УСП була за “українську республіку”, яка повинна бути незалежною. В усьому іншому УСП стояла на засадах соціалізму, хоча можемо сказати, що ніякої теоретично розробленої програми не мала. Не маючи певного досвіду, вона несла у своїй програмі протилежні ідеї соціалізму і націоналізму [109, 89].

Програма УДП передбачала скасування політичного абсолютизму, створення парламентського ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього рівного, пропорційного і таємного голосування (без різниці статі, віри і національності). Поруч з вимогою утворення всеросійського парламенту ставилася мета скликання атономного українського парламенту (сейму).

Пріоритетною програмовою вимогою УРП було перетворення Росії в конституційну державу, а нації і народності, які входять до її складу, мали право створювати окремі “крайові, репрезентаційні ради”, яким належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах проживання певного етносу. Кожна така автономна одиниця мала б однакові права з іншими. Реформована держава мусила стати федерацією таких національних одиниць. Зв’язком, що їх з’єднував, мав стати федеративний парламент, який би складався з послів, оплачуваних з державних коштів і обраних на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Правом виборів міг користуватися кожен громадянин, якому виповнилося 21 рік [119, 5].

До повноважень федерального парламенту належали: відносини з іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; зовнішня торгівля і митна політика; загальнодержавна армія, а також справи війни та миру.

Всіма справами в Україні мала порядкувати Українська виборна Народна Рада, яка обиралася за тими ж принципами, що й федеральний парламент. Термін повноважень визначався у три роки. Впроваджувався інститут референдуму та народної ініціативи. Вибори і голосування мали б проводитися у встановлені законом святкові дні.

Народна Рада виробляла б крайову конституцію, яку б не міг ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Крайова конституція мусила дати право широкого самоврядування сільським і міським громадам.

Крайова Народна Рада, окружні сейми і громади доручали б виконувати свої рішення виборним посадовцям, які відповідали перед зборами, які їх обрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мали бути мешканцями України. Передбачалася можливість оскарження дій чиновників у суді.

УДРП домагалася перетворення російської держави на парламентську республіку, з децентралізованим управлінням, в якій би забезпечувалися права окремих груп громадян. Децентралізація мусила бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства. Основні закони держави мусили б забезпечити кожній народності одержати автономію тоді, коли вона її забажає [107. 205].

Реформовану Росію бачили як федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Їхнім крайовим законодавчим органам належало право видавати закони й порядкувати у всіх справах на території автономії. Кожна така автономна одиниця мала б рівне право з право з правом кожної іншої одиниці.

Об’єднував би автономію загальнодержавний парламент. Він обирався на таких засадах: загальне, рівне, безпосереднє виборче право з таємним голосуванням; пропорційна система виборів, яка дала б заступництво меншинам; право обирати і бути обраним – кожному громадянину віком від 21 року без різниці статі, віри і національності [107. 220].

Загальноросійський парламент мусив контролювати, щоб права громадянина і нації було забезпечено скрізь, по всій державі. До виключної компетенції федерального парламенту належали тільки загальнодержавні справи, як: стосунки з іншими державами, фінанси для загальнодержавних справ, зовнішня торгівля та митна політика, федеральна армія та справи війни й миру.

Програму УСДРП було ухвалено з’їздом у грудні 1905 р. Партія ставила за мету своєї боротьби створення демократичної республіки, в якій вища державна влада в усіх внутрішніх і міжнародних питаннях, які стосувалися всієї Російської держави, належить одному виборному законодавчому зібранню народних представників. Партія боролася за те, щоб Україна мала автономію з окремим представницьким зібранням, якому б належало право законодавства у внутрішніх справах щодо території України; щоб виборче право було рівне, пряме з таємним голосуванням для кожного, щоб було реалізовано право бути обраним, щоб представництво було пропорційним; призначення виборів і переголосування на неробочий день; щоб парламент обирався на 2 роки, а депутатам виплачувалося жалування. Домагалася партія й законодавства закріплення народного законодавства (референдум та ініціатива) [10, 215].

Передбачалося запровадження виборності і відповідальності урядовців (чиновників) та право притягати до суду будь-якого урядовця за його незаконні вчинки по службі звичайним судовим шляхом, а не поданням скарги його начальникам.

Окремим пунктом програми (п.7) ставилася вимога широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави. Українські соціал-демократи добивалися гарантій прав і свобод та громадянина; вирішення питання про війну та мир народним представництвом [2, 9].

Безумовним лідером в розробці цього питання був Л. Юркевич (Рибалка), який в цей період стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, по суті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення про поєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерства у національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятися національно-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництва національної свідомості. Це було незвичним як для більшості українських соціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід до вирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національною програмою українських поступовців, в якій ставилась мета об’єднати всі верстви населення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважав неприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російського уряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу. Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (за виключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементом національного руху, а тому не може його очолити [119, 13].

Проаналізувавши програми політичних партій на питання бачення ними державного устрою України можна зробити певні висновки: всі українські партії лівого, лівоцентристського та центристського спрямування бачили майбутню Україну парламентською республікою, але про самостійну Україну говорить лише одна партія – УНП; уявлення молодої генерації українських діячів про зміст парламентаризму, умови його впровадження постійно розвивалися, уточнювалися і деталізувалися.

3.3 Економічні питання у програмах партій

Проблеми економічного розвитку та становища робітників і селян теж посідали значне місце у доктринальних основах перших українських політичних партій. Причин виділення цього питання у окремий розділ програм початку ХХ ст.. можна визначити кілька. По-перше, орієнтація лише на національні проблеми та процес державотворення значно звужувала соціальну базу. По-друге, Наддніпрянщина, будучи частиною Російської імперії, повинна була бути підконтрольною царській адміністрації і діяти економічно невигідно для себе. По-третє, гострим залишалося питання землі, тому обіцянка вирішити його була безумовною ознакою розширення соціальної бази і оминути його було неможливо.

Насамперед варто сказати, що більшість партій початку ХХ ст.. на Україні були соціалістичного спрямування, тому принципово їхні вимоги відрізнятися не могли.

Так, економічні пропозиції УСДРП, яка трансформувалася у соціалістичну партію після значних відшарувань від РУП, зводилися до кількох основних позицій: розробки положень, важливих для забезпечення охорони праці на підприємствах; надання обіцянок селянству на задоволення їх земельних претензій; скасування станових та інших несправедливо встановлених привілеїв.

Основні вимоги, які були висунуті у програмі УСДРП, зводилися до введення максимального 8-годинного робочого дня, скорочення часу роботи для дітей і жінок. Також планувалося запровадження мінімуму заробітної плати. Важливим пунктом було обумовлення державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків. Для цього передбачалося спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу. До вищенаведених вимог також можна додати пропозицію безоплатної медичної допомоги від підприємців та збереження повного заробітку під час хвороби. Цікавою особливістю було те, що на органи самоврядування покладалися функції створення бірж праці для посередництва при найманні робітників.

Важливим пунктом програми УСДРП, який передбачався усіма соціалістичними партіями, була передача усіх земель (казенних, удільних, кабінетних, монастирських, церковних, великих приватних землеволодінь) крайовим автономним одиницям. Обіцяли знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах, знищення законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею.

Ще одна партія соціалістичного спрямування, УПСР, домагалася націоналізації усіх тих галузей законодавства, які обслуговують “найпекучіші життєві потреби людності” [2, 19]. Питання, пов’язані із охороною праці, розміром робочого дня, соціальним страхуванням, установленням бірж праці знайшли детальне відображення у програмі цієї партії.

Щодо земельної проблеми, то програма УПСР не вирізняється значною відмінністю від соціалістичних програм інших партій. “Всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу” [2. 21].

Окремим пунктом у програмі звучить питання оподаткування. Передбачалося скасування протекційного мита і взагалі усіх податків, що “лягають тягарем на працюючий клас” [2, 22]. Також ставилося питання запровадження поступового податку від доходів і спадщин.

Партія радикально-націоналістичного спрямування УНП єдина із великого спектру українських політичних партій, що ставила собі за мету здобуття незалежності України.

Основою добробуту Української держави, виходячи з програмних основ УНП, є середнє і дрібне “хліборобське” господарство, продуктивність якого спирається, відповідно, на середню і дрібну земельну власність. Тому метою діяльності партії є оборона дрібної та середньої земельної власності, домагання скасування великої земельної власності. “Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить збанкруватись, позбутись свого грунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях” [106, 25].

Прикметно, що означення сфери впливу держави як політичного інституту у програмі УНП відбувалось через визначення галузі життя, куди держава не повинна втручатись, вказівками того, чим вона не володіє. Перш за все, наголошуючи на необхідності націоналізації землі, програма зауважувала, що остання не “удержавлюється”, а переходить у власність народу, націй, а не держави. Якщо у державі є пануюча нація, то вона володіє усією “своєю” землею, яку “оселяє”, і землею, на якій живуть нації підвладні. Якщо ж націоналізацію провести у однонаціональній державі, але де є “нижчі” і “вищі” класи, яким завжди належить державна влада і які складають уряд, то у таких умовах націоналізація прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників до держави, в казну, де нею знову будуть розпоряджатись “вищі” класи. Тому націоналізацію землі можна проводити тільки у “чисто демократичній, з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі” [99, 18].

Українська народна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його на шкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей за наймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці, впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного від робітників та підприємців інспекторату.

Передбачалося шляхом розвитку державного і кооперативного кредиту досягти піднесення національної промисловості і торгівлі.

Українська демократична партія у сфері економічного життя визнає необхідність зосередження всієї фінансової і економічної політики в межах території України, введення прогресивного подоходного податку, знищення посередніх податків на предмети першої необхідності, забезпечення осіб, нездатних до праці за віком чи станом здоров’я, засобами для життя.

Щодо земельного питання, то воно планувалося бути вирішеним за рахунок поступового викупу земель у власність краю (України). Після цього земельні угіддя мали передаватися у користування за плату окремим особам і організаціям, які займаються землеробством.

Українська демократична відстоювала “введення детально розробленого законодавства для забезпечення нормального становища пролетаріату як сільськогосподарського, так і промислового, та з метою гарантії його від експлуатації встановити тривалість робочого дня, засоби до збереження здоров'я робітників у зв'язку з їх статтю та віком, забезпечити їх від інвалідності, винагороди працюючим за всякі втрати, заподіяні їм під час роботи на підприємстві тощо” [90, 272].

Українська радикальна партія висунула гасла подолання нерівності у правах на засоби виробництва, ліквідації умов для експлуатації, встановлення 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного – для підлітків 14-18 років, заборони дитячої праці, понаднормових робіт, обмеження нічної та жіночої праці (зокрема вагітних жінок), надання до – і післяпологових відпусток; повного відшкодування роботодавцем втрати працездатності чи каліцтва на виробництві; безплатної медичної допомоги від власників підприємств у разі хвороби; соціального страхування від нещасних випадків; незалежного контролю фабричної інспекції за санітарно-гігієнічними умовами праці; юридичної відповідальності підприємців за недотримання законів про охорону праці.

У кінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в нову Українську Демократично-Радикапьну Партію (УДРП), яка проіснувала до заснування непартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП) у вересні 1908 р.

Щодо справ економічних, то партія бореться проти всякої експлуатації, від кого б вона не йшла – від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що “соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те земля зі всіми її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народною власністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськість до здійснення сього ладу” [91, 147].

Однак, незважаючи на досить детально вироблені положення, які торкалися соціального захисту трудящих, вони залишалися у чисто декларативній площині, оскільки не підкріплювалися дійовими механізмами для їх реалізації. Для повсякденної, кропіткої роботи з розв’язання поточних проблем і суперечностей, що виникали між найманими працівниками та підприємцями, потрібні були інші, неполітичні інституції корпоративного характеру – тобто професійні спілки.

ВИСНОВКИ

У результаті комплексного вивчення та аналізу наявної літератури і джерел можна зробити ряд висновків.

Насамперед, з’ясовано, що історіографія проблеми є досить об’ємною. Висвітлення даної теми у науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чи інша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривала процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.

Також виявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історії українських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною. Внаслідок проведеної класифікації її можна умовно розділити на 3 типи: джерела особового походження, партійна преса та програмні документи. Кожен з цих типів володіє специфічними ознаками і мусить бути детально та об’єктивно проаналізована.

Визначено, що на початку ХХ ст. у під російській частині України складаються сприятливі умови для політизації національного руху. Поява перших українських політичних партій стала новою фазою боротьби українського народу в межах Російської імперії.

Якщо говорити про передумови вказаного явища, то основним каталізатором можна назвати процес індустріалізації, який інтенсивними темпами проходив у ХІХ ст. Також у цей період мають місце значні етнічні зміни на українських землях. До кінця ХІХ ст. переважала міграція великоросів у молоді промислові центри та деякі великі міста. Це приводило до етнічної русифікації робітничого класу і чиновного апарату. У той же час промислово-фінансова буржуазія поповнювалася за рахунок іноземців та єврейства. Початок ХХ ст. приносить деякі зміни у національно-етнічні процеси. Починає зростати частка українського населення серед жителів міст та робітників. Таким чином відбувається трансформація української нації агарного типу в націю якісно нового типу – індустріальну.

Процес національного оновлення суспільства носив суперечливий характер, який визначався тим, що соціально-економічна трансформація відбувалася завдяки процесам, що відбувалися у Російській імперії. Тому першим здобутком промислової революції користувалось неукраїнське населення.

Проте вважати лише індустріалізацію причиною активізації політичного руху не можна. Слід звернути увагу, що у Наддніпрянській Україні процес політизації національного руху відбувався повільнішими темпами, ніж на землях що знаходилися у складі Австро-Угорщини. Це можна пояснити відсутністю легального політичного простору у Російській імперії та офіційна політика царату, яка визначала усіх українців складовою єдиного руського народу.

Саме заборона будь-якої політичної діяльності на українських теренах і стала причиною того, що першими на Наддніпрянщині виникають не ліберальні чи помірковано-радикальні політичні партії, а революційні організації соціалістичної орієнтації. Тільки згодом утворюються радикально-національні та помірковано-національні партії (УНП, УДП, УРП, УДРП). До революції 1905-1907 рр. усі вони залишалися невеликими політичними об’єднаннями нестійкої організаційної структури і непостійного членського складу. Тільки в роки революції УСДРП та “Спілка” (у складі РСДРП) перетворилися у масові політичні партії. Поразка революції не тільки змусила українські партії Наддніпрянщини повернутися у попередній стан, але й призвела до їх фактичного організаційного розпаду.

Щодо соціальної бази нових політичних утворень, то у своїй більшості вони спиралися на інтелігенцію. Загалом їх склад значно залежав від програмних положень, тому з метою залучити до своїх лав робітниче населення, більшість українських партій виголошують соціалістичні ідеали. Виняток деякий час становить УНП, але це не починається позитивно на її впливові.

Структура кожної партії включала в себе ряд партійних осередків, діяльність яких дуже часто не була активної, а іноді навіть не відповідала партійній лінії.

Для молодих українських партій життєво важливим було створити власну теоретичну базу, яка б адекватно відбивала світові процеси в соціально-економічному, політичному культурному житті і в той же час враховувала специфічні національні особливості розвитку українства. Програми перших наддніпрянських українських партій (РУП, УСП) передбачали самовизначення української нації на засадах незалежної соціалістичної демократичної держави, але після розколу РУП та занепаду УСП домінуючою стає ідея політико-територіальної автономії у складі демократичної Росії. Навіть Міхновський та УНП хитнулися від принципово незалежницьких концепції української держави у бік автономії, але автономії моноетнічності.

І хоча досягти поставлених результатів чи підтвердити їх боротьбою вказані політичні партії не наважилися, засади національних програм українських партій та результати їх теоретичного обґрунтування стали фундаментом для розвитку української національної політичної думки і практику визвольної боротьби між двома світовими війнами, сприяли подальшій еволюції українського національно-визвольного руху.

Незважаючи на всі недоліки і протиріччя, притаманні українському політичному рухові на партійній стадії його розвитку, на початку ХХ ст. вдалося закласти суттєві організаційно-політичні підвалини майбутнього українського державотворення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Ассонова Н. Соціалістичні погляди українських революціонерів-демократів: (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..). – К.: Вища школа, 1977. – 126 с.

2. Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст. : програмні документи перших українських політичних партій / упорядник В. Журавський. – К.: Пошук, 1992. – 96 с.

3. Бевз Т. Ідея соборності в програмних документах українських політичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..) // Історія України. – 2001. – № 39. – С.1 – 3.

4. Биковський Л. Від привороття до трапезунду : спомини (1895 – 1918). – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1969. – 133 с.

5. Білоус А. Політичні об’єднання України. – К.,1993. – 125 с.

6. Болдирев О. Перша спроба організації української політичної партії // УІЖ. – 1992. – №6. – С.47 – 55.

7. Варшавчик К. Партийно-политические формирования и их класификация. – М.:Высшая школа, 1976. – 220 с.

8. Велика історія України від найдавніших часів. В 2-ох т. / зі вступом І. Крип’якевича – Т.2. – К.: Глобус, 1993. – 521 с.

9. Вихід Української Соціал-Демократичної Спілки з Революційної Української Партії. // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 11 – 19.

10. Власенко О. Парламентаризм у програмах перших українських політичних партій (1885-1914). // Хроніка-2000. – 1998. – № 213 – 219.

11. Возняк С. Революційні демократи України 2-ої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.. – поборники ідеї воз’єднання українського народу // УІЖ. – 1979. – № 8. – С. 16 – 25.

12. Волковинський В., Лисенко О. Політичні партії та організації в Україні (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 2001. – № 43. – С. 16.

13. Галаган Н. З моїх споминів : 1880-ті – 1920-ті рр.. – К.: Темпора, 2005. – 655 с.

14. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – Т.1. Революційна партія України. – К.: Книгоспілка, 1926. – 420 с.

15. Гирич І. Канадський архів Андрія Жука // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 168 – 176.

16. Гирич І. У тіні Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 8 – 57.

17. Голобуцький О. Витоки українського націоналізму – преамбула державності // Розбудова держави. – 1992. – № 4 (вересень). – С. 56 – 58.

18. Голобуцький О. Український націоналізм як політичний рух // Розбудова держави. – 1993. – № 6. – С. 47.

19. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX ст.: Дослідження. – К., 1966. – 254 с.

20. Головченко В. “…єдина, неподільна, вільна, самостійна”: Програмні документи перших українських політичних організацій Наддніпрянщини про національну державність // Рідна школа. – 1996. – № 11. – С. 8 – 10

21. Головченко В. Ідейне становлення української соціал-демократії та еволюція її поглядів на шляхи і перспективи визвольної боротьби : кінець ХІХ – поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політологічних наук. – К. :[б.в.], 1998. – 32 с.

22. Горбань Т. Ідея соборності в українській суспільно-політичній думці 1-ої чв. ХХ ст. // УІЖ. – 2005. – № 6. – С.25 – 28.

23. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. [Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів істор. факультетів вузів, вчителів] – К.: Генеза, 1996. – 360 с.

24. Грушевський М. З біжучої хвилі. – [б.м.]: [б.в.], 1907. – 126 с.

25. Гунчак Т. Україна : ХХ століття. – К.: Дніпро, 2005. – 380 с.

26. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 286 с.

27. Дві короткі автобіографії Андрія Жука // Молода нація: Альманах. – К., 2002. – № 3. – С.222 – 224.

28. Дем’яненко Б. Політична історія України ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2004. – № 5. – С.149 – 156.

29. Доморослий В. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906 – 1907 рр.): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К. :[б.в.], 1994. – 24 с.

30. Донченко С. Ліберальні партії України: 1900 – 1920 рр.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – Дніпропетровськ :[б.в.], 1995. – 21 с.

31. Дорошенко В. Революційна Українська партія (1900 – 1905 рр.): нарис історії соціал-демократичної партії. – Львів; К.: Видання Ц.К.У.С. – Д.Р.П., 1920. – 39 с.

32. Дорошенко В. Українство в Росії. – Відень : накладом СВУ, 1916. – 114 с.

33. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901 – 1914 рр.). – Вінніпег, Манітоба: накладом вид. спілки Тризуб, 1949. – 164 с.

34. Другий (Троцький) М. Минуле // Наш голос. – 1911. – Ч. 6-8. – С.341 – 354.

35. Дубінський В. Аграрне питання в програмних документах Української демократичної партії // Український селянин. – 2002. – № 5. – С. 62 – 64.

36. Ерастов С. Спогади // Пам’ятки України. – 2006. – №3. – С. ІІ – ХХХУІ.

37. Єфремов С. Про дні минулі [Спогади] / Упор. В. Плачинда // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002 – 2003. – №22 – 30.

38. Жук А. Із спогадів // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 46 – 64.

39. Историография истории УССР / Ред. И. Хмель. – К.: Наукова думка, 1984. – 555 с.

40. Історія України : соціально-економічні та політичні процеси на україні в 2-ій половині ХІХ – на поч. ХХ ст., утворення української державності: конспект лекцій / Л. Беренштейн. – К.: НМКВО, 1991. – 62 с.

41. Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. У 2-ох т. Т. 2– К.: Україна, 1995.– 492 с.

42. Калмакан І. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст.: дослідження. – Одеса : Аеропринт, 1997. – 191 с.

43. Кармазіна М. Політична думка на зламі століть (маловивчені аспекти національної ідентичності) // Розбудова держави. – 1996. – № 6. – С. 23 – 28.

44. Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1998. – 480 с.

45. Касьянов Г. Український націоналізм: проблема наукового переосмислення // УІЖ. – 1998. – № 2. – С. 42.

46. Касьянов Г. Українська інтелігенція на межі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 172 с.

47. Коваленко О. На межі двох віків (Спогади про Українську Студентську Громаду в Харкові) // Визвольний шлях. – 1993. – № 1. – С. 85 – 96.

48. Козбаненко В. Партийные фракции в I и II Государственных Думах России. 1906 – 1907 гг.. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1996. – 240 с.

49. Колесник В. Програми українських ліберально-демократичних партій у Росії поч. ХХ ст. // ІЖ. – 2007. – №3. – С. 54 – 78.

50. Колесник В., Рафальський О., Тимошенко О. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900 – 1907 рр. – К.: Стилос, 1998. – 226 с.

51. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – 223 с.

52. Коник О. Селянські депутати з України у І і ІІ Державних думах Російської імперії // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 58 – 66.

53. Короткий нарис партійної історії // Наш голос. – 1911. – Ч. 6 – 8. – С. 277 – 283.

54. Кремінь В. та ін.. Україна: альтернативи поступу. К.: Ars-Ukraine, 1996. – 793 с.

55. Крушинський В. і ін.. Історія України. – К.: Зодіак-Еско, 1993. – 176 с.

56. Кухта Б. З історії української політичної думки. – К.: Генеза, 1994. – 368 с.

57. Лавров Ю. Виникнення і діяльність українських політичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 1999. – № 21 – 24. – додаток.

58. Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // УІЖ. – 1992. – № 3. – С. 23 – 32.

59. Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2003. – №2 (27). – С. 173 – 225.

60. Лисяк-Рудницький І. Напрямки української політичної думки (ХІХ – ХХ ст..) // Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Львів, 1991. – Т.ССХХІІ. – С.45 – 71.

61. Лінецький С. Микола Міхновський: міфи історіографії та правда історії // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 1996. – №1. – С. 215 – 223.

62. Лось Ф. Революція 1905 – 1907 рр. на Україні. – К.: В-во АН УРСР, 1955. – 410 с.

63. Луценко В. Діяльність політичної партії в Україні серед селян на початку ХХ ст. (історіографія проблеми) // Вісник Харківського університету. № 387. Історія України. Вип.1. –К., 1996. – С. 45 – 55.

64. Матеріали ІІ з’їзду Революційної Української партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. – К.: Сучасність, 1983. – С. 261 – 267.

65. Михальський І. До мемуарів діячів національно-визвольного руху України кін. ХІХ – поч. ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2003. – №5. – С. 96 – 106.

66. Михальський І. Джерела з історії українських політичних партій кін. ХІХ – поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.], 2004. – 45 с.

67. Мірчук П. Відродження великої ідеї. – Торонто: Ліга визволення україни, 1954. – 64 с.

68. Мірчук П. Українська державність. – Філядельфія: [б.в.], 1967. – 407 с.

69. Міхновський М. Самостійна Україна з передмовою Юрія Колларда. – На чужині: Український патріот, 1948. – 30 с.

70. Міяковський В. Листи С. Єфремова до Є. Чикаленка // Український історик. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1973. – №3 – 4 (39 – 40). – С. 146 – 156.

71. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К.: Український письменник, 1993. – 412 с.

72. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.): навч. Посібник для студентів ВНЗ / Я. Малик, Б. Вал, С. Гелів. – Л.: Світ, 2001. – 294 с.

73. Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. XIX ст. – лютий 1917 р.): Монографія. – Xарків: ХНУ імені в. Н. Каразіна, 2006. – 344 с.

74. Наумов С. Харківський осередок радикальної течії в українському русі (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2004. – №2 (31). – С. 37 – 63.

75. Наумов С. Створення РУП // УІЖ. – 2006. – №2. – С. 49 – 59.

76. Наумов С. Харківська Українська студентська громада: організація, склад, ідеологія (1897 – 1904 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2002. – № 566. – Історія. – Вип. 34. – С. 252 – 260.

77. Павко А. Партійно-політична проблематика – важливий напрям сучасних історичних досліджень // Історія України. – 2001. – №43. – С. 14 – 15.

78. Павко А. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності політичних партій та організацій на Україні напр. ХІХ – поч. ХХ ст. // УІЖ. – 2001. – №4. – С. 112 – 125.

79. Пащук А. Проблеми суспільного розвитку в ідеології революційного демократизму в Україні (2-га пол. ХІХ – поч. ХХ ст..). – Львів: Вища школа, 1982. – 182 с.

80. Перші програми Революційної Української Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 71 – 86.

81. Платформа Української Радикальної Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 245 – 253.

82. Плачинда В. Сергій Єфремов та його спогади // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №1 (22). – С. 142 – 144.

83. Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия / отв. Ред. Шелохоев. – М.: РОССПЭН, 1996. – 872 с.

84. Політична анатомія України: [Зб. ст., доп. і виступів]. – К.: Парлам. вид-во, 2004. – 386 с.

85. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. Т 1. На зламі століть (кінець Х1Х ст. – 1917 р.) / Редкол.: І. Курас та ін. – К.: Генеза, 2003. – 424 с.

86. Політична історія України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. В. Танцюри. – К. : Видавничий центр "Академія", 2001. – 488 с.

87. Політичні партії та організації України напр. ХІХ – ХХ ст. // Історія України. – 2003. – № 10. – С. 13 – 16

88. Приходько С. Проблема політичної влади в українській суспільно-політичній думці на поч. ХХ ст. // Історія України. – 1999. № 47. – С. 6 – 7.

89. Проблеми соборності України в ХХ ст. / ред. І. Курас. – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – 230 с.

90. Програма Української Демократичної партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 272 – 274.

91. Програма Української Демократично-Радикальної Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 295 – 304.

92. Програма Української Трудової Громади у ІІ Державній Думі // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 80 – 83.

93. Реєнт О. Деякі проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // УІЖ. – 2006. – № 2. – С. 3 – 26.

94. Реєнт О. Революційні та соціальні рухи трудящих мас України// УІЖ. – 2005. – №4. – С. 8 – 106.

95. Романенко Е. Проблема парламентаризму в діяльності українських національних партій (1905 – 1907 рр.) // Нова політика. – 2002. – № 1. – С. 46 – 50.

96. Романенко Е. Українські національні партії в Російській імперії // Нова політика. – 2001. – №3. – С46 – 49.

97. Романрович-Ткаченко Н. Твори: оповідання, повісті, спогади / упорядн. В.І. Тищенко, Н.М.Шумило. – К.: Дніпро, 1967. – 397 с.

98. Русова С. Мої спомини. – Львів: Хортиця, 1937. – 280 с.

99. Самостійна Україна. Зб. Програмних документів політичних партій поч. ХХ ст./ Упор. О. Федоров – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ по пресі, 1991. – 80 с.

100. Свідзинський М. Речники української незалежності на зламі століть // Розбудова держави. – 1997. – №5 (травень). – С. 39 – 42.

101. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993. – 192 с.

102. Таран Л. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ. – 1999. – № 1. – С. 84 – 100.

103. Телешун С. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. – К.: [б.в.], 1996. – 129 с.

104. Тимошенко О. Національне питання в програмах та діяльності українських партій на поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття накового ступеня кандидата історичних наук. – К.: [б.в.], 1997. – 19 с.

105. Україна в ХХ столітті (1900 – 2000 рр.): Зб. Документів і матеріалів / Упор. А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Король та ін. – К., 2000. – 351 с.

106. Українська народна партія і національне питання // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 24 – 31.

107. Українська революційна демократична партія (УРДП-УДПР) : збірник матеріалів і документів / Упор. О. Коновалов. – Чикаго; К.: Ф-ція ім. І. Багряного, 1997. – 849 с.

108. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. – К.: Генеза, 1999. – 268 с.

109. Українська Соціалістична Партія і група УСД // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 88-101.

110. Українські політичні партії кін. ХІХ – поч. ХХ ст.: програмні і довідкові матеріали / упоряди. В. Шевченко. – К.: Консалтинг: Фенікс, 1993. – 333 с.

111. Федьков О. Політичні партії та селянські громадські організації на Правобережній Україні у 1905 – 1907 рр.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.], 1993. – 25 с.

112. Фон Хаген Марк. Держава, нація та національна свідомість: російсько-українські відносини у першій половині XX ст. // УІЖ – 1998. – № 1. – С. 122 – 131.

113. Чикаленко Є. Спогади : 1861 – 1907 рр.. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1955. – 504 с.

114. Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917 рр.). У 2-х т.: Документально-художнє видання. – К.: Темпора, 2004. – т.1.: 428 с.

115. Чорна Т. Розвиток українського національного руху (поч. ХХ ст.). // Історія України. – 2001. – № 17. – С. 11 – 12.

116. Шаповал Ю. “Діло” (1880 – 1939 рр.): поступ української суспільної думки. – Львів: [б.в.], 1994. – 384 с.

117. Шаповал Ю. “Літературно-науковий вісник” (1898 – 1932 рр.): творення державницької ідеології українства. – Львів: [б.в.], 2000. – 351 с.

118. Шаповал Ю. І в Україні святилось те слово...: наукові праці. – Львів: ПАІС, 2003. – 680 с.

119. Шишко О. Ідея державності в програмних та теоретичних документах українських політичних партій та організацій : 1900 – березень 1917 р.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Одеса :[б.в.], 1998. – 18 с.

120. Шморгун П. Національно-визвольний рух на Україні на поч. ХХ ст. // Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. – Вип.. 173. – С.3 – 13.

ДОДАТКИ

1. Дмитро Антонович у студентські роки

2. Юрій Коллард

3. Лев Мацієвич

4. Михайло Русов

5. Андрій Жук

6. Склад РУП з 1900 по 1905 роки

7. Видання РУП з 1900 по 1904 роки

8. “Десять заповідей” М. Міхновського

9. Розлам РУП

ДОДАТОК 1

Дмитро Антонович у студентські роки

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 2

Юрій Коллард

ДОДАТОК 3

Лев Мацієвич

ДОДАТОК 4

Михайло Русов

ДОДАТОК 5

Андрій Жук

ДОДАТОК 6

Склад РУП з 1900 по 1905 роки

І. Харківська «Вільна Громада».

1. Д.Антонович (Муха, С.Войнилович), 2. М.Русов (Тоцький), 3. Б.Камінський (Папаша), 4. Л.Мацієвич, 5. Ол.Коваленко (Журбенко), 6. Ю.Коллард (Жорж, Удовиченко), 7. Д.Познанський, 8. Г.Благов, 9. А.Жук (А.Андрієнко), 10. П.Андрієвський, 11. С.Андрієвський, 12. О.Шевченко, 13. Терещенко, 14. К.Серебрякова (Антонович).

ІІ. Київська «Вільна Громада».

1. В.Козіненко (Граб), 2. Є.Голицинський (Лозенко), 3. К.Голицинська (Лоза), 4. П.Канівець (Кавун, П.Петрик), 5. В.Винниченко (Деде), 6. М.Ткаченко (Хвиля), 7. Б.Матюшенко (Ніяк), 8. Марія Боженко (Матюшенко), 9. А.Лівицький (Сократ), 10. М.Лівицька, 11. О.Скоропис-Йолтуховський (Попович, Г.Будляк, Л.Галін), 12. М.Галаган (Левко), 13. В.Баланін (Бойко), 14. М.Вороний, 15. М.Троцький (Микола, М.Данько), 16. Л.Юркевич, 17. В.Степанківський, 18. В.Чеховський, 19. Я.Міхура (Федір Кучерявий), 20. М.Порш (М. Чацький, Микола І, Владек), 21. Д.Піщанський (Ціхоцький), 22. В.Базілевич (Базя).

ІІІ. Полтавська «Вільна Громада».

1. В.Кошовий, 2. П.Понятенко, 3. М.Кохановський, 4. А.Кучерявенко, 5. С.Петлюра (Святослав Тагон), 6. К.Шаревський, 7. О.Мишта, 8. Г.Іваницький (Калоша), 9. В.Фідровський, 10. Настя Грінченко, 11. Маруся Виноградова, 12. Ол.Мерклінґ, 13. В.Дорошенко, 14. М.Гмиря.

IV. Петербурзька Група (Північний Комітет)

1. С.Тимошенко, 2. В.Мазуренко, 3. Д.Дорошенко, 4. В.Баланін, 5. Наталка Шликевич, 6. І.Вовкушевський, 7. П.Дятлов, 8. Д.Розов, 9. О.Назаріїв, 10. І.Ротар.

V. Закордонна Група.)

1. Д.Антонович, 2. М.Русов, 3. Є.Голицинський, 4. К.Голицинська, 5. О.Скоропис-Йолтуховський, 6. М.Меленевськии (Басок), 7. П.Канівець, 8. В.Винниченко, 9. В.Мазуренко (Карась), 10. М.Ткаченко.

Провінціяльні Групи:

VI. Люботинська Група (На Харківщині)

1. Ю.Коллард, 2. П.Стешенко, 3. І.Манжелій, 4. П.Нечитайло, 5. І.Сокальський (Калістрат), 6. Водлевськии, 7. Степанів, 8. Г.Бойченко, 9. І.Северин, 10. В.Гудзеев, 11. М.Попов, 12. Латишов.

VII. Лубенська Група (На Полтавщині). 1. М.Порш, 2. А.Лівицький, 3. М.Сахаров, 4. Настя Грінченко, 5. М.Коренецький, 6. В.Дорошенко.

VIII. Кобеляцька Група На Полтавщині. 1. Ю.Коллард, 2. К.Струць, 3. Олексій Маляров, 4. Ліза Олексенко, 5. Д.Маляров.

IX. На Донщині. 1. Віктор Мазуренко, 2. Василь Мазуренко.

X. На Чорноморщині. 1. С.Ерастов, 2. П.Понятенко, 3. С.Петлюра, 4. М.Ткаченко, 5. К.Безкровна (Тітка).

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – С.83-84

ДОДАТОК 7

Видання РУП з 1900 по 1904 роки

І. Агітаційна література.

1. Самостійна Україна, М. Міхновського 1900 р. (1,000 прим.); 2. Дядько Дмитро, 1901 р. (10,000 прим.); 3. Чи є тепер панщина, 1901 р. (5,000 прим.); 4. Власна Земля, переробив з російської с.-р. брошурки Д. нтонович, 1902 р. (1,000 прим.); 5. Страйк чи бойкот, перерібка Д.Антоновича з брошури Будзиновського. Три видання 1902, 1903 і 1904 рр. (9,200 прим.); 6. Народня Справа, перерібка Д.Антоновича з білоруської брошури, 1903 р.(5,000 прим.).

ІІ. Історична бібліотека.

1. Козаччина (написав Д.Антонович), 1902 (3,000 примір.); 2. Революція в Німеччині в 1848 році (переклад М.Порша), 1902 р. (1,000 прим.); 3. Оповідання з французької революції в 4-ох книгах (в перекладі Є.Голицинського), 1903 р. 25,000 прим.).

ІІІ. Політична бібліотека.

1. Лясаль: Програма робітників (переклали В.Сімович та Л.Когут), 1903 р. (3,000 прим.); 2. Маркс і Енгельс: Комуністичний маніфест (переклав В.Степанківський), 1903 р. (1,000 прим.); 3. Винниченко: Боротьба, 1903 р. (3,000 прим.); 4. Винниченко: Роботи, 1903 р. (1,000 прим.); 5. Аграрна програма французької робітничої партії (переклав Д.Антонович), 1903 р. (1,000 прим.); 6. Лібкнехт: Державна зрада й революція (переклав О.Світлик), 1903 р. (1,000 прим.); 7. Ляфарґ: Селянська посілість і економічна еволюція (переклали В.Сімович і Л.Когут), 1903 р. (1,000 прим.); 8. Каутський: Соціяльна революція (переклала М.Виноградова), 1904 р. (3,000 прим.); 9. Лясаль: Про суть конституції (переклали В.Сімович і Л.Когут), 1904 р. (2,000 прим.).

IV. Часописи й місячники.

“Гасло” (17 чисел), 1902-1903 рр.; “Селянин” (34 числа), 1903-1905 рр. (26,000 прим.); “Добра Новина” (4 числа) – 1903-1904 рр. (2,400 прим.); “Праця” (13 чисел) 1904-1905 рр. (7,500 прим.).

V. Бібліотека «Гасла». 1. Лібкнехт: “Павуки та Мухи” (переклад П. Різниченка) (1,000 прим.); 2. Бебель: Студенти й соціялізм (переклад В. Сімовича і Л. Когута) (1,000 прим.); 3. Промова Лібкнехта на суді (переклад В.Сімовича і Л.Когута) (1,000 прим.); 4. Програма робітників (переклад М.Порша з переднім словом В.Сімовича) (1,00 прим.).

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – С.76-77.

ДОДАТОК 8

“Десять заповідей” М. Міхновського

І Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочих людей.

II. Усі люди твої брати, але (далі вичислено кілька націй) – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

ПІ. Україна для українців...

IV. Усюди й завсіди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відстушшків і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

V. Не вбивай Україну своєю байдужністю до всенародніх інтересів.

VII. Не зробися ренеґатом-відступником.

VШ. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

IX. Допомагай свому землякові поперед усіх. Держись купи.

X. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

ДОДАТОК 9

Розлам РУП

Внаслідок цілої низки обставин які привели Україну до повного злиття в єдиний економічно-політичний організм з Росією, на початку епохи капіталістичного розвитку Росії українська національна свідомість являла собою ледвищо жевріючу іскру. Ті групи суспільства які раніше культивували цю свідомість не мали достатньо соціяльної сили надати цій свідомості політичного значення і ця свідомість була звичайною традицією славного минулого, яке культивувалося як епос серед широких народніх мас. Втягнення Росії в сферу світового торгового обороту, яке віщувало будучий капіталістичний розвиток, призвело до зміни того стану, в якім знаходилася українська національна свідомість. Наслідки цього процесу для цілого російського суспільства були кольосальні не менш сильні були вони і для українського [суспільства] яке стало інтегральною частиною цего суспільства. Це втягнення привело до упадку кріпацтва, до поміж двома огнями – польським і московським. Я бажаю тілько одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу усеї суспільности на ту велику історичну хвилю, якої наближене чуємо всі. Здобувайте знане, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серіозних, сьвідомих і статочних мужів, повних любови до свого народа і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а в двоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім життю всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода.

І. Франко

Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983.

Страницы: 1, 2, 3