початку ХХ ст. вінчальне плаття нареченої було червоного кольору і часто переходило у спадок. Звертає на себе увагу традиційний головний убір румейської нареченої, який називається періфтар (грец. περί – перший компонент у складних словах і має значення: навколо, з усіх боків; φταρ – від дав. грец. κεφάλι; від румейського фталь – голова). Його надівали перед вінчанням, а також носили перший рік після одруження і на свята. Періфтар являв собою полотнище довжиною до 3 м і 40 см завширшки і по довгих краях мав вишукану двобічну вишивку геометричного орнаменту, виконану кольоровими вовняними або шовковими нитками, золотою канителлю. Кінці періфтара прикрашала невелика бахрома. Гречанки обгортали не тільки верх голови, але й шию, а кінець періфтара звисав ззаду, іноді його притискали паском до пояса. Дослідникам різних часів вдалося зібрати в Маріупольському краєзнавчому музеї невелику колекцію цих головних уборів [20]. На сьогоднішній день нам насилу вдалося відновити послідовність одягання періфтара з прикрасами.

Обряд одягання і гоління жениха – гамброса (греч. γαμπρός – наречений) називався «коронацією» і супроводився награшем «Гамбріятку» [21]. Обов'язковою досі є церемонія гоління у присутності хрещеного батька і парагамбросів (παραγαμπρός, грец. παρα – знаходиться поряд). Аналогічні обряди мають місце у народів Малої Азії і Закавказзя [22].

Вінчатися наречений і наречена їхали окремо. Супроводжувала наречену хресна мати, яка заздалегідь її викупляла. Причому проходив цей ритуал обов'язково в пісенній формі під акомпанемент зурни і бубна. Після благословення батьків наречена під сумний марш «Нифятку» [23] сідала на гарбу, запряжену волами. В обов'язковому порядку не тільки наречена, але й усі гості повинні були показати свій смуток [24]. В урумських весіллях ця частина обряду носила на собі відбиток стародавньої східної традиції викрадення нареченої [25]. «Наречений виносив наречену на руках з будинку і садив її на приготовлену гарбу… у такому вигляді всі присутні відправлялися в церкву у супроводі молодих людей з музикою і піснями, при цьому один з них ішов попереду з голою шаблею» [26]. Взагалі звичай іти попереду весільної процесії з прапором або шаблею характерний для болгар [27] і турок [28].

Після закінчення обряду вінчання вся церемонія поверталася в будинок нареченого, де їх зустрічала свекруха – петъера (грец. πεθερά), хайната (турец. kaynana), виконуючи танець «Дубурджа», як би запрошуючи їх зайти в хату. Далі виконувався обряд «обсипання» молодят, який широко існував у стародавніх греків, римлян і слов'ян [29]. Мати нареченого брала в руки тарілку, наповнену солодощами і дрібними монетами, обсипала молодят і гостей, а порожню тарілку розбивала на щастя. Після чого всі заходили в будинок. Цікава особливість збереглася в с. Сартана і с. Чермалик. Свекруха брала мізинець правої руки нареченої, умочувала його в тарілку з медом і робила хрести. В с. Н. Каракуба, перш ніж ввести молодят в будинок, хрести випалювалися на лутках, що нібито перешкоджало проникненню злих духів. Цікаво, що звичай робити хрести зустрічається лише у острів'ян Кріту [30].

Після повернення з церкви наречених пригощали вином. В урумських селах вони пили з «великої чарки турецького срібла з ручкою». Після цього починається весільний бенкет. В румейських селах він починався після того, як прозвучить награш «Трапезітку». Під цю мелодію танцювали всі запрошені.

В минулому всі грецькі весілля супроводжувалися танцями. Вони виконувались в різні моменти весільного обряду. Танець «Ярим-ава» (турец. yarım – неповний, незавершений, hava – мелодія, наспів) [31] – весільний танець найстаріших жителів села після вінчання молодих під час весільної ходи. Він виконується в спокійному темпі в колі або півколі, але обов’язково з чіткими рухами. Танець «Дубурджа» (турец. duburacı – веде подвійну гру), який відрізнявся своєю оригінальністю, виконувався тільки матір'ю перед гостями і нареченими після звершення обряду вінчання та повернення їх з церкви у батьківський дім. Незвичайність цього танцю полягає у використанні нетрадиційних рухів для грецьких танців – вибивання та вистукування. Танець «Джин-ава» (турец. cavan-ava) виконувався протягом весілля двічі: коли наречений, озброєний шаблею, забирав наречену з батьківського дому, та під час обряду обдарування молодих – «саачув» (турец. sağaçuv – від «сіяти»). В обох випадках у танці брали участь чоловіки різного віку. Ще в кінці ХІХ ст. танці, які виконувалися на початку весільного бенкету виключно старими, вийшли з побутування: «Ер аваси» (турец. er-avası, татар. акъай аваси – чоловічий танець) та «Агир аваси» (турец. ağır – avası – важкий або повільний, статечний, урочистий танець; татар. агьыр аватар) [32]. «Трапезитка» (грец. τραπέζι – стіл) – застільний весільний танець, під час якого гості вітають наречених, пританцьовуючи під музику сидячи, не виходячи з-за столу.

Але найпопулярнішим танцем у грецьких селах Приазов’я є «Хайтарма» [33]. Різновидів цього танцю багато. Всі вони похідні від кримськотатарської «К'айтарми» [34]. Греки, які проживали в Криму поряд з татарами, перейняли багато їх звичаїв, а серед них такий: при одруженні в дім нареченого приїжджав численний табір родичів, земляків нареченої, де відбувався взаємний показ хореографічного мистецтва [35]. До сьогоднішнього дня «Кайтарма» залишається улюбленим танцем багатьох народів Криму [36].

В селах маріупольських греків в «Хайтармі» брала участь будь-яка кількість виконавців. Загальній танець змінювався виступом окремих пар. В кінці кожної танцювальної фігури танцюристи вигукували «О-П-Р». Під час виконання танцюристи діляться на невеликі групи, кожна з яких змінює фігуру танцю, але всі виконують один і той же рух – приставний крок. У весільному обряді «Хайтармі» відводиться важлива роль. Інколи він є застільним, тобто дві – три парі старших людей танцюють, а решта сидять за столом, аплодуючи в ритм музики.

Другий день весілля був менш урочистим, але більш відповідальним. Основними подіями цього дня був обряд під назвою «солодка горілка», поширений у народів Середземномор’я [37], обмін подарунками і одаровування молодят – харизмата.

Обряд «Солодка горілка» – гъальти рахи (грец. γλυκός – солодкий, тур. Raki – виноградна горілка.), билли рахи (турец. ballı – медовий) – одне із знакових понять у традиційному грецькому весіллі. Її приготування і пригощання нею означає успішне з'єднання молодожонів, причому обряд був обов'язковим тільки за наявності явних доказів цнотливості нареченої. Напій несли в будинок батьків нареченої разом з тваринами (баран, курка, півень), а відсутність голови – знак ганьби молодої. В даний час цей обряд практично забутий. Але основні події другого дня – це обмін подарунками між найближчими родичами і одаровування молодят – харизмата (χάρισματα від дав. грец. Χάρις – подарунок). Сучасна система взаємного одаровування родичів зазнала деяких змін: звузилося коло одаровуваних, дарування проводиться в перший день весілля і збільшилася цінність самих подарунків.

Висновки

Тепер підведемо підсумки і звернемо увагу на зміни в сучасному весільному ритуалі маріупольських греків, що йдуть по лінії спростування та зменшення обрядових дій. Фольклорні елементи втратили своє пряме значення, але зберігаються як данина традиції. В весільній обрядовості греків досить стійко зберігаються етноспецифічні риси, які сформувалися не стільки під впливом етногенетичних процесів, скільки внаслідок взаємодії греків з іншими народами, насамперед тюркськими та східнослов‘янськими.

Подальше дослідження духовної культури та міжетнічних контактів греків Приазов’я допоможе відтворити цілісну картину історичного минулого й сучасного цього народу.

Література

1. Марков С.И. Заметки о быте греков Приазовья // Мариуполь и его окрестности. – Мариуполь, 1892. – С. 406–438.

2. Ксенофонтова-Петренко О.Н. Семейные обряды в с. Сартана // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. – М.: Наука, 1979. – С. 173–185.

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди греків Призов’я // Під одним небом: Фольклор етносів України. – К., 1996. – С. 69–78.

4. Богадица Т.К. Современный свадебный обряд греков Приазовья (пос. Сартана) // Мариуполь: история и перспективы. Научно-практическая конференция. Сборник трудов. – Мариуполь, 2002. – С. 157–158; Моруженко О.Б. Новые и традиционные черты свадебной обрядности греков Приазовья // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Тезисы докладов международной научно-практической конференции. – Мариуполь, 1993. – С. 143–145; Моруженко О.Б. Традиционная свадебная обрядность в Греции и у приазовских греков // Україна-Греція: історія та сучасність. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 1993. – С. 93–95.

5. Польові етнографічні експедиції в грецьких селах Приазов'я в 1970-і роки проводилися проф. В.І Наулком, який люб'язно передав матеріали цих досліджень автору даної статті. В останнє десятиріччя автор статті разом із студентами історичного факультету МДІ проводили комплексне етнографічне дослідження всіх грецьких сіл Приазов'я.

6. Браун О. Мариупольские греки // Живая старина. – СПб., 1890. – Вып.ІІ. – С. 86.

7. Такай вывод сделан на основании анализа опросных листов о брачных приоритетах греков Приазовья.

8. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця. – С. 174

9. Наулко В.И. Материалы полевых этнографических исследований. – Рукопись. – С. 6.

10. Практично вся музика маріупольських греків є віддзеркаленням кримської народної музики. За висловом Л.С. Юносова, дослідника кримськотатарської музики, музичне мистецтво Криму сформувалося під впливом багатьох культур. Народи, які населяли Кримський півострів, близькі за мовою, звичаями і музичними традиціями. Багатовікове спільне мешкання сприяло появі кримської народної музики.

11. Бирих А.К. Мокиенко В.М. Степанова Л.И. Словарь русской фразеологии. Историко-этимологический справочнтк. – СПб, 1998. – С. 96.

12. Алиев Ф.М. Антология крымской народной музыки. – Симферополь, 2001. – С. 339–347; Хартахай Ф. А Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. – 1867а. – июнь. – С. 141–174.

13. Олесницкий А. Песни Крыма. – М., 1910. – С. 15

14. Моруженко О.Б. Анализ традиционной свадебной обрядностив Греции и у приазовских греков // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: історичні науки, політологія. Книга І.-Донецьк, 1997. – С. 26.

15. За словами информатора Т.К. Фонова з с.Н. Каракуба.

16. Горделевский В.А. Османская свадьба. – М 1915. – С. 6.

17. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995. – С. 197.

18. Венгер В. Эллада. Картины Древней Греции, ее религия, могущество и просвещение. – М., СПб, 1868. – С. 47.

19. Серебрякова М.Н. Семья и семейная обрядность в турецкой деревне. – Л., 1978.-С. 39.

20. МКМ. – Фонды. №409; №413; №415; №424; №427; №456; №470; №474; №475 ТКО.

21. Ашла А.А. Песни…

22. Марков С.И. Указ. праця – С. 423; Державин Н.С. Свадьба у анатолийских греков // Известия кавказского отделения РГО. – 1914.-Т.17.-С. 211; Акритас П.Г. Свадебные обычаи абхазских греков // Советская этнография. – 1936. – №4–5. – С. 91.

23. Ашла А. Песни греков Приазовья, 1988.

24. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця – С. 179.

25. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. – СПб., 1910. – Т.14. – С. 124.

26. Анторинов Ак. Домашний быт мариупольских греков // Известия общества любителей естествознания, антропологии и этнографии.‑Т.13.-Вип.1. – Труды этнографического отдела. – Кн.3. – Вип.1. – 1874. – С. 46.

27. Россия…. – С. 202.

28. Серебрякова М.Н. Семья и семейный быт…. – С. 24.

29. Латышев В.В. Очерки греческих древностей. – СПб.: Алатея, 1997.-С. 226; Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских. Х. 1881. – С. 97

30. Баранцевич Е.М. Остров Крит и события на нем (Историко-географический и этнографический очерк) СПб., 1897.-С. 80; Народы зарубежной Европы. – Ч. 1. – М.: Наука, 1964. – С. 588.

31. В с. Велика Янісоль танець «Ярим – ава» називають танцем біля порога.

32. Марков С.И. Указ праця. – C.429.

33. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. – Мариуполь, 1995. – С. 25.

34. Мелодії кримськотатарської «Кайтарми» зустрічаються у молдованів, румун, болгар, турків. Виконання «Кайтарми» вимагає від музикантів великої віртуозності. Відомий серед греків Приазов'я музикант В. Мазін звертав увагу на труднощі для виконання цієї мелодії музикантами інших національностей у зв'язку із специфічними особливостями метроритміки.

35. Тресков И.В. Фольклорные связи Северного Кавказа и Крыма. – Нальчик, 1963. – С. 267.

36. Багинская-Гурджи В. Свадьба в крымчакской семье. // Дружба народов. – 1993. – №8. – С. 220.

37. Марков С.И. Указ. праця… – С. 420; Ксенофонтова – Петренко О.Н. Семейные обряды…. – С. 180; Лебедева Э.И. Свадьбы. – Симферополь, 2003. – С. 19; Георгиева И. Обичаи при сватба // Пирински край. Етнографски. Фолклорни и езикови проучвания. – София, 1980. – С. 405.