Т.Г. Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В.В.Енгельгардта. В 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко віддав його “в науку” до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир.

Дитячі враженн залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавол поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”

***

Розділ про романтизм, мабуть, найкращий в "Історії". Пояснюється це кількома важливими обставинами. Часи романтики на Україні рішуче змінюють психологію авторів та відношення автора до твору: людина в такій мірі стоїть в центрі уваги романтичного світогляду, що твори самі завжди говорять про їх справжнього або фіктивного автора. Старі часи мали численні псевдоніми, анонімні або "псевдоепіграфічні" твори. З часів романтики кожен автор мав власну літературну біографію.

На відміну від попередніх періодів, український романтизм був осмисленим, а часом навіть програмним рухом, котрий більшою ніж будь-коли мірою залежав від літературних теорій і традицій сусідніх польської та російської, а також віддаленіших західноєвропейських літератур. Тому-то загальна картина цілком задовільна, попри те, що блискучий огляд романтичного світопогляду більше стосується західних літератур, ніж української (наприклад, щодо антипросвітницької позиції романтизму або його зацікавленості бароко та середньовіччям). Особливо цінним є утвердження зв’язку поміж романтизмом і національним "пробудженням", новим відкриттям завдяки історизму та фольклору ідеї нації як такої, а також його справедливе міркування, що "романтична література... наклала помітний відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість". Ці та подібні спостереження складають цінну структуру, що допомагає орієнтуватися в даному періоді.

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.

На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій — фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі — у побутових баладах.

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична “Истории русов”; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література. Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відриваєтьс від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів”, бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сіюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — “Думи мої, думи мої...”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії “Никита Гайдай”, поемі “Тризна”), українських романтиків А. Метлинського (Амвросі Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична “История русов”. Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме дл майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні “Карла Великого” — Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував він у Щоденнику, “мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалас степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедна Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной чарующей прелести”. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині—антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймита Яреми — рядового учасника Коліївщини — це історія того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю “виросли крила”. Образ Ґонти — одного з провідників повстання — трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує найдорожчим заради свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків в ім'я присяги). Романтична гіперболізація характерів підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб'єкти розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складну систему художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно протиставиться сучасності й відлунює в майбутнє.

Цілком сучасним — в річищі загальнослов'янського відродження й прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги — є висловлене самим автором у “Передмові”, якою поема супроводжувалася в першому окремому виданні 1841 р., ставлення до цього трагічного моменту історії польсько-українських взаємин: “Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: “Слава богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля”. У цьому — вся справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч — ворогові, напасникові, визискувачеві, братні обійми — другові, доброму сусідові; ні, не був Шевченко співцем “кривавого вбивства” й “рік крові”, як докоряла йому шовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі помилялися цілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української “ночі святого Варфоломія”, розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануванням над недавно вільним козацьким народом і оспівував дух непокори й вільнолюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Ясною йому була й історична безперспективність збройного, а не мирного розв'язання таких конфліктів. Мине кілька років, і він активно діятиме в колі кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федерації рівноправних, братерських слов'янських народів.

Другий видатний твір цього періоду — поема “Катерина”, в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та соціальний плани. Між літературними попередниками — європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й “простолюдинки” з трагічним кінцем), байронічна поема — європейська й слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю) . Безпосередньою попередницею Шевченкової “Катерини” була сентиментальна повість Г. Квітки-Основ'яненка “Сердешна Оксана”. Оплакуючи понівечений цвіт — молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал “природної людини”, протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі. Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка виразно соціальних рис,— так виникає центральна тема його творчості — тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне звинувачення деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його матері Марії; ця тема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській поемі “Марія” (1859). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

***

Творчість Шевченка розділяють між двома періодами, хоча дехто відмовляється вживати означення "романтичний" для пізньої лірики Шевченка.

Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрії поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — Тарас Трясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема (“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх “думок” Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне дл художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі “Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). “Романтизм його,—писав Євген Маланюк,—завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. ... Романтизм Шевченка — завдяки національній повнокровності поета — був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний”.

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки та тяжіння до “поетики контрасту”).

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення (так він “ідеологізує” традиційний народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в “Івані Підкові” могили “про волю нишком в полі Із вітром говорять”). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ “волі”, яка “лягла спочить”, у вірші “Думи мої, думи мої” тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, “Украинские мелодии” якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М.Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика — фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів,— усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. “У ранній творчості Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже “на корені”, романтизуються”, “або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується”. З традиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують насамперед розуміння високого суспільного призначенн поезії, громадянське трактування історичної теми, “учительна” настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи — літературні й фольклорні — входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

"Пізній романтизм" Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання — “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу. І змістом, і функціонально — прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу — майже всі ці твори належать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми “Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана” сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”. Майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенні минулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в “У неділеньку у святую”). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше — це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”, “Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”. У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників — гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів — хоч би якими б “ясновельможними” вони були (І.Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї та ін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації — військової та громадської — життя народу (подібно до ранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) — у поезіях в стилі народної думи “У неділеньку у святую” (вибори гетьмана) та “Хустина” (епізод козацького воєнного походу), баладі “У тієї Катерини” (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл “Царі” (“Старенька сестро Аполлона”). Сюжети біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу — царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.

Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло. Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося...” не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло, — останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій...”.

Звернувшись до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну катастрофу. Каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції “Москалевої криниці”).

***

Для українського романтизму зовсім не характерні літературні маніфести, котрі проголошували б нову концепцію літератури і заперечували б попередні, як це було в так званій битві класицистів та романтиків у польській літературі. Одначе "свідома спроба", нове розуміння літератури та її ролі могли існувати і без маніфестів й чітко артикульованих програм. Із цим можна легко погодитися.

Наостанок, слід зазначити, що справжнє і повне утвердження романтизму української літератури сталося саме в творчості Шевченка.

Уже для багатьох поколiнь українцiв – i не тiльки українцiв—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескiнченний.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi.

Список використаної літератури.

1. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. - К., 1984.— 236 с.

2. Коцюбинська М. X. Етюди про поетику Шевченка. - К., 1990. - С. 69, 70.

3. Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. - К.— 1994.—125 с.

4. Маланюк Євген. Ранній Шевченко // Повне видання творів Тараса Шевченка. — Варшава; Львів, 1934. - Т. 2. - С. 348—349.

5. Мушкетик Ю. Вiчно з нами//Голос України.—№39.—1993.—С.12.

6. Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.—1988.— 245 с.

7. Шевченко Т.Г. Кобзар.—К.—1987.—503с.