XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в формуванні її надзвичайно велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Також у XV — першій половині XVI ст., попри певну суспільну інертність, навіть стагнацію, вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в плані релігійному, отже, і в плані культурному. А збереження етносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження.

У третій і, особливо, останній чверті XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недоліків у ньому, зміцнення позицій православної церкви були нерозривно пов’язані з боротьбою за збереження і розвиток національної культури. Дуже швидко після того, як почався рух за оновлення церкви, стало зрозуміло, що воно може відбутися лише за рахунок використання найновіших загальноєвропейських здобутків не тільки в галузі шкільної освіти як такої, а й у теології та церковній організації.

Характерно, що майже одночасно зі спалахом культурно-національного руху в останній чверті XVI ст. дуже зросло значення козацтва, яке поступово стало чинником не лише суспільного життя, а й культурного розвитку.. Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образ козака-лицаря з часом стає загальнонародним ідеалом. Козацька старшина поповнюється за рахунок бояр і міщан, "покозачитися" прагнуть селяни. Заслуги козаків у захисті українських земель від татарських набігів добре відомі. Захищаючи свої станові права, виступаючи проти наступу на власні вольності, козацтво в ряді випадків, зокрема у роки козацьких повстань, очолює ширший рух, в якому поєднувалися соціальні й національно-релігійні мотиви.

Ще у XV і в першій половині XVI ст. намітилися певні зв’язки України з культурою гуманізму, яка розвивалася тоді у Західній і частково у Центральній Європі. Вихідці з України нерідко навчалися в європейських університетах, окремі західноєвропейські гуманісти відвідували Україну. Друга половина XVI ст. — це час поширення в Україні реформатських рухів, як тих, що проникали із Заходу, так і тих, що виникли на українському ґрунті. Час поширення на Україну Реформації був і часом найбільшого сприйняття ренесансних впливів, які модернізували світогляд реформаторів.

Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності. Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культури в середовищі українських міщан.

Тому вивчення, аналіз існуючого нашого історичного досвіду, а також значення культурного піднесення XVI-XVIII ст. на подальший розвиток культури українського суспільства, на нашу думку, актуалізує тему даного дослідження.

Об’єктом дипломної роботи є ренесанс культури, освіти, мистецтва в Українській державі ХVI-XVIIIст.

Предметом нашого дослідження є — культурне становище Української держави в досліджувальний період, розвиток освіти, книгописання, друкарства та інших вузьких галузей культури.

Мета дипломної роботи — полягає в тому, щоб на базі фундаментальних положень теорії наукового пізнання, вимог принципів історичної науки — науковості (об'єктивності) показати генезис культури України в XVI-XVIII ст.

Завданнями дослідження ми вважаємо:

1. Вивчити рівень розвитку української культури в досліджувальний період;

2. Дослідити політичну культуру різних верств населення України;

3. Проаналізувати становище та розвиток освіти;

4. Розкрити сприяючі фактори та процес розвитку книгописання та книгодрукування;

5. Окреслити нові тенденції та віяння в різних культурних галузях даного періоду.

Методи дослідження, які застосовувалися при написанні даної дипломної роботи — історичний, порівняльний, аналітичний, описовий методи дослідження.

Новизна дослідження полягає у тому, что ми намагалися розглянути досліджувальний період в історії культурної ситуації на Україні в поєднанні з політичним, релігійним та суспільним чинниками, які є невід’ємними складовими культурного життя країни і суттєво впливають на розвиток культури.

Хронологічні рамки дослідження окреслені подіями в Україні XVI-XVIII ст., часом найбільшого культурного піднесення в Україні.

Історіографія. Історіографічна база для дослідження даної проблематики є досить потужною та різноманітною.

Укладання каталогу книг, надрукованих в Україні у XVI — XVII ст. , дозволило комплексно, а не вибірково, використовувати це джерело, яке стосується основних аспектів духовної культури [14]. Вперше було доведено до відома дослідників дані не тільки про всі друки літургійних текстів, але також про філософські диспути початку XVII ст., ряд невідомих раніше панегіриків та інших літературних творів.

Важливим джерельним комплексом, що висвітлює культурницьку діяльність громадської організації, є архів Львівського православного братства. Частину цього архіву видав Я. Ісаєвич в 1968р. Він містить відомості про організаційні засади функціонування братства, врешті про свідомий характер його діяльності на ниві шкільної освіти і друкарства, про особистий внесок в культуру окремих діячів, пов’язаних з братствами. Матеріали інших братств дійшли до нас лише фрагментарно. Серед джерел з історії культури особливе місце займають реляції іноземців, описи їхніх подорожей по Україні [28].

Про окремі аспекти української культури розглядуваного періоду є досить значна наукова література, натомість зовсім немає монографічних праць, які б створили комплексну картину культурного життя. Якоюсь мірою до міждисциплінарного висвітлення фактів, пов’язаних з культурою, наближалися автори давніх праць з історії літератури і церковної історії. Наприклад, фундаментальна монографія Степана Голубєва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джерелом фактів про культурно-освітню діяльність не тільки самого митрополита, але й про інших тогочасних діячів та установи. Так само праці Миколи Петрова про давню українську літературу і Федора Титова про Київську академію містили практично всю відому на той час інформацію про культурні ініціативи. Вирізняється повнотою джерельної бази, обережністю і обґрунтованістю висновків монографія Костянтина Харламповича про українські та білоруські школи XVI — XVII ст. З окремих ділянок культурного життя порівняно рано розпочалося вивчення історії друкарства. Наукового характеру дослідженням цього питання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирізняються праці з історії друкарства Івана Огієнка, Сергія Маслова, натомість Іларіон Свєнціцький звертав увагу швидше на соціологічне і культурологічне тлумачення окремих аспектів діяльності давніх друкарень.

Переломним явищем у вивченні історії української культури згадуваного періоду було опублікування праці Михайла Грушевського "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці" (Київ; Львів, 1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-національного руху, який так могутньо знявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальним рухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентські чи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами" [5, 137].

Культурологічні питання висвітлювалися і в "Історії української літератури" М. Грушевського. Його праці визначали шляхи дальшого дослідження культурних течій, які, попри всю багатоспрямованість і різноманітність, еволюціонували впродовж століть, засвідчуючи тяглість певних форм культури.

У 20-ті рр. XX ст. монографічні дослідження з окремих аспектів українського культурного життя середньовіччя і початків нової доби створювалися в Києві, Харкові, Львові, Одесі та деяких інших наукових центрах. Йдеться насамперед про праці з історії друкарства (С. Маслов, І. Огієнко), літератури (В. Перетц, а в еміграції Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правової культури і побуту (М. Василенко, Л. Окіншевич).

У 30 — 50-ті рр. ХХ ст. у підрадянській Україні дослідження з історії культури, за невеликими винятками, практично не публікувалися.

Пізніше, скориставшись з послаблення цензурного режиму, над питаннями історії культури почали працювати й українські історики. Єдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньої української культури (до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка "Українська історіографія. З давніх часів до середини XVII ст." (Київ, 1959) та "Історія української культури. З найдавніших часів до середини XIX ст." (Київ, 1961). Автор поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів виходячи з патріотичних позицій, обов’язкові партійні тези займали в його викладі порівняно незначне місце — настільки, наскільки вони були необхідні, щоб книжки могли побачити світ. Характерно, що цю патріотичну спрямованість позитивно оцінив митрополит Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який, перебуваючи в ув’язненні, законспектував книгу М. Марченка про українську історіографію.

Не маючи змоги дати тут повну характеристику історіографії, відзначимо появу в 60 — 80-х рр. оглядових праць з історії шкільної освіти (О. Дзюба), про діяльність братств і друкарство (Я. Ісаєвич), книжкову графіку (Я. Запаско). Якщо йдеться про історію науки, то чи не найкраще було вивчено початки філологічної науки (праці В. Німчука) і окремі аспекти історії філософії. Натомість дослідження природничих наук даного періоду ще тільки починалися. Важливим кроком уперед у дослідженні українського мистецтва стали праці мистецтвознавців В. Свєнціцької, Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Овсійчука та ряду інших. Особливо помітною на той час подією в культурному житті стала п’ятитомна "Історія українського мистецтва" за редакцією М. Бажана.

Свідченням принципового оновлення інструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому колі джерел монографія Наталі Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (Київ, 1993) [40] та її "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття" (Київ, 1997) [39]. В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокрема висвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлює думку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам’ять про державну велич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певних рис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті, честі як норм поведінки.

Долучився до вивчення української культури зазначеного періоду і Ковальський М.П., написавши монографію „Джерела про початковий етап друкарства на Україні.” Викликає інтерес і узагальнююча праця „Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997”, яка вмістила у себе багато статтей та досліджень стосовно історії Острозької академії.

Проаналізувала та дослідила україньску культуру у XVII ст і Пахльовська О., видавши у 1996 році працю „Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи.”

Цілком зрозумілим є зростання зацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числі і його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтва є дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекає розробки.

Отже, ми побачили, що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослідників, звертало на себе увагу вчених, які протягом віків вивчали його і продовжують вивчати нині.

Розділ 1. Особливості розвитку української православної церкви

У XVI ст. Польща й Литва, як і вся Європа, переживають часи надзвичайного успіху реформації, а потім вступають в добу католицької реакції. Реформація тут буйно розвинулася, поширилася в формі німецького лютеранства, швейцарського кальвінізму, социніанства та іншого й мала такий успіх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою, чи перетвориться на протестантську. Затримала її при папстві лише сильна хвиля контрреформації та те, що Сигізмунд І та Сигізмунд II Август стояли на боці католицтва, поміж самими протестантами була незгода, а єзуїти розвинули широку акцію. Серед населення Польсько-Литовської держави реформація викликала зріст національної свідомості та освіти, хоч разом із тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католиків, і православних [10, 25-27]. Чимало представників русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бік протестантів; потім, під впливом католицької реакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшли на латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховують молодь у православному дусі. Про їх заведення дбають і поодинокі особи (як князь K. K. Острозький, що заснував Острозьку академію й кілька інших шкіл), і наші організації релігійно-філантропічного характеру [48, 41-42]. Наші міста в XVI в, розвиваються і в економічному, і в культурному відношенні та грають значну роль і в житті громадському. Православні міщани творять організації, що, з благословення вищої православної ієрархії й з дозволу світської влади, містяться коло церков або монастирів і називаються братствами. Деструктивні процеси в українському православ’ї починаються двома подіями — Люблінської та Берестейською уніями. Суспільство розкололося на дво ворожі табори: один (насамперед шляхта та великі магнати) перейшли на бік католицизму, тому що прагнули зберегти своє елітне становище в суспільстві, інший (передусім селяни , а пізніше козацтво) вперто боронили віру своїх батьків — православ’я.

1.1 Деструктивні процеси в українському православ’ї XVI ст.

Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”. [38, 15]

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. [8, 34-35]

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. [8, 35]

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. „Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один - різке звуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостю цього періоду було те, що патронат – опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність, зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займали місця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть і найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві; єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. [8, 36-38]

Трагедиєю Православної Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі.

Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму”.[8, 37-38]

Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ`я (Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво. [8, 38]

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).

Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга. [8, 39-40]

Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихильниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”. [2, 26]

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. “Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів виступило проти Потія і Терлецького”. [2, 37]

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

Найбільш поширені релігійні розбіжності в українському народі — між православною та католицькою спільнотами, бо ж це чисельно найбільші громади. Іронія історії в тому, що ці суперечки серед українців поширилися внаслідок спроби поєднати на українських землях православіє з католицизмом. Початок протиріччям поклала Берестейська унія 1596 року, коли українські ієрархи намагаюлись одночасно зберегти православну віру й обряд у союзі з католицьким Римом. Така ситуація впродовж століть оцінювалася по-різному. Православні переважно називають її трагедією та навіть “зрадою”. Католики ж — “об’єднанням з катедрою Св. Петра”. [67, 59-90]

Є підстави вірити, що творці унії, вступаючи в єдність з Римом, бажали зберігати не тільки свій обряд, але навіть і православну віру, бо ж в артикулах унії навіть застерегли за собою право далі вживати православне сповідання Символу віри, тобто без додатку про те, що Дух Святий походить “і від Сина”, як це визнають католики. [7, 137]

Берестейська унія призвела до посилення в Україні боротьби за релігійну свободу, що сприяло культурному, політичному згуртуванню українського народу. Однак Берестейська унія не поєднала православних з католиками, і сьогодні на цьому можна вчитися.

1.2 Православна церква після Берестейського розколу

Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православя зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

Лише уніати офіційно вважалися легальною церквою “грецького” обряду в Україні. Православні громади на певний час залишилися без канонічно висвячених єпископів. Українська шляхта поступово переходила в католицтво, дедалі менше опікуючись захистом політичних та громадянських прав православних.Братства, основою яких було міщанство, також знесилювались внаслідок економічної та соціальної дискримінації у феодальному становому суспільстві. Проте вже з 1610-х років до оборони Православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства — козацтво. Історичною подією став вступ у 1615 році до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом з козацьким Військом Запорозьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. [7, 135-136]

У 1620 році за сприяння Сагайдачного та Київського братства був канонічно відновлений православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита Київського Йова Борецького та п’ятьох єпископів. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха, юрисдикція якого поширювалася на Київську митрополію. Було також дотримано давніх руських церковних звичаїв: кандидатів в ієрархи обирали в Києві представники всіх православних громад Речі Посполитої.

Події, які відбувалися після Берестейської унії кінця XVI — початку XVII ст. висвітлили ряд наболілих проблем українського суспільства. Вони піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії. [76, 49-52]

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Після Берестейської унії православна церква була поставлена на коліна, проте за визнання нової української православної ієрархії велася тривала боротьба з королівською владою та потужною партією католицького духовенства й шляхти, яка домінувала тоді в органах представницької та судової влади. Православний єпископат та всю церкву було легалізовано лише протягом 1632-1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом Київським, архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила, який не будучи українцем, всією душею перейнявся долею українського народу [77, 23].

1.3 Оновленські процеси в православ’ї

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для оліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

Після наставлення митрополитом Петро Могила розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін. [77, 25-27]

Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після “хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її

“одинокою окрасою православного народу, головою і матір'ю всіх церков”. [55, 34-36]

Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували, що в православному богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалися доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майбутньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто. [55, 43]

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православному богослужінні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в свойому окружному посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” [77, 132-134]

Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провsдною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять” [77, 136]. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впрорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. Петро Могила створив у Києві колегію на кшталт західноєвропейських високих шкіл з викладанням грецькою, латинською та слов’янською мовами.

Уся свідома діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на духовне об'єднання усіх станів, конфесій та етнічних груп, на формування єдиного культурного простору України на підвалинах українського православ'я. Розв'язання цього важливого завдання стало передумовою політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким, він мріяв зробити Україну сильною державою, в якій пріоритетним були б право і закон у поєднанні з православною вірою.

Саме за Петра Могили — енергійного адміністратора, видатного богослова та просвітителя — Київська митрополія була найбільш самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Йому судилося не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної із церквою.

У 1996 р. православною церквою за визначні заслуги перед Україною Петра Могилу було канонізовано — визнано святим.

1.4 Українська православна церква в умовах панування імперської влади

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви. Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцький трактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізніше козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладу можна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.; в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії. [9, 362-365] Навіть в XVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVII в., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’ю те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (І657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський (1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київського митрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбала собі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тут церковними справами її православних обивателів. [9, 369-375] У 1686 р. в Москві між Польщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічний мир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру давав право царському урядові в цілях оборони православних від утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710 р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручання її в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст., тим більше що трактатами 1768 р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося й зміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московському патріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові. В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж інші православні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягали київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. [9, 378] Церковна залежність польських громадян од чужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщі й була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязі довгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такій ненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу. Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям, що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’я В Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією, звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творить автокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організацію церковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінську спеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація», що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви. [9, 381]

Намічена реформа православної церкви не була проведена в життя: другий і третій поділи Речі Посполитої стали тому на перешкоді В 1793 році Волинь, Поділля та Київщина ввійшли до складу Російської імперії. На протязі XVIII ст. унія тут, у зазначених землях, як і скрізь в межах Польсько-Литовської держави, зробила великий успіх. Коли перед 1596 р. в межах Речі Посполитої налічувалося десять тисяч православних парафій, то в кінці XVIII ст. їх треба лічити тільки сотнями. Але ж народні маси все вважали унію за примусово їм накинуту релігію. При першій же нагоді селянство верталося до православ’я. [25, 41-43]

Отже, після прийняття Люблінської унії, почалося гоніння та утискання православних українців, православна Церква наче не існувала. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Страницы: 1, 2, 3