Очевидно, відому роль у формуванні специфічних моментів концепції Мейерсона зіграли факти його біографії. Якщо неокантіанці минулого були або математиками за освітою, або групувалися навколо математичних шкіл, а позитивісти «другого покоління» - фізиками, або, знов-таки, людьми «біля цієї науки» - навіть Гельмгольц був не стільки біологом, скільки, у нашім розумінні, біофізиком - то Мейерсон почав свою наукову кар'єру як хімік, він працював у Німеччині в лабораторії знаменитого Бунзена, а потім, уже у Франції, у також відомого у той час хіміка Шютценбергера. Чому ця деталь представляється важливої? Ті три філософських напрямки, які були згадані вище, безпосередньо зайняті методологією наукового знання («філософія життя», частково, у модусі заперечення науки, однак, легко показати, що в Бергсона, принаймні додатково, мова йде про методологію безпосередньо, у ключі розвитку, або доповнення онтологічного компонента методології науки). Але які проблеми були ключовими для кожного із цих напрямків? Для неокантіанців була проблема продуктивної, що конструює роботи розуму. Питання про «об'єктивність» знання в традиційному змісті для математика мало цікавий - у математичному плані, як предмет математичного дослідження, існує все те, що не суперечить деяким вихідним аксіомам, і дійсно те, що можливо. Що ж всерйоз цікавило математиків, так сказати, в «мета теоретичному» аспекті? Для XIX і початку XX століття це - проблема єдності їхньої науки, що болісно загострилася після появи нових геометрій і що почала переборюватися з появою теорії груп. Не джерело математичної творчості представляється у фокусі уваги неокантіанців, а оформлення цієї творчості, правила функціонування й розгортання математичної конструкції, що вони зводять до рангу загальнонаукової теоретичної конструкції.

Інший акцент інтересу у фізиків. Криза, пов'язаний із втратою наочності об'єкта й крахом поважних класичних теорій (воістину щодо цього для фізиків початку нашого століття «порвав зв'язок часів», говорячи гамлетівськими словами), головною проблемою було, так сказати, знайти ґрунт під ногами, відшукати скільки-небудь твердий базис знання, щось «безпосередньо очевидне», якусь нову «реальність», що-небудь «безсумнівне», тому що така «досвідчена» наука, як фізика, не могла витати в хмарах абстракції, як це пристало математиці. Тому позитивісти другого (і частково третього) періодів зайняті спробами редукції теоретичних конструктів до безперечного «реальності» (обертає на себе увага в цьому плані факт, що «антиметафізична» установка Е. Маху і його школи привела зрештою до нового «метафізиці» елементів), а їхні спадкоємці, начебто А. Пуанкаре, питанням про «демаркацію» досвідченої науки й «усього іншого», що, як неважко бачити, має ту ж основу. Зрозуміло, що подібного роду завдання виправданий як предмет дослідження тоді, коли фізичний об'єкт почав «розпливатися», а предмет фізики став ховатися в тумані математики.

Біологи ще не забралися на початку століття на такі вершини абстрактного мислення. Теорія спробувала освоїти проблему розвитку - але шляхом виключення цієї проблеми з компетенції теоретичного мислення біолога. Справді, теорія катастроф Кюв'є - це «кентавр», головна частина якого - стара «описова» конструкція з незмінних видів, а «прибудова» - визнання факту не-вічності цих же видів. Звичайно, з появою дарвінівської теорії еволюції значна частина цієї проблеми залишилася за, оскільки теорія Дарвіна виявила істотний компонент механізму видової еволюції - природний добір. Але й для цієї теорії проблема індивідуального розвитку залишилася поза досяжністю. Більше того, спроби добудувати еволюційну теорію за допомогою механізму випадкових, ненаправлених змін дотепер викликають заперечення, що особливо стосуються частини виникнення життя. Як ми бачимо, тут, у біології, була своя проблема - утворення нового, і проблема ця була аж ніяк не зовнішньою «метафізикою», вона була злитої із практичними завданнями розвитку біології, вона виявилася тим онтологічним компонентом теоретичної конструкції, від якої біологія так і не зуміла відскіпатися. Для рішення такої проблеми, як проблема еволюції біологічного об'єкта, із самого початку виключена очевидна підміна емпіричного об'єкта теоретичним, настільки характерна для фізики на «надомному» рівні. Теоретичний об'єкт, звичайно, тут є, його не може не бути, оскільки мова взагалі заходить про наукове мислення, однак, об'єкт цей не втрачає (у всякому разі на початку століття) істотного онтологічного споріднення зі своєю емпіричною основою. Тому він далекий ще гносеологічній тематиці, що займала фізиків і математиків. Представники цієї галузі наукового дослідження нерідко виявлялися в прямої опозиції гносеологічній тематиці «фізиків» і «математиків».

Хімія початку століття також мало свою методологічну специфіку. Подібно фізиці, вона пережила свою наукову революцію: Лавуазьє «поховав» теплород і заклав основи нової хімії як істотно кількісної науки. Дальтон використовував кількісний метод при побудові основ атомної теорії. Звичайно, ці зміни не означали зовсім перемоги чисто кількісного підходу, вони лише поставили гостро в методологічному плані проблему співвідношення якісного й кількісного в хімії й у науці взагалі. Але головне в науці початку століття, звичайно, не ця проблема, а (і щодо цього хімія подібна до фізики) проблема змісту й змісту теорії, звідки випливало ретельне дослідження гносеологічної структури теоретичної конструкції й процедур, що сприяють її утворенню: що в них «від людини», і що від самого об'єкта дослідження, від «природи».

І не можна не визнати досить природним, що методологи, що працюють в області хімії, звернулися до порівняльного аналізу історії своєї науки. Твердження про деякий пріоритет щодо цього методологів -«хіміків» може здатися дивним: хіба звертання до історії науки специфічно на початку століття тільки для хіміків? Хіба близький до позитивного в методологічному плані томіст П. Дюгем не написав багатотомну «Історію механіки»? Хіба сам батько позитивізму О. Конт не займався екскурсами в область історії природознавства? Звичайно, все це так, однак, для Конта історія науки - лише підпірка для його «закону трьох стадій», і ні проблема наступності, ні проблема єдності наукового мислення в ході його еволюції Конта спеціально не займали. «Історія механіки» П. Дюгема також, у філолофсько-методологічному відношенні, тільки ілюстрація його концепції теорії як опису результатів вимірів і спостережень. І саме в цьому світлі Е. Мейерсон, що одержало свій початковий імпульс від хіміків, досить специфічний і цікавий. Ідеї єдності й наступності «фактичного», зафіксованого в реальній історії науки, знання для нього - вихідний принцип, припущення, що історико-наукові факти покликані або підтвердити, або спростувати.

«Ми хотіли... - пише Мейерсон у своїй першій книзі, «Тотожність і дійсність», - апостеріорним шляхом пізнати ті апріорні початки, які направляють наше мислення в його устремлінні до реальності. Із цією метою ми аналізуємо науку - не для того, щоб витягти з її те, що розглядається як її результат, - (як це часто роблять матеріалісти й «натурфілософи») - ще менше для того, щоб надихнутися її методами (на що притязають позитивісти), - ми скоріше розглядаємо її як сирий матеріал для роботи, як уловимий продукт-зразок думки в її розвитку».

Отже, для автора «Тотожності й дійсності» безсумнівна «спрямованість думки до реальності», і це відразу розводить його з неокантіанцамі, незважаючи на згадування про «апріорні принципи», які дослідник намагається виявити в історико-науковому матеріалі. По-друге, Мейерсон уважає науку істотно історичним феноменом - історія науки - «зразок думки в її розвитку». По-третє, для нього очевидне розуміння наукового знання як сплаву суб'єктивного й об'єктивного елементів. По-четверте, автор не вважає, що засвоєння методів наукового мислення можна розглядати як кінцеву мету філософської роботи.

Ці пункти, представляється, уже можуть бути зрозумілі як програма методологічного дослідження, згодна із прагненнями хіміка (не математика й навіть не фізика-теоретика!) вирішити свої методологічні й гносеологічні проблеми. Але дослідження Мейерсона хімією тільки ініційовано, оскільки, по-перше, почавши як хімік, він у своїх методологічних роботах зводить хімію до ролі одного із прикладів. Він пише спеціальну роботу, присвячену теорії відносності («Релятивістська дедукція») і дуже ґрунтовно досліджує історію математики й історію філософії. По-друге, у філософському плані він учень А. Бергсона, що з хіміками мав мало загального. І все-таки нам здається, що саме хімія допомогла Мейерсону вибрати той аспект «універсального» методологічного дослідження, що вислизнув від неокантіанців і неопозитивістів, і одночасно уникнути спрямованості, характерної для робіт його філософського вчителя, Бергсона. Відзначити це важливо, оскільки одна із провідних ідей Мейерсона - подання, що розум, інтелект схильний до фіксації повторюваного, тотожного в явищах - це провідна ідея в Бергсона; розходження полягає в «варіаціях» - у спробах Мейерсона на історико-науковому матеріалі зрозуміти. наскільки нестандартна ця характеристика інтелекту, як сполучається вона з пізнанням реального, а не виключає такого (як по суті справи вийшло в Бергсона). Традиційна схема «філософів життя» - інтелект - тотожність - механізм - кількість - математика, тут відразу ж зіштовхується з «упертими фактами».

«Середньовічна наука - верб цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки, - не підвладна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважної ролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі й в атомістичних теоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собі тим менш здатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальної теорії знання, і, зокрема, до походження науки».

Важко не побачити в цій цитаті прямого докору на адресу неокантіанців з їхнім ототожненням наукового мислення з математичним, їхнім поданням про всемогутність і всевладдя математичної конструкції. Але адже т же саме можна віднести й до позитивізму, а більш побічно - і до «філософії життя», що, критикуючи наукову думку, фактично відкидала неокантіанську картину наукового пізнання.

Мейерсон не відкидає фундаментального положення «філософії життя», твердження, що розуму властиве прагнення ототожнювати нетотожне; більше того, він сам це положення захищає. Разом з тим, проводячи тонке розрізнення між цією властивістю й «математичністю» як між загальним і особливим, він уникає антиінтелектуалізму, характерного для Бергсона й Ніцше, надаючи наукової раціональності достатню гнучкість, щоб вона не вступала в конфлікт із різноманіттям емпіричного буття.

Ми вже говорили про відмінність концепції Мейерсона, у самих її вихідних посилках, від позитивізму, не тільки «першого», на чому постійно наполягає, у всякому разі, у перших своїх роботах, сам Мейерсон, але й «другого», до якого він більше поблажливий. «Фізик спочатку намагається за допомогою досвіду, спостереження помножити відносини між речами зовнішнього миру - тоді як філософ, безпосередньо аналізуючи сприйняття, прагне визначити в цьому сприйнятті ту його частину, що повинна бути приписана дії інтелекту, щоб потім шляхом вирахування цієї частини прийти до пізнання речі-в-собі».

Отже, ціль філософії - допомогти конкретним наукам прийти до пізнання дійсного миру, речей-в-собі! Це важливо - річ-в-собі, згідно Мейерсону, не тільки існує, уже в цьому його відмінність від неокантіанства, вона й пізнавана - на відміну від Канта. Більше того, філософія має справу не зі знанням, усередині якого вона обертається й з якого вийти не в силах, а з пізнанням реальних об'єктів. У деякому змісті виходить, що філософія ближче, чим конкретні науки, підходить до пізнанню реальності, тому що конкретні науки, здійснюючи пізнавальний процес, нездатні розрізнити інтелектуальні форми знання і його об'єктивний зміст або не вважають це важливою справою.

«Навіть у тому випадку, - пише Мейерсон, - якщо ми хочемо обмежитися чисто емпіричним знанням, нам потрібно абстрагувати закони, а для цього необхідно встановити ієрархію в умовах явища (тому що абсолютно тотожні умови ніколи не відтворюються); одним словом, нам потрібно міркувати. Наука, отже, постійно містить той фактор, що підлягає усуненню, і внаслідок цього вона нездатна розкрити перед нами природу реального». Отже, філософія Мейерсона - це агностицизм? І так, і немає. І в загальфілософському плані саме немає.

Він критикує наївне відношення до результатів фізико-хімічних досліджень, опираючись на історичний матеріал, показує необґрунтованість безпосередньої «онтологизації» змісту теоретичних конструкцій конкретних наук у дусі традиційного панлогізму або наївного «споглядального» матеріалізму, часто властивого вченим. Разом з тим він не згодний з позитивістським прагненням знищити філософію як науку, спрямовану на пізнання реальності, і неопозитивістська заборона ставити взагалі питання про таку реальність. Не плодотворність наукового пізнання заперечує Мейерсон, а здатність натураліста самостійно, без звертання до гносеологічного аналізу, без допомоги філософії побудувати картину об'єктивного, реального миру. Саме до цього висновку, а аж ніяк не до заперечення онтологічного статусу наукових теорій, повинне привести вивчення історії науки, повне прикладів краху наукових концепцій.

Тому завдання філософії полягає в дослідженні реального миру, але не без допомоги аналізу методів і результатів часток наук. Історія науки, по Мейерсону, являє собою один із засобів виявлення «суб'єктивного компонента» знання, без чого неможливо вичленувати й об'єктивний матеріал знання, якому варто розглядати як проекцію об'єктивної реальності. Такому дослідженню Мейерсон присвятив все своє життя.

Перша його робота, «Тотожність і дійсність», вийшла у світло в 1 908 р. Наступна - «Про пояснення в науках» - в 1921. Ще через чотири роки, в 1925 р. з'явилася «Релятивістська дедукція». В 1931 - «Про рух думки». И в 1932 р., незадовго до смерті автора, була видана книга «Реальне й детермінізм у квантовій фізиці

Вище ми вже відзначили, що думка Мейерсона рухається в рамках подання про пізнання, що характерно для конструкцій, якщо так можна сказати, «чистої» гносеології. У цьому плані його пошуки йдуть, скоріше, у руслі кантовської філософії, ніж, приміром, у руслі філософії Гегеля. Це відчувається як у термінології, так і в тім, що ми не виявляємо тут ні найменших спроб «зняти» основне гносеологічне питання деяким варіантом тотожності суб'єктивного й об'єктивного, пізнаваного й що пізнає, як це було в Гегеля або має місце в багатьох варіантах сучасної соціології пізнання або плинах «нового раціоналізму».

Однак такий підхід до гносеологічної проблематики в XX столітті нелегко зробити основою скільки-небудь життєздатної концепції в силу динамічності сучасного наукового мислення. «Вічна» проблема пізнання миру «як він є сам по собі», якщо вона не вирішується в дусі традиційного агностицизму або наївної теорії відбиття (але ж і те й інше не користується в наші дні яким-небудь кредитом ні у філософів, ні у вчених у спеціальних областях знання), зіштовхує дослідника з важким завданням пояснити рух теоретичних конструкцій, і насамперед - корінні перетворення в них, так звані наукові революції, при яких, однак, досягнення в освоєнні предмета пізнання, придбані в минулому, не відкидаються, а зберігаються. Навряд чи випадково в сучасних теоріях еволюції наукового знання (концепції Т. Куна, И. Лакатоса, Г. Башляра й деяких інших) визнання корінних змін у науці спричиняє заперечення онтологічного статусу наукової теорії в «традиційному» змісті - змісті відображення теорією і її поняттями істотних характеристик незалежного від соціального суб'єкта, «природного», «трансцендентного», якщо користуватися кантівської термінологією, об'єкта.

Для Мейерсона, як ми бачили, існування миру « речей-в-собі» як об'єкта наукового пізнання безсумнівно. Але таке визнання, якщо не переборена споглядальна концепція пізнання, неминуче веде, за умови усвідомлення еволюції теоретичних форм знання, до протиставлення пізнавальних конструкцій і «дійсності як вона є», крайній випадок якогось ми й не маємо в кантівської гносеології.

Ми знаємо, що таке протиставлення було характерно й для «філософії життя», насамперед в особі тих її представників, які або були самі натуралістами, або цікавилися науковими дослідженнями. Те, що Мейерсон випробував найсильніший вплив А. Бергсона, навряд чи випадково й навряд чи з'ясовно лише поширенням блискучих у літературному відношенні праць французького філософа інтуїтивіста.

Необхідно, однак, відразу ж відзначити, що Мейерсону не імпонує антиінтелектуалізм Бергсона, і, мабуть, майже все те, що можна назвати «позитивною програмою» бергсоновського інтуїтивізму. Їх ріднить до відомого ступеня саме «розмежування» інтелектуальної, наукової картини миру від характеристик дійсності «як вона є сама по собі». Не випадково матеріал конкретних наук, що використовується в роботі Э. Мейерсона «Тотожність і дійсність» як доказ обґрунтованості спроб такого «розмежування», ми знаходимо також і в бергсоновської «Творчої еволюції». Подібність позицій, зрозуміло, помітно й у визнанні обома філософами прагнення до ототожнення істотною рисою інтелекту. Втім, цей останній момент, хоча він і виражений у названих концепціях найбільше рельєфно, зовсім не був ними монополізований.

Разом з тим варто мати на увазі, що «метафізика» Мейерсона - це не «онтологія», цей не опис деяких загальних основ буття самого по собі. Її установка також ближче до кантівської (не випадково введенням у метафізику служить «теорія науки» - це спроба виявити ті структури, у яких виявляється оформленим будь-який рух мислення, що пізнає, і, може бути, рамки, у яких воно відбувається. Аналогія з кантіанством може бути проведена й далі: як у Канта виявлення апріорних умов усякого досвіду й усякого знання є робота, у відомому відношенні, попередня, оскільки дозволяє знайти абсолютні границі знання, за яких відкривається область віри, так і в Мейерсона (у всякому разі на першому етапі його досліджень) виявлення апріорних початків мислення має на меті виконання більше важливого завдання - виявленню того компонента знання, що, властиво, і може розцінюватися як «дійсне» знання, що ставиться до об'єкта.

Така установка визначає своєрідне відношення Мейерсона до історії науки, на якому він сам акцентував увагу в цитованому вище передмові до книги «Тотожність і дійсність». Предмет історико-наукового інтересу Мейерсона - не «очищена» історія, у якій представлений «прогрес знання» і лише мимохідь відзначені минулі «омани». У світлі завдання, що поставив перед собою Мейерсон, розходження дійсних досягнень і безперечних оман, щонайменше на першому етапі роботи, не суть важливо, оскільки шуканий алгоритм пізнавальної діяльності, свого роду «інтелектуальний штамп», якщо такий є, однаковою мірою повинен належати як помилковому поданню, так і щирому знанню. Ні флогістонна теорія в хімії, ні навіть алхімія, ні натурфілософські концепції древніх атомистів не повинні бути ігноровані як емпіричний базис «теорії науки» як «введення в метафізику». Якщо є загальні принципи пізнавання, то вони присутні в будь-якому зразку роботи розуму в будь-який історичний період і в будь-якого народу, якщо тільки пізнання було метою.

Разом з тим безсумнівні розходження, які існують між науковими поданнями різних епох, розходження саме в підходах до предмета, а не тільки в матеріалі знання, у тім, що зараз прийнято називати «стилем мислення», також не є кінцевою метою досліджень Мейерсона. Його увага фіксується на цих розходженнях знов-таки лише остільки, оскільки під розходженнями (і за допомогою їхнього аналізу!) може бути розкрите більше глибока тотожність.

Якщо ми, у самому загальному виді, спробуємо виявити контури тієї роботи, що хотів би провести Мейерсон, то одержимо приблизно наступне. Для Мейерсона безперечно, що «вишукування завжди підкоряються влади упереджених ідей, гіпотез... ми ніколи не буваємо цілком вільні від них». Тому перше відділення того «багажу», з яким дослідник підходить до своєму об'єкту - це конкретні гіпотези.

Далі можна виявити набір стандартних схем, загальноприйнятих для певного часу й певного кола фахівців, що задаються науковою традицією. Ці схеми також здатні заслонити собою універсальні принципи всякого знання, і вивчення історії науки корисно насамперед у тім відношенні, що дозволяє виявити цей шар, зняти і його, щоб проникнути до більше органічного матеріалу пізнавальної структури.

«Середньовічна наука - і в цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки - не подвластна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважної ролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі в атомічних теоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собі тим менш здатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальної теорії знання, і, зокрема, до походження науки».

Цей аргумент «від історії науки» достатній для Мейерсона, щоб відкинути як безпідставний і поспішний висновок неокантіанців про універсальність математичної форми мислення й поданні цієї форми як зразка наукового мислення взагалі. Чи можна виявити якийсь залишок, якщо зняти й це «нашарування»?

«Наука, отже, постійно містить той фактор, що підлягав усуненню, і внаслідок цього вона нездатна розкрити перед нами природу реального».

Логічної ж схеми настільки ж справно працюють в області вільних конструкцій розуму, в абстрактній математиці, що може не мати ніякої предметної інтерпретації, і тому не представляють інтересу в плані того завдання, що поставив Мейерсон перед «теорією науки». А завдання ця, нагадаємо, «введення в метафізику», і тільки в цьому плані цитоване вище песимістичне висловлення відносно можливостей науки «розкрити природу реального» може бути зрозуміле у своєму щирому світлі. Воно аж ніяк не тотожно визнанню агностичного тупика. Більш коректно буде сказати, що тут полягає своєрідний варіант визнання того факту, що наука, по суті своєї, не дає нам, так сказати, дзеркальної копії дійсності, поки вона залишається наукою, тобто поки вона є знання, виражене за допомогою понять, у тій мері, у який наука припускає певний підхід до об'єкта й метод рішення своїх проблем. В історії науки аж ніяк не було рідкістю, що натуралісти ототожнювали свою картину миру із самою дійсністю, розглядаючи наукові формулювання законів як закони об'єкта, «закони природи». У різанням, прямо парадоксальній формі Мейерсон виступає саме проти подібних претензій представників природничої науки, які звичайно виникають при відсутності аналізу сутності наукової, пізнавальної діяльності.

«...Ті поняття щодо сутності речей, які формулюються наукою, - пише він, - зовсім безпідставні. Цим пояснюється також і те, що те, які прагнули заснувати філософію на науці, прийшли спочатку до чистого емпіризму, тобто до теорії машинального досвіду, що обходиться без розуму (Бэкон), а потім до більше витонченої теорії, що заперечує всяке онтологічне дослідження, усяку гіпотезу про сутність буття (Конт). Але ця друга система не більше міцна, чим перша» (18, XIX).

Однак, якщо до «сутності речей» не можна прийти прямо, те можна спробувати одержати той же результат побічно, через аналіз історії науки, наукових «картин миру». От для цього-те й потрібні Мейерсону подібності, сховані за розходженнями наукових теорій, наукових оман, стилів мислення й т.п. Справа в тому, що прогрес наукового знання - явище двокомпонентне. Перший його компонент - фактографічна, інша - прогрес теоретичних схем. І для виявлення суб'єктивного компонента знання особливий інтерес представляють такі зміни в науковій картині об'єкта, які в мінімальному ступені супроводжувалися ростом фактичних відомостей, коли відзначене вище розшарування знання на два різнорідних компоненти ставало майже наочним.

«...Мова йде про прогрес теорій. Ці теорії, звичайно, не виводяться безпосередньо з фактів і не можуть бути доведені за допомогою цих фактів. Їхнє єдине завдання - пояснити факти, погодити їх, у міру можливості, з вимогами нашого розуму, створеними відповідно до властивому цьому розуму законами дії» (18, XXI).

У цій тезі Мейерсона проблема дослідження еволюції наукового знання розкривається як теоретична програма, під знаком виконання якої проходить буквально вся історія методологічних навчань нашого століття. Констатація можливості теоретичного прогресу науки, тобто в деякому змісті прогресу без виявлення нових фактів спостереження й експерименту, спочатку розкрита математиками, в XX столітті стала очевидної також і для багатьох натуралістів, не говорячи вже про істориків природознавства. Правда, Мейерсон був серед них одним з перших, і в часи появи книги «Тотожність і дійсність» ідея ця аж ніяк не представлялася тривіальної. Якщо для математика початку XX століття творчий імпульс, що належить конструктивному мисленню, практично очевидний, цього зовсім не можна сказати, розбираючись у причинах еволюції «досвідчених» наук. Хоча такі теоретики, як А.Ейнштейн, уже висловлюються в тім дусі, що й у фізику «справжній творчий початок належить саме математиці», вони не менш постійно й завзято підкреслюють, що «чисто логічне мислення не могло принести нам ніякого знання емпіричного миру. Все пізнання реальності виходить із досвіду й вертається до нього».

Акценти Мейерсона істотно інші: «Прогрес знань не був необхідний для прогресу теорій, але він робив цей прогрес неминучим. Потрібно було видумувати нові, або, якщо завгодно, точніше виражати старі теорії, тому що розум вимагав пояснення нових фактів; з іншого боку, наш розум так улаштований, що він збуджується тільки під впливом цього імперативу, настільки ж категоричного, як і іншої. Якщо він із цієї сторони не випробовує поштовху, і в той же час не знаходить опори в зростаючому знанні, він здебільшого створює тільки невизначені й примарні образи».

Не заважає зіставити це висловлення з ейнштейнівським, що ставиться до 1930 р.:

«Представляється, що людський розум повинен вільно будувати форми, перш ніж підтвердиться їхнє дійсне існування. Чудовий добуток всього життя Кеплера особливо яскраво показує, що пізнання не може розцвісти з голої емпірії. Такий розквіт можливий тільки з порівняння того, що придумано, з тим, що спостережено».

Література

1. Иванов А. В. Сознание и мышление. - М., 1994.

2. Пріст Ст. Теорії свідомості. - К., 2000.

3. Поппер К. Логіка й ріст наукового знання. - К., 1987.

4. Зімель Г. .Філософія культури. - К., 1996.