Проблема людини, її життя і смерті протягом багатьох століть притягувала до себе увагу мислителів. Люди намагалися осягнути таємницю людського буття, вирішити одвічні питання: Що таке життя? Коли і чому на нашій планеті з'явилися перші живі організми? Як продовжити життя? Питання про загадку виникнення життя природно, тягне за собою питання про сенс смерті. Що є смерть? Тріумф біологічної еволюції або плата за досконалість? Чи здатна людина запобігти смерті і стати безсмертною? І, нарешті: що ж панує в нашому світі - життя або смерть?

Проблема сенсу життя стала, за словами Г. Гейне, "проклятим" питанням філософії та історії.

Трагізм людського існування полягає в тому, що людина як би "закинута" (за висловом екзистенціалістів) в предметно-фізичний світ. Як жити в світі, усвідомлюючи тлінність свого існування? Як пізнати нескінченне кінцевими засобами пізнання? Не впадає людина в постійні помилки, пояснюючи собі світ? Більшість людей відчуває свій розрив зі світом природи, соціуму, космосу, і це розцінюється ними як відчуття самотності. Усвідомлення людиною причин своєї самотності не завжди рятує від неї, але веде до самопізнання. Це було сформульоване ще в античності, але і до цього дня головною таємницею людини є вона сама.

Зіткнення життя і смерті - це джерело творчості людини. У мистецтві ситуація смерті реалізується в одній з найбільш розвинених форм естетичного вираження - у трагедії. Як писав М. Волошин: "Джерело якого творчості лежить у смертельному напрузі, в зламі, в надриві душі, у спотворенні нормально-логічного плину життя".

У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у пам'ятках минулого - Єгипетській та Тібетській книгах мертвих. Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все. Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в XX ст. у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки.

Навряд чи раціональні аргументи змусять людину коли-небудь полюбити смерть, але філософські роздуми з цього приводу можуть допомогти їй більш мудро ставитися до життя.

Людина не зустрічається зі смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть, то нас вже немає), тому її не слід лякатися.

Кожен повинен для себе рано чи пізно відповісти на питання: "навіщо?". Після цього, дійсно, вже не так важливо "як?", бо сенс життя знайдений. Він може бути у вірі, в служінні, в досягненні мети, у відданості ідеї, в любові - це вже не принципово.

1. Роздуми про сенс життя в історичному контексті 1.1 Східний підхід до життя людини

Джайнізм

Життя - страждання, яке зв'язується з законом необхідності (кармою). Джайни вчать про наявність у всесвіті двох самостійних начал - "Джива" (живе) і "аджива" (неживе). Тіло - неживе, душа - жива. Людина перероджується з одного тіла в інше і весь час піддається стражданням. Вища мета - роз'єднання Джива і аджіви. Їх з'єднання - головна і основна карма - джерело страждань. Але закон карми можна перемогти, якщо звільнити джин (душу) від карми шляхом "трьох перлин" джайнов:

правильної віри;

правильного пізнання;

правильної поведінки.

Щастя і свободу людини - в повне звільнення душі від тіла.

Буддизм

Будду, в основному, цікавило людське життя, наповнене стражданнями і розчаруваннями. Тому його вчення було не метафізичним, а, швидше, психотерапевтичним. Він вказав причину страждань і спосіб їх подолання, скориставшись для цієї мети традиційними індійськими поняттями такими, як "майя", "карма", "нірвана" і т.д., і давши їм абсолютно нове психологічне тлумачення. "Шляхетні істини" буддизму спрямовані на те, щоб осягнути причини страждань і таким чином звільнитися від них. На думку буддистів, страждання виникає в тому випадку, якщо ми починаємо чинити опір течії життя і намагаємося утримати якісь стійкі форми, які, будь це речі, явища, люди або думки, все є "майей". Принцип мінливості втілюється також в уявленнях про те, що не існує особливого його, особливого "я", яке було б суб'єктом наших змінюються вражень. Шлях звільнення має вісім елементів:

· Правильне розуміння життя (того, що воно - є страждання, від яких треба позбутися);

· Рішучість;

· Правильна мова;

· Дія (неспричинення зла живому);

· Правильний спосіб життя;

· Зусилля (боротьба зі спокусою, поганими думками);

· Увага;

· Зосередження (складається з чотирьох ступенів, в кінці яких нірвана - повна незворушність і невразливість).

Буддизм проповідує відчуженість від усього, що прив'язує людину до життя, відраза до тіла, почуттів, і навіть розуму:

"Ні до чого не прив'язаний думкою,

Переможець себе, без бажань,

Відчуженістю і недіянням

Людина досконалості досягне".

Таким чином, мета життя згідно буддійської традиції - розірвати порочний кругообіг "сансари", звільнитися від пут "карми", досягти нірвани, стати просвітленим. А сенс життя, відповідно, у такому стані, коли вже не існують уявлення про окремий "я", і постійним і єдиним відчуттям стає переживання єдності всього сущого.

Індуїзм

Розглянемо найбільш філософську течію індуїзму - веданту. Світ складається з безособистісного світового духу - "брахмана", - отримати від якого одкровення - найвища істина і насолода. Індивідуальна людська душа хоч і безсмертна, але набагато поступається світовому духу за ступенем досконалості внаслідок занадто тісному зв'язку з тілом. Цей зв'язок проявляється у підпорядкуванні людської душі ("атмана") закону необхідності ("карму"). Прихильність "атмана" до тіла змушує душу кожного разу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких перевтілень триває, поки людина повністю не звільниться від земних пристрастей і життєвих проблем (від гріхів, по християнству). Тоді настає звільнення і "атман" зливається з "брахманом", тобто. наша душа зливається зі світовим духом. До тих пір, поки ми бачимо у світі різноманіття предметів і явищ, перебуваючи під чарами Майї і, думаючи, що ми існуємо окремо від навколишньої середовища і можемо діяти вільно і незалежно, ми сковуємо себе кармою. Для того щоб звільнитися від уз карми, потрібно усвідомити цілісність і гармонію, які панують у природі, включаючи й нас самих, і діяти відповідно до цього. Індуїсти бачать багато шляхів до звільнення. Люди, які стоять на різних щаблях духовного розвитку та сповідують індуїзм, можуть використовувати для злиття з Божественним різні поняття, ритуали і духовні дисципліни. Індуїстів не турбує та обставина, що ці поняття і практики іноді суперечать один одному, оскільки вони знають, що Брахман лежить поза всіма понять і образів. Це пояснює високу терпимість і сприйнятливість індуїзму до різних впливів. Якщо розглядати індуїзм в цілому, то він ніколи не прагнув змусити своїх послідовників відмовитися від чуттєвої насолоди, не відділяючи тіло від духу і бачачи в ньому невід'ємну частину людської природи. Тому індуїст не намагається контролювати бажання тіла за допомогою свідомої волі, але бачить свою мету в усвідомленні себе з усім своїм єством, тілом і духом. В індуїзмі навіть з'явилося напрям, середньовічний тантризм, в якому шлях до просвітління лежить через глибоке занурення в переживання чуттєвої любові, в якій "кожен втілює в собі обох".

Чарвака

А ось індійські матеріалісти дивляться на проблему людського життя діаметрально протилежно. Матерія - єдина реальність. Душа складається з матеріальних елементів (землі, води, вогню, повітря) і вмирає разом з тілом. "Поки живеш - живи радісно, бо смерті не уникне ніхто". Так з'явився гедонізм. Згідно течією чарвака, єдиний сенс життя - в задоволеннях, що доставляються чуттєвими насолодами. "У нашій владі використати найбільше число задоволень і уникнути неминуче супутніх їм страждань".

Конфуціанство

Людина як особистість існує не для себе, а для суспільства. Мабуть, цим і пояснюється сенс людського життя у представників цієї течії. Громадська субординація і освіта - ось основа конфуціанства.

Даосизм

Даосісти пізнають сенс життя не через логічні викладки, а шляхом споглядальних мандр у дао-потоці. Не виглядаючи з вікна можна бачити природне дао. "Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш". Усе, що існує, і людське життя також, має єдину першооснову - дао (шлях, бог, розум, слово, логос, сенс - через особливості китайської мови в цього слова багато відтінків. Згадаймо Біблію "Спочатку було Слово. і Слово було Богом". Логос як першопричину ми також зустрічаємо у Геракліта.) Тому немає сенсу розпорошуватися на минущі форми і різноманіття, досить осягнути дао, і всі питання відпадуть, в тому числі про сенс життя. Мудрець прагне розпізнати дао і діяти відповідно до нього. Таким чином, він стає "людиною з Дао", які живуть у гармонії з природою і процвітають у всіх своїх починаннях. "Тому, хто підпорядковується течією Дао, слідуючи природним процесам Неба і Землі, не складно управляти всім світом". Даоси розглядали логічне мислення як складову частину штучно створеного світу людини, поряд з громадським етикетом і нормами моралі. Вони абсолютно не цікавилися цим світом, зосередивши свою увагу на спогляданні природи, що мало на меті виявити "властивості Дао".

Мені сподобалася ця позиція, тому я хочу навести кілька витягів з основної книги даосів "Дао де цзін", написаної Лао-Цзи в VI столітті до н. е.:

"Хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю дао, а хто має пристрасті, бачить його тільки у кінцевій формі".

"Мудрий, роблячи справи, вважає за краще бездіяльність; здійснюючи вчення, не вдається до слів; викликаючи зміни речей, він не виконує їх сам; створюючи, не має.".

"Небо і земля не володіють людинолюбством і надають всім істотам можливість жити власним життям. Мудрий не володіє людинолюбством і надає народу можливість жити власним життям".

"Мудрий ставить себе позаду інших, завдяки чому він виявляється попереду. Він нехтує своїм життям, і тим самим його життя зберігається. Чи не відбувається це через те, що він нехтує особистими інтересами? Навпаки, він діє згідно своїм особистим інтересам".

"Коштовні речі змушують людину чинити злочини. Тому мудрий прагне до того, щоб зробити життя ситим, а не до того, щоб мати гарні речі. Він відмовляється від останнього і обмежується першим".

"Коли істота, повна сил, стає старою, то це називається відсутністю дао. Хто не дотримується дао, загине раніше часу".

"Той, хто знає людей розсудливий. Той, хто знає себе - просвітлений".

"Хто не втрачає свою природу, довговічний. Хто вмер, але не забутий, той безсмертний".

"Дао приховано від нас і не має імені. Але тільки воно здатне допомогти всім істотам і привести їх до досконалості".

Дзен

Як творча переробка індійського буддизму і китайського даосизму дзен отримав свій розвиток і характерну особливість в Японії, надавши "осмисленість" існування. Мета послідовників цього філософського напряму - досягнення просвітлення, відчуття, так званого в дзен "саторі". Але це просвітлення, на відміну від буддизму, означає не видалення від світу, а навпаки, активну участь у повсякденних справах. "Як дивно це, як таємниче! Я підношу дрова, я завжди ношу воду". Таким чином, ідеал дзен полягає в тому, щоб природно і спонтанно жити своїм повсякденним життям. "Коли голодний - їж, коли втомився - спи" - ось, що таке дзен. Хоча це здається простим і очевидним, як багато інших положень дзен, насправді це досить складне завдання. Відповідно до відомого дзенського вченню, "поки ти не знайомий з вченням дзен, гори - це гори, ріки - це ріки; коли ти вивчаєш дзен, гори перестають бути горами, а річки - ріками; але після того, як ти досяг просвітлення гори - це знову гори, а річки - знову ріки". Так як дзен стверджує, що просвітлення може втілюватися у будь-якому повсякденному занятті, він зробив величезний вплив на всі сторони традиційного способу життя японців. Серед них не тільки мистецтва (живопису, каліграфії, садівництва і т.д.), і різні ремесла, але також розмаїття церемоній, наприклад: чаювання і складання букета. Кожен з цих видів діяльності в Японії називається До, тобто Дао, або Шлях, до просвітління. Всі вони досліджують різні аспекти дзенського світосприйняття, стверджують спонтанність, простоту і абсолютну присутність духу, і можуть використовуватися для підготовки злиття індивідуальної свідомості з вищою реальністю.

Хоча школи східної філософії відрізняються в деталях, всі вони підкреслюють принципову цілісність Всесвіту. Найвища мета їх (індуїстів, буддистів, даосів) - усвідомлення єдності і взаємозв'язку всіх речей, подолання відчуття своєї ізольованою індивідуальності і злиття з вищою реальністю. Досягнення цієї мети - "Пробудження" - заслуга не одного тільки розуму, це переживання, релігійне за своєю сутністю, залучає всю людину. Тому більшість східних філософських систем релігійні.

1.2 Людина в античній філософії

Фалес.

Якщо не звужувати проблему живого тільки до людського життя, а розглядати це поняття синкретично, то є сенс пригадати Фалеса з Мілета, який вперше в європейській філософії сформулював ідею про єдність світобудови. Життя - іманентна властивість матерії, що існує саме по собі рух, а разом з тим і наділене духом. Так з'явився гілозоізм (хоча тоді він так ще не називався). Фалес вважав, що душа розлита в усьому сущому, а бог є розум світу. Моністичний і органічні погляди філософів Мілетськой школи були дуже близькі за поглядами давніх індійських і китайських філософів.

Піфагор

Вважав, що душа безсмертна. Йому належить ідея перевтілення душ. Він вважав, що все, що відбувається в світі знову і знову повторюється через певні періоди часу, а душі померлих через якийсь час вселяються в інших, ожививши їх тілесність.

Геракліт

Визначає об'єктивну цінність людини ступенем її адекватності Логосу, тобто загальному світопорядку. Всі - об'єднані. Геракліта вважають яскравим представником релігійного руху. Він поділяв ідею безсмертя душі, вважаючи смерть народженням душі для нового життя. Природно, для людини з позиціями гілозоістіческого пантеїзму смерті в цілому існувати і не могло. Геракліта іноді називають "грецьким даосом" через схожість його поглядів з вченням Лао-Цзи.

Демокріт

Людина повинна жити в задоволенні, узгоджуючи з власною природою. Наші почуття - найкращі порадники. Ті з них, які приносять нам насолоду, повинні служити критерієм добра. А ті, що викликають страждання, - критерієм зла. Але слід відмовлятися від будь-якого насолоди, яка не корисна. І якщо перейдеш міру в насолодах, то найприємніше стане неприємним. Мета життя - добрий настрій. Він досягається помірністю в насолодах, умінням володіти собою так, щоб за задоволенням не слідували неминуче страждання. Потрібно вміти попередити страждання розумним роздумом, виганяти страждання душі, якщо вони вже впали на нас, розумом.

Софісти

У розквіт софізму орієнтир філософствування на повну потужність зміщується на людину та її переживання. "Людина є міра всіх речей", - говорив Протагор, стверджуючи відносність усякого знання і ставлячи людини критерієм всіх процесів і явищ. Те, що приносить людині задоволення - добре, а те, що заподіює страждання - погано. Індивід стає суддею над усім. Так з'явився моральний релятивізм. Логічними та іншими софістичних прийомами людина навчилася визначати себе в навколишньому світі, втішати від негараздів, виправдовувати свою поведінку, знаходити своє призначення і місце. Все це було відносно і суб'єктивно, але на той період спрацьовувало.

Сократ

Ось вже хто був месією того часу, так це Сократ. Він любив дві речі: істину і людини. Істину бачив у розкритті таких понять, як "благо", "краса", "справедливість", "мудрість", і перенесення цих понять на людину. Але подібна істина може бути осягнута тільки в процесі самопізнання ("пізнай самого себе"). У суперечках Сократ доводив доцільність та розумність людини, в суперечках народжувалася істина. Він одним з перших глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, проголосивши її як щось не менш достовірне, ніж буття світу, що сприймається. Розглядаючи феномен душі, Сократ виходив з визнання її безсмертя, що погоджувалося з його вірою в Бога. У питаннях етики він стверджував, що чеснота виникає з знання, і людина, яка знає, що таке добро, не стане робити погано. Вища мета людського життя - щастя і блаженство. Так з'явився евдемонізм.

Платон

Хтось сказав, що далі Платона не пішов ніхто, і все наступне філософствування є тільки перегравання його поглядів і вчень. У якійсь мірі я з цим згодна, тому варто прислухатися до того, що він думав про людину і душу. А думав він наступне. Душа людини до її народження перебуває в царстві чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуваючи в людському тілі, "згадує про світ ідей". Тут Платон має на увазі спогади про те, що було в колишньому житті. Основні питання свого життя душа вирішує ще до народження; з'явившись на світ, вона вже знає все, що потрібно знати. Так з'являється об'єктивний ідеалізм. Вона сама обирає свій жереб: їй вже ніби призначена своя доля. Таким чином, Душа, за Платоном, - безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумну (основа мудрості людини), афективно-вольову (основа мужності) і чуттєву (рухому пристрастями). Подолання чуттєвості є доброчесність розсудливості. Для Космосу в цілому джерелом гармонії є світовий розум. Душа в процесі мислення активна, внутрішньо суперечлива, діалогічна і рефлексивна. Тому гармонійне поєднання всіх частин душі під регулятивним початком розуму дає гарантію мудрості. В етиці Платон вимагає очищення душі, відмови від мирських задоволень, від сповненої чуттєвих радощів світського життя. На думку Платона, вище благо перебуває поза світом. Стало бути, і вища мета моральність знаходиться в надчуттєвому світі. Адже душа отримала свій початок не в земному, а у вищому світі. І зодягнена в земну плоть, вона знаходить безліч всякого роду зол, страждань. За Платоном чуттєвий світ повний безладдя. Завдання людини в тому, щоб піднятися над ним і всіма силами душі прагнути до уподібнення Богові, який не стикається ні з чим злим; в тому, щоб звільнити душу від усього тілесного, зосередити її на собі, на внутрішньому світі умогляду і мати справу тільки з істинним вічним. Платон, будучи ясновидцем, говорив, що повна істина приходить як містичне одкровення і внутрішнє осяяння.

Твори Платона сповнені описів смерті. Він визначає смерть як відділення внутрішньої частини живої істоти, тобто душі, від його фізичної частини, тобто тіла. Більше того, ця внутрішня частина людини менш обмежена, ніж його фізичне тіло. Платон вказує на те, що час є елементом лише фізичного, чуттєвого світу. У багатьох уривках Платон обговорює, як душа відокремлена від тіла, може зустрічатися і розмовляти з душами інших і як вона переходить від фізичної смерті до наступного етапу існування, і про те, як на новому етапі її опікують "бережуть" духи. Він згадує про те, що люди можуть бути зустрінуті в час смерті човном, яка перевезе їх "на інший берег" їх посмертного існування.

У "Федоні" у драматичній інтерпретації виражена думка, що тіло є в'язниця душі, і що смерть є звільненням з цієї в'язниці. У першому розділі Платон визначає (вустами Сократа) стародавню точку зору на смерть як на сон і забуття, але робить він це тільки для того, щоб остаточно відмовитися і змінити хід міркувань на 180 градусів. Згідно з Платоном, душа приходить в людське тіло з вищого і більш священного світу; народження є сон і забуття, оскільки душа, народившись в тілі, переходить з глибокого пізнання до нижчого і забуває істину, яку знала у попередньому житті. Смерть, навпаки, є пробудженням і спогадом. Платон зауважує, що душа, яка відокремилася від тіла, може думати й міркувати виразніше, ніж раніше, і розрізняти речі набагато ясніше. Більш того, після смерті душа постає перед суддею, який показує людині справи, як хороші, так і погані і примушує душу дивитися на них.

У книзі 10-й "Республіки" ми зустрічаємося з найбільш цікавими фактами. Тут Платон розповідає міф про Ера, грецького солдата. Ер бився в битві, в якій безліч греків було вбито, і коли співвітчизники прийшли прибрати трупи, тіло Ера було серед трупів. Воно було покладено з іншими на жертовник для спалення. Через деякий час його тіло ожило і Ер описує те, що він побачив під час своєї подорожі під землю.

Потрібно пам'ятати, попередження Платона, що точний опис деталей світу після смерті є, у кращому випадку, ймовірністю. Платон не сумнівається в тому, що ми переживаємо фізичну смерть, але він наполягає на тому, що пояснити майбутнє життя не можна, тому що ми обмежені своїм фізичним досвідом. У результаті ми можемо отримати неправильне уявлення про природу речей. Наші душі не можуть бачити реальність, поки вони не звільнені від обманів і неточностей фізичних почуттів.

По-друге, Платон вважає, що людський язик не здатний прямо висловити справжні реальності. Слово швидше приховує, ніж розкриває справжню природу речей. Це означає, що немає людських слів, які могли б прямо позначити дійсність. Це можна зробити тільки за допомогою аналогії, в міфі та іншими непрямими способами. Порівняйте з даоським висловом Лао-Цзи: "Вірні слова не витончені. Красиві слова не заслуговують довіри. Добрий не красномовний. Красномовний не може бути добрим. Той, хто знає, не доводить, а той, хто доводить, не знає".

Платон якось промовився щодо філософії: філософія - це приготування до смерті. І ще: "Якщо йому [філософу] властиві піднесені помисли і охоплення думкою цілокупного часу і буття, чи думаєш ти, що для такої людини багато значить людське життя?". Філософ, за Платоном, не повинен приймати смерть серйозно - ні свою, ні чужу.

Аристотель

Перше послання: матерія існує, але вона містить лише можливість виникнення речей, вона - потенція, не оформлена ейдосом. Друге послання: божество як загальносвітова надчуттєва субстанція - початок будь-якого руху. Третє послання: божество служить предметом вищої і найбільшого пізнання, бо всі знання направлені на форму і сутність, а бог є чиста форма і перша сутність. Однак бог Аристотеля не є особистий Бог. Опускаючись до світу наділених духом істот, Аристотель вважав, що душа, що володіє цілеспрямованістю, є не що інше, як невіддільний від тіла його організуючий принцип, його ентелехія, що перетворює можливість у дійсність, джерело і спосіб регуляції організму, його об'єктивно спостережуваного поведінки. Сама душа імматеріальна. Те, завдяки чому ми живемо і відчуваємо і розмірковуємо, - це душа, так що вона є якийсь сенс і форма, а не матерія. "Саме душа надає сенс і мету життя". Душа, за Аристотелем, це відображення дійсності всесвітнього і вічного Розуму. Смерть тіла звільняє душу для її вічного життя: душа вічна і безсмертна. Але тут треба зазначити, що Аристотель розкладає душу на три ієрархічних складових - рослинну, тваринну і розумну. Вічна, за Аристотелем, тільки остання. Хоча теорія переселення душ не вписується у вчення філософа. Швидше за все, після смерті душа зливається з божеством для переробки і подальшого оформлення матерії. Якщо повернутися до людського життя, то вона повинна бути доброчесна і помірна. Чесноти набуваються шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь і проявляються в розумній діяльності. Щастя людини, за Аристотелем, - це енергія завершеного життя згідно з завершеною доблестю. Не можна вважати щасливою людину з "рабським способом мислення". Природа дає можливість стати доброчесним, але ця можливість формується і здійснюється лише у діяльності. Сутність же доброчесності в поєднанні щедрості і поміркованості.

Кініки

Розвиток філософії приносило все нові (або добре забуті старі) смисли і способи людського буття. Так, кініки, зводили в ідеал незалежність від світу, смирення, незворушність. Людина, вчили вони, має вищу гідність і призначення, яке у свободі від зовнішніх уподобань, помилок і пристрастей - в непохитній доблесті духу.

Скептики

Вплив індійського аскетизму відбився і на етичних поглядах скептиків, які проповідували ідею безтурботності. Так з'явилася атараксія. Філософів більше цікавило питання про те, як треба жити в цьому світі, щоб уникнути загрозливих з усіх сторін лих. Це далекий відгомін екзистенціалізму. У главу життя ставиться не народження і смерть, а існування. Мудрець - це свого роду майстер, умілець в житті. Філософ, за Пірроном, - це той, хто прагне до щастя, а воно складається в незворушності і відсутності страждань. Стати мудрецем, за словами В.Ф. Асмуса, означає побачити діяльність і лад думки, що звільняють людину від лих, небезпек, від ненадійності, обманливості, від страху і хвилювань, якими так повна і зіпсована життя.

Епікур

Мабуть, як ніхто з філософів, Епікур асоціюється на побутовому рівні з певним способом життя і ставленням до смерті. Слова "епікурейський", "епікуреєць", "гедонізм" стали загальними, хоча нинішній їх наповнення далеко від вчення самого Епікура. Гедонізм Епікура відрізняється надзвичайно благородним, спокійним, урівноваженим і часто споглядальним характером. "Добре прожив той, хто прожив непомітно". На думку філософа, не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо. Він, як атомист і в якійсь мірі матеріаліст, розуміє, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає". Життя і є найбільша насолода. Така як вона є, з початком і кінцем. А душа людини, як і тіло, складається з атомів, які після смерті просто розсіює вітер. В етиці Епікура ми зустрічаємо повна відмова від соціального активізму. Окрема людина, а не суспільне ціле - ось відправною пункт його вчення. Індивід первинний, а громадська спілка лише засіб для особистого благополуччя (на відміну від Конфуція і Аристотеля). Метою людського життя Епікур вважав щастя, розуміється як задоволення. "Ми здійснюємо всі свої дії задля того, щоб не страждати тілесно і не відчувати душевного неспокою. Ми вибираємо не всяке задоволення, а відмовляємося від нього, якщо воно приносить неприємності. Ми навіть вважаємо за краще страждати, якщо з страждання виникає більше задоволення". Вищим задоволенням Епікур вважав незворушність духу, душевний спокій і безтурботність, а це можливо лише при підпорядкуванні пристрастей розуму.

Стоїки

Представники цієї течії плекали ідеал внутрішньої свободи, свободи від пристрастей. Зенон у своєму трактаті "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагоді з природою, тобто з добром. Особливу увагу приділяли стоїки феномену волі, їх вчення було побудовано на самовладанні, терпінні. Вони прагнули до повної самодостатності. Марк Аврелій вважав, що Всесвіт - це тісно пов'язане ціле, єдина жива істота, що володіє єдиної субстанцією і душею. "Частіше розважуй про зв'язок усіх речей, що знаходяться в світі, і про їх взаємовідносини". Стоїчний мудрець не чинить опір злу: він його розуміє і стійко перебуває в його плинності, тому він незворушний і спокійний навіть перед лицем смерті. Щастя стоїка полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя.

Неоплатонізм

Творчо переосмисливши спадщину Платона і Аристотеля, Платон розробив тріаду "єдине-розум-душа". Єдине - це трансцендентне начало, яке вище за всіх інших категорій. Душа людини сягає від чуттєвого стану до надчуттєвого - екстазу, вона зливається з Єдиним, яке невиразно і нероздільно характерне для всього сущого і мислимого. При цьому все з нього виливається. Всі індивідуальні душі об'ємлються "світовою душею". Так як світ є еманація божества (Єдиного), то вищий сенс можливий тільки завдяки божественному озарінню. Вважаючи, що душа має безпосередню реальність, неоплатоніки вірять у переселення душ.

Як бачимо, антична європейська філософія пройшла від монізму в Мілетськой школі, через дуалізм елейскої школи і атомістів, до Ідеального у Платона та Єдиного неоплатоників. Зміщення акцентів у онтології буття відповідно відбивалося і на світогляді людей, на аксіологічних та етичних переконаннях і орієнтаціях. Це по-різному наповнювало життя людини сенсом, в залежності від прихильності тієї чи іншої теорії. У міру того, як змцнювалася ідея про поділ духу і матерії, філософи стали все більше цікавитися швидше духовним, ніж матеріальним світом, людською душею і проблемами етики. Ці питання займали західних мислителів більше двох тисяч років з початку розквіту грецької науки та культури в п'ятому-шостому століттях до н. е. Мабуть, підсумувати еволюцію античної філософської думки можна словами Аристотеля, який вважав, що вивчення людської душі і споглядання величі Бога значно важливіше вивчення матеріального світу. Це було взято на озброєння християнством.

1.3 Думки філософів Нового часу

Отже, починаючи з епохи Відродження людину віддали самій собі, вивели з-під юрисдикції Бога. Останній створив його, але в життя не втручається. Людина вже володіє свободою волі і може стати своїм власним скульптором: людина сама творить свою долю. Знову з'являється античний орієнтир - пізнати самого себе, бо хто пізнає себе, той пізнає все.

Відкриваються нові можливості, а разом з ними, свобода, відповідальність і страх. Хто вдаряється у реалізацію цих можливостей і свобод, а хто грузне у відповідальності і страху.

Починаючи з Джордано Бруно світ стає нескінченним і неосяжним. Слідом за ним Спіноза скасовує особистісного Бога, ставлячи на його місце невідоме середньовічній людині "істота абсолютно нескінченна, тобто субстанцію, що складається з нескінченно багатьох атрибутів, з яких кожен висловлює свою нескінченність і сутність". Ну як такому абстрактному Богу можна довірити свою долю? Природно, людина починає хвилюватися, шукати правду в пізнанні - чи так це?

Що стосується пізнання, то сам Спіноза дає, на мій погляд, правильний ключ до розгадки реальності: Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальний елемент; розум прагне осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків. Ця гармонія збагненна, коли розум, не задовольняючись безпосередніми спостереженнями, виходить з усієї сукупності вражень (в т. ч. ірраціональних, інтуїтивних - від себе).

Так виникає пантеїзм і відроджується гілозоізм, коли матерія і божественне єдині, та до того володіють одним розумом на двох. Особисто мені імпонують ідеї пантеїзму. Тут ми повертаємося до витоків Стародавнього сходу і західної античності.

Цікаво, що в цей же період (XVI-XVII ст.) В умах філософів бродять протилежні думки про долю і волю. Так, Гоббс заперечував свободу волі, дотримуючись жорстокого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Дідро також дотримувався думки, що між людиною і природою немає ніякої різниці, і воля не менш механічна, ніж розум. Це теж не пішло на користь людству, хоча Гольбах у своїй "Системі природи" і вважав, що розуміння фатальності може не тільки заспокоїти велику частину переживань людини, але й навіяти їй корисне смирення, розумне підпорядкування своєї долі, яку він часто не задоволений через за своєї чутливості.

Отже, епоха Просвітництва встановлює РОЗУМ. І не треба думати людському розуму, як казав Декарт, які б то не були кордони: немає нічого ні настільки далекого, ні настільки таємного, чого не можна було б відкрити. Але знайшлися люди, які поставилися до розуму не так фанатично. Не менш заслужений учений Блез Паскаль розчарувався в природознавстві і можливостях розуму, який вічно коливається між сумнівом і впевненістю. Релігійне почуття бере гору, серце володіє доказами, не доступними розуму. "Стан людини - мінливість, туга, неспокій". Мислитель тим самим передбачив наступну ірраціоналістичну тенденцію у філософії.

Французькі матеріалісти-просвітителі розвинули далі механістичний погляд на людину як на "машину, що складається з кісток і м'яса". Ламетрі стверджує, що людина - не більше ніж тварина. Душа - матеріальна частина мозку, головний елемент машини. Усі душевні якості зводяться до діяльності тіла. Досконалість і творчість неможливі. Загалом, епоха Просвітництва закінчується тим, що людину можна розібрати на гвинтики без залишку. А потім зібрати. Тобто ціле є сума всіх частин.

Щоб як-небудь реабілітувати Декарта, зазначу, що на його ж думку з факту смерті тіла зовсім ще не випливає загибель душі: вона безсмертна.

Хочу підкреслити, що я не применшую заслуг філософів-просвітителів перед людством, особливо в області науки, але мова йде спокій душі людської, і тут вони надійшли, як Змій-спокусник - наплодили раціональних яблук.

1.4 Представники німецької класичної філософії

Сенс життя, за Кантом, знаходиться не зовні, а всередині людини, він іманентний особистості. Фактором, який створює сенс життя, є ідея у вигляді морального закону, боргу, добра. Сенс життя не існує сам по собі, як якийсь атрибут реальності взагалі, він - у розумінні індивідом свого буття саме як людського, в усвідомленні власного місця у світі. Таким чином, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

Сам Кант, занурений у трансцендентальну апперцепції, прожив премиле життя. Мені здається, він був щасливий у своїх апріорних формах.

Фіхте ще більше замкнувся на внутрішньому "Я". Створив якусь віртуальну дійсність, яка виходить шляхом самозабуття, тобто забуття себе як "Я". Фіхте говорить: "зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя". Сенс людського існування він бачить у досягненні індивідом повної згоди з самим собою в розумі, у волі, у діяльності, словом у тому, що виділяється людині від природи як розумній істоті. Таким чином, сенс життя по Фіхте у формуванні особистості шляхом постійного розвитку людини, і цей процес, передбачаючи діяльність, не замкнутий в особистість; самовдосконалюючись, особистість удосконалює світ.

За Шеллінгом, форми розумного пізнання - не умовиводи і докази, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному спогляданні - інтуїції. Але суб'єктом такого осягнення може бути тільки філософський і художній геній. До речі, Шеллінг - провісник ірраціоналізму, про який мова буде йти нижче.

Заслуга Гегеля в розкритті поняття "процесу", переходу кількості в якості, діалектичної єдності протилежностей. Постійна плинність, дао-перетворення - ось що таке життя людини. У неї не може бути особистої мети, тому що вся вона підпорядкована розвитку світового духу, Вселенського розуму і історичного прогресу. Та й цей, останній, ніби як вже завершується в особі німецького народу. Тому якщо хочете жити спокійно, то насолоджуйтеся процесом і не шукайте сенс людського життя, бо для конкретного індивіда його немає, а все підпорядковано діалектиці історії, становленню і руйнації. Сенс життя, за Гегелем, це щось надіндивідуальне. Людина лише ланка в розвитку триєдиного світового процесу.

Крапку у всьому поставив Фейєрбах, розклавши християнство і релігію в цілому по кісточках. "Не Бог створив людину, а людина створила Бога". Людина людині Бог, тому на першому місці повинна стояти релігія Любові до людини. У ній і сенс життя. Нехай не такий трансцендентний, як того хотілося містикам, але, тим не менш, простий і зрозумілий. У цьому Фейєрбах повернувся до християнської моралі.

Крім того, у своєму "Питанні про безсмертя з точки зору антропології" філософ погоджується ще з одним постулатом християнства: "Християнське небо у своєму чистому значенні, позбавленому всяких антропологічних доповнень і хитромудрих прикрас, є не що інше, як смерть, як заперечення всіх прикростей і неприємностей, всіх пристрастей, потреб, усякого роду боротьби, смерть, яка мислиться як предмет відчуття, насолоди, свідомості, а значить, як блаженний стан. Смерть тому єдина з богом, бог ж є лише уособленням істоти смерті, бо як у бога знята всяка тілесність, тимчасовість, коротше кажучи, всі якості справжнього життя і буття, так само вони зняті в смерті. Тому померти - значить прийти до бога, стати богом, і як це вже говорилося у стародавніх: "блаженний, хто помер, досконалий, хто увічнений".

1.5 Смисл життя у поглядах філософів Новітнього часу

До середини XIX століття сформувалося переконання, що прогрес науки і техніки сам по собі не веде до реалізації людських надій. Люди перестали бачити в історичному процесі прояв вищого Розуму. Почала стверджуватись думка про безпідставність і марність сподівань на те, що пізнання закономірностей може дати людині надійну орієнтацію в дійсності. Так з'являється ірраціональне в людському бутті. Провідною визнається роль інстинкту, інтуїції, віри, почуття.

І першим великим на той час ірраціоналістом був Шопенгауер. На його думку, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнього, духовного життя вони вважали мислення. У дійсності ж істина виявляється тільки при підході до неї з боку несвідомого.

В основі такого підходу лежить воля, а її універсальний об'єкт - "воля до життя". Перше правило волі до життя - інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму. Інтелект функціонує не за своїм раціональному планом, а за вказівками волі. Реальна тільки одна космічна величезна воля, яка керує всіма вчинками людини.

Світ, за Шопенгауером, безглуздий, а вся історія світу - це історія безглуздою флуктації вольових іскор. Істинно досконалим пізнанням і блаженним існуванням може бути тільки споглядання, вільне від будь-якого відношення до практики і до інтересів волі. "Геніальність - це здатність перебувати в чистому спогляданні, губитися в ньому і звільняти пізнання". Щастя ж має завжди негативний характер і зводиться лише до звільнення від страждань, за яким потрібно буде нове страждання або томлива нудьга.

Філософ бачив вирішення трагедії людського життя у загибелі тілом, і в згасанні раціональних шукань людини:". мета нашого буття зовсім не щастя. Навпаки, якщо ближче неупереджено придивитися до життя, то воно здасться нам як би навмисно пристосованим до того, щоб ми не могли себе відчувати в ньому щасливими. за своїм характером життя являє собою щось таке, до чого ми не повинні відчувати схильності, до чого у нас повинна бути відбите бажання і від чого ми повинні відмовитися.".

Всі наведені ідеї Шопенгауера вкрай песимістичні і в чистому вигляді непридатні. Але хочу навести один його вислів, з яким, на мій погляд, погодиться кожен. Зі знаменитих "Афоризмів життєвої мудрості":

"Дев'ять десятих нашого щастя засновані на здоров'ї. При ньому все стає джерелом насолоди, тоді як без нього рішуче ніяке вище благо не може доставити задоволення; навіть суб'єктивні блага: якості розуму, душі, темпераменту - при хворобливому стані слабшають і завмирають. Звідси висновок той, що найбільшою дурістю було б жертвувати своїм здоров'ям заради чого б то не було: заради багатства, кар'єри, освіти, слави, не кажучи вже про чуттєвих і швидкоплинних насолодах; вірніше всім цим варто пожертвувати заради здоров'я".

Сам філософ прожив 72 роки - самотньо, безрадісно, перебуваючи під постійним впливом страху, недовіри, крайньої помисливості, в стані ворожнечі з цілим світом.

Після Шопенгауера у філософії став розвиватися цілий напрям (філософія життя), який поставив питання про сенс, цілі, цінності життя, особливо якщо воно залишає осторонь теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання. Філософія життя прагне "зрозуміти життя з неї самої", вона стоїть на боці почуття, інстинкту, виступаючи проти інтелекту, захищає ірраціоналізм і містику від усякого раціоналізму, споглядання - від поняття, "творче" - від " механічного".

Так, датський представник філософії життя К'єркегор висунув ідею "екзистенціального мислення", яке пов'язане з внутрішнім духовним життям особистості, з її інтимними переживаннями: саме таке мислення тільки і може бути справді конкретним, яке має справжній людський сенс. Людське буття нестійке, приречене на страх, сумнів і смерть. Воно не піддається зусиллям розуму. Індивід К'єркегора самоцінний і піднесений, але він самотній і безпомічний в цьому світі. Подолати страх людина може тільки через спілкування з Богом. Завдання філософії в тому, щоб вирватися з влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом. Філософія К'єркегора звільняє людину від усякої цілісності (людських організацій, світу ідей, понять), що обумовлює його життя і що тяжіє над ним, і ставить його перед обличчям такого ж ізольованого Бога, перед яким він постає "зі страхом і хвилюванням".

"Я, можливо, і осягну істину, але до пізнання блаженства душевного мені ще далеко. Що ж мені робити? Скажуть: "займися справою". Якою? Чим мені зайнятися? Хіба оповіщати людство про свій смуток, намагаючись представити нові докази сумної нікчемності людського життя?".

Не менш критично ставиться до розуму і пізнання Ніцше: "Протягом жахливих відрізків часу інтелект не виробляв нічого, крім помилок, деякі з них виявлялися корисними і підтримують рід". Раціональне знання могло, за Ніцше, розкрити тільки ту вбивчу істину, що життя безглузде. Скептицизм вбиває міф, тим самим убиваючи незнання, а воно як раз і дає людині сили до життя і повідомляє їй сенс. Згідно з філософом, світ є постійне становлення і безцільність. Але в основі цього світу лежить воля як рушійна сила становлення, як порив, як "воля до влади" воля до розширення свого Я.

Якщо розум ніщо, то що ж тоді щось? Для Ніцше критерієм оцінки всіх явищ духу служить ступінь автоматичної включеності людини в стихійний і нерозчленований цілісний потік буття (так і хочеться сказати "дао-потік"). А життя характеризується як "специфічна воля до акумуляції сили". Життя як таке "прагне до максимуму почуття влади". Чи сприяє раціональна діяльність підвищенню волі до влади? Ні, оскільки інтелект паралізує волю, підміняючи активність розмовами і міркуваннями.

Страницы: 1, 2