Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.

Свідомість як філософська категорія

Духовне життя - це одна із сутнісних характеристик людини. Різні аспекти духовного життя індивіду вивчають різні науки: психологія, нейрофізіологія, кібернетика та інші науки, по-своєму осмислюють його мистецтво та релігія. Філософію духовне життя цікавить з точки зору ролі його у вирішенні питання про місце людини у світі.

Ще донедавна духовне життя людини фактично зводилося до свідомості, а до свідомості відносилось те, що може бути виразно сформульованим і висловленим мовою. Роль такої свідомості в житті людини досить значна, але не слід зводити до неї все духовне життя. Іноді поняття «свідомість» вживають у широкому значенні, позначаючи ним усе психічне життя людини. У цьому разі поняттям «свідомість» охоплюється не лише усвідомлений, а й підсвідомий рівень. Проте свідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскільки останнє не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в діяльності, вчинках її. Духовне життя - це сам процес життя, а не лише психічне переживання його.

Філософське осмислення поняття свідомості визначає в ньому свій специфічний аспект. Зокрема, свідомість розглядається як «клітинки» філософії. Це означає, що свідомість має бути визначена через співвідношення суб'єктивного й об'єктивного, скінченого та нескінченного.

У суб'єктно-об'єктних відносинах духовне постає як суб'активна реальність (ідеальне), що протистоїть об`активній реальності (матерії). Але суб'єктно-суб'єктні відносини є набагато складнішими: зрозуміти духовний світ іншого суб'акта неможливо лише шляхом зведення до об`активних проявів. Тобто ідеальне має бути зрозумілим у єдності всіх трьох аспектів: суб'єктно-об'єктних, суб'єктно-суб'єктних, скінченого - нескінченного.

Проблема ідеального не зводиться так само і до способу існування його в указаних взаємовідносинах, але містить у собі питання щодо характеру взаємодії та взаємопереходу ідеального з його протилежностями: об'єктивною реальністю (у С-О відносинах), іншою суб'єктивною реальністю (у С-С відносинах) і кінцевою швидкоплинною реальністю (стосовно скінченого і нескінченного).

У різних філософських тлумаченнях на перший план виходить той чи інший бік цієї складної проблеми.

Для суб'єктивного ідеалізму ідеальне є суб'єктивною реальністю даного суб'єкта, що не має виходу ані до об'єктивної, ані до інших суб'єктивних реальностей. Ця позиція неминуче призводить до неможливості визначення існування чогось іншого (існую я один).

Залежно від розуміння об'єктивної реальності матеріалізм тлумачить ідеальне або як функцію природи, або як функцію соціальної діяльності людини, що спирається на природні передумови.

Перший напрям найбільш наочно виявляється у так званому вульгарному матеріалізмі, згідно з яким духовне життя - це удаваність, яка при детальнішому розгляді зводиться до фізіологічних процесів у мозку.

Другий напрям розвивається у рамках діалектико-матеріалістичної філософії і розглядає ідеальне як особливу властивість, вищий продукт розвитку матерії, який має матеріальний бік, але не зводиться до матеріального. У межах цього напряму виявилися неоднозначні підходи до ідеального: воно або пов'язується з діяльністю людського мозку, або визначається функціонуванням його у рамках суспільного життя, за межами психіки окремої людини.

Ці підходи мають рацію. Ідеальне не зводиться до матеріального, яке розуміють як фізіологічні процеси у мозку. Та матерія як філософська категорія означає будь-яку об'єктивну реальність і не зводиться ні до фізіологічного, ні до фізичного. Особливі властивості духовного життя не виводять її за межі в усіх відношеннях. Це зумовило третю точку зору, згідно з якою свідомість є і матеріальним, і ідеальним у різних відношеннях. Ідеальне є характеристикою свідомості як протилежності матерії у межах основного питання філософії. Поза цими межами свідомість, духовне життя підпорядковуються об'єктивним законам природи і є матеріальними.

З точки зору об'єктивного ідеалізму в духовній сфері людини відображаються ідеальні основи самого буття. Ідеальне розуміють як «проект», прообраз світу, а матеріальне - лише як засіб, матеріал для втілення його.

У духовному житті наявні дві паралельні течії, що не мають єдиної основи, - це ідеальна сутність та матеріальні механізми діяльності мозку, нервової системи - такою є позиція дуалізму або психофізіологічного паралелізму.

Помилковість останніх двох підходів випливає із загальної критики об'єктивного ідеалізму та дуалізму. Водночас у цих позиціях наявні раціональні моменти і спроба віднайти коріння духовного життя, що не зводяться до матерії, яка вважається фізичною речовиною. Об'єктивне існування ідеального, як уже відмічалося, визнається й окремими представниками діалектичного матеріалізму.

Наявність у самому фундаменті буття атрибутів, що явно виходять за межі фізичної реальності, і довів розвиток сучасної науки (кібернетики, синергетики). Цей факт осмислюється у різних напрямах філософії ХХ ст.

З усіх живих істот, які нам відомі, лише людина має свідомість.

Свідомість є найвищою формою і результатом розвитку атрибута, загальної властивості матерії - відображення.

Існують спільні риси в процесах, які відбуваються на різних сходинках розвитку матерії. В усіх випадках розвитку обов'язково присутня взаємодія.

Також в процесі цієї взаємодії встановлюється певна відповідність структур явищ, систем, що взаємодіють. Крім того, «слід» взаємодії, відбиток структури одного з явищ впливає на подальше існування (поведінку) іншого явища. Ці спільні риси і становлять зміст поняття відображення.

Відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їх подальше існування.

Відображенню, як і матерії в цілому, притаманні властивості саморозвитку. Відображення, перед тим, як перейти до етапу духовного життя людини, проходить цілий ряд етапів відповідно до основних форм руху матерії.

Вже у неживій природі відображення може бути не просто синонімом масово-енергетичного перенесення дії, а саме інформаційним процесом, суть якого пов'язана з відповідністю структур. У живій природі інформаційне відображення керує пристосованою поведінкою біосистем.

Будь-який предмет у взаємодії з іншими предметами може стати і носієм масово-енергетичної дії, і гаслом, тобто носієм інформації.

Фізична природа гасел може змінюватись, але суть не в ній, а у заміщенні одних структур іншими, у відповідності цим структурам.

Еволюція біологічного відображення має такі основні тенденції: зростання лабільності (рухомості та активності) інформаційних зв'язків, розвиток попереджувального відображення, що у змозі передбачити ситуацію і планувати необхідні дії, спеціалізація та розвиток апарату інформаційного відображення. Мозок з його величезними можливостями - ось основний результат до соціальних етапів відображення.

Розкриваючи еволюцію відображення, можна побачити глибоку спорідненість духовного життя людини з фундаментальними процесами природи. Проте специфічну сутність духовного життя людини формує лише перехід до рівня соціальної форми руху матерії.

Мозок надає свідомості можливість працювати. Та цілі і зміст його діяльності задає не мозок як такий, а соціальний спосіб життя людини. Тому свідомість людини є таким інформаційним відображенням, що спроможне виступати як програма, що керує цією ділянкою. Духовне життя людини завдяки його невпинній внутрішній активності набуває ще однієї чудової властивості: воно не зводиться до функціонально-корисної програми, а набуває самоцінності, стає не просто працею, яка обслуговує існування людини, а й внутрішньою духовністю її.

Свідомість має властивість універсальності. Це означає, що людина в принципі може відображувати будь-які властивості будь-яких предметів, які так чи інакше залучені до діяльності.

Свідомість спроможна відображувати речі такими, якими вони є насправді, тобто має властивість об'єктивності. Свідомість також характеризується творчістю і опосередкована мовою.

Мова людини, яка відображає світ та спілкування між людьми, стає системою, що саморозвивається.

Перетворюючи світ, люди натикаються на такий його рівень, який не може бути виражений і пізнаний без мови. Свідомість як найважливіша складова частина духовного життя людини в цілому без мови неможлива.

Усі рівні людського духовного життя, навіть не усвідомлені та не висловлені мовою (потреби, емоції, переживання), є так чи інакше соціалізованими, тобто зміст їх формується і змінюється під впливом історичного розвитку суспільства. Соціалізація - найважливіша риса людського життя, у тому числі духовного.

І, нарешті, людина, як відомо, має не лише біологічні передумови, соціальну природу, а й стає індивідуальністю. Кожний крок людини, таким чином, незважаючи на її природну та соціальну зумовленість, визначається наперед відповідним вибором, що його свідомо або підсвідомо робить сама людина.

Духовне життя притаманне суб'єктові соціальної діяльності на всіх його трьох рівнях: окремої людини, соціальної групи, суспільства в цілому.

Сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певної соціальної групи або для суспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життям суспільства). Духовне життя окремої людини містить в собі елементи свідомості того суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, і неповторні індивідуальні риси. Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної за своїми носіями, роллю і способом існування. Суспільна свідомість щодо духовного життя індивіда постає як щось об'єктивне, зберігаючи водночас свою духовну природу. В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях «дух» і «душа».

У епохах, коли нові ідеї стихійно збігаються з необхідними умовами реалізації, міцніє, набирає сили тенденція до абсолютизації ролі свідомості. За умов, коли ідеї не працюють, виявляються утопічними, увага переключається на детермінуючу роль буття. У дійсності ж вони взаємодіють. Буття в певних межах задає зміст свідомості й умови реалізації її. Свідомість у цих межах по різному реалізує можливості буття, а також може здійснювати творчі прориви, передбачаючи і проектуючи можливості іншого буття, що його ще не було досі.

Буття не залежить від свідомості абсолютно, оскільки воно існувало до свідомості й існує в певних межах поза дією свідомості. Буття не залежить від свідомості відносно, бо сама дія свідомості можлива лише відповідно до об'єктивних законів буття. Свідомість не залежить від буття і залежить від буття відносно меж можливого вибору. Буття абсолютно залежить від свідомості у тих межах, в яких реалізація будь-чого підпорядковується задумові, коли мета як закон визначає спосіб і характер дій.

Проблема життя і смерті

В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.

Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.

Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата - до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно пов'язана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.

Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.

Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв'язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.

На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.

Сенс життя, смерть і безсмертя людини

Від усіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязі свого індивідуального життя вона ніколи не досяга «цілей» життя родового, історичного; в цьому сенсі людина - істота, яка постійно не може себе реалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобом до життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причини творчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме тому призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.

В цьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства в цілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.

Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое». Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» - писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.

Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.

Що ж притягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттями та образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя, безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, то можна сказати - найбільша людяність, тобто органічна поєднанність думок з почуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини.

Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити?

Такий підхід дозволяє в новому ракурсі, виходячи із соціальних і моральних підстав, поглянути і на проблему тривалості людського життя, можливості його продовження. Продовження життя може ставитись як якась наукова і соціальна мета, але тоді виникає питання: для чого це потрібно особистості і суспільству? З гуманістичної точки зору, відповідно якій цінність тривалості людського життя є самоочевидною, самодостатньою, і з соціальної, яка враховує суспільну значимість як можна більш тривалого зберігання людської індивідуальності, збагаченої знаннями, досвідом життя і мудрістю, збільшення нормальної соціальної тривалості життя за рахунок обмеження і повного витіснення в майбутньому патологічного соціального старіння представ прогресивним процесом і в відношенні окремих особистостей, і в відношенні людського суспільства в цілому.

І все ж трагізм особистісного доторкання зі смертю не знімається морально-філософським усвідомленням не тільки родового, але і особистісного безсмертя в культурі людства, в його історії. Тому скоріш не безоглядний оптимізм, а реалізм - точніше, науковий, реальний гуманізм - є адекватною морально-філософською основою наукового і гуманного підходу до питань смерті та безсмертя людини. Цей підхід не дає кінцевих рішень, придатних для всіх і кожного. Але він означає загальну світоглядну позицію і життєві шляхи рішення цих питань, стільки несхожих і неповторимих в інтелектуальному та емоціональному відношенні для кожного з нас.

Література

1. Підручник «Філософія» - за ред. Г.А. Заїченка, В.М. Сагатовського, І.І. Кального, В.І. Даниленка.

2. Підручник «Введение в философию» под ред. И.Т. Фролова (в 2-х томах). Т.2, гл. 9.