Проведення саміту ШОС збіглось у часі з обговоренням США питання прискореного вступу України до НАТО. Враховуючи стратегічне значення для Росії цього питання, не можна виключати того, що в разі продовження Білим домом цього процесу, Іран за російської допомоги може стати членом ШОС. На думку російських експертів, прийом до цієї організації Ірану - одного з лідерів мусульманського світу - і посилення російського співробітництва з ним посилить позицію Москви у її протидії США з питання членства України в НАТО.

З наведеної причини політика Росії щодо НАТО нагадує асиметричні нелінійні коливання, у яких амплітуда негативу відносин час від часу перевищує амплітуду позитиву, незважаючи на співпрацю обох сторін. Чинник, який збуджує негатив у відносинах та породжує протидію Росії, той самий: розширення Альянсу на схід. Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до співробітництва з НАТО, і з другого - сприяло гальмуванню зближенню країн Центральної і Східної Європи з Альянсом через активізацію їхньої взаємодії з Росією. [34, c. 39-42]

У 1997 р. Росія і НАТО підписали Основоположний акт, який поклав початок новому рівню відносин між ними, які наприкінці XX століття з наведених вище причин знову погіршилися. Для їх покращення у 2002 року на Римській сесії Альянсу було прийнято Декларацію глав держав і урядів Росії і урядів країн-членів НАТО. Була створена Рада Росія-НАТО (РРН), яка передбачала, що «... у рамках Ради Росія-НАТО Росія і держави-країни НАТО працюватимуть як рівні партнери у сферах, що становитимуть загальний інтерес...».

Одним з досягнень спільної взаємодії за таким принципом стало створення спеціальної Рамкової програми оперативної сумісності військових структур Росії і НАТО. Відповідно до цієї програми протягом 18 місяців було вжито понад 60 різних заходів. Важливим практичним кроком у зміцненні відносин має стати створення російської 15 окремої мотострілкової бригади як миротворчого з’єднання для спільних дій з НАТО. Досягнуто прогресу у сфері співробітництва зі створення протиракетних систем оборони ТВД, де відпрацьовуються механізми забезпечення спільного захисту від ракет у ході операцій кризового реагування (зокрема під час проведення командно-штабних навчань по ПРО ТВД під егідою РРН, які відбулись у Нідерландах у березні 2005 року).

У 2005 році на засіданні Ради Росія-НАТО на рівні міністрів обговорено широке коло питань поточного співробітництва. У спільному документі «Заява за підсумками засідання «Ради Росія - НАТО на рівні міністрів оборони» відзначено помітний прогрес у співробітництві.

У своєму виступі на 40-й Мюнхенській конференції з питань безпеки «Питання міжнародної безпеки у контексті відносин Росія-НАТО» міністр оборони Російської Федерації С. Іванов, підсумовуючи розвиток співробітництва з НАТО, заявив: «Сьогодні головне завдання - перетворити механізм «двадцятки» з політичного чинника, що вже зараз відіграє значну роль у формування духу сучасної системи міжнародних відносин, на чинник, що зумовлює практичні дії і Альянсу, і Росії у силовій сфері.

Причому не тільки у сфері допоміжних силових технологій (рятівні та гуманітарні операції, обмін інформацією), але і за основними напрямами діяльності збройних сил Альянсу та Росії».

Одночасно з співпрацею з НАТО російська політична і військова еліта наполегливо впроваджують, як і у відносинах зі США, доктринальні положення та превентивні заходи протидії розширенню НАТО на схід. Так, в Концепції національної безпеки Росії однією з основних загроз у міжнародній сфері визначено «зміцнення воєнно-політичних блоків і союзів, передусім розширення НАТО на схід». [11, c. 37-54]

Наприкінці 2002 року Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію у зв’язку з розширенням НАТО», в якій підкреслювалося, що розширення Альянсу суттєво змінить ситуацію щодо забезпечення безпеки в Європі. У 2003 році Держдума Росії доручила уряду розробку комплексного плану протидії розширенню НАТО, а в березні 2004 року прийняла заяву «У зв’язку з розширенням НАТО», відповідно до якої у разі подальшого розширення НАТО на схід Дума буде рекомендувати президенту і уряду Росії «... вжити необхідних заходів щодо надійного забезпечення безпеки Російської Федерації, включаючи визначення доцільності подальшої участі в міжнародних договорах у сфері контролю над звичайним озброєнням і перегляд принципів побудови Збройних сил РФ у напрямі посилення їх ядерного потенціалу...».

Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об’єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін – країн ЄС, США і РФ – щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу – свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв’язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності. [32, c. 3-24]

2.2 Аналіз політичних відносин США й Росії в світовій політиці

Глобальні геостратегічні зрушення на рубежі 1980-1990-х років, пов’язані із завершенням “холодної війни”, призвели до руйнування стійкої біполярної системи міжнародних відносин, що визначалася стратегічним балансом двох світових лідерів – США і СРСР. Натомість почав складатися нестабільний і доволі непередбачуваний світовий порядок, що відзначився появою нових викликів міжнародній безпеці. Залишившись єдиною наддержавою, Сполучені Штати Америки нині фактично визначають розвиток сучасних міжнародних відносин. У той же час Російська Федерація залишається впливовим учасником дипломатичних процесів, свідченням чого є дедалі більша увага до “російського чинника” в прийнятті зовнішньополітичних рішень провідними державами світу. Отже, російсько-американські відносини залишаються одним з головних напрямків зовнішньої політики обох держав і важливим елементом міжнародних відносин, від характеру яких значною мірою залежать перспективи розвитку світового співтовариства.

Історія показує, що Росія не завжди вела успішну й добре сплановану політику, часто прорахунки в зовнішньополітичній стратегії завдавали відчутної шкоди її престижу й розвитку. Однак догляд з великої політики дотепер не приносив їй помітних позитивних результатів, і цей факт також не можна не визнавати. Звідси й головна дилема для держави як у минулому, так і на сучасному етапі розвитку - досягти розумного балансу між зовнішньою й внутрішньою політикою. Це зовсім не обов'язково припускає зламування історично сформованої парадигми, не перешкоджає подальшому реформуванню країни, але може вести до тимчасового ускладнення відносин з окремими країнами, які очікували радикальної зміни російської зовнішньополітичної діяльності.

Слова Е.Качинса фіксують саме таке повернення. Одних це радує, тому що виводить взаємодія з Росією на зрозумілий і передбачуваний рівень, інших, навпроти, дратує й навіть злить, тому що потрібно вибрати, що робити з Росією далі: іти на конфронтацію або продовжувати обмежену взаємодію, а може, і розширити його.

Тверді заяви окремих американських політиків, публікація об'ємної доповіді Ради по міжнародним відносинам і іншим роботам не можна пояснювати тільки нелюбов'ю до нашої країни, невдоволенням із приводу головування РФ в "вісімці", а також передвиборною боротьбою, прагненням окремих експертів заробити на цьому політичний капітал і непорушним бажанням змінити Росію, хоча всі ці фактори присутні. І хоча ще рано говорити про те, що Російська Федерація в повному обсязі знайшла свою нову (точніше, забуту стару) іпостась у світовій політиці й продовжить незалежну лінію (не треба неї плутати із протидією або протистоянням США й іншому миру), відмінне від попереднього років стан Росії зафіксовано. Імовірність того, що вона повернеться до колишньої політики, досить примарна. Це розуміють у Вашингтоні, і реакція на її повернення неоднозначна.

Спробуємо зрозуміти, чому в 2006 р. багато американські (і деяких російські) журналістів і політологи так швидко вхопилися за тезу про "нову холодну війну" і чому ця теза взагалі виникла в умовах, коли Сполучені Штати перебувають практично в стані війни з міжнародним тероризмом і інші країни, включаючи РФ, допомагають їм у цій боротьбі. У ситуації, коли вже є один головний ворог - тероризм, чи потрібний Америці ще один ворог? Простої відповіді на це питання немає, і, як показали конференції, семінари й зустрічі в США,що проходили в 2006 році, логіка міркувань про сучасну Росію різна й заслуговує аналізу.

Планування політики у відношенні Росії вбудовано в загальне зовнішньополітичне планування, рівень і якість якого істотно нижче, ніж у роки біполярного світу. Як показує аналіз ситуації в американських зовнішньополітичних дослідженнях, істотно знизилася роль і значимість фундаментального системного аналізу міжнародних відносин і, відповідно, регіональних досліджень у зовнішньополітичному плануванні. Це привело до їхньої фрагментації й зміни ролі провідних науково-дослідних центрів, що займаються систематичним аналізом по всім спектрі загальних і предметних проблем міжнародних відносин і політики США. [31, c. 14-23]

Ця тема заслуговує спеціального аналізу, але в даному контексті важливо відзначити, що подібне положення речей не могло не позначитися на зовнішньополітичній діяльності Сполучених Штатів, особливо при республіканській адміністрації Буша. Така ж ситуація характерна для положення справ у російській зовнішньополітичній науці, де протягом тривалого часу ігнорувалися академічні дослідження системного характеру (і не можна сказати, що ситуація радикально міняється).

У чималому ступені нинішнє положення пояснюється й зміною парадигми світового розвитку, і зміною провідних гравців у світовій політиці, і зміною поколінь у співтоваристві тих, хто планував і пояснював міжнародні відносини в період біполярного світо устрою, формував і модифікував його. Для Сполучених Штатів і Росії все змінилося: США зайняли позицію єдиної регулюючої чинності, а Росія вступила в період осмислення нового статусу й нового розкладу чинностей у світі. Положення лідера/гегемона ускладнило порядок денний міжнародної діяльності наддержави: замість одного великого завдання - здобути перемогу над основним ворогом, яким був СРСР, - з'явилася безліч більше дрібних проблем, але потребуючої уваги й чинностей, що загрожують перерости в більші проблеми. А після вересня 2001 р. з'явилася й нова більша погроза - тероризм. Іншими словами, ситуація для США не спростилася, а ускладнилася. Те ж саме відбулося й з Російською Федерацією: під час відсутності головного опонента кількість труднощів не зменшилося, росли проблеми не тільки внутрішнього порядку, але й зовнішнього - доводилося вишиковувати майже з нуля відносини з більшістю основних і другорядних гравців на світовій арені. Здавалося б, що фрагментація проблем і їхній кількісний ріст, якісна зміна багатьох погроз (наприклад, погроза використання ОМУ і його поширення у світі) повинні були підвищити затребуваність у ретельному аналізі минулого й сьогодення стану найважливіших проблем сучасного розвитку, у більше вивіреному прогнозуванні й більше точних оцінках наслідків тієї або іншої дії. Але цього не відбулося ні в США, ні в Росії.

Таку ситуацію можна пояснити. Прискорення темпу життя миру в цілому й окремих країнах, швидка зміна подій і відповідей на них з боку держав - суб'єктів міжнародних відносин, ускладнення характеру взаємодії й взаємозалежності між країнами й організаціями вимагають швидкого аналізу й рецепта. Перемогли оперативність і інформативність. Традиційні "фабрики думки" виявилися занадто неповороткими для подібної роботи, з'явилися невеликі центри, групи, експерти, що пропонують саме такий аналіз і експертизу, які якщо й страждають деякими неточностями й поверховістю, але пропонують точне визначення положення справ у країні, регіоні, в організації, для рішення проблеми й т.д. З'явився спеціальний термін "інсайдер", тобто фахівець, що працює в досліджуваному середовищі й збирає інформації, але зовсім не що обов'язково є професіоналом у тім, чим йому доводиться займатися. До речі, така діяльність досить корисна й часто заповнює ті пробіли, якими часом страждають дослідження, відірвані від об'єкта аналізу.

Всі перераховані факти вплинули на положення в сфері академічних досліджень. По-перше, вони викликали структурні зміни, а по-друге, привели до скорочення й зміни характеру фінансування зовнішньополітичних досліджень. Як відзначає провідний спеціаліст по американських науково-дослідних центрах Дж. Макгенн із Інституту по дослідженню зовнішньої політики (м. Філадельфія), короткострокові вузькотематичні проекти прийшли на зміну довгостроковим програмам, що одержували фінансову підтримку з федерального бюджету й інших джерел; центри стали менш вільними у виборі тим дослідження й у пошуках нових підходів до рішення складних політичних проблем. Це привело, по оцінці Макгенна, «до появи «центрів-бутиків», що спеціалізуються в якійсь одній області або по якійсь одній проблемі». Традиційні науково-дослідні центри, через скорочення фінансування й розвитку тенденції до заохочення короткострокових і вузькопредметних проектів, втратили можливості для проведення досліджень по виявленню потенційних проблем і виробленню шляхів до їхнього дозволу для того, щоб уникнути негативних наслідків . [3, c. 9]

Аналогічні факти характерні й для Росії, де отримала розвиток тенденція до створення альтернативних академічних аналітичних центрів, зросла роль незалежних експертів, невеликих дослідницьких центрів - інститутів, фондів і консалтингових груп. Сам по собі факт фрагментації академічних досліджень не можна назвати негативним, тому що він відображає потреби сучасного етапу світового розвитку й відносин між країнами, однак інтенсифікація саме такого шляху концептуального забезпечення зовнішньої політики США, та й Росії, на шкоду фундаментальним зовнішньополітичним дослідженням не представляється вірною й виправданою. У результаті такого "перекосу" у підходах до зовні політичного планування й прогнозування мали місце прорахунки й помилки в політику Сполучених Штатів і Росії, а у відносинах двох держав зберігається невірне сприйняття один одного, недостатнє розуміння взаємних інтересів і можливостей, відсутня реалістична повістка дня для взаємоприйнятої взаємодії.

З бесід з американськими політологами складається думка, що в політико-академічному співтоваристві існує парадоксальна ситуація. З одного боку, є єдність щодо того, що США - це світовий лідер і тому повинні виконувати завдання по демократичному перетворенню миру з максимальною вигодою для країни. З іншого боку, у наявності серйозний розкол серед представників експертного співтовариства й у самому суспільстві по двох питаннях.

Перший: потрібно чи США брати на себе функцію єдиного світового правителя (гегемона), потрібно чи воювати з усіма неугодними режимами (прямо або побічно), тобто потрібно чи вести "хрестовий похід" глобального масштабу?

Другий: чи виправдана силова модель реалізації американської глобальної стратегії, тому що є небезпека, що політика адміністрації Буша приведе до виснаження ресурсів, збільшенню внутрішніх проблем у самих США, до серйозного росту негативного відношення до наддержави й до ідеї американської демократії у світі?

Парадоксальність ситуації підсилюється тим, що, незважаючи на зростаюче невдоволення політикою адміністрації Буша, непопулярність самого президента й багатьох членів його адміністрації, відсутній широкомасштабна й представницька критика глобальної стратегії США. Це неможливо пояснити тільки патріотичністю й згуртованістю у важкий момент для американської держави. Справа в тому, що неоконсерватори в політику, у тому числі на вершині владної піраміди, і в науково-експертному співтоваристві, так звані "вулкани" досить нетерпимі до якої-небудь протидії й критики, хоча намагаються (правда, не завжди) створювати видимість гри за правилами політичної коректності.

У сформованій у США політичній ситуації нас цікавлять, насамперед, два питання: чи можливе кардинальний перегляд американської глобальної стратегії й методів її реалізації і які перспектив російсько-американських відносин, тобто чи відбудеться відхід від існуючої політики у відношенні РФ у ту або іншу сторону.

Як ми вже відзначали в інших публікаціях, кардинального перегляду американської глобальної стратегії навряд чи можна чекати в доступній для огляду перспективі, якщо тільки до цьому Сполучені Штати не змусять тверді зовнішні або внутрішні фактори5. Тому відбуваються в американському політико-академічному співтоваристві дебати з питань глобальної стратегії варто сприймати без зайвого оптимізму. При уважному аналізі стає очевидним, що критики найчастіше не вникають у такі питання, як різниця між гегемонією й лідерством, не беруть під сумнів доцільність руйнування основ існуючого світоутсрою (ООН, міжнародні правові норми) і подальшого розширення НАТО на схід, правочинність американських дій на пострадянському просторі, претензії до Росії по гуманітарних, політичних і економічних питаннях. Дотепер не внесена ясність у питання про те, як визначити політикові США: відбувається змішання понять "наддержава - лідер - гегемон".

Ведуться дебати щодо форми американського глобального регулювання й по питанню про те, як співвідносити американські інтереси й плани з інтересами інших держав. Лише одиниці говорять про необхідність перегляду глобальної стратегії, про відхід від гегемонії. Критиків турбує "самітність США" у реалізації планів глобального регулювання, відсутність надійних дієздатних союзників, які могли б внести вагомий реальний, а не тільки моральний внесок у проведену політику: фінансові, військові й людські ресурси. У складній непростій обстановці на міжнародній арені Сполучені Штати стають головним об'єктом негативізму з боку мусульманського миру, критики з боку ряду великих і малих країн; ростуть видатки на військові й інші операції за рубежем і по забезпеченню національної безпеки, що може відбитися на економіці країни й добробуті громадян Америки; зміцнює побоювання, що можуть виникнути серйозні проблеми з людським забезпеченням військових кампаній. [39, c. 3-18]

Президента Буша обвинувачують у тім, що надмірна агресивність і зарозумілість, зайва поспішність із початком іракської кампанії поставили США в невигідну ситуацію, коли вони не можуть піти з Іраку й не можуть умовити своїх союзників істотно підтримати американські дії. Їм хотілося б, щоб у важкій боротьбі з недемократичними режимами й терористами Сполучені Штати були б оточені іншими країнами, на яких перейшла б частина відповідальності за силове регулювання й разом із цим частина критики й недоброзичливості. Демократи обвинувачують Дж. Буша у втраті "дружнього оточення й підтримки". Однак рідко хто згадує про те, що так звана "доктрина Буша" на дві третини складається з положень, розроблених при адміністрації Клінтона, що також не відмовлялася від силових методів. Очевидно, що після приходу до влади демократична адміністрація (а це не виключено в 2009 р.) навряд чи буде проводити зовсім іншу політику й зовсім іншими коштами, хоча постарається забезпечити США більшу підтримку з боку інших країн, тобто утягнути якнайбільше країн у силові дії по просуванню американських інтересів у різних регіонах. На думку окремих американських політологів, домогтися цього можна тільки шляхом зміни відносини з боку Сполучених Штатів до світової історії й до історії тих країн, з якими вони хочуть побудувати потрібні їм відносини. Про це, в основному, говорять представники " покоління, щойде" з політичної арени, зокрема С. Хантингтон, Р. Блеквілл, Дж. Метлок, Дж. Коллінз, а також більше молоді дослідники - К. Лейн, Дж. Айкенберрі, А. Стент і інші.

Зовнішньополітичні дебати в США повинні залишатися предметом постійної уваги й аналізу, тому що від їхнього результату залежить не тільки доля наддержави, але й багатьох інших країн і регіонів, у тому числі Росії. Однак, як представляється, головне тут укладається не в тім, щоб постійно критикувати американську глобальну стратегію, а в тім, щоб привернути увагу американського політико-академічного співтовариства до проблеми формування нового світового порядку. Необхідно реалістично оцінити стан і роль існуючих міжнародних інститутів і норм, роль старих і нових великих держав, які повинні брати участь у світоустрої. Важливо оцінити роль і наслідки двосторонніх актів, що змінюють міжнародні норми й договори (наприклад, двосторонні угоди в сфері безпеки й нерозповсюдження між США й Індією); оцінити значимість старих і нових форм інтеграційних об'єднань, закріплених або не закріплених спеціальними договорами (наприклад, ОБСЄ, Групи восьми, ШОС, ОДКБ); дати відповідь на питання про те, які форми можуть стати визначальними в світорегулюванні і які форми потрібні для забезпечення стабільного розвитку й будуть відповідати інтересам більшості основних гравців на світовій арені.

Результат майбутнього вибору не повинен стати вибором тільки однієї країни або якого-небудь "елітного клубу", але це й не означає, що їхня значимість може бути зігнорована. Для рішення настільки важливого завдання, якийсь є формування світового порядку, недостатній кулуарний і однобічний аналіз окремих проблем, ігнорування об'єктивних процесів, що відбуваються на глобальному, регіональному й національному рівнях (інтеграція vs. національна ідентифікація, глобалізація vs. регіоналізація, регулювання vs. дерегулювання). Важливо дати відповідь на питання про те, потрібно чи підсилювати ідеологічний фактор у міжнародних відносинах, повертати категорію ворога у відносини між країнами (тероризм - це, по сучасній термінології, мережний ворог, не зв'язаний прямо з конкретною державою, народом).

Фундированість і тверезість у відповіді на варті перед світовим співтовариством дуже складні питання досяжні тільки в тому випадку, якщо буде повернута традиція проведення серйозного наукового аналізу й традиція багатобічного й двостороннього діалогів. Затребуваність у цьому відчувається й у США, і в Росії. Є й інша проблема: як зробити науковий аналіз і експертизу більше зрозумілими й більше адаптованими до політичних структур, відповідальним за формування зовнішньої політики. Іншими словами, проглядається перспектива для взаємодії між США й Росією, від чого могли б виграти обидві сторони. Це допомогло б, на наш погляд, позбутися від не завжди вірних, політично коректних і виправданих оцінок тих або інших дій один одного, взаємних сприйняттів і докорів.

Сучасна Росія "не виправдала надій" багатьох американських політиків і експертів, на те, що вона вже не піде "іншим шляхом", не повернеться до незалежної політики, а стане одним з держав, що йдуть в "обозі" американської політики. Виходить, що ці політики й експерти допустили прорахунки й дали невірні оцінки як російського потенціалу на відновлення, так і історично сформованої політичної культури й досвіду міжнародної діяльності Росії. Можна додати, що вони проігнорували досвід взаємодії провідних світових держав у роки "холодної війни". Віддаючи данину поваги Дж. Кеннану, варто згадати, що в середині 1990-х років, коли Росія перебувала в складної внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації, він писав про колосальний культурний потенціал російської держави (народу), про здатність його до відновлення. Про відновлення Росією статусу провідної світової держави писали С. Хантингтон, Ч. Мейнс, і їхній прогноз підтверджується. [5, c. 12-30]

Політолог А. Лівен з фонду "Нова Америка", створеного як альтернативний центр традиційним "фабрикам думки", насамперед - консервативним, відзначає, що проти Росії ополчилися дуже багато хто. Її традиційні опоненти й недоброзичливці із числа консерваторів і неоконсерваторів вважають розвиток подій у країні й російській політиці підтвердженням правильності своєї недовіри до неї й справедливості раніше негативних прогнозів, що висловлювалися, щодо її повернення до імперської агресивної політики. Що стосується лібералів, що пророкували успішне реформування Росії, то виходить, що вони ввели всіх в оману й відповідають за невірні оцінки й прогнози. На думку А. Лівена, саме їхньому престижу був нанесений серйозний збиток "невірним шляхом, яким розвивалася Росія", і вони прагнуть взяти реванш за прорахунок подвоєною критикою. Інакше як пояснити те, що найбільш гостра критика виходить від ліберальних політологів, що призивають адміністрацію зробити демократизацію Росії найважливішим пріоритетом політики США й поставити двосторонні відносини в пряму залежність від рішення цього завдання, тобто від "поводження" Росії на світовій арені.

Пропозиції по радикальній зміні американської політики у відношенні Росії надходили в адміністрацію Клінтона й потім в адміністрацію Буша. Однак остання не була готова до радикальної зміни парадигми двосторонніх відносин, особливо після подій 2001 р., коли США виявилися в стані довгострокової війни з міжнародним тероризмом і потребували максимальної підтримки провідних світових держав. Таке положення не означало, що в російсько-американських відносинах не було протиріч, традиційний набір претензій друг до друга залишався колишнім. До Росії: розвиток демократії в країні, Чечня, імперська зовнішня політика, протидія зусиллям США в боротьбі з недемократичними режимами. ДО США: прийом Росії у ВТО, скасування виправлення Джексона - Веника, припинення розширення НАТО на схід, повагу інтересів РФ на пострадянському просторі й в інших регіонах, збільшення інвестицій у російську економіку.

Варто визнати, що по жодному з пунктів сторонам не вдалося прийти до взаємної згоди, хоча на офіційному рівні зберігався дух дружби й прагнення до взаємодії. Однак серйозні розбіжності між Російською Федерацією й США, що виникли в 2003-2005 р. у зв'язку з "кольоровими революціями" у ряді пострадянських країн, енергетичною політикою РФ, а також у зв'язку із загостренням адміністративно-територіальних конфліктів у Грузії й Молдавії, активізацією російської політики в Євразії, почали приймати більше відкритий і складний характер. Росію обвинуватили в спробах силового впливу на розвиток і політику сусідніх держав, у перешкоджанні врегулюванню конфліктів у Грузії й Молдавії, у протидії політиці США по стабілізації Великого Близького Сходу й ін.

Ряд членів Конгресу й деяких експертів висловлювалися за те, щоб виключити Росію із Групи восьми, загальмувати її вступ у ВТО, відмовитися від участі в сутулості в Санкт-Петербурзі, зберегти виправлення Джексона - Веника. Минулого й інші критичні зауваження.

Росія не вважалася пріоритетом американської політики. Серед пріоритетів: демократизація миру (збільшення числа країн, що розвиваються по західній демократичній моделі), боротьба з диктаторськими режимами, урегулювання конфліктів етнічного характеру, коли порушувалися права людини й національних меншостей, зміцнення економічних позицій (особливо, в енергетичній сфері), і головне - створення умов для збереження могутності США й запобігання появи нового опонента американської моці й політику. Іншими словами, пріоритети наддержави мають не країнною, а проблемно-мережний характер, і окремі держави попадають у поле діяльності Сполучених Штатів у міру досягнення ними поставлених цілей і забезпечення національних інтересів. Передбачається, що країни, що утягуються в сферу американських інтересів і політики, стають прихильниками США й випливають у фарватері їхньої політики.[26, c. 3-19]

Росія не попадала ні в розряд невеликих слабких країн без ресурсів, ні в розряд передових держав. Навіть серед країн так званого "перехідного типу" вона займає особливе місце, якщо зрівняти її, наприклад, з Україною, Болгарією або Румунією. Таке "особливе" положення Росії не приймалося й не приймається в увагу більшістю американських політико-академічних співтовариств: одні вважали її слабкою країною з ядерною зброєю, інші бачили в ній держава, що прагне до відродження імперії, і тільки невелика група експертів і політиків як і раніше відносила її до числа провідних світових держав. На словах керівництво США продовжувало звертатися до Росії як до важливого світового гравця, а де-факто - дивилося на неї зовсім по-іншому, а виходить, і очікувало таких же дій, як і від інших країн перехідного типу.

У результаті зложилося невірне сприйняття один одного: Сполучені Штати вважали, що Росія, що як потерпіла сторона й слабка держава, як одне з нових незалежних держав на пострадянському просторі, повинна прийняти особливу роль і глобальну стратегію США, як це зробили багато пострадянських країн і країни ЦСЄ. Росія ж бачила себе державою світового рівня, хоча й у стані тимчасової кризи, тому прагнула до збереження певної незалежності у відстоюванні національних інтересів. Розбіжності у взаємосприйнятті приводили до ускладнень, розбіжностям, але парадигма "залучення/діалог - критика/видалення - діалог/залучення" зберігалася.

Подібна ситуація не задовольняла жодну йз сторін. Сполучені Штати хотіли бачити більше слухняну Росію, більше відкриту й демократичну, менш збройну й менш залучену в справи сусідніх країн, тобто від її було потрібно привести політикові у відповідність із її сучасним слабким станом і американським впливом і чинністю. Росія ж хотіла партнерства зі США, у якому вона розглядалася б як сильна сторона, здатна зіграти важливу роль у рішенні міжнародних проблем.

Таке положення не може тривати довго, наступає криза ідентифікації характеру двосторонніх відносин, коли кількісні показники переходять у якісні. Саме так і трапилося в 2006 р., коли, з одного боку, було відзначене поліпшення економічного становища в Росії, стабілізація внутрішньополітичної ситуації, але, з іншого боку, вона почала ряд зовнішньополітичних ініціатив, які викликали нову хвилю критики, залишилися й невирішені внутрішньополітичні проблеми, які викликали розмови про "невірний шлях".

5 березня 2006 р., у річницю знаменитої мови У. Черчілля у Фултоні в 1946 р., що вважається символічним початком "холодної війни", американська Рада по міжнародним відносинам оприлюднив доповідь "Невірний шлях розвитку Росії: що США можуть і повинні зробити", підготовлений досить різнорідною групою американських політиків і експертів.

Трагічні події 11 вересня 2001 р. стали потужним поштовхом для позитивної перебудови відносин між Росією й США. Вони переконливо показали уразливість навіть самої впливової сучасної держави. Боротьба з тероризмом стала одним з найважливіших принципів американської зовнішньої політики. Відкрилася ще одна сфера реальної взаємодії США й Росії, що стосується скинення режиму талібів в Афганістані. Тут інтереси безпеки двох країн практично збіглися. При цьому Вашингтон змушений був визнати, що Росія є важливим партнером (а в певних випадках і де-факто союзником) у відбитті нових глобальних погроз і викликів. В антитерористичній операції в Афганістані роль Росії була вагоміша й потрібніша, ніж деяких союзників США по Північноатлантичному альянсі. Незважаючи на тенденцію діяти односторонньо, без консультацій з іншими країнами в питаннях міжнародного життя, США, проте, довелося створювати міжнародну коаліцію для боротьби проти терористів, хоча й тут вони зберегли за собою право однобічного прийняття рішень. [41, c. 5-9]

У сформованих умовах виявилося можливим виробити спільне бачення «нових російсько-американських відносин», що в основному знайшло відбиття у двох документах - Спільній заяві президентів РФ і США про нові відносини між Росією й США (листопад 2001 р.) і їхньої Спільної декларації про нові стратегічні відносини між Російською Федерацією й Сполученими Штатами Америки (травень 2002 р.).

Погоджені сторонами підходи в самому стислому виді виглядали в такий спосіб:

• Нові відносини для XXI сторіччя повинні будуватися на прихильності цінностям демократії, вільному ринку, верховенству закону, а також на основі дружби, співробітництва, довіри, відкритості й передбачуваності. Росія й США перебороли спадщину «холодної війни», жодна йз сторін не розглядає іншу як супротивник або джерела погроз. Обоє держави є партнерами й будуть співробітничати заради розвитку стабільності, безпеці, економічній інтеграції, спільної протидії глобальним викликам і погрозам - тероризму, поширенню ОМУ, агресивному націоналізму, етнічної й релігійної нетерпимості, регіональним конфліктам. Обидві сторони стали фактичними союзниками в глобальній війні проти міжнародного тероризму;

• Нинішні рівні ядерних озброєнь обох країн не відповідають реаліям сучасної воєнно-стратегічної ситуації. Звідси - необхідність значних скорочень стратегічних наступальних озброєнь, продовження консультацій з питань стратегічних оборонних озброєнь, збереження режимів нерозповсюдження ядерних, біологічних і хімічних озброєнь, поліпшення фізичного захисту й обліку ядерних матеріалів у всіх ядерних державах, а також запобігання незаконного поширення ядерних матеріалів;

• Необхідне будівництво єдиного, вільного й мирного євроатлантичного співтовариства, без винятку кого-небудь, при повазі незалежності, суверенітету й територіальної цілісності всіх держав. У цих умовах необхідне створення нових механізмів консультацій, співробітництва, спільного прийняття рішень і здійснення скоординованих спільних дій Росії й НАТО;

• Ринкова економіка, воля економічного вибору й відкрите демократичне суспільство - найбільш діючі кошти забезпечення добробуту громадян Росії й США. Обоє держави будуть співробітничати, у тому числі шляхом підтримки прямих контактів між діловими колами, у справі розвитку російсько-американських економічних, торговельних і інвестиційних зв'язків. У цих цілях необхідне усунення законодавчих, адміністративних перешкод, створення прозорого інвестиційного клімату, затвердження верховенства закону, ринкових економічних реформ, а також наполеглива боротьба з бюрократизацією економіки, економічними злочинами й корупцією. Росія й США будуть прагнути використовувати потенціал світової торгівлі для розширення економічних зв'язків, подальшого поглиблення інтеграції Росії у світову економіку в якості одного із провідних учасників світової економічної системи. Сторони надають пріоритетного значення вступу Росії у Всесвітню торговельну організацію (ВТО) на стандартних умовах;

• Росія й США будуть продовжувати співробітництво в захисті прав людини, терпимості, релігійних воль, волі слова й незалежних ЗМІ, економічних можливостей і верховенства закону. Сприяння активізації обмінів між людьми - важливий фактор розширення взаєморозуміння між російським і американським народами.

Таким чином, «нові відносини» бачилися обома сторонами як відносини, що опираються на розвиток співробітництва одночасно у всіх ключових сферах, що орієнтуються на тривалу історичну перспективу.

У листопаді 2006 р. був також підписаний двосторонній протокол про приєднання Росії до ВТО.

Американські експерти, що виступають за співробітництво з Росією, розцінили результати липневої сутулості як свідоцтво того, що адміністрація Буша нарешті починає розуміти всю серйозність виклику ядерного тероризму й необхідність пошуку стратегії відповіді на нього. Однак їх турбують загальні тенденції розвитку російсько-американських відносин, які далеко не оптимістичні.

Свою оцінку стану російсько-американських відносин і перспектив їхнього розвитку, а також політиці адміністрації Буша дав і президент Росії В.В. Путін 9 вересня 2006 р. Приводом стала часткова переорієнтація поставок, що планувались раніше, газу в США зі Штокманського родовища в країни Європейського Союзу й, насамперед, у Німеччину. В.В. Путін сказав, що Росія не стане діяти проти інтересів США, але в той же час буде захищати свої законні зовнішньополітичні інтереси. [14, c. 40-51]

Не можна не бачити й того, що в 2006-2007 р. негативні тенденції в російсько-американських відносинах стали наростати. У засобах масової інформації й у Конгресі США критика внутрішньої й зовнішньої політики Росії помітно підсилилася. Керівники американських військових і розвідувальних відомств стали наголошувати на те, що усе ще високий військово-космічний потенціал Росії являє загрозу національної безпеки США. Почастішали обвинувачення Росії у використанні енергоносіїв для тиску на сусідні держави, насамперед в інтересах надання впливу на внутрішню політику деяких країн СНД.

Іншими словами, без взаємодії Россі й США попросту не обійтися в пошуках рішення таких складних міжнародних проблем, як запобігання багатобічної гонки ядерних озброєнь, урегулювання іракської кризи й близькосхідного конфлікту, стабілізація ситуації в Афганістані, ядерні програми Ірану й Північної Кореї, глобальне потепління, енергетична безпека й інші нові виклики й загрози в сторіччі, що наступило.

Висновки

Характеризуючи стан досліджуваної проблеми, необхідно вказати на те, що попри наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, присвячених різним аспектам російсько-американських відносин, комплексне висвітлення питання російсько-американських відносин в ХХІ ст.

Радикальні перетворення в Європі внаслідок руйнування біполярної системи наприкінці 1980-х – початку 1990-х років зумовили появу якісно нової ситуації у сфері безпеки, ключовим питанням якої стало різке порушення балансу сил і стратегічного паритету між провідними військово-політичними блоками часів “холодної війни” – ОВД і НАТО. Зростання конфліктності та політичної нестабільності на європейському континенті вимагало розбудови нової, ефективної системи безпеки із залученням провідних держав світу та врахуванням їхніх геополітичних інтересів. Руйнування біполярної системи практично зняло з порядку денного загрозу військової агресії проти держав Західної Європи, а отже оборонний альянс НАТО практично втратив підстави для подальшого існування. Питання про доцільність збереження та реформування НАТО, її ролі в майбутній системі європейської безпеки стали предметом широкої міжнародної дискусії, одним з важливих аспектів якої стало питання про необхідність подальшої військово-стратегічної присутності США у Європі.

Отже, неможливо просто скопіювати американський досвід і перенести його на російський ґрунт. Але взяти з нього уроки потрібно. Так, на прикладі США видно, що найбільш ефективно таку соціально-економічну політику, коли вона працює на благо всього суспільства, а не на окремих його верств або групи. Ефективна така стратегія економічного розвитку, коли «локомотивом» прогресу є «людський капітал», а не експорт природних ресурсів.

В області європейської безпеки дії США в напрямку розширення НАТО прямо суперечать національним інтересам Росії. Ігнорування її думки не може розглядатися інакше, як прагнення ізолювати Росію, не допустивши її інтеграції в європейський простір. От чому в ім'я порятунку партнерства зараз варто було б пригальмувати другу хвилю розширення НАТО, поки не виявляться результати стратегічного діалогу між блоком і Росією, відносини між ними не трансформуються в реальну взаємодію по широкому колу питань міжнародної безпеки у форматі "двадцятки" .

Природною умовою партнерства є взаєморозуміння в тому, щоб не протидіяти здійсненню життєво важливих інтересів один одного. Забезпечення таких інтересів ні в якій мері не повинне розглядатися як альтернатива партнерським відносинам. Навпроти, міцність цих відносин повинна бути заснована на здатності партнерів зрозуміти суть інтересів один одного й захищати свої інтереси в неконфронтаційному дусі.

Для Росії зоною життєво важливих інтересів є СНД. Духу партнерства ніяк не відповідають спроби США прямо або побічно послабити вплив тут Росії. У своїй політиці відносно пострадянських держав США часом відходять від проголошеного ними пріоритету принципів демократії й поваги прав людини, відкрито ставлячи в основу геополітичні цілі (що, зокрема, підтвердило їхню взаємодію з Узбекистаном). У значній мірі зберігається подвійний стандарт в американському підході до проблеми дотримання прав російськомовного населення в країнах СНД і Прибалтики. Все це позначається на ефективності російсько-американського співробітництва в урегулюванні регіональних конфліктів на території колишнього СРСР.

Надмірна проамериканська орієнтація чревата для Росії наступними негативними наслідками. По-перше, моральний збиток, пов'язаний з тим, що Росія навіть не заперечує проти військово-силових акцій США поза міжнародно-правовим полем.

По-друге, збиток економічний. Погодитися з вимогою США припинити співробітництво з підозрюваними в підтримці міжнародного тероризму країнами означало б втрату багатомільярдних доходів, які приносить нам торгівля зброєю й високими технологіями.

По-третє, збиток політичний. Курс на беззастережну підтримку дій США, готовність випливати в руслі глобальної стратегії Вашингтона буде означати визнання помилковості всього нашого зовнішньополітичного курсу протягом останніх десяти років, у ході яких Росія болісно шукала свою національну ідентичність у світовій політиці, свою роль і місце у світовому співтоваристві, у світовій історії в цілому.

Чим же будуть визначатися перспективи торгово-економічного співробітництва обох країн у доступному для огляду майбутньому? Тут можна виділити кілька принципових моментів, здатних визначити вектор розвитку в даній області:

1. Стратегічні й тактичні інтереси обох сторін як довгострокового, так і короткострокового характеру. При їхній реалізації необхідно враховувати й національні інтереси, і інтереси окремих груп правлячих еліт, у тому числі й найчастіше різноспрямовані устремління окремих військово-промислових, енергетичних, фінансових, аграрних і т.п. угруповань у кожній із країн.

2. Довгострокові стратегії й конкретна політика, що забезпечує ці інтереси. Від того наскільки продумана, враховуюча вся сукупність інтересів як своєї країни, так і іншої, буде та або інша політика, у чималому ступені залежить ефективність і динаміка російсько-американських економічних зв'язків.

3. Реальні й потенційні можливості економік обох країн, їхніх підприємств, інакше кажучи, сукупність їхніх конкурентних переваг і слабостей. Це стосується ролі й значення окремих факторів виробництва в економіках обох країн (капіталу, праці, НТП, підприємницького потенціалу, ресурсів); ємності й динаміки внутрішнього попиту; розвитку основних і допоміжних галузей, що провадять товари на експорт; конкурентних стратегій окремих підприємств, їхньої здатності адаптуватися до глобалізуючої економіки.

4. Об'єктивні й суб'єктивні фактори, що перешкоджають розвитку взаємовигідних торгово-економічних зв'язків між Росією й США, у тому числі недосконале або дискримінаційне законодавство, різного роду обмеження в торгівлі, політичні й економічні перешкоди у взаємних відносинах друг до друга на ринках третіх країн і т.д.

У чому складаються, на наш погляд, основні інтереси США в торгово-економічному співробітництві з нашою країною? Ясно, що це сугубо прагматичні цілі, що переслідують або інтереси США в цілому, або окремих фінансово-економічних комплексів або компаній. Серед них - завдання сприяння створенню в Росії економіки ринкового типу зі зрозумілими і ясними Заходу правилами й законами. І це зовсім не добродійність. Тільки з такою економікою США можуть здійснювати вигідну торгівлю, а також інвестиційну діяльність із мінімальними ризиками. При цьому навряд чи вони хочуть значного посилення російської економіки, виникнення додаткової конкуренції як на внутрішньому, так і на світових ринках. Проте, розглядаючи Росію як потенційно величезний ринок для своїх капіталів, товарів і послуг, США об'єктивно зацікавлені в його досить високому ступені розвитку, у високій купівельній спроможності російських споживачів.

Можна виділити також ряд більше конкретних прагматичних аспектів економічного співробітництва США з Росією. Серед них - прагнення інвестувати у високоприбуткові й перспективні галузі російської промисловості, одержувати доступ до сировинних і інтелектуальних ресурсів на вигідних умовах. Це підтверджується вже існуючими напрямками експансії американського капіталу в Росію, відпливом умів з Росії в США, використанням американськими компаніями, що діють на території Росії, місцевих науково-технічних кадрів. В 90-ті роки, наприклад, США беручи участь у конверсії російських оборонних підприємств, мали на увазі ослаблення нашого військового потенціалу й конкурентоспроможності російських виробників військової техніки на світовому ринку. У цьому ж ряді коштує активна протидія проникненню російських виробників (наприклад, ракетних і ядерних технологій) на ринки третіх країн, а також російських експортерів сировини, металів і інших видів продукції на американський ринок.

Деякі із цілей США об'єктивно збігаються з інтересами Росії (створення ефективної ринкової економіки, приплив інвестицій у нашу економіку, розширення торгівлі багатьма товарами, співробітництво в області космосу й т.д.). Разом з тим ми повинні протидіяти прагненню американців одержати неконтрольований доступ до наших природних багатств, інтелектуальним і науково-технічним ресурсам. Потрібно домагатися усунення обмежень на експорт зі США високотехнологічного встаткування, на російські поставки в США. Необхідно домовитися про цивілізовану конкуренцію на ринках третіх країн у тих галузях, де Росія цілком конкурентоспроможна (озброєння, ракетні й атомні технології).

У цілому можна говорити про значний потенціал економічного співробітництва між Росією й США навіть при нинішніх досить недосконалих умовах. Конкретний хід подій буде визначатися стратегічними інтересами обох країн, а також зусиллями по подоланню існуючих по обидва боки бар'єрів і упереджень.

Список використаної літератури

1. Балуевский Ю. Российско-американские отношения. Новая модель //Международная жизнь. - 2002. - № 8. - C. 48-58

2. Вэлдон К. Новое видение России //Международная жизнь. - 2000. - № 3 . - C. 22-26

3. Герасимов О. Світло і тіні російсько-американських відносин: Президенти Росії та США зустрінуться в Братиславі //Україна і світ сьогодні. - 2005. - № 6. - C. 9

4. Гончар Б. М. Миротворчі операції НАТО на Балканах в контексті стратегічної ситуації в Європі 90-х років ХХ ст. // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка. Історія. Вип. 69. – 2003. – С. 92-96.

5. Давыдов Ю. Расширение зоны ответственности Атлантического мира //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 3. - C. 12-30

6. Журавлева В.Ю. Российская внешняя политика глазами американских аналитиков //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 4. - C. 92-102

7. Зименков Р.И. США и Рссия в мировых инвестиционных процессах //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2008. - № 7. - C. 3-20

8. Иванян Э.А. Из истории: Россия и США - союзники, партнеры или противники //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12. - C. 25-39

9. Капустина Е. Эволюция американской концепции партнерства с Россией в 1990-е годы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2004. - № 9. - C. 81-95

10. Корнеев А. Новый этап российско-американского энергетического диалога //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2005. - № 8. - C. 17-34

11. Корсаков Г.Б. Договор про ПРО в контексте российско-американских отношений //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 2 . - C. 37-54

12. Кременюк В.А. Россия и США: время испытаний //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 12. - C. 5-16

13. Кремнюк В.А. Россия-США: первые уроки Балканского кризиса 1999 г. //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 1 . - C. 3-15

14. Кудров В.М. США, Западная Европа, Россия и Китай в мировой экономике //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 7 . - C. 40-51

15. Маргелов В. Россия и США: некоторые ориентиры отношений //Международная жизнь. - 2005. - № 7-8. - C. 110-128

16. Маргелов М. Россия и США. К вопросу о приоритете отношений/ //Международная жизнь. - 2005. - № 12. - C. 41-53

17. Мэнделбаум М. Российская внешняя политика в исторической перспективе //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 9. - C. 45-52

18. Ознобищев С. Россия и США. Возможен ли откат к "холодному миру" //Международная жизнь. - 2004. - № 6. - C. 100-110

19. Орлик В. Опозиція курсу розширення НАТО у США у 1990-х рр. // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип.70. – 2003. – С. 151-153.

20. Орлик В. По лінії “стара” – “нова” Європа // Політика і час. – 2004. – № 2. – С. 30-34.

21. Орлик В. Розширення НАТО на схід: позиції США та Росії щодо входження країн Балтії до Північноатлантичного альянсу // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип. 65-66. – 2003. – С. 61-64.

22. Патрон А.П. Россия-США: геополитика и экономика в XXI веке //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2002. - № 8. - C. 21-35

23. Подлесный П.Т. Мир, США и Россия в начале XXI столетия: Сценарии мирового развития //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2006. - № 7. - C. 93-107

24. Подлесный П.Т. Россия и США в наступившем столетии: проблемы и перспективы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 5. - C. 61-76. - Бiблiогр.: в примiтках

25. Приходько О. Россия - США - Европа и проблема ПРО/ О.Приходько //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12 . - C. 70-84

26. Рогов С. Новая повестка дня в российско-американских отношениях:экономические аспекты //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 2. - C. 3-19

27. Рогов С. Новая повестка дня в российско-американских отношениях:экономические аспекты //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 2. - C. 3-19

28. Рогов С.М. Новый этап в российско-американских отношениях/ //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12 . - C. 3-24

29. Софинский Н. Россия - США, путь к прагматичному партнерству //Международная жизнь. - 2001. - № 7. - C. 3-14

30. Стент А. Америка і Росія: партнерство після Іраку?/ Анжела Стент //"Ї". - 2004. - № 31. - C. 24-33

31. Супян В. США и Россия: межхозяйственные позиции и т перспективы экономических отношений //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 7. - C. 14-23

32. Супян В.Б. Государственные социально-экономические приоритеты опыт США и интересы России //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 4. - C. 3-24

33. Супян В.Б. Российско-американские экономические отношения: значение, проблемы, перспективы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2002. - № 4. - C. 3-21

34. Файзуллаев Д. Россия - США: геополитическое соперничество в центральной Азии //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 3. - C. 39-42: табл.

35. Фалин В. О вероятном сценарии действий США в отношении России в 2006-2008 годах //Московские новости. - 2006. - № 36. - C. 14-16

36. Фененко А. Российско-американские отношения в сфере нераспространения ядерного оружия //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 9. - C. 16-30.

37. Шаклеина Т.А. Внешняя политика США и России: итоги десятилетия // США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12. - C. 53-69

38. Шаклеина Т.А. От иллюзии партнерства к реальности взаимодействия в российско-американских отношениях //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2004. - № 12. - C. 3-15

39. Шаклеина Т.А. Россия и США в мировой политике //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2006. - № 9. - C. 3-18

40. Шевцов А. Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією: в контексті можливих альтернатив для України //Стратегічні пріоритети. - 2006. - № 1. - C. 175-184.

41. Шитов А. Россия - США: обновление отношений //Эхо планеты. - 2003. - № 21. - C. 5-9

42. Шустов В. Российско-американская договоренность важна и для Европы //Международная жизнь. - 2000. - № 5 . - C. 31-38

Страницы: 1, 2, 3