Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.

Підприємництво - ініціативна, новаторська діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з поняттям "власник".

Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів, господарський ризик, економічна відповідальність.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як особливість розуму і людської натури.

Таким чином, підприємець - суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті передбачення точного розрахунку, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчій потенціал людини.

РОЗДІЛ І. РИНКОВІ ВІДНОСИНИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1.1 Поняття ринку та ринкових відносин

Ринок - досягнення всього людства. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою" в рамках і з допомогою якого відтворюються і панують відносини товарного виробництва. Саме вони і є тим "робочим одягом", в якому діють економічні закони товарного суспільного виробництва. З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та законами.

У сучасній науковій літературі, в політичних та законодавчих документах поняття "ринкове господарство" нерідко ототожнюється з такими поняттями, як "ринок", "ринкова економіка", "ринкова організація виробництва". Ці поняття в цілому можна використовувати як тотожні для економічних систем, господарська діяльність яких ґрунтується на конкуренції [12, 208].

Ринкова економіка передбачає свої відповіді на основні запитання економічні: Що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти? Для кого призначена вироблена продукція? Який життєвий цикл виробленого товару? На більшість цих питань ринкові відносини відповідають таким чином:

- виробляється те, на що є попит;

- виробляється стільки, яка величина попиту;

- виробляється продукція для того, у кого є гроші;

- виробляється на основі технології, яка зумовлює зменшення витрат і т. д.

Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних інтересів.

Конкурентно-ринкове середовище визначає найбільш життєздатні структури. Ринок спонукає до раціонального господарювання, вміння рахувати витрати й прибутки. Ринок стимулює диференціацію прибутків відповідно до кінцевих результатів господарської діяльності.

Суб'єктами ринкових економічних відносин є ті, хто є їх носієм, тобто хто продає та купує: практично кожна фізична особа, що не обмежена законом у правоздатності та дієздатності; групи громадян; трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності, держава.

Носії ринкових відносин - це ті, хто займається індивідуально-трудовою діяльністю; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; асоціації, консорціуми; спільні (змішані) підприємства, міжнародні економічні організації тощо.

Одночасно суб'єктів ринкових відносин поділяють на виробників (продавців) та споживачів (покупців). Окрім того виділяють посередників, які "зводять" покупців та продавців. Такими посередниками є приватні комерсанти, банки, біржі, торгові філії, торгово-промислові палати, страхові компанії. Найбільш крупний посередник - держава. Прийнято виділяти чотири крупні суб'єкти ринкового господарювання: домогосподарства, фірми, банки та державу (уряд).

Об'єктами ринкових відносин є те, щодо чого вони існують: насамперед, це товари та послуги (предмети споживання та засоби виробництва), капітал, праця, земля та інша нерухомість, цінні папери, інтелектуальні досягнення (ідеї, відкриття тощо), інформація (в т. ч. реклама). Тобто об'єктами ринкових відносин є все те, що продається і купується.

Є декілька визначень ринку. Серед них:

- сфера обміну, у якій здійснюються угоди купівлі - продажу товарів і послуг; тобто це торгівля;

- сфера обігу, тобто форма товарно-грошового обігу, який включає не лише товарний обмін, а й грошовий обіг, обіг цінних паперів тощо;

- місце, де зустрічаються покупці та продавці;

- форма організації і функціонування економічних суб'єктів, що групуються на основі купівлі - продажу.

В цілому ринок як економічну категорію визначають:

- як сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу та розподілу умов виробництва (виробничих факторів);

- як сферу економічних інтересів (потреб) суб'єктів економіки, де відбувається їх зіткнення і взаємодія;

- як форму об'єктивного і само регульованого функціонування товарного виробництва [7, 167].

Ринкова економіка за своїм соціально-економічним змістом є капіталістичною економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва. Капіталістична економічна формація охоплює такі інститути і принципи:

1) приватну власність;

2) клас капіталістів, власників засобів виробництва;

3) клас найманих працівників — робітників, інженерів і техніків, менеджерів, науковців;

4) свободу підприємництва і вибору;

5) особистий інтерес як головний мотив вибору;

6) конкуренцію;

7) опору на систему цін або ринкову систему;

8) обмежену роль держави.

Ринкова економіка чітко виявляє значення свободи, підприємництва і вибору. Споживачі вільні купувати те, що їм подобається; підприємства — виробляти і продавати те, що вони вважають доцільним; постачальники ресурсів можуть за власним вибором знаходити місце застосування матеріальних і людських ресурсів.

Складовою ринкової економіки є ринкова система. Ринкова система — це система ринків, цін і конкуренції. Саме система ринків, цін і конкуренції забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають капіталістичний хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система, яку ми починаємо вивчати в цій темі, являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: по-перше, сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв, по-друге, синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.

Конкретними ланками ринкової системи є такі категорії, як попит, пропозиція, рівноважна ціна, конкуренція, ринок.

Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Ринкові відносини — це відносини і зв’язки, які складаються між продавцями і покупцями в процесі купівлі-продажу товарів.

Суб’єктами ринкових відносин є споживачі, виробники і постачальники ресурсів.

Споживачами виступають ті суб’єкти, які мають гроші: підприємці, наймані працівники, дрібні товаровиробники, пенсіонери, учні та студенти. Таким чином, суб’єктом ринкових відносин виступає майже все населення країни. За умов ринкової економіки щоб споживати, потрібно спочатку купити на ринку.

Виробниками продукції виступають підприємства — капіталістичні і прості товаровиробники. Вони виробляють товари і послуги, які мають задовольнити потреби споживачів — покупців.

Постачальниками ресурсів, таких як земля, праця, капітал і підприємницький хист, є власники цих ресурсів. Землю як виробничий ресурс постачають землевласники, працю — її носії — робітники, інженерно-технічні працівники, менеджери, інші спеціалісти. Капітал постачають власники засобів виробництва — капіталісти, а підприємницькі здібності — підприємці.

При аналізі ринкових відносин прийнято також виділяти два таких основних суб’єкти: домогосподарства і підприємства. Ці суб’єкти властиві для моделі чистої ринкової економіки, за якої роль держави в економічних процесах мінімальна.

Домогосподарства виконують дві основні функції в ринковій економіці: вони є основними постачальниками всіх економічних ресурсів і водночас основною видатковою групою в національному господарстві.

Підприємства є другим основним компонентом приватного сектору. Підприємства — це основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво товарів і послуг та здійснює комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Підприємства, як і домогосподарства вкрай різноманітні — від гігантів, таких як холдингова компанія “Луганськ-вугілля”, яка має 35 підприємств із загальною кількістю 29 тис. працівників, до крихітних майстерень і бакалейних крамничок — з одним-двома працівниками [5, 128].

У змішаній ринковій економіці важливим суб’єктом ринкових відносин є держава (за визначенням західних економістів — уряд). Держава і ринкова система ділять між собою основні фундаментальні проблеми ринкової економіки. Завдяки цьому функціонування приватного сектору на основі ринкової системи модифікується державним сектором різними способами, такими, наприклад, як перерозподіл доходу і багатства; коригування розподілу ресурсів, контроль за рівнем зайнятості та інфляції тощо.

Основними об’єктами ринкових відносин є:

- товари і послуги, які постачені на ринок або які можуть бути постачені за певного рівня ціни. До товарів ми включаємо і капітальні блага, тобто засоби виробництва;

- робоча сила, або праця;

- земля та інші природні ресурси;

- нерухомість: будівлі, споруди, житло.

1.2 Державне регулювання конкурентних відносин

Здійснюючи господарську діяльність суб'єкти господарювання прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому ринку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Для забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється з метою:

- задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

- забезпечення свободи конкуренції, що сприяє розвитку суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів і відповідно забезпечує розширення їх асортименту, покращення якості тощо;

- сприяння підприємництву, що забезпечує появу на ринку нових суб'єктів господарювання, нових товарів та покращення умов їх реалізації (з врахуванням інтересів спиживачів);

- захисту національного товаровиробника, що відповідає інтересам національної економіки та сприяє економічній самостійності України [4, 178].

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:

- нормативного регулювання;

- контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку у разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів до порушників.

Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України у формі актів вищої юридичної сили:

- Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

- Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 “Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання”), глава 3 “Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції” (статті 25-41), глава 28 “Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства” (статті 251-257). Проте, слід зазначити, що положення ГК містять менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - “Про захист економічної конкуренції”; Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

- Законів:

“Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 p.; встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

“Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

“Про Антимонопольний комітет” від 26 листопада 1993 р. - визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, основні функції, компетенцію;

- “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 p., - закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників, передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників;

- інші закони [5, 178].

На підставі та у відповідність з актами вищої юридичної сили приймаються підзаконні нормативно-правові акти, серед яких Укази Президента (зокрема, від 19.11.2001 р. № 1097/2001 “Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки), постанови Уряду (в т. ч. від 28.02.2002 р. № 219 “Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання”), відомчі акти;

Крім того, нормативне регулювання відносин у сфері економічної конкуренції здійснюється міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед нормами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила); наприклад, укладений між державами - учасницями СНД Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики (25.01.2000 p.), ратифікований Законом України від 16.01.2003 р.

Спеціальним відомством, на яке покладається здійснення державної політики в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет, що виконує складні функції, в тому числі регулятивну, яка полягає у прийнятті на підставі названих законів і у межах наданих повноважень відомчих нормативно-правових актів з певних питань у сфері конкуренції; контрольну, спрямовану на забезпечення та здійснення контролю за станом товарних ринків і дотриманням її учасниками встановлених державою в цій сфері правил; розслідувально-юрисдикційну, що проявляється через процедуру виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та застосування до нього тих форм господарсько-правової відповідальності, що віднесені до компетенції антимонопольних органів.

На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комітетом України прийнята низка нормативно-правових актів:

- Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: Розпорядження АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними змінами;

- Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію): Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 33-р; Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання (Положення про узгоджені дії): Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 26-р;

Про затвердження Тимчасових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р; Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;

Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку: Розпорядження АМК України від 05.03.2002 р. № 49-р;

Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: Розпорядження АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р та ін. Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими законами, насамперед Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р [23, 116].

До системи антимонопольних органів входять:

- Антимонопольний комітет України, що утворюється у складі Голови, призначеного на строк до семи років Президентом України за погодженням з Верховною Радою України, десяти державних уповноважених, з числа яких призначається два перших заступники та три заступники Голови, адміністративних колегій, а також структурних підрозділів апарату, що забезпечує організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу по забезпеченню діяльності АМК. Формами роботи АМК є засідання - як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що створюватися для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень;

- створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створюватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях на підставі затверджених АМК положень.

- Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного Герба та свого найменування.

Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань:

- контролює дотримання антимонопольно-конкурентного законодавства:

- у процесі економічної концентрації (зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації суб'єктів господарювання, створенні об'єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об'єднання суб'єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності);

- при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання, насамперед монополістів та монопольних утворень, та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб'єктів господарювання;

- здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства відповідно до встановлених повноважень;

- розробляє й організовує виконання превентивних заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства;

- розглядає справи про порушення антимономольно-конкурентного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

- звертається до суду (господарського суд) з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;

- дає рекомендації органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо вжиття заходів, спрямованих на: а) обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, б) запобігання порушенням конкурентного (антимонопольного) законодавства шляхом усунення причин їх вчинення та умов, що їм сприяють; в) припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень конкурентного (антимонопольного) законодавства; г) усунення наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки;

- дає роз'яснення та висновки рекомендаційного характеру щодо відповідності дій суб'єктів господарювання (на підставі наданої ними інформації) положенням Закону “Про захист економічної конкуренції” (статей 6, 10 та 13) з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування;

- бере участь: а) у розробці проектів актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки; з метою їх внесення у встановленому порядку на розгляд відповідних органів; б) в укладанні міждержавних угод; в) розробці реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;

- узагальнює практику застосування антимонопольно-конкурентного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення;

- затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;

- систематично інформує населення України про свою діяльність [7, 24].

Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:

- визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;

- видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;

- видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання;

- вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства;

- накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом [15, 205].

РОЗДІЛ ІІ. ПІДПРИЄМСТВО ЯК СУБ’ЄКТ РИНКОВИХ ВІДНОСИН 2.1 Поняття підприємства та його основні ознаки

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. “Про підприємства в Україні, більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 p.). Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства подається в главі 12 “Загальні положення про об'єкти цивільних прав” у ст. 191 “Підприємство як єдиний майновий комплекс”. Відповідно до цієї статті “підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

- належність до основної ланки економіки;

- безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

- можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

- установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

- функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні - зазвичай не комерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

- наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

- індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

- порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

- ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства: (а) підприємства-власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб); (б) щодо підприємств - не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо [13, 208].

Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо).

Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім вже названих: виконувати вказівки власника або погоджувати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом та статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам законодавства), відраховувати власникові визначену ним частину чистого прибутку підприємства; використовувати закріплене за підприємством майно лише в межах, визначених законом та статутом підприємства.

2.2 Підприємництво та підприємницька діяльність суб’єктів господарювання

Підприємництво – особливий вид діяльності людини у сфері економіки – ініціативно-самостійна, виробнича, комерційна діяльність окремих осіб, яка зорієнтована на отримання прибутку.

Така діяльність здійснюється: від свого імені, на власний ризик, під особисту майнову відповідальність підприємця.

Рис. 1. Функції підприємництва

Творча: народження підприємницької ідеї, врахування ризику.

Ресурсна: формування виробничих ресурсів, ефективне використання ресурсів.

Організаційно-супровідна: реєстрація підприємства, створення документації, організаційна побудова.

Принципи підприємництва:

1. Вільний вибір виду діяльності.

2. Залучення на добровільних засадах грошових коштів і майна підприємців.

3. Самостійне формування програмної діяльності, вибір споживачів, цілі.

4. Вільне розпорядження прибутком.

5. Врахування умов конкуренції.

6. Вільний вихід на зовнішній ринок.

Форми підприємництва:

Індивідуальна (одноосібна власність) – підприємцем є особа або сім’я.

Переваги:

- простота заснування;

- хороша мотивація праці;

- збереження комерційної таємниці.

Недоліки:

- не великі розміри діяльності;

- важко залучити інвестиції;

- повна відповідальність за борги;

- відсутність ефективності менеджменту.

Колективна

1. малий бізнес – базується на особистій власності декількох осіб або на їх оренді;

2. спільне підприємство – базується на колективній власності або на різних формах власності.

Дана форма підприємництва організується у вигляді: ТзОВ, ТзПВ, КД, СП та ін. [13, 176].

Переваги:

- ширші можливості діяльності;

- більша фінансова незалежність;

- ефективне управління та використання прибутку.

Недоліки:

- загроза членам підприємства майнової відповідальності;

- більший господарський ризик, більша кількість помилок.

Корпорація (акціонерне товариство) – майно підприємства формується за рахунок акцій, які вільно обертаються на ринку, а управління здійснюється акціонерами.

Переваги:

- залучення необхідних інвестицій;

- можливість постійно нарощувати обсяги діяльності;

- обмежена відповідальність акціонерів;

Недоліки:

- розбіжності між функцією управління, функцією контролю і функцією виробництва;

- сплата більших податків;

- посадові особи можуть впливати на діяльність корпорації у власних інтересах

Моделі підприємництва.

1. Класична – орієнтується на ефективне використання ресурсів та досягнення мети.

2. Інноваційна – орієнтується на використання інноваційних рішень(техніка, технологія, економіка та ін.).

Дана модель передбачає вивчення зовнішнього середовища прибутку стратегій діяльності, впровадження НТП.

2. Залежно від того які функції, у якій сфері діяльності виконує підприємство, розрізняють такі типи підприємства: виробниче, посередницьке і фінансове.

Виробниче підприємство

1. Основне – виробництво продукції або послуг;

2. Допоміжне:

- консалтингова діяльність;

- лізингова діяльність;

- маркетингова;

- проектувальна;

- інжинірингова.

Посередницьке підприємство – це спрямоване на координацію інтересів виробників і споживачів.

- агентування;

- торгово-комерційна діяльність;

- аукціон;

- біржі.

Агентування – здійснюють діяльність за допомогою агентів (осіб, які мають певні права функції і обов’язки)

Розрізняють таких агентів:

1. агенти-представники - уповноважені, які представляють інтереси однієї чи декількох фірм;

2. агенти-збутовики – допомагають збути продукцію;

3. агенти-закупівельними – допомагають формувати необхідний асортимент товарів.

Залежно від повноважень і організацій агенти можуть мати такі різновиди:

- дистриб’ютори;

- дилери;

- консигнанти;

- брокери.

Торгово-комерційна діяльність здійснюється гуртовими базами і гартівнями, гуртовими домами, окремими видами агентів (дистреб’юторами, брокерами).

Аукціонна торгівля – оприлюднені торги з попереднім оголошенням стартової ціни і лоту (неподільна партія товару). Є два види аукціонів: внутрішньодержавні і міжнародні.

Біржова торгівля – форма постійно-діючого оптового ринку:

- товарів – товарні біржі;

- сировини - сировинні біржі;

- цінних паперів – фондова біржа;

- валюти, золота, металів, каміння – валютна біржа;

- праці – біржа праці [22, 189].

Фінансове посередництво – діяльність підприємців у сфері надання фінансових послуг:

- банки і банкові установи;

- інвестиційні компанії та фонди;

- страхові компанії.

Правовою формою підприємництва є договір (контракт, угода) – це форма документального закріплення партнерських зв’язків, яка обумовлює предмет договору, взаємні права та обов’язки та відповідальність сторін.

Є два види договорів:

1. Установчий – документ, який засвідчує взаємне бажання осіб (фізичних або юридичних) до заснування нового підприємства.

2. Підприємницький договір – засвідчує згоду сторін до здійснення вибраної підприємницької діяльності, форми бізнесу.

Різновид підприємницького договору:

У сфері купівлі-продажу

- договір на поставку товарів;

- договір про аукціонний продаж;

- договір продажу майна;

- договір оренди майна;

- договір лізингова угода – право на користування машинами та обладнання.

У сфері розрахунків і кредитів

- лізинговий договір – договір, який укладається між власником конкретної інновації і особою, що буде її використано плата – роялті.

- договір поручительства – угода між трьома сторонами (кредитором, боржником і позичальником), за якої поручитель зобов’язується відшкодувати позичену суму замість боржника.

Договір страхування – угода між страховиком і страхувальником, яка зводиться до оплати страхувальником виплат до страховика у випадку необхідності.

- договір страхування від нещасних випадків;

- страхування майна;

- договір медичного страхування.

Колективний договір – укладається у сфері трудових відносин адміністрації з найманими працівниками; обумовлює права і обов’язки, режим праці, відповідальність і винагороди. Також можуть укладатися контракти про наймання працівників.

Підприємницькі договори мають приблизно однаковий зміст. Їх укладанню передують переговори під час яких висловлюють пропозиції та наміри сторін (оферта).

Включають:

1. Преамбули – містить інформацію про назву договору, місце і час укладання, факт укладання і повну назву сторін.

2. Основну частину:

- специфічні умови – предмет договору, якість, ціна, терміни, відповідальність сторін і застереження.

- загальні умови – фосмажорні обставини, арбітражний припис.

3. Завершальна частина – необхідні додатки, зразки, схеми, юридичні адреси сторін і підписи.

4. Підприємницька діяльність декількох суб’єктів здійснюється на основі партнерських зв’язків. Форми співробітництва залежать від особливостей бізнесу і пропозицій партнерів [12, 157].

Розрізняють такі основні форми співробітництва.

1. Виробництво

- Виробниче кооперування – співпраця декількох підприємців з приводу виготовлення кінцевої продукції.

- Проектне фінансування – один партнер фінансує проект іншого, який його реалізує.

- Управління за контрактом – один підприємець передає іншому право управляти ( ноу-хау ).

- Спільне підприємство.

- Підрядне підприємство.

2. Торгівля

- Звичайні поставки

- Форвардські угоди – термінова поставка усієї партії

- Експорт товарів

- Імпорт товарів

- Про встановлення прями зв’язків.

3. Товарообмін

- Бартерні поставки – обмін товарів певної номенклатури і кількості.

- Зустрічна торгівля – поставка одних товарів взамін на інші.

- Комерційна тріангуляція – бартерні операції у яких беруть участь три чи більше сторін.

4. Фінансові відносини.

- Факторинг – взаємовідносини між підприємцями, фактор-фірмами(банками), які беруть на себе дебіторську заборгованість або борги підприємця і оперують ними.

- Комерційний трансферт – партнери придбають капітал у національній валюті за договірною ціною а потім зараховують її на рахунок покупця в національному банку країни подавця.

5. Міжнародний бізнес – взаємокорисне співробітництво міжнародних партнерів у сфері науки, техніки, виробництва, торгівлі, фінансування, інвестування.

Суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності є:

1. фізичні особи;

2. юридичні особи;

3. структурні одиниці (дочірні фірми, філії, представництва);

4. спільні підприємства.

Регулювання міжнародного бізнесу здійснюється різними органами:

1. Вищим законодавчим органом України (ВРУ).

2. Центральним виконавчим органом України (Урядом, КМУ).

3. Національним Банком.

4. Міністерством економіки і зовнішньо-економічних зв’язків і Міністерством фінансів

До міжнародного бізнесу також причетні: міжнародні організації(МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, БМР, ЮНЕСКО, ЮНІДО) [17, 189].

Найбільш розповсюдженими формами міжнародної підприємницької діяльності є:

1. Здійснення окремих зовнішньоекономічних операцій (експорт, імпорт, лізинг).

2. Міжнародна корпорація.

3. Спільні підприємства.

4. Територіально-виробничі, прикордонні райони (вільні економічні зони, міжнародний консорціум, корпорації).

2.3 Капітал підприємства. Основні засоби та ефективність їх використання

ринок конкурентний підприємницький засоби

Для ведення діяльності кожне підприємство формує ресурси – сукупність матеріальних і нематеріальних грошових цінностей і робочої сили, які можуть бути використані у процесі виробництва і усієї господарської діяльності. Для формування ресурсів підприємство вкладає капітал (власний, позичений і залучений).

Ресурси підприємства – це те, чим підприємство може розпоряджатися, його економічні потенціали, який не завжди може використовуватися.

Наприклад: підприємство може мати будівлі, які простоюють або здані в оренду.

Ресурси підприємства діляться на чотири групи: матеріальні, нематеріальні, трудові і фінансові.

Більш детально враховуючи особливості використання ресурси можна поділити так:

1. Просторові – це будівлі, споруди, земельна ділянка, під’їзні шляхи.

2. Технічні – машини, обладнання, інструменти, сировина, товари, паливо.

3. Технологічні – це технології, ліцензії патенти, ноу-хау .

4. Інформаційні – доступ до джерел інформації, ЕОМ, програми, бази даних і ін. інформація, яка є комерційною таємницею.

5. Кадрові ресурси – чисельність працівників, склад та їх якісні характеристики (вік, стать, кваліфікація, ділові якості).

6. Комунікації – засоби зв’язку, способи передачі інформації.

7. Фінансові – грошові кошти, цінні папери, інвестиції.

8. Інформація про ресурси міститься у балансі, у технічній документації, паспортах обладнання у статистичній та оперативній звітності.

Ресурси підприємства (капітал), які використовуються і приносять дохід називаються активними. Склад активів підприємства можна зобразити так:

Рис. 2. Активи підприємства

Основні засоби – будівлі, споруди, машини та ін.

Оборотні засоби: сировина, товари, гроші.

Інше майно соціального призначення: виробництво будівлі, дитсадки, будівлі відпочинку, їдальні та ін.

Об’єкти промислової власності: винаходи, промислові зразки, фірмові знаки.

Об’єкти інтелектуальної власності: авторські права, суміжні права.

Нетрадиційні об’єкти: ноу-хау, раціоналізаторські, комерційна таємниця.

Враховуючи різноманітний склад ресурсів їх завдань в єдине ціле за допомогою вартісної оцінки [14, 178].

Використання трьох видів вартісної оцінки:

1. Балансова вартість – визначається на основі балансу підприємства, який складається щоквартально:

(1)

ОЗ – основні засоби;

ОбЗ – оборотні засоби;

ФОП – фонд оплати праці(5 разів на рік).

(2)

Оборотні засоби розраховуються аналогічно.

2. Ринкова вартість – визначається за цінами, по яких окремі складові ресурси можуть бути продані на ринку.

3. Економічна (капіталізована) вартість – вона враховує не вартість капіталів підприємства, а суму доходів, яку приносить підприємство.

(3)

КВ – капіталізована вартість;

Д – доходи, середньорічна сума;

К – позичка – сума кредитів включена підприємством;

% - процентна ставка за користування кредитом;

r – ставка капіталізації, яка показує частину капіталізації доходу економічної вартості підприємств. Вимірюється у %, середньому по галузі в даній формулі береться у вигляді коефіцієнта.

Економічна вартість як правило розраховується тоді, коли треба визначити: ліквідувати підприємство чи зберегти, реорганізувати, якщо економічна - вартість:

- ліквідаційна вартість

Усі види вартісної оцінки підприємства дають поняття про його розміри, склад капіталу і визначає доцільність фінансового підприємства.

Основні засоби – це сукупність засобів виробництва, які довготривалий час беруть участь у виробництві; зберігають свою натурально-речову форму і свою вартість переносять на господарську продукцію, поступово частинами в міру амортизації.

Основні засоби діляться:

1. Залежно від того, які процеси вони обслуговують:

- промислово-виробничі – обслуговують процеси основного виробника.

- непромислово-виробничі – задіяні у іншій непромисловій але виробничих підрозділах (торгівля, їдальня, підсобне господарство)

- невиробничі – задіяні у соціально-культурній сфері (медпункт, сауна, жилий будинок, дитсадок та ін.)

2. За натурально-речовим складом:

- земельні ділянки

- капітальні вклади для нарощування землі

- будівлі

- передавальні пристрої

- машини і обладнання (робочі, силові, електро-обчислювальні, вимірювальні і регулюючі)

- транспортні засоби

- інструменти, господарський інвентар (більше 1р.)

- багаторічні насадження

- робоча і продуктивна худоба

- інші основні засоби

3. За характером впливу на предмети праці

- пасивна: групи 1, 2, 3, 4, 5, 8

- активи: всі інші групи

4. Залежно від нарахування амортизації основних засобів поділяється на три групи:

- будівлі, споруди, передавальні пристрої. =5%

- електро-механічне обладнання, ЕОМ, транспорт, офісні меблі. =25%

- інші основні засоби. =15%

Співвідношення різних груп основних фондів у їх вартості називається структурою основних фондів, яка вимірюється у процентах [22, 147].

Види структури основних фондів:

1. виробничо-технічна;

2. прогресивна структура;

3. вікова – співвідношення ОЗ з різними терміном служби.

Основні засоби вимірюються у натуральному виразі (кількість одиниць, назва, площа, потужність, склад) та вартісному (грн.).

Існують такі види вартісної оцінки:

1. Первісна (початкова) – вартість основних засобів на момент придбання включають витрати на доставку, монтаж і розмитнення.

2. Відносна вартість – вартість основних засобів на кожен новий момент часу враховуючи зміну цін на обладнання, інфляцію та інші економічні умови; визначається шляхом індексації основних засобів.

(4)

3. Ліквідаційна вартість – вартість на момент вибуття ОЗ з підприємства (продаж, списання). Залежно від врахування амортизації вартість основних засобів може бути повною і залишковою.

- повна вартість – це первісна або відновна без врахування амортизації;

- залишкова вартість – це повна вартість за мінусом суми зношення ОЗ;

(5)

Дані по вартості ОЗ міститься в балансі, додатках до нього та в техніко-економічній документації.

У процесі використання основних засобів амортизують – переносять частину вартості на готову продукцію.

Амортизація – процес списання вартості основних засобів на вартість готової продукції згідно чинного законодавства і норм амортизації [21, 189].

Існують такі норми амортизації:

1. Метод рівномірного списання

Однакова норма амортизації діє протягом багатьох років, а сума нарахування від первісної вартості.

(6)

2. Метод складного залишку – з кожним роком вартість основних засобів зменшується на суму попередньої амортизації і утворюється залишкова вартість; амортизаційне нарахування від цієї вартості.

(7)

Вданому випадку На є трьох видів.

3. Метод прискореної амортизації використовується для трьох груп основних засобів і полягає у прискореному списанні, щоб скоріше отримати кошти на оновлення основних засобів.

Сума амортизації нарахувань за схемою:

1рік –15%

2рік – 30%

3рік – 20%

4рік - 15%

5рік – 10%

6рік – 5%

7рік – 5%

Слід враховувати, що даний метод впливає на ціну продукції в бік її збільшення.

4. Метод кумулятивний

5. Виробнича амортизація

Четвертий і п ятий метод існують в теорії, але рідко використовуються на практиці.

Амортизація основних засобів відображає їх фізичне спрацювання, яке може бути усувне (усувається шляхом ремонту) і неусувне (основні засоби треба замінювати новими)

Однак в економіці має місце моральне сиріння основних засобів, яке зводиться до:

- появи нових засобів, більш продуктивних і дешевших;

- появи на ринку нового обладнання з сучасними технологічними властивостями і новим дизайном.

Економічний вибір старіння основних засобів здійснюється за формулою:

(8)

- ціни старих і нових засобів праці

- продуктивність старих і нових засобів праці

Техніко-економічне старіння основних засобів можна усунути шляхом повної їх заміни або амортизації.

Висновки

Суспільне виробництво - складна система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.

Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин. В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої сили із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.

Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.

Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.

Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.

Принцип матеріальної зацікавленості у кінцевих результатах праці передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.

Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв'язання завдань, пов'язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи.

Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:

- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;

- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;

- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.

Список використаних джерел

1. Бойчик І.М., Харів М.І. Економіка підприємств. – Львів: В-во „Сполом”. – 2007.

2. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2009.

3. Верхов А.Г. Основи економічних теорій: Навчально-методичний посібник. – Житомир: ЖІТІ, 2005.

4. Володькіна М.В. Економіка промислового підприємства: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2006.

5. Гаврилюк Л. І. Економіка підприємства: Навчально-методичний посібник. – Ж.: ЖІТІ, 2005.

6. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін І.Ю. Основи економічних знань: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2008.

7. Гетьман О.О. Економіка підприємства: Навч. посібник / О.О. Гетьман, В.М. Шаповал. – К.: ЦНЛ, 2008.

8. Економічний аналіз: Навчальний посібник / М.А. Болюх, В.З. Бурчевський, М.І. Горбатюк та ін.; За ред. акад. НАНУ, проф.. М.Г. Чумаченка. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2006.

9. Економіка підприємства: Навч. посібник. / А.В. Шегда, Г.М. Литвиненко, М.П. Нахаба та інші; За ред. А.В. Шегди. – 3-тє випр. – К.: Знання-Прес, 2005.

10. Економіка підприємства: Підручник / За ред. С.Ф. Покропивного. Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2008.

11. Економічна теорія: Навчальний посібник для підготовки студентів до бакалаврського іспиту з економічних теоретичних дисциплін. – Житомир: ЖДТУ, 2006.

12. Крайник О.П. Економіка підприємства: Навч. посібник / О.П. Крайник, Є.С. Барвінські. – Л.: ІНТЕЛЕКТ+, 2008.

13. Ковальчук В.М. Основи економічної теорії: короткий курс. Навч. посібник. – Тернопіль: Астон, 2007.

14. Мочерний С.В., Устинко О.А., Чоботар С.І. Основи підприємницької діяльності: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2007.

15. Олійник О.В. Економічний аналіз: Практикум для студентів вищих навчальних закладів економічних спеціальностей. / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця, 2-е вид., доп. і перероб. – Житомир: ПП “Рута”, 2006.

16. Основи бізнесу: Навчальний посібник. / за ред. проф. Ф.Ф. Бутинця, К.В. Романчук. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Житомир: ПП „Рута”, 2007.

17. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2003.

18. Попович П.Я. Економічний аналіз діяльності суб’єктів господарювання. Підручник. – Тернопіль: Економічна думка, 2005.

19. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006.

20. Семернікова І.О., Мєшкова-Кравченко Н.В. Економіка підприємства: Навчальний посібник (Курс лекцій). – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2002.

21. Цал-Цалко Ю.С., Холод Б.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник. – Житомир: ЖІТІ, 2008.

22. Шваб Л.І. Основи підприємництва: Навч. Посібник. – Житомир: ЖДТУ, 2006.