Майже кожен філософ пов’язував сутність людини з тією чи іншою ознакою. Так, Аристотель вважав, що Людина - це політична істота, яка реалізує себе лише в державі. Фома Аквінський наголошував на божественній сутності людини. Вона - істота, в якій поєднана душа і тіло, знаходиться між світом тварин і ангелів. Р. Декарт вважав Людину істотою мислячою: «Мислю - значить існую». За Ж. Ламетрі, людина - це машина, насамперед, діяльна істота. Л. Феєрбах вбачав у людині природну істоту, в основі якої лежить любовне ставлення до ближнього.

І. Кант все своє життя витратив на з'ясування цієї проблеми. Він поставив такі точні чотири запитання: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу надіятись? Що є людина? Із перших трьох відповідей, як висновок, узагальнюючий їх, є відповідь на четверте запитання: Яким є місце людини в світі та призначення її? Людина, для Канта, - це істота, яка підкоряється природним законам і умоглядному світу, яка підпорядковує себе закону Розуму і живе за морально-етичними настановами. Умоглядний світ - це сукупність «речей самих по собі», якими і є розумні істоти. Людина, за І.Кантом, є одночасно і чуттєвою, і мислячою істотою.

Згідно думок К. Маркса, сутність людини визначається сутністю суспільних відносин, а відтак вона є лише гвинтиком великого державного механізму. В якийсь момент Людина може стати й творцем історії. Це відбудеться, коли вона скасує відчуження, пов'язане з певними різновидами власності й поверне свою справжню сутність.

Місце людини в світі по-різному тлумачиться представниками основних філософських напрямів. Суб'єктивний ідеалізм закупорює людину в її внутрішньому світі, відриває її від об'єктивних основ буття, зводить її життя до довільного впорядкування комплексу відчуттів. Матеріалізм виходить з визнання об'єктивної реальності. Об'єктивний ідеалізм розглядає Людину як особливе, головне творіння Бога, яке повинне повернути в його лоно відпалий від нього гріховний матеріальний світ. Дуалісти ж визнають подвійність людини, яка існує в реальностях, що не можуть бути зведені одна до одної,

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості і в минулому відрізнялися одне від одного. Релігійні концепції виходять з того, що людина створена Богом, тобто спираються на ідею креаціонізму. Наукове пояснення виходить переважно з ідей еволюції, теорії антропогенезу, тобто появу людини пояснює тривалим процесом розвитку органічного світу, становленням і функціонуванням суспільства.

Історія поглядів на походження і сутність людини налічує безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей.

Одним із варіантів пояснення походження людини виступають стародавні грецькі міфи. Пантеон існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов'язані між собою. Цей зв'язок між ними відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею,

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування, Вона розглядалася як складова природи, що підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах людина поставала частиною всесвітнього логосу, що залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі вперше була поставлена релігією. В релігійних творах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, співвідношення в ній тілесного і духовного.

У найдавніших релігійних текстах (IX-VIII ст. до н.е.) існує спроба осмислити не лише проблему походження людини але й розглянути її сутність. Відмінні елементи людської природи, а саме: тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як такі складові, які створені різним способом в процесі творіння.

З християнської точки зору духовне начало - дух, душа має надприродне походження, є ш вищим началом. Воно має сакральні функції і відображає зв'язок людини з Ботом. Теза про те, що Бот дав життя людині через своє дихання, засвідчує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно християнської антропології, людина є доказом буття Бога, оскільки Він наділив її життям і безсмертною душею.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розрізнюється як недосконале і гріховне, що виступає джерелом зла. В розвинутих релігіях зокрема в християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на цілісності, прославляється і обожнюється чесна людина. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення. Зрештою, теологія віддає Богові базові засади в розумінні походження та існування людини.

Вихід з суперечливої ситуації богослови вбачають в символічному розумінні Біблії посилаючись на авторитет отців християнства. Уже в 4-му столітті Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами. „Я знаю - писав він, - що було б наївно уявляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог - чистий дух. Він не має ані пальців, ані рота." До того ж в період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога.

Ми маємо справу з образною мовою, притчами, алегоричними повір'ями, які відображають спрощену уяву стародавніх народів про походження і структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ „ребра" — це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати одне одного в їх повсякденному житті. З точки зору християнства, природа чоловіка і жінки однакова. Жінка теж є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

В „священних книгах" людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинами, покликана турбуватися про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя в на ній (Буг. 1:26-28; 8:7-9).

Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, яке дав Василь Кесарійський: (330-379 pp.) „Людина є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, твар, що дістала вказівку стати Богом". В цьому визначені зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. У християнстві, людина виступає суб'єктом гріхопадіння і об'єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв'язку жодний з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особа, й абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відпала від Бога, на думку богословів, позбавлене Божої благодаті і спасіння. Все це приводить до тяжких наслідків у житті людства - хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, а зрештою до смерті.

Людина яка відпала від Бога і втратила можливість спілкування з Ним перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом., здобуття милості і спасіння, завоювання Божої любові, стають покликанням і смислом людського існування. Соціальне витісняється, щ суспільна діяльність людини відходить на план, Зразок досягнення такого ідеалу, в християнстві є Ісус Христос, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння.

Отже бачимо, скільки існує різних думок у багатьох мислителів різних часів. Тому ця тема є актуальною і на теперішній час.

Для того, щоб підійти до даного питання не односторонньо необхідна було звернутися до різних літературних джерел: як до релігійної так і філософської думки.

Мета дослідження: показати християнське вчення про людину.

Завдання дослідження:

- З’ясувати проблему походження людини;

- Показати основні підходи до розкриття поняття „людина”;

- Пояснити значення образу і подоби Бога в людині;

- Розглянути, що являє собою тіло, дух і душа людини;

- Конкретизувати сенс буття людини в світі.

Для розкриття поставлених завдань користувалась такими методами: емпіричним, аналітичним, систематичним, методом порівняльного аналізу.

Об’єктом вивчення є християнське вчення про людину,

Суб'єктом - Християнське вчення про людину в православній, католицькій і протестантській церквах.

Практичне значення роботи.

Матеріал даної теми можна використати на уроках християнської етики у темах: „Роль і місце людини у світі", „Хто є людина?", „Людина - образ і подоба Божа”, „Для чого Бог створив людину?" та інші.

Теоретичне значення даної роботи полягає в аналізі тенденцій релігійного походження і сутності людини.

Структура дипломної роботи.

Дипломна складається з вступу, п’яти розділів, висновку, списку літератури, додатків. Обсяг дипломної – сторінок комп’ютерного тексту. Список літератури включає 60 найменувань.

Розділ І. Людина створена Богом

Людина — істота, яка не тільки є, але й знає, що вона є. Впевнена в своїх силах, вона досліджує навколишній світ і змінює його за визначеним планом. Вона вирвалася з природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона — істота, котра не може бути повністю пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є людина — це дух, ситуація справжньої людини — її духовна ситуація... (К. Ясперс) [5, 131]

Людина йде із Землі, залишаючись для самої себе невідгаданим ребусом. А їй просто необхідно за життя дізнатися: хто вона?

Безліч наставників, що оточують кожного з нас протягом життя, трактують поняття ЛЮДИНА кожен по-своєму, відводячи розум, що і без того заблукав.

Для одних ЛЮДИНА - це сукупність розумної матерії, для інших - просто біологічний вигляд, треті розглядають під зовнішньою оболонкою тіла складні сплетення духовного світу. Фахівці говорять, що невидимий підводний світ планети багатший і різноманітніший вивченого нами видимого світу. Так і в ЛЮДИНІ.

Якщо тіло її порівняно вивчене, то океанські глибини душі приховують стільки загадок, що велику частину їх витягнути на поверхню, напевно, ніколи не вдасться.

Річ у тому, що сучасне поняття „дух" завдяки зусиллям матеріалістів стало настільки примітивним, туманним і нецікавим, що крім філософів і психологів цією областю мало хто цікавиться. Та і слово „дух" зважаючи на його релігійний характер замінено словом „свідомість", що ще більш звузило значення поняття „дух".

„Людина обдарована творчим розумом і силою, щоб примножувати те, що їй дано".

А дано, крім розуму, багато що:

„Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте замлю, оволодійте нею" (Бут. 1:28).

Цим ми і займаємося.

Земля з її околицями і є точка дотику нашого розуму, нашої сили. Саме в цій області доторканого і видимого ми і сильні. Тому успішно просувається людина в пізнанні матеріального світу. Але там, де закінчається матерія і бере початок сфера духу, людина помітно втрачає самовпевненість. Вона шукає підтримку в духовному світі, і всі пізнання її в ньому обмежуються смугою світлотіні на межі двох світів і окремими спробами проникнути вглиб поняття „дух".

Відобразити Свою духовну суть в створенні небесних сил, Бог захотів відобразити Свій образ і в земній істоті — людині. Творінням людини завершені створення Землі Богом. У ній з'єднується тілесна і духовна природа, і її створення, яке є кінцем створеного світу, показує, що цей світ не є кінцевою метою створеного, що творіння Бога спрямоване на дарування духовного. Світ матеріальний тільки проміжна форма створеного.

Людина, як образ Божий повинна розвиватись духовно. У сходах земних творінь людина поставлена на найвищому ступінь і у відношенні до всіх земних істот займає пануюче положення.

Людина однаково належить до світу духовного по своїй душі і до світу мотеріального по своєму тілу, а тому є як би зменшенням обох світів і справедливо спрадавна називається малим світом.

Пророк Мойсей так зображає створення людини. Після того, як були створені всі земні істоти, сказав Бог:” Створімо людину за образом Нашим, за подобою ношою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею. І над усім плазуючим, що плазує по землі”(Бут. 1: 26-27).

Господь створив першу людину по образу Своєму як володаря всього земного — створив її небагато меншим Ангелів, але набагато вище тварин.

Преподобний Ісаак Сирін помічає, що Бог різним чином діяв при створенні світу ангельського, речового і людини. Якщо ангельський світ Бог створив в мовчанні, речовий світ творчим повелінням:” нехай станеться”, а перед створенням людини Бог як би зупиняється. Створенню людини передує рада Божественної Тріїці: ” Створімо людину за образом Нашим, за подобою” (Бут. 1:26). Після чого всі три Божественні Особи — Отець, Син і Дух Святий — безпосередньо і особисто створюють людину.

Вже сама по собі рада Божа, яка не вказується при створенні інших земних істот, говорить про те, що людини повинен бути творінням особливим, відмінним від інших, вищим, досконалішим на землі, має і вище призначення в світі. Ще більш підкреслюється думка, що раді Божій належить створити людину по образу і подобі Божій. Ця подібність Бога в людині повинна виявлятися в зовнішньому відношенні людини до видимої природи: людина призначена стати володарем як землі, так і всього, що на ній живе.

Всякий образ обовязково нагадує близьку схожість з своїм прототипом; отже, наявність образу Бога в людині свідчить про відображення в її духовній природі тих самих властивостей, що є у Бога. А оскільки зі всіх земних істот одна тільки людина була прикрашена образом Божим, то зрозуміло, що вона повининна була з'явитися на землі істотою єдиною і особливою, такою істотою, яка за своєю природою і гідності абсолютно відмінно від всіх земних істот і стоїть незрівнянно вище за весь земний і матеріальний світ.

«До того, що одному тільки влаштує людини, — пише святий Григорій Ниський, — Творець Всесвіту приступає так, щоб образ його уподібнити первозданній красі, і призначити мету, для якої він існуватиме». У створенні людини є повнота Божественної Премудрості. Святитель Григорій Богослов говорить: «Після того, як Бог створив світ ангельський і світ речовинний, Він вирішив створити людину, тому що ще не було змішення розуму і відчуття, поєднання протилежностей цього досвіду вищої Премудрості — і це ще не все багатство Благості Божої було знайдене».

«Навчіться своїй мудрості», - закликає свтятий Григорій Ниськй, — о «початок нашого буття є істинне богослів'я». Звідси і свідомість виняткового призначена людині, яка не дане іншим живим істотам. «Якщо людина для того і приходить в життя, щоб стати причасником Божественних благ, то є необхідність стати гідним користувачем цих благ», — навчав той же святий отецб.

Мойсей дає подробиці, які багато в чому пояснюють таємниче походження людської істоти. “І створив Госпоть Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею” (Бут. 2: 7).

Тіло людини Бог створив із землі — цим в людині представлений матеріальний світ, вдихнув в неї дух життя — цим в ній представлений духовний світ. Створення людини - це створення живої істоти, якою приведені в єдність видиме і невидиме.

Належачи душею духовному світу, а тілом — матеріальному, людина є малим світом у великому (мікрокосмос). «Бажаючи оголосити багатство Своєї природи, — говорить святий Григорій Богослов. Бог вирішив створити живу істоту з обох, тобто з видимої і невидимої природи, і Він створює людину, узявши з вже створеної матерії тіло, а від Себе вклавши життя (що називає розумною душею і образом Божим.

Створена такою, людина є таємничою єдністю матерії і духу, видимого і невидимого, земного і небесного, тимчасового і безсмертного, просторового і нескінченного; є якоюсь серединою між піднесеним і земним (святий Григорій Богослов).

“Бог «поставляет на земле иного ангела, из разных пород составленного поклонника (Богу), зрителя видимой твари, таинника трари умосозерцательной, царя над тем, что на земле, подчиненного Горнему Царству, земного и небесного, временного и бессмертного, видимого и умосозерцательного; ангела, который занимает середину между величеством и низостью (малостью). Один и тот же дух и плоть. Дух — ради благодати, плоть — ради превозношения (т. е. в предупреждение гордости). Дух - чтобы пребывать и благословлять Благодетеля, плоть — чтобы страдать и, страдая, припоминать и поучаться, сколько ущедрен он величием. Творит живое существо, здесь приуготовляемое и переселяемое в иной мир и (что составляет конец тайны) через стремление к Богу достигающее обожения» (св. Иоанн Дамаскин)”.

Перевага створеної людини полягає у тому, що Триєдиний Бог особисто і безпосередньо, так би мовити, Своїми власними руками створив тіло людське і дав йому дух життя, а не земля її сама створила, як це було з іншими живими істотами на землі. Тіло людини з праху земного, а душа — з духу Божого.

У людині таємничим чином поєднувалася богообразна доброта і краса з чорним прахом земним, і «людина створена Творцем, щоб бути втіленням трансцендентної Божественної сили» (святий Григорій Ниський).

Людина — це малий світ. У ньому з'єднуються всі сфери істоного Всесвіту. Як пише преподобний Іоанн Дамаськін, «людина має щось загальне з неживими істотами, причетна до життя бездумних і володіє мисленням розумним (ангельським). З неживими придметами людина має схожість у тому, що володіє тілом і складається з чотирьох стихій. З рослинами — в тому ж самому і, крім того, у тому, що має здатність харчуватися, рости, створювати сім'я і народжувати, а з безрозсудними - ваблення, тобто доступний гніву і бажання, що наділений відчуттям і здатністю руху по внутрішніх побудженнях. З істотами безтілесними і духовними людина стикається за допомогою розуму. Міркуючи, складаючи поняття про кожну річ, прагнучи до чесноти і люблячи те, що складає вершину всіх чеснот, — благочестя. Тому людина і є малий світ».

Кажучи про велич людини, преподобний Максим Ісповедник пише: «У ній (у людині), як в гирло, стікається все створене Богом і в ній з різних природ, як з різних звуків, складається в єдину гармонію».

Справжня велич людини не у тому, що її об'єднує з тваринами, а у тому, що її ріднить з Богом. Як сказано в Біблії, справжня велич, слава і честь людини полягають у тому, що вона створена за образом і подобою Божою.

«Творець дав людині двояку природу, тобто природу тілесну-духовну, і це для того, щоб ми мали спілкування з Богом і з природою видимою, щоб могли насолоджуватися і тимчасовістю і вічністю. Одержавши таку природу, людина робиться істотою, що сполучає в собі весь світ: він має і душу рослинну, загальну з рослинами, і душу тваринну, загальну з тваринами; але при цьому є у нього і душа розумна, яка робить його владикою землі (у строгому ж значенні слова людина має не дві або три душі, а одну загальну — безсмертну і розумну). У людині полягає єднання протилежностей між вищим і нижчим, небесним і земним, розумним і безрозсудним, вільним і скованим, духом і матерією» (святий Григорій Ниський).

У 1-й главі книги Буття згадується, що Бог створив чоловіка і жінку, тобто дві людські іпостасі, володіючі єдиною природою (Бут. 1: 27). У 2-й главі книги Буття ця думка розкривається докладніше. Бог привів до Адама тварин, щоб він нарік їм імена, але серед них не знайшлося помічника, гідного Адама, не знайшлося того, з ким він міг би спілкуватися як з рівним. Тому Бог створив для Адама помічника по ньому (Бут. 2: 18).

По вченню Православної Церкви, людина «складається з нематеріальної і розумної душі і матеріального тіла» (Православний Катіхизіс). І це вчення є вченням Старого і Нового Завітів.

У Старому Завіті Моїсей, описуючи походження людини, розрізняє в ній дві частини: одну, яка твориться від землі, і іншу, яка вдихаєтся йому від Бога —. “І створив Госпоть Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею” (Бут. 2: 7) Йов, звертаючись до утішаючих його друзів, говорить: “овчіть передо мною, - а я говоритиму, і нехай щобуть прийде на мкнк! Нащо дертиму я своє тіло зубами своїми, а душу свою покладу в свою руку?” (Йов. 13: 13—14). Псаломщик волає перед Богом: “Через те моє серце радіє та дух веселиться, - і тіло моє спочиває безпечно! Бо Ти неопустиш моєї душі до шеолу, непопустиш Свєму святому побачити тління!” (Пс. 15: 9—10). Екклесиаст, відповідно тому, як мовиться у Битопісателя про походження людини, висловлюється про його кончину: “ І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12: 7).

У Новому Заповіті читаємо слова Самого Христа Спаситель: “ І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтися більше того, хто може й душу, і тіло вам занепасти в геєнні.” (Мт. 10: 28), — з яких виявляється, що людина складається з тіла і душі. Апостол Іаков пише: “Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл – мертва!” (Як. 2: 26). Також і апостол Павло вчить: Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!” (1 Кор. 6: 20).

З наведених прикладів видно, що коли в Писанні говориться про духовні начала людини, то вони називається порізному: душею (Бут. 2: 7; Йов. 2: 6) або духом (Екл. 12: 7).

Спаситель, передрікаючи про розлучення своєї людської душі з тілом під час смерті за рід людський, говорить: “Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу” (Ів. 10:15), і перед настанням хресних страждань Він сказав учням Своїм в саду Гетсиманськом: “Обгорнена сумом смертельним душа Моя!” (Мт. 26: 38). А в хвилину самої смерті на хресті, проголосив голосом веліїм, Ісус сказав: “Отче, в рукі Твої віддаю Свого духа!” (Лк. 23: 46), і євангелісти, описуючи цю мить, виражаються: “Ісус знову голосом гучним іскрикнув, - і духа віддав…” (Мт. 27: 50), або: “І голову схиливши, віддав Свого духа…” (Ів. 19: 30).

Апостол Павло, бажаючи позначити духовну природу людини у протилежність тілесній, називає її то душею, то духом (1 Кор. 6: 20; 5: 3—5). Але у нього ж в Посланнях є місця, де він розрізняє душу і дух як дві сторони і сили однієї і тієї ж духовної природи людини або особливо позначає в душі дух, як вищу її здатність (Евр. 4: 12).

У людині три частини: дух, душу і тіло. Святий Григорій Нісській допускав в людині, окрім тіла, що відчуває душу, подібну душі тварин, і душу, якої не мають тварини, — дух. А святий Єфрем Сирін порівнює тіло, душу і дух людський з трьома Лицями Божественної Трійці. Він говорить, що через триразове покликання Батька і Сина і Святого Духу ми освячуємося по тілу, до душі і по духу, так що трійця наша стає досконалою.

Слід підкреслити, що людина не є ні тільки тілом, ні жодним духом; вона - єдність тіла і душі (духу), і причому — Богостворена єдність, в якій все таємниче і загадкове. Людина без тіла була б не людиною, а ангелом, рівно як з одним тілом, без Божественного духу, вона була б тварина, а не людина.

За словами святого Ірінея, «душа може бути частиною людини, але ніяк не людиною в цілості; повна людина — в єдності, в союзі душі з тілом. Так само і тілесний склад сам по собі не є повною людиною, але є тілом людини і частиною людини». «Що є людина, - питає святий Августин Філософ, — якщо не розумна істота, складена з тіла і душі? Чи є душа сама по собі людиною? Ні, вона — душа людини. Чи назвемо тіло людиною? Ні, але тілом людини. Ні душа, ні тіло, узяті окремо, не є людиною, але їх єдність називається людиною».

У вченнях апостола Павла і преподобного Антонія Великого розрізняються дух, душа і тіло. Сама душа, за словами святого Василя Великого, трьохчастинна. У ній дратівлива і вождельовательная частини, як і тварин, і розумна — дух. Образ Божий в людині — розум, слово і дух (розум, воля, відчуття духовні). Тваринна частина душі по смерті розкладається разом з тілом в прах, а дух, по пророку Еклесиасту, повертається до Бога.

Розділ ІІ. Людина – триєдина істота

Біблія відкриває нам, що кожна персона складається з трьох частін. Апостол Павло написавши: „А сам Бог миру нехай освятить вас цілкам досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа”. (1 Сол. 5:23).

2.1 Тіло людини

Тіло людини ріднить його зі всім видимим світом, і особливо — з тваринним царством. Тіло, як пишуть святі отці, це наш тваринно-рослинний організм зі всіма його потребами, що викликаються умовами земного життя. Дійсно, своїм тілесним життям людина нічим не відрізняється від інших живих істот — тварин, і полягає вона в задоволенні потреб тіла.

Для спілкування із зовнішнім світом тіло людини наділене п'ятьма органами чуття: зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком.

Людське тіло створене Богом хоча і з праху земного (Бут. 2: 7) але з особливою увагою і турботою. Воно, як «пристойне сховище для душі», влаштоване з великою премудрістю по законах краси і відповідності (Климент Александрійський). [9, 534]

Звідси витікає піднесене переконання на значення людського тіла, що приводиться взагалі в Священному Писанні. Вся людина одержала благословення Боже, тому в її тілесній природі немає нічого поганого або гріховного. Біблія ніде не говорить, що тіло — злий початок в людині, як думали маніхєї і гностики. Не тіло винне в наших вадах, але душа. Бог дарував людині розум, здатність розрізняти добро і зло і самовладдя. Християни ведуть боротьбу не з тілесним початком, а з гріховними пристрастями, укоріненими в людській плоті.

Тіло повинне служити супутником, органом і навіть співробітником душі. Від самої душі залежить чи принизитися їй до того, щоб стати рабинею тіла, або ж, слідуючи за освідченим духом, зробити тіло своїм слухняним виконавцем і співробітником. Залежно від душі тіло може стати судиною гріховної нечистоти і скверни, але може стати і храмом Божим і сумісно з душею брати участь в прославлянні Бога. Так навчає Священне Писання (Рим. 13: 14; Гал. 3: 3; 1 Кор. 9: 27; Гал. 5: 241 Кор. 3: 16-17; 1 Кор. 6: 20).

За своєю природою тіло є щось текуче і прагнуче до розпаду. Унаслідок гріхопадіння, за словами святителя Василя Великого, цей світ став «житлом для вмираючих». Після смерті людини його тіло розпадається в прах, але з тілесною смертю не назавжди розривається союз душі і тіла. Настане час, коли тіла людські повстануть в оновленому вигляді і знову з'єднаються назавжди з своїми душами, щоб одержати участь у вічному блаженстві або муці, відповідно тому, що за участю тіл зроблене людьми доброго або поганого протягом земного життя (2 Кори. 5,10).

Апостол Павло, кажучи про нашу тілесну оболочку, разом із словом «тіло», користується словом «плоть». Плоть — земний початок в людині, матерія. Хоча плоть — це матерія, але вона є живою матерією, вона немислима без душі. Плоть нерідко протиставляється духу. Це щось низинне, зіпсована природа людини. У цьому значенні плоть — сідниця гріху. Під справами плоті апостол Павло розуміє гріхи не тільки чисто плотські, але і душевні: заздрість, розбрати, чародійництво і т.д. (Гал. 5: 19—21).

У Апостола духовна людина протиставляється людині душевній або плотській. Душевна людина не втрачає здатності духовного життя, але тільки вона, внаслідок повного поневолення духу плоттю, знаходиться в ньому в стані омертвлення і бездіяльності. І людина духовна живе не без душі, яка внутрішньо і нероздільно пов'язана з плотію, але тільки душа в їй не поневолить плоттю І має нагоду виникнення в ній духовного життя; і сама вона тому цілком як би звертається до переходу в це життя (Рим. 8: 13). Тому-то душевна людина через духовне відродження і розвиток може стати людиною духовною (Рим. 7: 5—6). І, навпаки, людина духовна через нехтування до життя свого духу може зійти на ступінь людини плотської або душевної (Гал. З:3).

2.2 Душа людини

Душа Жива істота, життєве начало, особа або індивідуальна духовна природа. Душа може бути у тварин (Бут 1:30; Откр 8:9) і у Бога (Лев 26:11; Іс 42:1), Нерідко душа і дух взаїмозамінні, хоча відмінності між ними, позначені вже у Сторому завіті, переходять і в Новому завіті. Якщо в Новому завіті душа звичайно означає єдність матеріального і духовного в людині, і людина мислиться як тіло-душа, то дух — це особливий дар Божий, який пов'язує людину з його Творцем. У Св. Писанні сказано, що Ісус віддає свій дух Отцю (Лк 23:46; Ів 19:30), але в інших уривках мовиться, що Він віддає душу свою в спокутування багатьох (Мт 20:28; Ін 10:15). Таким чином душа в Святому Писанні — нематеріальний початок, вона створена Богом, єдина з тілом і животворить його. Проте душа продовжує своє існування і після смерті людини (Мт 10:28; Як 5:20; Об 6:9; 20:4); цей стан скасується при кінці світу (1 Кор 15:35-55).

У ранній Церкві. У послеапостольськой Церкві уявлення про душу складалися під впливом грецької філософії. Оріген спирався на платонівське вчення про передіснування душі як чистого розуму (nous), к-рий унаслідок відпадання від Бога перетворився на душу (psyche) і, кинувши погляд на землю, відірвався від божественного вогню. Тертулліан відкидав ідеї грецьких філософів і відстоював біблійне вчення про єдність нематеріальної душі, створеної Богом, і матеріального тіла, створеного для неї. Величезний вплив на ранню Церкву надало вчення Августина про душу. Августин спростовував язичницькі уявлення про те, що душа спочатку була частиною Божества, і називав цю ідею богохульством. Він заперечував тілесність душі і те, що вона нібито поганиться тілом, і вважав душу розумно-духовною субстанцією. По Августину, душа створена Богом і «по образу Божому», вона підтримує і направляє тіло. Щодо її походження — чи створена вона Богом або успадковується від батьків — Августин коливався, але був упевнений, що її «істинне житло» і «батьківщина».

Походження душі. На відміну від Августина його сучасники зайняли певну позицію в суперечках про походження душі. Деякі грецькі отці Церкви підтримували теорію Орігена — душа предіснує в Бога і приречена тілу в покарання за гріх і прагнення до земного. Більшість теологів розділяла креационістські погляди і вважали, що Бог творить кожну душу у момент зачаття, але який стверджуеє, як, наприклад Тертулліан, підтримували традуционістськую теорію про те, що людина успадковує душу, як і тіло, від батьків.

На користь креационізма приводили наступні доводи:

- Святе Писання не змішує походження душі і тіла (Екл 12:7; Іс42:5; Зах 12:1; Евр 12:9);

- креационізм доводить, що душа — проста, неподільна субстанція, краще, ніж традуционізм, котрий стверджує, що вона ділима і успадковується від батьків;

- ця теорія достовірніша, ніж традуционізм пояснює, чому душа Ісуса безгрішна.

У захист традуционізма свідчить наступне:

- деякі біблійні книги свідчать на користь цієї теорії (Бут 2:2; Евр 7:10; 1 Кор 11:8);

- вона найкращим чином пояснює, як все людство согрішили в Адамі;

- її підтверджує аналогія з нижчим життям, де зростання чисельності досягається диференціюванням;

- ця теорія вчить, що батьки виробляють цілісну істоту—тіло і душу дитини, а не просте тіло; (5) Христос неодмінно повинен був одержати душу від душі Марії, щоб спокутувати душі людей.

Августин обережно зважував доводи кожної із сторін, що беруть участь в суперечці, і схилявся у свій час до традуционізму, хоча усвідомлював, що, виходячи з цієї гіпотези, важко говорити про цілісність душі. Пізніше він визнавав, що це дуже заплутане питання.

Ту ж позицію зайняв сучасний теолог Р. До. Берковер. Він називає цю суперечку «неплідною», оскільки в його основі лежить помилкова думка, що йдеться про «горизонтальні» або «вертикальні» відносини. “Така постановка питання поменшує велич справи Божої”. Бог Ізраїльський творив не тільки у далекому минулому, Він постійно діє в людській історії, Він - Творець горизонтальних взаємостосунків, як і всіх інших. Неможливо, спираючись на Біблію, говорити про окреме походження душі, вважає Берковер, оскільки така креационістськая теорія розглядає зв'язок з Богом як « якийсь доважок до "істинно людського", яке пізніше одержить визначення незалежних один від одного "душі" і "тіла". Можна вважати при такому підході, що між душею і тілом існують різні "причинні" відносини, і не співвідноситися з внутрішнім причинним зв'язком з Богом. Якщо неможливо говорити про суть людини поза цим релігійним зв'язком, тоді не можна говорити і про дуалізм походження душі і тіла в єдиній людині ».

Богообразная душа — істота проста, безтілесна, розумна, вільна, життєдайна. Як проста істота, вона неподільна, як безтілесне — невидима, як життєдайне — безсмертна.

Преподобний Іоанн Дамаськін дає таке визначення душі: «Душа - суть жива, проста, безтілесна, за своєю природою невидима для тілесних очей, безсмертна, мисляча і розумна, не має опре-еленной фігури (форми), — користується органічним тілом і дає йому життя, і зростання, і відчуття, і силу народження. Розум, або дух, належить душі не як щось чуже їй, але як найголовніша частина її, бо що око в тілі, то розум в душі. Душа вільна, має здатність бажати і діяти; вона мінлива відносно волі, бо вона створена. Все це душа за природою отримала від благодаті Творця, від благодаті Якого одержала і буття, і особливий вид природи».

Бог — Творець душі і тіла. Тіло — знаряддя душі, якийсь вид одягу і покривала душі (святий Кирило Єрусалимський). У тілі людини зосереджено все, що є кращого і досконалішого у складі видимого світу, так що вона справді є малий світ у великому світі Божому. Але тіло з його органами складає тільки зовнішню, видиму сторону складу людського, невидиму ж і духовну сторону складає душа — істота, досконала відмінна від тіла, підноситься над ним і над всією видимою природою своєю досконалістю і перевагами. Вона є дихання Божим, і має природу не зємну, а небесну. Вона є вища і чудовіша частина людини.

Думка про душу людини як суть, особливу і незрівняну перевершуючу за своїм значенням все чутливе, проникає все обявлення вчення про людину.

З свідоцтва Старого Завіту, перш за все, звертають на себе увагу слова Самого Господа відносно Йова, коли Він, попускаючи торкнутися плоті і кісток праведного Іова, говорив діаволу: “Ось він у руці твоїй, - тільки душу його бережи!” (Йов. 2, 6). Тут душа Іова відрізняється від його тіла, як щось таке, до чого не повинен і не міг доторкнутися сатана, в той час, як тіло могло бути уражене хворобами.

Із слів Екклесиаста: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12, 7), — витікає, що остання доля духу людського відмінна від долі тіла: дух повертається до Бога, а тіло звертається в землю.

Як видно, і по самій природі своїй, і умовам існування дух (душа) людини абсолютно відмінний від тіла, а саме він відмінний так, як небесне відмінне від земного.

Таку ж думку про душу містить і Новозаповітнє Обявлення. Сам Господь Ісус Христос вчив про високу перевагу душі людської порівняно зі всім земним і тілесним: “Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? або що дасть людина взамін за душу свою?” (Мт. 16: 26; Марк. 8: 35—37). Так само ясно навчив Христос про перевагу душі перед тілом, коли, посилаючи учнів на проповідь, сказав їм: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…” (Мт. 10: 28). Це означає, що душа безсмертна і неразрушима, а тіло — прах земний, глиняна судина, земний будинок душі, в якому душа живе тимчасово.

Однак, тіло так близько і внутрішньо сполучено з духом, що все, що не робить дух: чи прославляє він світ, Бога (1 Кор. 6: 20), або взагалі творить добре і зле (2 Кор. 5: 10), — він робить спільно з тілом. Проте завжди і у всіх випадках винним і правлячим діячем є дух (2 Кор. 5: 10). Він може поступати всупереч вабленням тіла, якщо вони заважають його власним вабленням (Гал. 5: 16—17); дух може у деякому відношенні навіть відмовитися від самого тіла, досягаючи таких станів, про яких важко сказати, чи в тілі буває він тоді або поза тілом (2 Кор. 12: 2). Він і після досконалого звільнення від грубого, плотського і смертного тіла надалі до отримання тіла духовного і безсмертного може існувати і зберігати свою самосвідомість і своє особисте буття; це видно із слів апостола: “Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?”(Рим. 7: 24). “Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом…” (Флп. 1: 21- 23).

«Не дивлячись на свою невидимість, - пише святий Григорій Нисський, — душа є істотою абсолютно відмінним від тіла, діючим в ньому і через нього. Цей уявний процес, що скоюється внутрішньо, свідчить про існування в тілі сили вищої, духовної».

Так, тіло часто лежить на землі, а людині представляє і споглядає, що на небі. Тіло часто покоїться, мовчить, а людина — внутрішньо знаходиться в русі і споглядає, що поза ним, переселяючись і переходячи з країни в країну, зустрічаючись із знайомими. Що ж це інше, як безрозсудна душа, яка в людині роздумує і уявляє, що вище за нього? Тіло за природою смертне, а людина роздумує про безсмертя; тіло тимчасове, а людина уявляє собі вічне. Тіло саме про себе не помислить нічого подібного, тому що воно смертне і тимчасове. Необхідно бути чомусь іншому, що подумувало б про протилежне і неприродне тілу. І це — розумна і безсмертна душа.

«Оку природно дивитися, і слуху слухати; чому ж одного відвертаються вони, а інше обирають? Хто відвертає око від зору? Або хто укладає для слухання слух? Або хто утримує від природного прагнення смак, за природою призначений для куштування? Хто забороняє до іншого торкатися руці, за природою діяльній? Хто виробляє це всупереч тому, що природне тілу? Або чому тіло, відвертаючись від того, що вимагається природою, схиляється на раду іншого (тобто розуму) і приборкується його помахом? Все це доводить не інше що, як розумну душу, що володарює над тілом.

Тіло не саме себе рухає, але приводиться в рух іншим, як і кінь не сам себе упрягає, але примушує його володіючий ним. Тому і даються людям закони — робити добре і відвертатися від вади; для безсловесних же, позбавлених розумності і мислення, і худе залишається невиразним і добре байдужим» (св. Опанас Великий). [53, 421]

«Душа наша є прекрасна і переважно перед всіма творіннями, улюбленіше Богом творіння, відображене таємній благодаті і премудрості Його».

«Душа есть Божие дыхание, - пише свтятий Григорій Богослов, — и, будучи небесною, она терпит смешение с перстным. Это свет, заключенный в пещере, однако Божественный и неугасимый... Рекло Слово и, взяв часть новосозданной земли, бессмертными руками составило мой образ и уделило ему Своей жизни; потому что послало в него дух, который есть струя невидимого Божества...»

За словами святителя Григорія Палами, душа, створена разом з тілом, знаходиться в тілі всюди, а не в одному тільки певному місці тіла, як що містить і перевершує тіло. Подібна думка є у святого Іоанна Дамаськіна: «Душа з'єднується з тілом вся зі всім, а не частина з частиною, і не міститься їм, а його містить, як вогонь залізо, і, перебуваючи в ньому, виробляє властиві їй дії».

«Тіло не сильніше за душу, — говорить святий Іріней, — оскільки душа надихає і пожвавлює, і повертає, і направляє тіло; душа володіє тілом і володарює їм. Тіло подібно інструменту, а душа займає місце художників... Даючи життя тілу, сама душа не перестає жити».

«Душа рухає тіло і саму себе рухає, бо рух душі — це не що інше, як життя душі. Про тіло ми говоримо, що воно живе, коли рухається, і вмирає, коли перестає рухатися, тобто коли душа його залишить» (св. Опанас Великий). «Душа — це життя тіла, а життя душі — Дух Божий» (прп. Макарій Великий). У принципі, в онтологічній глибині життя душі походить від Святаго Духу: «Святим Духом усяка душа живиться».

Душа є істота нематеріальна, проста. Так навчає слово Боже, коли називає душу духом: “Самий Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі” (Рим. 8: 16); “Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знє ніхто й речей Божих, окрім духа Божого” (1 Кор. 2: 11).

Душу не можна бачити очима тілесними, не можна відчувати, відчувати ніякими тілесними відчуттями — душа є духовне єство, безтілесна сила.

Преподобний Максим Сповідник спростовує думку про тілесність душі, як духу, таким чином: «Якщо душа є живе тіло, то його щось повинно рухати зсередини. Тоді доведеться припустити, що в душі є душа. Якщо ж скажуть, що нас рухає Бог, то повинні визнати Божество за причину і тих недоречних і соромливих рухів, яких у нас, як відомо, дуже багато. Якщо всяке складання і розкладання доречне тільки в тілах, то душа — не тіло, оскільки непричетна нічому такому. Як образ уявного, ми називаємо її уявною, а як образ безсмертного, і нетлінного, і невидимого, ми і в ній визнаємо ці якості. Як образ нетілесного — і нетлінної, тобто чужої всякої речовинності».

Отже, душа, як і Ангели, є певна субстанція, проте безтілесна і нематеріальна.

Душа — істота вільна. Думка про свободу людської душі виражається в незліченних місцях Святе Писання. По-перше, у всіх тих місцях, де даються людині заповіді і від неї потрібна покора закону Божому; по-друге, де за виконання заповідей людині пропонуються різні нагороди і особливо вічне блаженство; нарешті, де за порушення заповідей передрікаються винному різні покарання, тимчасові і вічні.

Наприклад: “Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє”(5М. 30: 19); … коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді.”. Святі отці і вчителі Церкви доводили свободу душі людської тим, що ми маємо свідомість про свою свободу, що свобода є невід'ємна властивість істоти розумного і відрізняє людину від нижчих тварин, що тільки вільною покорою і служінням ми можемо догождати Богу, а без волі немає ні релігії, ні моральності, ні заслуги.

Воля — є здатність розумно обирати корисну і потрібну справу; це діяльна здатність людини не сліпо наслідувати і обирати безгрішне.

Страницы: 1, 2, 3