Українська філософія займає гідне місце у філософії світовій. Сотні років придушена чужою культурою, вона зуміла допомогти українському народові залишитися етнонаціональною окремістю, що здатна при нагоді до суверенного державницького життя.

Найбільш давніми світоглядними уявленнями праукраїнців були первісна релігія та міфологія. З емпіричних знань люди створювали уявлення про те, що їх життя і добробут залежать від сил природи. Фетишизація та персоналізація цих сил привела до віри в існування окремих божеств і надприродних істот, котрі можуть або підтримувати людські наміри, або протидіяти їм. Так міфологізувався взаємозв'язок людини і навколишнього світу. Елементи його надзвичайності закріплювалися в народному епосі та несли в собі певну частку філософського осмислення буття на рівні досвідних знань. Усе це дає підставу для висновку, що первісні уявлення про світ і про себе в ньому сформували у предків українців ті риси, які стали етнічною традицією: загострене відчуття свободи й любові до рідного краю, впевненість у своїх силах, кмітливість і здоровий глузд.

У подальшому на формування світогляду та світовідношення українських слов'янських племен, уже в складі Київської Русі, суттєво вплинула християнсько-православна традиція. Великокняжа влада у формі державності Київської Русі вимагала єдинобожжя. Цим досягалося обожнення влади київського князя і духовно консолідувалося різноплемінне населення. Введення нової релігії в Київській Русі з 988 року привело до значного розвитку культури, освіти, розширення всебічних зв'язків з іншими народами. Значне місце у формуванні духовного життя Київської Русі посіли твори "отців церкви" - патристика. Вона несла в собі крихти філософської думки стародавніх греків, що бачили світ у єдності та розвитку, а людину мудрою. Однак привертає увагу те, що перші оригінальні вітчизняні літературні твори не були копіюванням думок візантійських богословів. Це добре помітно у "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повчанні" Феодосія, "Сказанні про Бориса і Гліба" невідомого автора. Слов'янські філософи розмірковували про бога, людину, призначення людського життя і його смисл на підставі власної світоглядної традиції.

1. Зародження і ранні етапи розвитку філософії України XI-XV ст.

Цікаво, що в ті часи у великій кількості була поширена і світська література із філософським підтекстом. Наприклад, досить значного поширення в XII ст. набули збірки афоризмів, повчань, настанов, приказок і навіть історичних анекдотів під назвою "Бджола" та інші. Вони формували філософсько-етичну свідомість читача, вчили логічному та смисловому мисленню, розширювали кругозір [2, 145].

Такими були перші вітчизняні спроби філософського мислення. на теоретичному рівні. Більш глибокими і завершеними вони виявилися у сфері осмислення життя суспільства. Напрочуд багатої змістовності набули роздуми про державний устрій, суспільні відносини, право та мораль у "Правді руській" Ярослава Мудрого і "Повчанні дітям" Володимира Мономаха. Синтезовані вони у знаменитому "Слові о полку Ігоревім". Ці та подібні їм твори виховували у східних слов'ян любов і повагу до рідної землі, своєї мови, культури, звичаїв. Вони об'єднували народ духовно і забезпечували взаємопідтримку серед населення України у важкі часи.

Монгольська навала, розбрат місцевих князів привели до знищення східнослов'янської державності та розладу духовного життя. У той час, коли поряд, у Західній Європі, розквітла філософія Середньовіччя, а потім набула сили філософська думка епохи Відродження, в Україні вона жевріла лише у глибинах душі народу. Проте могутня духовна традиція зробила український народ невгамовним у збереженні своєї самобутності та власних світоглядних принципів. Простолюдини берегли мову, звичаї, обрядовість, творили епос. А багато українців, з тих, хто навчався в європейських навчальних закладах, несли на Батьківщину із Заходу ідеї Відродження та Просвітництва.

Просвітництво виникло як закономірний результат бурхливого розвитку наукових знань і технічних досягнень. За визначенням І.Канта, сутність Просвітництва полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації суспільного прогресу і позбавлення від усіх проявів несвободи. Стрижень Просвітництва - гуманізм. У його основі лежить визнання людини як вищої цінності.

Біля витоків раннього українського Просвітництва стояли вчені, літератори, громадські діячі. Слід зауважити, що вони, розвиваючи освіту, пропагуючи гуманістичні ідеї та підтримуючи національну культуру, збагачували і філософську думку. Так, Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494) одним з перших широко розповсюджував гуманістичні ідеї в Україні, а Павло Русин (1517) рішуче виступав на захист простих людей, закликав до суспільної злагоди. Він вважав, що люди мають право на повноцінне життя та свободу совісті. Сильними гуманістичними тенденціями насичена творчість Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566). Історик і публіцист, він першим розпочав полеміку з офіційною церквою, виступаючи за демократизацію її життя, гуманне ставлення до простих людей. У філософії його найбільше цікавили питання етики та політики. У своїх посланнях королеві С. Оріховський закликав до соціальної справедливості, захисту прав усього населення [11, 65].

Відомим захисником інтересів українського народу був Іван Вишенський (бл. 1550-1620), блискучий мислитель, письменник, полеміст. У своїх творах "Книжка", "Кратко-словный ответ Петру Скарге", "Позорище мисленное" та багатьох інших, що широко розповсюджувалися в рукописах, не тільки розкрив тодішній стан суспільних відносин в Україні, але й передбачив її вільне майбутнє.

Засуджуючи ненажерство та лицемірство магнатів, багатіїв і вищого духовенства, І. Вишенський відкрито виступив на захист простих людей. Узагальнену оцінку творчості І. Вишенського дав І. Франко, підкресливши, що той першим у нашім краї різко та сміливо підняв голос в обороні бідного люду. Разом із тим І. Вишенський відзначився як полеміст, що рішуче боровся за збереження православної віри. Від 1569 року, зі створенням Люблінської унії, розпочався відвертий наступ польських можновладців на все українське, особливо на православну церкву. Причиною було те, що в умовах відсутності власної державності саме православна віра з'єднувала і консолідувала український народ на рівні суспільної свідомості. А щоб її викорінити і полонізувати населення України, здійснювалися різноманітні духовні та адміністративні акції.

За рішенням Берестейського собору (1596), навіть багаті українці за належність до православної церкви позбавлялися Дворянства та виборчого права, в них вилучалося майно, і вони оголошувалися холопами. Взагалі ж українське населення було визначене як "нижчий" народ, звалось "мало поляками", а Україна - "Мала Польська". Звичайно, таке ставлення викликало з боку українців спротив не лише у формі полемістики. Відбулося багато повстань, соціальних заворушень. Передові люди вбачали вихід у боротьбі за збереження української мови, культури та філософської думки.

Як зазначав І. Крип'якевич, українські пани вважали за своє право та обов'язок і далі очолювати громадянство, обороняти його культуру, протегувати церкву, освіту, добродійні установи і противитися наступові Польщі. Аристократ Григорій Ходкевич заснував у Заблудові друкарню, а київський воєвода князь Костянтин Острозький створив український культурно-освітній осередок, що складався із школи (1576), яка переросла в колегіум (тодішню вищу школу), друкарні, що надрукувала більше 30 найменувань книг, і гуртка однодумців - визначних учених, письменників, перекладачів, полемістів, котрі були зібрані князем з багатьох країн. В Острозі працювали:

§ українець Дем'ян Наливайко - поет, перекладач, управитель друкарні;

§ польський шляхтич Герасим Смотрицький - письменник, педагог, ректор колегіуму. Він першим здійснив спробу писати мовою, близькою до народної, опублікувавши книжку "Ключ царства небесного";

§ грек ієромонах Кипріян - письменник, викладач;

§ білорус Андрій Римша - вчений, педагог;

§ поляк Лятос Як - доктор філософії й медицини та інші освічені люди [5, 95].

Окрім широкої освітянської, літературної та книговидавничої діяльності, представники Острозького осередку вели полемічну боротьбу із католицькою церквою, що намагалася викорінити православ'я.

За неповними підрахунками, колегіум, котрий князь К. Острозький називав академією, закінчило понад 500 осіб. Серед них - гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, філософ Лаврентій Зизаній, письменник Мелетій Смотрицький та ін. Вихованці Острога зробили вагомий внесок у розвиток національної культури й освіти, їх демократизацію та гуманізацію. Вони значною мірою сприяли розгортанню братського руху по всій Україні, що відіграв важливу роль у духовному та культурному житті.

Братства виникли як національно-релігійні організації православного населення, що мали змогу утримувати лікарні, допомагати незаможним, опікати сиріт. Вони гуртували навколо себе вчених, письменників, філософів, котрі вели полемічну діяльність, писали художні твори, підручники, займались видавничою справою. Багато було зроблено для освіти населення.

Показовою в цьому відношенні була діяльність Львівського Успенського братства. Завдяки йому зміг організувати друкарню Іван Федоров. Зі Львова книги розходились по всій Україні, потрапляли в Росію, Білорусію, на Балкани. Львівська братська школа давала ґрунтовну освіту. В ній вивчали кілька мов, діалектику, риторику, етику, астрономію та музику. У Львівському братстві отримав всебічну підтримку поет, учений, друкар Кирило Транквіліон-Ставровецький (7-1646). У творах "Зерцало богословія", "Євангеліє учительнеє", "Перло многоцінноє" він осмислював вітчизняну культурну спадщину, прокладав шлях для формування ренесансно -гуманістичних ідей в Україні.

Завдяки допомозі Київського братства творив один з перших українських філософів Касіян Сакович (1578-1647). Ним напрацьована власна філософська система, що викладена в "Арістотелевих проблемах..," де аналізується людська діяльність, життя і можливості людини в навколишньому світі, та в "Трактаті про душу..," в якому розглядається духовний світ людини, зміст її душі та основи психічних явищ.

Широку благодійницьку і культурно-освітню діяльність вели братства в інших містах: Рогатині, Луцьку, Вінниці, Шаргороді, Немирові тощо. За останніми дослідженнями, в межах сьогоднішньої Сумщини також налічувалося немало братств. У XVII-XIX ст. вони існували в Білопіллі, Лебедині, Охтирці, в селах Будки, Киріківка та інших, розгортаючи освіту населення, допомагаючи церквам, притулкам для старих і вбогих.

Цікавою була доля та діяльність Хрестовоздвиженського трудового братства, яке організував у 1889 році крупний поміщик, письменник, талановитий педагог Микола Миколайович Неплюєв у селі Воздвиженське, нині Ямпільського району. Життя братчиків будувалося на основі християнської моралі, добра та освіти. Братство мало початкову школу з гуртожитком, чоловічу й -жіночу сільськогосподарські школи. Тут була бібліотека, проводилися літературні та музичні вечори, діяла художня самодіяльність. Братством керувала дума. Воно існувало навіть при радянський владі до 1924 року.

Усі братства потребували різної літератури, особливо підручників для своїх шкіл. Як відгук на ці потреби виник учений гурток при Києво-Печерській лаврі. Він був створений завдяки зусиллям лаврського архімандрита Єлисея Плетенецького. У діяльності гуртка брали участь відомі письменники, богослови, перекладачі, художники, як Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памва Беринда та інші, що були пов'язані з традиціями Острозького осередку. Вони налагодили роботу друкарні, писали полемічні твори, видали значну кількість підручників для шкіл. Наприклад, їх "Часослов" служив десяткам поколінь учнів.

Разом з тим діяльність братств і вченого гуртка заклала підвалини для розвитку теоретичних основ вітчизняної філософії. Захищаючи православ'я, їх представники у своїх полемічних творах виходили з патристики та ареопагітики, що мали в собі елементи вчень Платона, Аристотеля та інших старогрецьких філософів. Так, З. Копистенський у своїй "Книге о въръ" розглядав проблеми сутності та явища, душі й тіла, особистості і свободи волі.

Осмислення процесу зародження та формування української філософської думки вказує на деякі її особливості [8, 52].

По-перше, філософські роздуми насамперед були спрямовані на аналіз суспільного життя, стосунків між людьми і визначення шляхів досягнення соціальної справедливості та рівноправності людей. Це було викликано тим соціальним і політичним гнобленням українців, якого вони зазнавали з боку різних поневолювачів. Тому вже з кінця XV ст. гуманізм став центральною ланкою суспільної думки в Україні, що суттєво вплинуло на національно-визвольний рух, особливо в добу Хмельниччини та козаччини.

По-друге, на відміну від західного Ренесансу, де людина розглядалася як господар власної долі, в Україні це ще довго робилося через християнське вчення. Лише з XVI ст. у творах С. Оріховського, Л. Зизанія, К. Саковича та інших мислителів з'являється визначення людини як вищої цінності, заперечується думка про зіпсованість людей "першородним гріхом", висувається ідея про творення самою людиною свого життєвого шляху.

По-третє, в цей період в Україні сформувалися чіткі погляди на державу та право (в Острозькому осередку, серед діячів братств, у Лаврському гуртку). Особливо багато було зроблено С. Оріховським. Він був чи не першим у Європі, хто заперечив божественне походження держави і підтримував античну думку про суспільний договір в організації життя людей. Ним особливо наголошувалася думка (у "Напученні польському королеві", "Про природне право", у "Хроніках") про суспільне благо: взаємну відповідальність держави і громадян, про рівні права людей та соціальну справедливість. Так формувалася ідея громадянського гуманізму, справедливості державного устрою та відповідальності членів суспільства.

Подібні думки швидко поширювалися серед українського народу, підтримували в нього, за відсутності власної державності, надію на повноцінне історичне майбутнє і закликали до активних соціально-політичних дій.

2. Натурфілософські погляди українських просвітників

Діяльність Києво-Могилянської академії, її кращих вихованців привела до зміцнення засад Просвітництва в усій Україні. Повсюдно з'явилися різні товариства і гуртки, що займалися культурно-освітянською та благодійницькою діяльністю. Прикладом того можуть бути справи науково-просвітницького осередку, що виник на хуторі Попівка під Сумами (нині с Залізняк).

Гуртківці своєрідно міркували про соціально -політичні зміни в суспільному житті, висували ідеї громадянської справедливості. Вони першими в Україні видали "Слово о полку Ігоревім" (1807). На свій кошт створювали школи, бібліотеки, самі займалися педагогічною діяльністю. Так, учений, громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773-1842) у своему с. Кручики відкрив першу агротехнічну школу для селян. Він же був одним із засновників Харківського університету (1805) та філотехнічного товариства. Усій Україні були відомі гуманістичні ідеї творів Василя Васильовича Капніста (1758 -1823), перш за все, завдяки його сатиричній комедії "Ябеда". У ній він висміяв хабарників, визискувачів і брехунів. Сильне соціальне звучання" мала його "Ода на знищення рабства". Зусиллями гуртківців було здійснено ряд новобудов на Козацькому валу в Сумах, побудовані храми в Юнаківці, В. Сироватці, Штепівці та в інших місцях [7, 95].

На філософських засадах синтезував просвітницькі та гуманістичні ідеї в Україні Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Його "Енеїда" та "Наталка Полтавка" мають вагоме філософське навантаження й сучасне соціальне звучання.

Загалом розквіт філософської думки, Просвітництва та гуманізму в Україні сприяв розвиткові національної самосвідомості народу. Особлива заслуга тут належить Кирило-Мефодіївському товариству (1845-1847).Що було в його діяльності характерним?

По-перше, політичні погляди членів товариства щодо мети дій - досягнення свободи й національної незалежності українського народу - збігалися, а щодо методів досягнення цієї мети - ні. Наприклад, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та інші займали помірковану позицію, а Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, М. Савич - більш радикальну. Проте всі вони були демократами, виступали проти кріпосництва, за справедливий устрій життя в Україні.

По-друге, кирило-мефодіївці започаткували в Україні соціальну філософію, висвітлюючи проблеми суспільного устрою та прогресу, розвитку української національної культури і справедливих соціальних відносин. Тут пріоритет належить видатному історикові, етнографу, письменникові Миколі Івановичу Костомарову (1817-1885). Свої соціально-філософські погляди він узагальнив у програмі товариства "Закон Божий (Книга буття українського народу)", де визначив необхідність незалежності України та - її республіканського устрою; відміни кріпацтва, забезпечення вільного життя всіх людей; конфедеративного зв'язку слов'янських держав за умови їх незалежності; вільного розвитку української мови, культури, освіти всього народу; усунення мовної та релігійної дискримінації. Рушійною силою соціально-політичних змін М. Костомаров вважав спільні дії всіх слов'янських народів. Зміни мають відбуватися еволюційним шляхом, через високу активність інтелігенції, різні освітянсько-культурні заходи.

Більш категорично до умов соціальних змін ставився український пророк Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). У його творах лунає заклик до рішучих дій ("Заповіт", "Сон") заради покращення долі народу. Вся поезія Кобзаря - суто соціальна. При наявності в ній глибокого ліризму, патріотичних нот, кожний твір пронизаний роздумами про людську долю, боротьбу добра і зла, правди і кривди, надією на краще життя українського народу. Пророцтва Т.Шевченка ґрунтуються на філософському осмисленні світу й місця людини в ньому. Для нього цей світ безмежний, а людина вільна.

А як геніально Т. Шевченко відчував поступ історії, вимоги часу! Скажімо, оспівуючи гайдамаччину, смертельну боротьбу українського народу з польськими поневолювачами, він у свою епоху прекрасно розумів необхідність об'єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі зі спільним ворогом - царським самодержавством. Так само до спільної боротьби з соціальним і національним гнобленням український пророк закликав і всіх слов'ян. Про це він виразно писав у передмові до тих же "Гайдамаків": "Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом -пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою зостанеться навіки од моря до моря слов'янська земля". Очевидно, що велич і актуальність творчості Т.Г. Шевченка полягає, насамперед, у його філософській світ оглядності [3, 48].

Досить суперечливою постаттю серед лідерів товариства був Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Автор історичних розвідок, літературних творів і етнографічних досліджень, він щиро бажав Україні щастя. Шлях до нього бачився П. Кулішем у "єдиному потоці спільної справи", в котрому мають об'єднатися багаті й бідні, панівна верства і знедолена.

Але якщо у творчості П. Куліша в 40-х роках чітко виражені антикріпосницькі думки, то пізніше, наприклад, у збірці "Хутірна філософія і віддалена від світу поезія" (1879) він закликає українців "обома руками триматись старого життєвого устрою", а Шевченка - не хитати золоті стільці, на котрих сидять царі. Провідна роль у суспільних змінах, за Кулішем, належить окремим значним особам, народ же на це не здатний.

По-третє, члени товариства започаткували теоретичне обґрунтування національної ідеї. їх дивувало, що талановитий і працьовитий український народ, маючи багатющі землі, могутню культуру й тисячолітню історію, перебуває в ярмі, не здобувши власної державності. Це й породило в них віру в незалежне майбуття України, дало наснагу в жорстокий час виступити проти віковічних традицій самодержавства, "освяченого богом" кріпосництва, нерівності народів у Російській імперії. Саме за це більшість кирило-мефодіївців було заарештовано та жорстоко покарано. У подальшому їх ідея про історично-закономірну зумовленість самостійного розвитку України набула наукового обґрунтування [3, 54].

Як не дивно, українська національна ідея організаційно і на науковому рівні в подальшому була обґрунтована з волі російського царя. Після придушення польського повстання (1830-1831), метою якого було не лише національне визволення, а й повернення Польщі "історичних земель" (правобережної України), царський уряд вирішив документально довести, що українські землі завжди були російськими, а самі українці - це ополячені росіяни.

Для цього в Києві в середині 30-х років XIX ст. було створено Тимчасову комісію по розбору древніх актів. Вивченню підлягали історичні проблеми: процес населення краю, адміністративне управління ним, козаччина і гайдамаччина, народний побут, доля української церкви тощо. Відповідно розгорнулася архівна, історіографічна, археологічна, етнографічна, видавницька робота. Найбільш дійовий осередок комісії пізніше становили українофіли: М. Максимович, В. Антонович, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш та інші вчені, письменники, суспільні діячі.

Багаторічні наукові дослідження Тимчасової комісії створили об'єктивні підстави для висновку: на історичних українських землях споконвіку проживає і розвивається окремий від Росії, Польщі й інших країн народ - українці. їх єднають спільне походження, мова, духовне життя, етносоціальна психологічна традиція, звичаї. Український народ насильницько позбавлений права на свою державність, територіальну і культурну єдність. Тому необхідна боротьба за його самовизначення і державність.

Цю думку підхопив громадівський рух, який започаткував український історик та етнограф Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908).

Громадівський рух поширився по всій Україні, захопив усі верстви населення. Інтегруючу роль у ньому відігравала інтелігенція. Громадівці пропагували мову, історію, побут, усну творчість свого народу. їх зусиллями відкривалися вечірні та недільні школи, накопичувався й вивчався фольклорний матеріал, розповсюджувались літературні твори з історії України, козацтва і визвольної боротьби. Робилися спроби створення національного театру, які намагались реалізувати І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Заньковецька та ін. У результаті розвивалася національна самосвідомість народу, патріотизм. Форми їх вияву були різні - від демонстративного носіння українського одягу та спілкування українською мовою (при її забороні владою) до закликів непокори офіційним властям [1, 85].

Реакція царського уряду на розвиток цього руху була однозначною: заборона всього українського й переслідування громадівців.

Ось яку загальну хронологію заборон та обмежень в історії українського духовного життя подає газета "Голос України" за 27 жовтня 1992 року:

§ 1720р. - Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою;

§ 1769p. - Указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів із церковних книг;

§ 1775р. - зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

§ 1811р. - початок закриття Києво-Могилянської академії (остаточно у 1817р.);

§ 1847р. - розгром Кирило-Мефодіївського товариства;

§ 1862 p. - закриття українських недільних громадівських шкіл;

§ 1863р. - Валуєвський циркуляр про заборону видання книг українською мовою (оскільки її "небуло, немає, і бути не може");

§ 1786р. - Емський акт про заборону ввезення українських книг з -за кордону, заборону українського театру й друкування нот українською мовою;

§ 1884 p. - закриття всіх українських театрів;

§ 1908 p. - Указ Сенату про "шкідливість" культурної й освітянської діяльності в Україні;

§ 1914р. - Указ Миколи II про скасування української преси;

§ 1933р. - телеграма Сталіна про припинення українізації;

§ 1938р. - Сталінська постанова про обов'язкове вивчення російської мови;

§ 1978р. - Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури ("Брежнєвський циркуляр");

§ 1983р. - Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах ("Андропівський указ");

§ 1989р. - Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загально державну (російську) мову в СРСР [3, 59].

Проте поширення української національної ідеї і розквіт громадівського руху дали поштовх та натхнення у діяльності всіх прогресивних сил в Україні, сприяли підвищенню самосвідомості народу, подальшому розвитку культури та філософської думки. Формулюючи найбільш важливі підсумки української філософії в класичному варіанті, зазначимо таке.

По-перше, в ній чітко відбилися онтологічні ідеї, питання світобудови, існування сущого, що підкреслюють натурфілософські проблеми у курсах професорів Києво-Могилянської академії. Це позначено розмежуванням філософії й теології, переорієнтацією від богопізнання до пізнання природи і людини.

По-друге, в час формування і розгортання української класичної філософії особлива увага приділялася питанням гносеології. Увага зосереджувалася на сучасних для тієї доби раціоналістичних та емпіричних методологіях, що були напрацьовані філософами Заходу. Відтак робився висновок про можливість пізнання людиною світу, себе, матеріального й духовного. На цій підставі багато мислителів стверджувало необхідність активної творчої діяльності людей. З цим пов'язаний другий, завершальний, етап існування Академії і творчість її випускників: Г. Сковороди, Я. Козельського та інших.

По-третє, в український класичній філософії сформувалися погляди на державу, процес її творення й умови розвитку. Такі думки чітко простежуються як у засновника Академії П.Могили, так і в лекційних курсах значної кількості її викладачів, а особливо в творчості й справах багатьох випускників: І. Мазепи, П. Орлика, Д. Нечая та інших.

По-четверте, розквіт класичної філософії в Україні заклав благодатні теоретичні підвалини для глибокого обґрунтування та розгортання української національної ідеї, яка підняла національну свідомість українців до власної державницької самовизначеності в наш час. Слід також зауважити, що ставлення до національної ідеї у людей буває різне:

1) коли воно здорове, засноване на повазі до себе, свого народу, його духовності й культури, а також до інших народів, то це є націоналізмом;

2) коли ставлення людини до національної ідеї свого народу байдуже, інертне, то це є стан космополітизму;

3) коли ж у всьому сповідується перевага (вищість) своєї нації над іншими, а то й вороже ставлення до них, то це є шовінізм.

3. Філософія в Києво-Могилянській академії

Виникнення української класичної філософії насамперед пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії та її засновника - Петра Симеоновича Могили (1596-1647), Митрополита Київського і Галицького, видатного діяча української культури, просвітителя і письменника. На жаль, його ім'я відоме лише у зв'язку із заснуванням академії. Проте П. Могила був реформатором усього духовного життя України. Він, по-перше, спираючись на силу козацтва, добився в 1632р. легалізації української православної церкви, єдиної на той час сили, що духовно консолідувала більшість населення України. По-друге, П. Могила у своїх працях розпочав теоретичне обґрунтування української державності. Очолюючи православну церкву в Україні, він відчував, що без державної організації життя може загинути не лише православ'я, а й саме українство. Цю думку він уперше висловив у 1637р. у передмові до "Учительного Євангелія". За П. Могилою, державою має керувати володар - людина сильної волі та великих здібностей, а в усьому іншому він "равен ест всякому человеку". Церкві відводилось лише місце радника в державному житті. По-третє, П. Могила радикально реорганізував освітянську діяльність в Україні, створивши чітку систему освітніх закладів [1, 7].

На зміну організаційно розрізненим братським і церковним школам із самодіяльними курсами навчання П. Могила запровадив поділені на класи початкові школи із чітко визначеними програмами, що вимагало спеціально підготовлених учителів. П. Могила реконструював і середню освіту, створивши ряд колегіумів: у Києві (1632), Вінниці (1634), Крем'янці (1636), пізніше - в Могилеві та інших містах. їх вихованці вчителювали у школах, багатих сім'ях, обіймали громадські посади. Крім того, зусиллями П.Могили створено перший у Східній Європі вищий навчальний заклад, що й сьогодні носить його ім'я, -Київську академію. Вона почала діяти як колегіум у 1632 році, після злиття Київської братської і Лаврської шкіл. У цих школах, а потім і в колегіумі викладали вчені, письменники, книговидавці із знаменитого гуртка при Лаврі - З. Копистенський, І. Копинський, Т. Земка, О. Митура, П. Беринда та інші.

Матеріальну й фінансову підтримку П. Могилі в його освітянських справах надавали як окремі особи, так і патріотичні сили. Наприклад, широко відомий подарунок власної землі й будівель на ній Галшки Гулевичівної "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міським", як зазначила вона у дарчій. Постійно підтримували розвиток освіти запорозькі козаки. У 1620р. вони всією Січчю на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним вступили до Київського братства й відтоді освітянську діяльність вважали особистою справою, виділяючи для неї значні кошти.

У київському колегіумі філософська програма знайомила спудеїв із філософськими ідеями античності, патристики, схоластики. У другій половині XVIII ст. (наявні різні дані), з відкриттям богословського факультету, колегіум переріс в академію. Це значно розширило вивчення філософії. її курс читався від 2-х до 3-х років, хоча декілька разів заборонявся владою взагалі. Він включав діалектику, логіку, психологію й метафізику. Викладачі філософії були переважно духовними особами. Проте, використовуючи у своїх лекціях твори "отців церкви", вони часто звертались як до спадку античних філософів: Платона, Демокріта, Аристотеля та інших, так і до сучасних їм ідей гуманізму та Просвітництва [4, 87].

Значний внесок у становлення класичної філософії в Україні зробили професори академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Кроковський, С.Я ворський та багато інших. Мислення філософів академії пізнішого періоду - Т. Прокоповича, Л. Дубневича, М. Козачинського, Г. Кониського було близьким до західних взірців філософської думки Нового часу. Вони широко використовували наукові досягнення Ф. Бекона,р. Декарта, Д. Локка, М. Коперника, Г. Галілея. Завдяки цьому філософія в академії відмежовувалася від теології, досягалося об'єктивне усвідомлення світу й людського буття. Вже Й. Кононович-Горбацький, читаючи філософський курс у 1639-1642 pp., чітко відокремлював богословський і суто філософський напрями у світобаченні. І хоча, на жаль, значна кількість академічних філософських творів до нас не дійшла, а ті, що наявні, до кінця не вивчені, є підстави для певних узагальнень.

По-перше, філософія в академії з часом набула природничих начал. Так, Гізель виказував думку про природні, а не божественні причини змін в об'єктивному світі. Професор О. Дубневич у рукописі своєї лекції зазначав: Бог творець і основоположник усього природного, нічого не робить всупереч природі". Пізніше С. Яворський, Й. Туробойський, Т.Прокопович та інші викладачі академії не раз характеризували матерію як субстрат усього існуючого.

По-друге, в академії на наукових підставах формувалася теорія пізнання. У курсах філософії, психології, логіки всебічно розглядались проблеми відчуття, пам'яті, уявлень, мови тощо. Й. Кононович-Горбацький стверджував: "В інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях". Філософи-могилянці Гізель, Г. Щербацький, Г. Кониський та інші займалися обґрунтуванням істини.

По-третє, в академічних курсах філософії з'явились елементи матеріалістичної діалектики. Так, на думку І. Гізеля, бог лише створив матерію і рух, а в наступному все існуюче само по собі зв'язується діями і в усьому є протилежності. Він писав, що "не можна припустити злого без доброго... ".

По-четверте, соціальний напрям філософської думки в академії складали роздуми про людину, суспільство та державний устрій. Погляди на людське буття не дуже розходились з теологічними канонами. Проте вони несли в собі елементи космізму та матеріалізму. Наприклад, Т. Прокопович називав людину часткою видимого й невидимого світу. АС. Калиновський, С. Кулябка, М. Кониський її призначення вбачали в земному житті, оскільки людина сама здатна вибирати свій життєвий і моральний шлях. "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого у людині, крім розуму", - повчав І. Гізель.

По-п'яте, важливою умовою суспільного розвитку вважалась держава. Думки П. Могили про державний устрій розкривалися детальніше. Вже Інокентій Гізель розглядав його розквіт через реалізацію ідеї "спільного блага", за якою розвиток суспільства можливий за умови консолідації всіх верств населення: вищих і нижчих, правителів і простолюдинів. С. Яворський у своїй книзі "Камені віри" вбачав державну міць не лише в наявності мудрого і сильного володаря, а, перш за все, в розвиненій економіці, торгівлі й освіті [6, 78].

Академічні архіви вказують на глибоке знання викладачами філософії державницьких поглядів С. Оріховського, а також суджень того, хто приховався під іменем Христофора Філалета, що у своєму творі "Апокрисіс" доводив несправедливість загарбання поляками українських земель і поневолення народу. Особливо вплинула на розвиток державницьких ідей визвольна війна 1648-1654 pp.

Вона суттєво розколола погляди викладачів і випускників академії. Одні з них (Стефан Яворський, Теофилакт Лопатинський, Теофан Прокопович) доводили необхідність входження України в Росію. Друга, більш численна група і педагогів, і випускників академії виступала за незалежність України і розбудову власної держави. Це Сильвестр Косів, Йосип Тринза, Мелентій Дзик, а особливо - Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Нечай і більшість козацьких полковників. Так, своєрідне теоретичне обґрунтування української держави як складової українсько-польсько -литовської конфедерації дав український державний діяч, автор Гадяцького трактату (1658) Юрій Немирич. На його думку, Україна повинна була б мати власні уряд, військо, суд, скарбницю тощо.

Ще чіткіше сформулював право українського народу на самовизначення й незалежність автор "Конституції України" (1710) та "Виводу прав України" випускник академії Пилип Орлик (7 -1742). Він стояв на позиціях договірного походження держави та республіканського устрою України: вибору народом гетьмана, урядовців, місцевої влади, обґрунтування всіх дій щодо України з боку інших країн міжнародним правом. Практично спробував реалізувати історичне право України на самостійне життя ще один випускник академії - гетьман Іван Степанович Мазепа (1744 -1809).

Таким чином, курс філософії в Києво-Могилянській академії являв собою суто класичний її варіант. Академічна філософська думка активно сприяла національно-культурному та соціально -політичному розвою українського суспільства. Це було не до вподоби царському урядові, і тому в 1817р. академія була ліквідована. Проте філософію розвивали її випускники.

Найбільш визначним з них був Григорій Савич Сковорода (1722-1794) автор багатьох філософських праць, які, на жаль, не всі дійшли до нашого часу. Його літературні твори, як-от "Байки Харківські", "Сад божественних пісень", епістолярний спадок теж насичені філософським змістом. Які ж особливості його роздумів?

По-перше, через його вчення про дві натури (видиму і невидиму) в трьох світах - мікро, макро та символічному - чітко означена думка, що природа "є у всьому перопочаткова пружина", а матерія вічна. І в той же час у природі вбачається результат божественного впливу як єдність очевидного й потайного, знаного і закритого для людей.

По-друге, світ у розумінні Г. Сковороди постійно змінюється, він суперечливий, знаходиться у вічному русі. "З переміною сутності одне стає іншим за своїм буттям," - пише філософ [11, 45].

По-третє, розкриваючи проблему пізнання світу, Г. Сковорода звертається до думки старогрецьких філософів про людський вимір усього сутнього. У нього людина є найвищою визначеністю світу. "Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, - розтлумачує він, - то маємо, по-перше, зміряти самих себе".

Найважливішою рисою філософії Г. Сковороди є її високий гуманізм і моральність. Це філософія добра, милосердя і доброчесності. Вона возвеличує людину праці й різко засуджує ледарство, вважаючи його причиною суспільного нещастя. Знаменита сковородинівська ідея "сродності праці" витікає з уявлення про дійсне людське щастя, коли людина має задоволення від результатів своєї діяльності. Наприклад, у "Байках Харківських" домінує думка про необхідність перетворення праці із засобу існування в життєву потребу та найвищу насолоду людини. Шлях до цього Г.Сковорода вбачав у вихованні та освіті. Він по -новому розумів призначення педагогіки, котра повинна слугувати духовному розвиткові особи. Лише так можна побудувати досконале суспільство. Сама особа має прагнути до його ідеалів, педагог же - допомагати в цьому. Його місія - формування вихованця не тиском власної інтелектуальної переваги, а делікатною допомогою в пошуках свого покликання.

Слід звернути увагу і на кордоцентризм Г. Сковороди, його "філософію серця". В основі стосунків між людьми він бачив не холодні міркування про зиск чи прибуток, а безкорисливість, сердечну доброту, милосердя. Сам він у своєму житті був безсрібником, що відбив у власній епітафії: "Світ ловив мене, але не спіймав".

Г. Сковорода справив великий вплив на подальший розвиток української філософської думки. У його добу творив ще один український філософ, теж вихованець Києво-Могилянської академії, Яків Павлович Козельський (1729-1793). Особливо оригінальною працею є його "Філософічні пропозиції", де він розвинув гуманістичні ідеї французьких просвітителів, сформулював думку про покращення людської долі через освіту, розвиток культури та моралі. Визначаючи завдання філософії, Я. Козельський вчив, що вона повинна розв'язувати проблеми пізнання природи речей, допомагати в пошуках істини. Він теоретично обґрунтовував ряд філософських категорій: субстанції, буття, матерії, простору та часу, необхідності, випадковості та ін. У соціальних відносинах засуджував кріпосництво, співчував гнобленим. Шляхи до покращення життя Я. Козельський бачив у справедливих законах та освіті народу.)

Пробудження національного життя в Україні дало поштовх до розвитку рідної мови і літератури, представленої творчістю П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Глібова - в її східній частині, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького - в західній. Розвивалася також і філософська думка як ідеалістичного, так і матеріалістичного спрямування.

Ідеалістичні філософські ідеї розгортали, перш за все, викладачі Київської духовної академії, що була відкрита в 1819р. на базі колишньої Києво-Могилянської академії. Курс філософії тут увели лише в 1831p., оскільки філософія й етика в Російський імперії офіційно вважалися богопротивними й аморальними. У курсі філософії духовної академії особливо цінувалися ті філософські системи, які заперечували матеріалізм, і самі вони були спрямовані на обґрунтування божественного впливу на все існуюче та розгортання ідеї "богопомазання" царської влади.

Одним з вагомих дослідників філософських течій минулого в 70-ті pp. XIX ст. був філософ-ідеаліст Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889). Його праці, особливо чотирьохтомний "Лексикон", стали своєрідною філософською енциклопедією того часу. В них знайшли оригінальне розкриття філософські системи Канта, Гегеля, Шелінга та інших західних філософів. Оригінальність творів Гогоцького полягає в теологічному тлумаченні проблем буття та мислення [9, 122].

Потребує подальшого вивчення філософська спадщина ще одного видатного філософа-ідеаліста Памфіла Даниловича Юркевича (1827-1874). Його називають автором філософської концепції кордоцентризму ("філософії серця"). Світ П. Юркевич, як і Г. Сковорода, бачив у трьох іпостасях: "ноуменальній" - царства вічної правди; "реальній" -царства розумних істот; "феноменальній" - примарного існування тілесності. За Юркевичем, основою унікальності й неповторності людської особистості є її серце. Розум породжує холодну розсудкову діяльність, а серце - палкі прагнення, воно скеровує людську мораль у русло добра та милосердя.

Дещо інакше мислили представники матеріалізму. Особливе місце в історії української філософії посідає громадівець Олександр Опанасович Потебня (1835-1891), родом з Роменщини. Видатний український філолог, академік, він першим здійснив філософське обґрунтування зв'язку мови і мислення. Слово, за Потебнею, є людським знаряддям удосконалення думки. Воно народжується (як поняття) завдяки практичній діяльності людей. Розвиток же діяльності йде через творче освоєння світу, що є результатом активного розумового процесу. У поглядах на розвиток суспільства О. Потебня підкреслював суттєву роль мови і науки в соціальних змінах і соціалізації людей, активно відстоював право української мови, як і всієї духовної культури України, на власне існування.

Значний внесок у філософську думку України зробив обдарований учений - історик, видатний політичний мислитель Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він по-своєму підійшов до визначення державності, нації, партії, громади, вбачаючи в них не реалізацію інтересів окремих осіб чи їх груп, а захист інтересів усіх прошарків населення. Він вважав їх дійовими соціальними інституціями для регулювання суспільних відносин. Людство, на думку М. Драгоманова, має організуватись за націями. Тому він виступав проти його поділу на держави, які об'єднують в собі різні нації, одна з яких обов'язково займає пануюче положення, що несе нещастя для інших. Основною формою суспільного життя М. Драгоманов вважав громаду - вільну спілку людей, об'єднаних спільною мовою та виробничо-професійними інтересами. Головною одиницею громади повинна завжди бути особа, добробут і щастя якої є вищим критерієм діяльності суспільства. У процесі формування соціальних спільнот М. Драгоманов рішуче відкидав терористичні, насильницькі методи. Суспільні зміни мають відбуватись на засадах пріоритетності загальнолюдських інтересів і цінностей перед індивідуальними або груповими.

Висновки

Після набуття Україною незалежності створені благодатні умови для наукової праці у філософській сфері. Великі перспективи для творчої діяльності відкрилися перед науковцями філософських кафедр і факультетів вищих навчальних закладів. Ними значно змінено, оновлено та розширено програми базових філософських курсів, введені й читаються спецкурси з історії світової філософії, історії української філософської думки, філософії природничих знань.

Значно розширене вивчення сучасної західної філософії, всіх її напрямів, шкіл і течій. Окремий розділ складає соціальна філософія, а провідне місце в ньому займають проблеми державотворчості, етнокультури, суспільного прогресу, формування особи та її індивідуальності, духовного життя суспільства.

Докорінної перебудови зазнав Інститут філософії АН України. Тут скасовано підрозділи, існування котрих було зумовлене політичною кон'юнктурою. Сьогодні в Інституті, поряд з традиційними для світової практики філософськими структурами, перебудовані й створені відділи історії філософії України, історії зарубіжної філософії, філософії релігії, історії релігії в Україні та інші.

Нового звучання набув журнал "Філософська думка". Широка палітра сучасної філософської думки та її історичних аспектів знаходить місце на шпальтах журналів "Вісник Національної Академії наук України", "Віче". "Сучасність" і багатьох інших.

Але дійсно істотні зміни в розвої української філософії, роботі філософських кафедр і факультетів ще попереду.

Необхідна наполеглива праця по створенню власних об'єктивних за змістом підручників і посібників з філософії та їх виданню в достатній кількості.

Ще не до кінця вивчена філософська думка української діаспори. До останніх літ філософська діяльність українців, що мешкають в інших землях, в Україні була під забороною. Вона згадувалася лише для критики в негативному плані. І це тоді, коли за кордоном проживають мільйони українців, які створили там свої наукові та культурні центри, освітні заклади, розвили багату видавничу справу.

Історію філософської думки української діаспори необхідно розділити на два періоди: перший - до другої світової війни, другий - після неї і до наших днів. Підставою для такого поділу слугує те, що представниками першого періоду були безпосередні вихідці з України, а другого - нащадки перших українських переселенців.

Список використаних джерел

1. Бичко А.К., Бичко I.B., Табачковський В.І. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - С.305-404.

2. Введение в философию: Учебник. - М.: Политиздат, 1991. - Ч.1.

3. Горський B.C. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996.

4. Історія філософії України: Підручник. - К.: Либідь, 1994.

5. Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1993.

6. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. - К.: Вища школа, 1999.

7. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997.

8. Качуровський М.О. З історії української філософії: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

9. Філософія: Підручник / За ред. Г.А.Заїченка та ін. - К.: Вища школа, 1995. - С.185-205.

10. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний та ін. - К.: Вікар, 2001. - С.135-142.

11. Философия / Под ред. В.Н.Лавриненко. - М.: Юристь, 2001. - С.218-245.