Автори - упорядники: Валуйський О.О., проф., д. ф.н. (відповідальний редактор); Кулагін Ю.І. проф., к.ф.н.; Саволайнен І.П. ст. викл., к.ф.н.; Ліпін М.В. асист., к.ф.н.

Рецензенти: Кирилюк Ф.М.. - доктор філософських наук

Синяков С.В. - доктор філософських наук;

Храмов В.О. - доктор політичних наук

Філософія. Хрестоматія. Навчальний посібник.- К.: Альтерпрес.2007 - с

Пропонована хрестоматія відтворює філософські погляди мислителів різних історичних епох, країн і народів. Критерієм відбору персоналій був їх внесок в становлення і розвиток філософських вчень, шкіл, течій, напрямів та наявність їхніх творів у списку першоджерел програми з дисципліни «Філософія». Виклад текстів-фрагментів супроводжується короткими вступами, що вміщують біографічні і творчі дані мислителів - авторів праць та питаннями для самоконтролю.

Розрахована на студентів, аспірантів, здобувачів і викладачів вищих навчальних закладів, а також широке коло читачів, які цікавляться філософією.

ЗМІСТ

Передмова

Аристотель Метафизика

Еразм Ротердамський Похвала глупоті

Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках

Кант И. Критика чистого разума

Гегель Г.В.Ф. Филисофия истории

Маркс К. Предисловие. К критике политической економии

Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманізм

Сковорода Г. Дружня розмова про душевний світ

Юркевич П. Серце і його значення в духовному житті людини

Передмова

У багатогранній спадщині духовної культури людства особливе місце займає філософія, яка є особливою областю творчості, універсальним типом знання, способом рішення світоглядних проблем, однією з форм суспільної свідомості. Вона формує та розвиває свідомість та духовність людини, у світоглядному аспекті - вивчення філософії орієнтує людину на вільний вибір та особисту відповідальність.

Кращий шлях засвоєння філософських знань, накопичених людством протягом десятка століть - ретельне вивчення філософських творів. Хрестоматія дає можливість отримати філософські знання з “перших рук”, тобто безпосередньо ознайомитися з класичними філософськими першоджерелами. Тим самим, Хрестоматія має на меті створити цілісне уявлення про філософію, викладає матеріал у максимально стислому вигляді. Саме завдяки цьому читач може самостійно поринути у світ філософської думки, безпосередньо прочитати і засвоїти ідеї і концепції мислителів різних часів. Автори-укладачі Хрестоматії прагнули ввести читача в лабораторію індивідуальної думки найбільш відомих філософів різних епох, що дає можливість зрозуміти, який шлях пройшла й нині проходить творча думка людини-філософа.

При доборі персоналій критерієм був їх внесок в становлення і розвиток філософських вчень, шкіл, течій, напрямів та наявність їхніх творів у списку першоджерел програми з дисципліни «Філософія», що була розроблена кафедрою філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету.

Виклад текстів-фрагментів супроводжується вступами, що вміщують біографічні і творчі дані філософів-авторів праць та питаннями для самоконтролю, які фактично є планом вивчення запропонованих текстів. Студент при вивченні матеріалів Хрестоматії повинен дати відповідь на всі поставлені запитання, що, в свою чергу, передбачає ведення конспекту першоджерел. Для адекватного розуміння ідей, що висвітлені в текстах Хрестоматії, необхідним є самостійне, критичне осмислення їх змісту, тому при конспектуванні уривків першоджерел обов'язковим є висловлювання власних думок та коментарів.

Тексти першоджерел, висвітлені у Хрестоматії, містять багато спеціальної термінології, що обумовлює необхідність користування філософськими словниками та енциклопедіями.

Сподіваємося, що ознайомлення з оригінальними філософськими творами дозволить скласти більш повне уявлення про глибину та оригінальність філософського мислення.

АРІСТОТЕЛЬ (384 до Р.Х. - 322 до Р.Х)

Арістотель - видатний давноьогрецький філософ, енциклопедист.

Народився в 367 році до н.е.. в грецькій колонії Стагіра, звідки дістав назву „Стагіріт”. Учився в Афінах у філософській школі Платона. Був вихователем Олександра Македонського. В 335 заснував власну філософську школу-- Лікей (інша назва -- Перипатетична). Його творчість стосувалася практично всіх галузей знання того часу. Зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично переоцінивши його, виходячи з власних філософських поглядів. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

Ариістотель жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких держав-міст досягла найвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Олександра Македонського далеко за межі Балканського півострова. Культура Еллади проникає в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню Азію та Індію.

Великий філософ Арістотель у житті був малоприємною і різкою людиною. Тому, коли помер Олександр Македонський -- його вихованець і покровитель, -- Арістотель зрозумів, що його може спіткати доля філософа Сократа, засудженого афінянами на смерть. Випереджуючи таку подію, Арістотель поспішив втекти з Афін. „Хочу позбавити афінян нового злочину проти філософії”, -- пояснив він друзям причину своєї втечі. Характерна риса його філософії -- вагання між матеріалізмом та ідеалізмом. Залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, Арістотель в ряді питань (особливо теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Свою філософію А. поділяв на вчення про «буття», вчення про «моменти буття», вчення про «становлення». Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнання та про категорії Тут Арістотель дав критику ідей Платона, на думку якого реально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі б лише „тінями” ідей. Арістотель вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей. Арістотель вважав за сутність конкретні речі, а поняття -- за відображення їх. Конкретні речі становлять першу сутність, а поняття (роди і види) -- другу. Коли б не існувало першої сутності, не було б і другої. Пізнання об'єктивно існуючої природи відбувається через відчуття, уявлення, поняття.

Категорії, які служать знаряддям пізнання сутності речей, Арістотель розглядав як типи зв'язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв'язки між речами і явищами. Існує десять таких категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, притаманність, дія, підпадання дії (рбучейх).

У вченні про «моменти буття» Арістотель розглядає матерію, форму, рух. Він вкладає це вчення у загальну формулу переходу можливості у дійсність. Матерія визначається як чиста можливість буття, а не саме буття, існують два види матерії-- перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і друга матерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець).

У розділі «становлення» викладається вчення про причини, якими визначається перехід можливості в дійсність. Арістотель налічує 4 причини: 1) матеріальну, 2) формальну, 3) дійову, 4) цільову (або кінцеву). Припущення формальної та цільової причин є даниною ідеалізмові й телеології. Кожну річ неорганічної і органічної природи можна запитати: «для чого?», «заради чого?». Це означає, що мета властива розвиткові кожної окремої речі, рослини, тварини. Існує також мета, або ентелехія перша, і в розвитку Всесвіту. Ця мета стоїть над матеріальним світом і спрямовує розвиток Всесвіту. У вченні про природу він уперше в історії людського мислення створив класифікацію форм руху, розрізняв шість видів руху: 1) виникнення, 2) знищення, 3) рух як зміна якісна, 4) збільшення, 5) зменшення, 6) переміщення.

У «Фізиці» А., узагальнюючи вчення своїх попередників, виклав погляди на природу. Основою світу, є матеріальний субстрат, первинна матерія із взаємовиключаючими протилежними властивостями, «первинними якостями»: тепле і холодне, сухе і вологе. З комбінації цих властивостей утворюються 4 стихії: вогонь (тепле і сухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодне і вологе), земля (холодне і сухе). Зміна властивостей призводить до зміни агрегатного стану речовини. Землю вважав за єдиний центр Всесвіту, обмеженого, на його думку, у просторі і безконечного в часі. Навколо Землі обертаються особливі сфери, в яких закріплені планети і небо з зірками.

Свої погляди на явища природи Арістотель виклав у творах «Історія тварин», «Про виникнення тварин» та ін. На підставі численних спостережень А. поділив тварин на 2 групи, що приблизно відповідають групам хребетних і безхребетних, заклав основи описової й порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин. Вивчаючи зародковий розвиток курей, спостерігав поступове новоутворення частин організму. А. висловив ідеї про єдність в природі та про градацію організмів, тобто про існування в природі поступових переходів від неживих тіл до рослин і від них--до тварин.

В своїх суспільно-політичних поглядах Арістотель виступає як ідеолог античного рабовласницького суспільства, захисник рабства і рабовласницької держави. Рабство розглядав як природне явище: природа прирекла одну людину бути рабом, іншу -- паном. Держава, за виникла природним шляхом з сім'ї як першої форми спільного існування людей. Шляхом об'єднання кількох сімей утворюються «селища», а з них і держава. Поняття «суспільство» і «держава» чітко не розрізняв.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. В чому проявляється потяг до знання у людей на думку Аристотеля.

2. Чим відрізняється чуттєве сприйняття у тварини від чуттєвого сприйняття людини?

3. В чому полягає відмінність досвіду від науки та мистецтва?

4. Яка роль відводиться досвіду в отриманні нового знання?

5. В чому полягає сутність(роль) одиничного та загального у пізнанні?

6. Що зумовлює виникнення знання?

7. Яка роль чуттєвого сприйняття в отриманні нового знання?

8. На що направлена пізнавальна активність людини. Що є предметом вивчення метафізики.

9. Які причини і начала виділяє Аристотель в пізнанні сущого?

10. Що спонукало мудреців до філософування? (отримання користі чи задля розуміння)

11. Які першопричини виділяє Аристотель у пізнанні сущого?

12. Що можна вважати за єдину причину всього сущого?

МЕТАФИЗИКА

КНИГА ПЕРВАЯ

ГЛАВА ПЕРВАЯ

Все люди от природы стремятся к знанию. Доказательство тому - влечение к чувственным восприятиям: ведь независимо от того, есть от них польза или нет, их ценят ради них самих, и больше всех зрительные восприятия, ибо видение, можно сказать, мы предпочитаем всем остальным восприятиям, не только ради того, чтобы действовать, но и тогда, когда мы не собираемся что-либо делать. И причина этого в том, что зрение больше всех других чувств содействует нашему познанию и обнаруживает много различий [в вещах].

Способностью к чувственным восприятиям животные наделены от природы, а на почве чувственного восприятия у одних не возникает память, а у других возникает. И поэтому животные, обладающие памятью, более сообразительны и более понятливы, нежели те, у которых нет способности помнить; причем сообразительны, но не могут научиться все, кто не в состоянии слышать звуки, как, например, пчела и кое-кто еще из такого рода животных; научиться же способны те, кто помимо памяти обладает еще и слухом.

Другие животные пользуются в своей жизни представлениями и воспоминаниями, а опыту причастны мало; человеческий же род пользуется в своей жизни также искусством и рассуждениями. Появляется опыт у людей благодаря памяти; а именно многие воспоминания об одном и том же предмете приобретают значение одного опыта. И опыт кажется почти одинаковым с наукой и искусством. А наука и искусство возникают у людей через опыт. Ибо опыт создал искусство, как говорит Пол, - и правильно говорит, - а неопытность - случай. Появляется же искусство тогда, когда на основе приобретенных на опыте мыслей образуется один общий взгляд на сходные предметы. Так, например, считать, что Каллию при такой-то болезни помогло такое-то средство и оно же помогло Сократу и также в отдельности многим, - это дело опыта; а определить, что это средство при такой-то болезни помогает всем таким-то и таким-то людям одного какого-то склада (например, вялым или желчным при сильной лихорадке), - это дело искусства.

В отношении деятельности опыт, по-видимому, ничем не отличается от искусства; мало того, мы видим, что имеющие опыт преуспевают больше, нежели те, кто обладает отвлеченным знанием, но не имеет опыта. Причина этого в том, что опыт есть знание единичного, а искусство - знание общего, всякое же действие и всякое изготовление относится к единичному: ведь врачующий лечит не человека [вообще], разве лишь привходящим образом, а Каллия или Сократа или кого-то другого из тех, кто носит какое-то имя, - для кого быть человеком есть нечто привходящее. Поэтому если кто обладает отвлеченным знанием, а опыта не имеет и познает общее, но содержащегося в нем единичного не знает, то он часто ошибается в лечении, ибо лечить приходится единичное. Но все же мы полагаем, что знание и понимание относятся больше к искусству, чем копыту, и считаем владеющих каким-то искусством более мудрыми, чем имеющих опыт, ибо мудрость у каждого больше зависит от знания, и это потому, что первые знают причину, а вторые нет. В самом деле, имеющие опыт знают "что", но не знают "почему"; владеющие же искусством знают "почему", т. е. знают причину. Поэтому мы и наставников в каждом деле почитаем больше, полагая, что они больше знают, чем ремесленники, и мудрее их, так как они знают причины того, что создается. А ремесленники подобны некоторым неодушевленным предметам: хотя они и делают то или другое, но делают это, сами того не зная (как, например, огонь, который жжет); неодушевленные предметы в каждом таком случае действуют в силу своей природы, а ремесленники - по привычке.

Таким образом, наставники более мудры не благодаря умению действовать, а потому, что они обладают отвлеченным знанием и знают причины. Вообще признак знатока - способность научить, а потому мы считаем, что искусство в большей мере знание, нежели опыт, ибо владеющие искусством способны научить, а имеющие опыт не способны.

Далее, они одно из чувственных восприятий мы не считаем мудростью, хотя они и дают важнейшие знания о единичном, но они ни относительно чего не указывают "почему", например почему огонь горяч, а указывают лишь, что он горяч.

Естественно поэтому, что тот, кто сверх обычных чувственных восприятий первый изобрел какое-то искусство, вызвал у людей удивление не только из-за какой-то пользы его изобретения, но и как человек мудрый и превосходящий других. А после того как было открыто больше искусств, одни - для удовлетворения необходимых потребностей, другие - для времяпрепровождения, изобретателей последних мы всегда считаем более мудрыми, нежели изобретателей первых, так как их знания были обращены не на получение выгоды.

Поэтому, когда все такие искусства были созданы, тогда были приобретены знания не для удовольствия и не для удовлетворения необходимых потребностей, и прежде всего в тех местностях, где люди имели досуг. Поэтому математические искусства были созданы прежде всего в Египте, ибо там было предоставлено жрецам время для досуга.

В "Этике" уже было сказано, в чем разница между искусством, наукой и всем остальным, относящимся к тому же роду; а цель рассуждения - показать теперь, что так называемая мудрость, по общему мнению, занимается первыми причинами и началами. Поэтому, как уже было сказано ранее, человек, имеющий опыт, считается более мудрым, нежели те, кто имеет [лишь] чувственные восприятия, а владеющий искусством - более мудрым, нежели имеющий опыт, наставник - более мудрым, нежели ремесленник, а науки об умозрительном - выше искусств творения. Таким образом, ясно, что мудрость есть наука об определенных причинах и началах.

ГЛАВА ВТОРАЯ

Так как мы ищем именно эту науку, то следует рассмотреть, каковы те причины и начала, наука о которых есть мудрость. Если рассмотреть те мнения, какие мы имеем о мудром, то, быть может, достигнем здесь больше ясности. Во-первых, мы предполагаем, что мудрый, насколько это возможно, знает все, хотя он и не имеет знания о каждом предмете в отдельности. Во- вторых, мы считаем мудрым того, кто способен познать трудное и нелегко постижимое для человека [ведь воспринимание чувствами свойственно всем, а потому это легко и ничего мудрого в этом нет). В-третьих, мы считаем, что более мудр во всякой науке тот, кто более точен и более способен научить выявлению причин, и, [в-четвертых], что из наук в большей мере мудрость та, которая желательна ради нее самой и для познания, нежели та, которая желательна ради извлекаемой из нее пользы, а [в-пятых], та, которая главенствует, - в большей мере, чем вспомогательная, ибо мудрому надлежит не получать наставления, а наставлять, и не он должен повиноваться другому, а ему - тот, кто менее мудр.

Вот каковы мнения и вот сколько мы их имеем о мудрости и мудрых. Из указанного здесь знание обо всем необходимо имеет тот, кто в наибольшей мере обладает знанием общего, ибо в некотором смысле он знает все подпадающее под общее. Но пожалуй, труднее всего для человека познать именно это, наиболее общее, ибо оно дальше всего от чувственных восприятий. А наиболее строги те науки, которые больше всего занимаются первыми началами: ведь те, которые исходят из меньшего числа [предпосылок], более строги, нежели те, которые приобретаются на основе прибавления [например, арифметика более строга, чем геометрия). Но и научить более способна та наука, которая исследует причины, ибо научают те, кто указывает причины для каждой вещи. А знание и понимание ради самого знания и понимания более всего присущи науке о том, что наиболее достойно познания, ибо тот, кто предпочитает знание ради знания, больше всего предпочтет науку наиболее совершенную, а такова наука о наиболее достойном познания. А наиболее достойны познания первоначала и причины, ибо через них и на их основе познается все остальное, а не они через то, что им подчинено. И наука, в наибольшей мере главенствующая и главнее вспомогательной, - та, которая познает цель, ради которой надлежит действовать в каждом отдельном случае; эта цель есть в каждом отдельном случае то или иное благо, а во всей природе вообще - наилучшее.

Итак, из всего сказанного следует, что имя [мудрости] необходимо отнести к одной и той же науке: это должна быть наука, исследующая первые начала и причины: ведь и благо, и "то, ради чего" есть один из видов причин. А что это не искусство творения, объяснили уже первые философы. Ибо и теперь и прежде удивление побуждает людей философствовать, причем вначале они удивлялись тому, чти непосредственно вызывало недоумение, а затем, мало-помалу продвигаясь таким образом далее, они задавались вопросом о более значительном, например о смене положения Луны, Солнца и звезд, а также о происхождении Вселенной. Но недоумевающий и удивляющийся считает себя незнающим (поэтому и тот, кто любит мифы, есть в некотором смысле философ, ибо миф создается на основе удивительного). Если, таким образом, начали философствовать, чтобы избавиться от незнания, то, очевидно, к знанию стали стремиться ради понимания, а не ради какой-нибудь пользы. Сам ход вещей подтверждает это; а именно: когда оказалось в наличии почти все необходимое, равно как и то, что облегчает жизнь и доставляет удовольствие, тогда стали искать такого рода разумение. Ясно поэтому, что мы не ищем его ни для какой другой надобности. И так же как свободным называем того человека, который живет ради самого себя, а не для другого, точно так же и эта наука единственно свободная, ибо она одна существует ради самой себя.

Поэтому и обладание ею можно бы по справедливости считать выше человеческих возможностей, ибо во многих отношениях природа людей рабская, так, что, по словам Симонида бог один иметь лишь мог бы этот дар", человеку же не подобает искать несоразмерного ему знания. Так вот, если поэты говорят правду и если зависть - в природе божества, то естественнее всего ей проявляться в этом случае, и несчастны должны бы быть все, кто неумерен. Но не может божество быть завистливым (впрочем, и по пословице "лгут много песнопевцы"), и не следует какую-либо другую науку считать более ценимой, чем эту. Ибо наиболее божественная наука также и наиболее ценима. А таковой может быть только одна эта - в двояком смысле. А именно: божественна та из наук, которой скорее всего мог бы обладать бог, и точно так же божественной была бы всякая наука о божественном. И только к одной лишь искомой нами науке подходит и то и другое.

Бог, по общему мнению, принадлежит к причинам и есть некое начало, и такая наука могла бы быть или только или больше всего у бога. Таким образом, все другие науки более необходимы, нежели она, но лучше - нет ни одной.

Вместе с тем овладение этой наукой должно некоторым образом привести к тому, что противоположно нашим первоначальным исканиям. Как мы говорили, все начинают с удивления, обстоит ли дело таким именно образом, как удивляются, например, загадочным самодвижущимся игрушкам, или солнцеворотам, или несоизмеримости диагонали, ибо всем, кто еще не усмотрен причину, кажется удивительным, если что-то нельзя измерить самой малой мерой. А под конец нужно прийти к противоположному - и к лучшему, как говорится в пословице, - как и в приведенных случаях, когда в них разберутся: ведь ничему бы так не удивился человек, сведущий в геометрии, как если бы диагональ оказалась соизмеримой.

Итак, сказано, какова природа искомой науки и какова цель, к которой должны привести поиски ее и все вообще исследование.

ГЛАВА ТРЕТЬЯ

Совершенно очевидно, что необходимо приобрести знание о первых причинах: ведь мы говорим, что тогда знаем в каждом отдельном случае, когда полагаем, что нам известна первая причина. А о причинах говорится в четырех значениях: одной такой причиной мы считаем сущность, или суть бытия вещи [ведь каждое "почему" сводится в конечном счете к определению вещи, а первое "почему" и есть причина и начало); другой причиной мы считаем материю, или субстрат [hypokeitmenon); третьей-то, откуда начало движения; {4} четвертой - причину, противолежащую последней, а именно "то, ради чего", или благо [ибо благо есть цель всякого возникновения и движения). Итак, хотя эти причины в достаточной мере рассмотрены у нас в сочинении о природе все же привлечем также и тех, кто раньше нас обратился к исследованию существующего и размышлял об истине. Ведь ясно, что и они говорят о некоторых началах и причинах. Поэтому, если мы разберем эти начала и причины, то это будет иметь некоторую пользу для настоящего исследования; в самом деле, или мы найдем какой-нибудь другой род причин, или еще больше будем убеждены в истинности тех, о которых говорим теперь.

Так вот, большинство первых философов считало началом всего одни лишь материальные начала, а именно то, из чего состоят все вещи, из чего как первого они возникают и во что как в последнее они, погибая, превращаются, причем сущность хотя и остается, но изменяется в своих проявлениях, - это они считают элементом и началом вещей. И потому они полагают, что ничто не возникает и не исчезает, ибо такое естество [physis) всегда сохраняется; подобно тому как и про Сократа мы не говорим, что он вообще становится, когда становится прекрасным или образованным, или что он погибает, когда утрачивает эти свойства, так как остается субстрат - сам Сократ, точно так же, говорят они, не возникает и не исчезает все остальное, ибо должно быть некоторое естество - или одно, или больше одного, откуда возникает все остальное, в то время как само это естество сохраняется.

Относительно количества и вида такого начала не все учили одинаково. Фалес -основатель такого рода философии - утверждал, что начало-вода (потому он и заявлял, что земля находится на воде); к этому предположению он, быть может, пришел, видя, что пища всех существ влажная и что само тепло возникает из влаги и ею живет (а то, из чего все возникаете - это и есть начало всего). Таким образом, он именно поэтому пришел к своему предположению, равно как потому, что семена всего по природе влажны, а начало природы влажного - вода.

Некоторые же полагают, что и древнейшие, жившие задолго до нынешнего поколения и первые писавшие о богах, держались именно таких взглядов на природу: Океан и Тефию они считали творцами возникновения, а боги, по их мнению, клялись водой, названной самими поэтами Стиксом, ибо наиболее почитаемое - древнейшее, а то, чем клянутся, - наиболее почитаемое. Но действительно ли это мнение о природе исконное и древнее, это, может быть, и недостоверно, во всяком случае о Фалесе говорят, что он именно так высказался о первой причине [что касается Гиппона, то его, пожалуй, не всякий согласится поставить рядом с этими философами ввиду скудости его мыслей).

Анаксимен же и Диогена считают, что воздух первое [proteron) воды, и из простых тел преимущественно его принимают за начало; а Гиппас из Метапонта и Гераклит из Эфеса- огонь, Эмпедокл же - четыре элемента, прибавляя к названным землю как четвертое. Эти элементы, по его мнению, всегда сохраняются и не возникают, а в большом или малом количестве соединяются в одно или разъединяются из одного.

А Анаксагор из Клазомен, будучи старше Эмпедокла, но написавший свои сочинения позже его, утверждает, что начал бесконечно много: по его словам, почти все гомеомерии, так же как вода или огонь, возникают и уничтожаются именно таким путем - только через соединение и разъединение, а иначе не возникают и не уничтожаются, а пребывают вечно.

Исходя из этого за единственную причину можно было бы признать так называемую материальную причину. Но по мере продвижения их в этом направлении сама суть дела указала им путь и заставила их искать дальше. Действительно, пусть всякое возникновение и уничтожение непременно исходит из чего-то одного или из большего числа начал, но почему это происходит и что причина этого? Ведь как бы то ни было, не сам же субстрат вызывает собственную перемену; я разумею, что, например, не дерево и не медь - причина изменения самих себя, и не дерево делает ложе, и не медь - изваяние, а нечто другое есть {5} причина изменения. А искать эту причину - значит искать некое иное начало, [а именно], как мы бы сказали, то, откуда начало движения. Так вот, те, кто с самого начала взялся за подобное исследование и заявил, что субстрат один, не испытывали никакого недовольства собой, но во всяком случае некоторые из тех, кто признавал один субстрат, как бы под давлением этого исследования объявляли единое неподвижным, как и всю природу, не только в отношении возникновения и уничтожения [это древнее учение, и все с ним соглашались), но и в отношении всякого другого рода изменения; и этим их мнение отличается от других. Таким образом, из тех, кто провозглашал мировое целoe единым, никому не удалось усмотреть указанную причину, разве что Пармениду, да и ему постольку, поскольку он полагает не только одну, но в некотором смысле две причины. Те же, кто признает множество причин, скорее могут об этом говорить, например те, кто признает началами теплое и холодное или огонь и землю: они рассматривают огонь как обладающий двигательной природой, а воду, землю и тому подобное - как противоположное ему.

После этих философов с их началами, так как эти начала были недостаточны, чтобы вывести из них природу существующего, сама истина, как мы сказали, побудила искать дальнейшее начало. Что одни вещи бывают, а другие становятся хорошими и прекрасными, причиной этого не может, естественно, быть ни огонь, ни земля, ни что-либо другое в этом роде, да так они и не думали; но столь же неверно было бы предоставлять такое дело случаю и простому стечению обстоятельств. Поэтому тот, кто сказал, что ум находится, так же как в живых существах, и в природе и что он причина миропорядка и всего мироустройства, казался рассудительным по сравнению с необдуманными рассуждениями его предшественников. Мы знаем, что Анаксагор высказал такие мысли, но имеется основание считать, что до него об этом сказал Гермотим из Клазомен. Те, кто придерживался такого взгляда, в то же время признали причину совершенства [в вещах] первоначалом существующего, и притом таким, от которого существующее получает движение.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТАЯ

Можно предположить, что Гесиод первый стал искать нечто в этом роде или еще кто считал любовь или вожделение началом, например Парменид: ведь и он, описывая

возникновение Вселенной, замечает: Всех богов первее Эрот был ею замышлен. А по словам Гесиода: Прежде всего во Вселенной Хаос зародился, а следом широкогрудая Гея. Также - Эрот, что меж всех бессмертных богов отличается, ибо должна быть среди существующего некая причина, которая приводит в движение вещи и соединяет их. О том, кто из них первый высказал это, пусть позволено будет судить позже; а так как в природе явно было и противоположное хорошему, и не тальке устроенность и красота, но также неустроенности и уродство, причем плохого было больше, чем хорошего, и безобразного больше, чем прекрасного, те другой ввел дружбу и вражду, каждую как причина одного из них. В самом деле, если следовать Эмпедокла и постичь его слова по смыслу, а не по тому, что oн туманно говорит, то обнаружат, что дружба есть причина благого, а вражда - причина злого. И потому если сказать, что в некотором смысле Эмпедокл - в притом первый - говорит о зле и благо как о началах, то это, пожалуй, будет сказано верно, если тальке причина всех благ - само благо, а причина зол - зло.

Итак, упомянутые философы, как мы утверждаем до сих пор явно касались двух причин из тех, что мы различили в сочинении о природе, - материю и то откуда движение, к тому же нечетко и без какой-либо уверенности, так, как поступают в сражении необу ченные: ведь и они, поворачиваясь во все стороны, наносят иногда хорошие удары, но не со знанием дела; и точно так же кажется, что и эти философы не знают что они говорят, ибо совершенно очевидно, что ом почти совсем не прибегают к своим началам, разве что в малой степени. Анаксагор рассматривает ум как орудие миросозидания, и когда у него возникает затруднение, по какой причине нечто существует по необходимости, он ссылается на ум, в остальных же случаях об объявляет причиной происходящего все что угодно только не ум. А Эмпедокл прибегает к причинам больше, чем Анаксагор, но и то {6} недостаточно, и при этом не получается у него согласованности. Действительно, часто у него дружба разделяет, а вражда соединяет. Ведь когда мировое целое через вражду распадается на элементы, огонь соединяется в одно, и так же каждый из остальных элементов. Когда же элементы снова через дружбу соединяются в одно, частицы каждого элемента с необходимостью опять распадаются.

Эмпедокл, таким образом, в отличие от своих предшественников первый разделил эту [движущую] причину, признал не одно начало движения, а два разных, и притом противоположных. Кроме того, он первый назвал четыре материальных элемента, однако он толкует их не как четыре, а словно их только два: с одной стороны, отдельно огонь, а с другой - противоположные ему земля, воздух и вода как естество одного рода. Такой вывод можно сделать, изучая его стихи.

Итак, Эмпедокл, как мы говорим, провозгласил такие начала и в таком количестве. А Левкипп и его последователь Демокрит признают элементами полноту и пустоту, называя одно сущим, другое не-сущим, а именно: полное и плотное - сущим, а пустое и <разреженное> - не-сущим [поэтому они и говорят, что сущее существует нисколько не больше, чем не-сущее, потому что и тело существует нисколько не больше, чем пустота), а материальной причиной существующего они называют и то и другое. И так же как те, кто признает основную сущность единой, а все остальное выводит из ее свойств, принимая разреженное и плотное за основания [archai) свойств [вещей], так и Левкипп и Демокрит утверждают, что отличия [атомов] суть причины всего остального. А этих отличий они указывают три: очертания, порядок и положение. Ибо сущее, говорят они, различается лишь "строем", "соприкосновением") и "поворотом"; из них "строй" - это очертания, "соприкосновение" - порядок, "поворот" - положение; а именно: А отличается от N очертаниями, AN от NA - порядком, Ъ от N - положением. А вопрос о движении, откуда или каким образом оно у существующего, и они подобно остальным легкомысленно обошли.

Итак, вот, по-видимому, до каких пределов, как мы сказали, наши предшественники довели исследование относительно двух причин.

Друкується за: Аристотель. Метафизика.// Cоч,; В 4-х т. - М., 1976. - Т1.

ЕРАЗМ РОТЕРДАМСЬКИЙ (Erasmus Roterdamus або Дезедерій Еразм). (1466/1469 - 1536)

Нідерландський гуманіст народився 27 жовтня 1466/1469 у Роттердамі, проживши там лише чотири роки свого життя мислитель ототожнював себе саме з цим містом. Будучи позашлюбною дитиною голландського священика та дочки лікаря, він отримав найкращу освіту у кількох монастирських та напівмонастирських школах. Долею сина батьки піклувалися до власної смерті у 1483 році від епідемії. В 25 років Еразм висвятився на священика, але великого потягу до пастирства не відчував. Маючи ґрунтовні знання з латини та навички каліграфії він отримав місце секретаря єпископа Камбре. За згоди єпископа у 1495 році Еразм поїхав на навчання до Паризького університету а пізніше до Льовені, Англії й Базелі. В Англії він заприятелював із провідними мислителями: Джоном Коленом, Томасом Мором, Джоном Фішером, Томасом Лінакром і Вільямом Ґросином. Певний час він викладав в Кембриджі. В 1499 році відбулася доленосна зустріч з Дж.Коленом визначним богословом того часу, який спонукав направити знання стародавніх мов та літератури на вивчення біблейських текстів.

В 1509 році виходить у світ його сатерчний твір «Похвала глупоті» яка була направлена на висміювання монашества (його зовнішню форму) і підкреслювала внутрішню духовність. Саме творчість Еразма Ротердамського як критика церкви та вченого-біблеїста відіграла велику роль в підготовці Реформації. Ця книга мала великий розголос на той час і вже при житті автора багаторазово перевидавалася. Другою великою працею мислителя була «Зброя християнського воїна» 1503 року яка перевидавалася 23 рази з 1515 по 1521 роки. Автор наголошує на повернені до Нового Заповіту та Отців церкви, оскільки читання Священного Писання змінює людини, надаючи їй нові молитви для любові до Бога та ближнього. В 1516 році виходить в світ перший друкований грецькою мовою текст Нового Заповіту, який було підготовлено Еразмом Ротердамським. на основі чотирьох манускриптів. Незважаючи на критику католицької церкви, якою просякнуті всі його твори він не підтримав протестантизм. У внутрішньому прагненні до компромісу та відстоюванні віротерпимість він не зблизився а ні з католиками, а ні з протестантами. І ті і інші не признали його за свого, а після виході в світ праці «Діатриба, або роздуми про свободу волі» в 1524 році відбувся остаточний розрив між Еразмом Ротердамським та Лютером а заразом і в сім протестантським рухом.

Філософ був пов'язаний з флорентійською академією платоніків, його критика церковних установ була зумовлена не сумнівом у релігійній доктрині, чи неприязню до церковних інституцій, як таких, а радше боротьбою проти середньовікового формалізму й за лібералізацію мислення. Ця боротьба стала стрижнем Еразмового життя й надала йому цілісності. Шукаючи свободи й незаангажованості мислитель опинився в центрі європейської думки. Серед тих, із ким Еразм листувався, понад 500 найвидатніших політичних і наукових діячів епохи. Ідеалом освіти були естетичний, моральний та релігійний індивідуалізм.

Еразм помер в 1536 році в Базелі. Традиційно вважається, що його останніми словами були «Боже милостивий».

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1.Звідки веде свій родовід глупота?

2.Чому оратори прагнуть використовувати у своїх промовах чужоземні висловлювання?

3. Хто є супутницями глупоти, і чому?

4. В чому проявляє себе глупота у повсякденному житті?

5. Чому війни породжується глупотою?

6. Чому на думку Е.Ротердамського немає нічого більш нерозсудливого від поганої розсудливості?

7. За якими ознаками можна розділити глупоту та мудрість? На що спирається Глупота а на що мудрість?

8. В чому проявляється дурість теологічних вчень?

Зміст промови.

9. Чому у найбільшій шані найменш розумні з мистецтва?

10. А чи вірним є твердження, що науки непотрібні і шкідливі? І чому Глупота є винахідницею мистецтв?

Еразм Ротердамський. Похвала глупоті.

Мені хочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітям ретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочу наслідувати старих, які уникають знеславленого імені «мудрець» і хотіли б називатися «софістами». Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетних лицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш мені самій, Глупоті.

Самовихваляння.

Глупоті личить бути окличником власних заслуг і дзвонити про це в усі дзвони. Краще за мене ніхто не зобразить саму себе, бо нікого нема ближчого до мене, ніж я сама.

Найняті хвалителі.

Прирівнявши нікчемну людину до богів і видаючи її за зразок усіх чеснот (хоч їй до них аж ген як далеко), безсоромні підлабузники займаються нічим іншим, як одяганням ворони в павине пір'я, роблять з мухи слона, хоча знають наперед, що крукові і мило не поможе.

Глузування з ораторів

Мені завжди було вельми приємно говорити, що заманеться. Тому хай ніхто не сподівається, що за звичкою справдешніх риторів я буду дотримуватися всіх правил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділу предмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо, хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз'єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки -- Морією-дурістю.

Про дуже вчених ораторів.

Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п'явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами. Верхом витонченості, на їхню думку, є уміння густо мережати латинські промови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недоречно. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напівзотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще більше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб розумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивувалися зі свого невігластва. Є таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше.

Родовід глупоти.

Моє ім'я ви вже знаєте, панове. Якого ж вам додати епітету? Таж, напевно - «лицарі найдурнішої». Бо яким більш почесним титулом може нагородити своїх вірних посіпак божественна Стультиція-глупота? А оскільки мало хто знає мій родовід, спробую пояснити, - якщо тільки Музи будуть прихильними! Перш за все скажу, що жоден із старих і немічних богів не був моїм батьком: ні Хаос, ні Оркус, ні Сатурн, ні Япет, ні хтось інший з цього гурту. Моїм батьком був Плутос - бог багатства. І хай не осудять Гесіод з Гомером і навіть сам Юпітер, якщо саме його назову єдиним і справжнім «батьком людей і богів».

Глупота вихваляє Плутона.

Волею Плутоса (і тільки його), як колись, так і тепер, усе - святе й мирське - перемішується згори донизу. Від його волі залежать: війна і мир, судочинство і народні збори, правління державою, шлюби, договори, союзи, закони, мистецтво, театральні вистави, свята (ох, аж духу мені забракло), всі, одне слово, взаємини людей. Без його допомоги весь гурт поетичних богів, скажу більше, навіть горішні боги або взагалі б не існували, або, певно, ледь животіли б. На кого розсердиться Плутос, тому й Афіна Паллада не допоможе. І навпаки, до кого прихильний, тому начхати на самого Юпітера з його блискавицями. Ось який у мене батько.

Батьківщина Глупоти.

Якщо вас цікавить моя батьківщина (бо тепер, визначаючи рівень знатності, дуже зважають на місце, де пролунав перший дитячий писк!), то мушу сказати, що народилась я не на мандрівному острові Делос, не в бурхливому морі і не в затишній печері, а на блаженних островах, де не орють, (не сіють, а все росте саме по собі. Жодна хвороба, а також старість та й праця там не знані; на полях ніде не росте асфадель, проскурняк, сквілла, вовчуг, пирій чи інший якийсь бур'ян. Всюди милують око й ваблять нюх молій, панацея, непента, майоран, безсмертники, лотос, троянди, фіалки й гіацинти з садів Адоніса. Ось серед яких розкошів я народилася! І не з плачу своє життя почала, а відразу ласкаво осміхнулася матері.

Супутниці Глупоти.

Я не заздрю найвищому Кронінові, бо годівницею в нього була коза, - а мене вигодували тугими персами дві гожі німфи: Мете-п'янкість -- Вакхова донька, та Апедія-невихованість, - дочка Пана. Обидві тут серед мого почту - зі служниць та наперсниць. Якщо ваша ласка, ось вони, але, клянусь Гераклом, ви почуєте їх імена не інакше, як по-грецькому. Отож слухайте: оця, набундючена -- то Філавтія-самозакоханість; та, що усміхається і плеще в долоні - Колакія-улесливість; напівсонна, в дрімливій задумі - Лето-забутливість; та, що сидить, склавши руки на грудях, - Мїсопонія-лінь; обвита гірляндою троянд і напахчена - Ґедоне-насолода; відлюдькувата, з безладно блукаючим поглядом --Аноя-безрозсудність, а ця товстуха з лискучою шкірою зветься Трифе-обжерливість. Серед них бачите і двох юних богів, що прилучилися до дівчат. Одного звуть Негретос Гіпнос -- непробудний сон, а другого -- Комос-гультяй. З допомогою такої братії я все на світі підкоряю своїй владі й повеліваю навіть царями.

Лише завдяки Глупоті продовжується людський рід.

Спочатку про життя. Чи є що солодше й дорожче за нього? А приємне його зачаття? Кому дякувати за нього? Звичайно ж, мені. Адже ні спис Паллади, доньки всевладного батька, ні егіда Юпітера, якою хмари він збурює, не родять і не збільшують роду людського.

Батько всіх богів і людей своєю волею потрясає Олімпом, уміло кидає потрійну блискавку і під виглядом Титана лякає при бажанні всіх богів. Але навіть він, коли хоче спородити дітей (що й часто робить!), то, за звичаєм нікчемних акторів, прибирає чужу личину.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5