А. Камю (1913- 1960) народився в Алжирі, у родині сільськогосподарського робітника - поденника. Батька втратив, коли йому був один рік. Учився на гроші, зароблені матір'ю, що прибирала в багатих будинках.

Шкільний учитель виклопотав для Камю стипендію в алжирському університеті. Там Камю вивчав філософію. Писати початків рано. Організував самодіяльний театр.

В 1938р. став співробітником нової лівої газети «Алжьє републікен». Під час «дивної війни» газету заборонили. Камю перебрався в Париж у редакцію «Paris Soire». Після розгрому Франції повернувся в Алжир, але восени 41 -го року знову виїхав у Францію й став активним учасником руху Опору. Познайомився із Сартром.

В 1942 р. вийшла його повість «Сторонній», в 1943 р. була опублікована філософська праця «Міф про Сізіфа». Після серпневого повстання в 1944 р. Камю стає на чолі нової газети «Комба». В 1947 р. опублікований самий знаменитий роман Камю «Чуму», в 1951 р. - філософський трактат « людина, що бунтує,». І нарешті, в 1956 р. - його останній великий добуток - повість «Падіння».

У період холодної війни Камю переживав важкі ідеологічні сумніви й не міг знайти виходу з тієї важкої й суперечливої ситуації, у якій виявилася західна інтелігенція.

Останні роки життя Камю нічого не писав. Ці роки відзначені глибокою творчою кризою. Він почав почувати неспроможність своїх старих ідей, але створити що-небудь нове так і не зміг. В 1960 р. він загинув під час автомобільної катастрофи.

Філософські погляди Камю суперечливі й перетерпіли серйозну еволюцію. Вони характеризуються індивідуалізмом і всебічною розробкою проблеми безглуздості існування. Його погляди викладаються як у формі філософських трактатів, так і у формі художніх творів: повістей, романів, п'єс. Стиль образний, метафоричний. Всі сюжети обертаються навколо окремої людини і його відносин з навколишнім соціальним і природним миром.

На відміну від Гайдеггера і Ясперса, Камю не ставить питання про буття взагалі. Гайдеггер ставив запитання про зміст буття. Камю залишає буття осторонь і зосереджує увагу на проблемі змісту. Змісту чого? Людського життя, історії, індивідуального існування.

Його погляди розвиваються в умовах, коли віра в Бога втрачена, і стало ясно, що людське існування кінцеве в абсолютному змісті, тобто, що індивідуума чекає повне знищення, абсолютне ніщо.

У цій ситуації сам собою напрошується висновок про те, що ніякого об'єктивного змісту людського життя ні, тому що дати їй цей зміст комусь.

Адже для Камю, як і для екзистенціалізму взагалі, вихідним пунктом є особистість. Це - філософія, як ми знаємо, перейнята найглибшим індивідуалізмом і суб'єктивізмом.

У Ясперса індивід відносив себе до Бога, і тому він не повисає в повітрі.

У Камю же, як і в Сартра, оскільки Бог у них не фігурує, людина спочатку виступає у своїй абсолютній самітності й кінцівці. Але якщо людина самотня і йде до свого неминучого й абсолютного кінця, то про який зміст його існування взагалі можна говорити? Зміст його втрачається самим радикальним образом.

Результат цієї втрати сенсу описується Камю в першому опублікованому добутку, повесті «Сторонній», 1942 р.

У цій повісті її герой Мерсо розповідає про своє життя в місті на березі Середземного моря - це нічим не примітне життя дрібного що служить, що він веде спокійно й байдуже. У нього немає ніяких особливих інтересів і прихильностей. Його мати перебуває в богадільні, і іноді він неї відвідує. Але говорити йому з нею не про що. Потім вона вмирає, і він виконує все, що покладено в подібних випадках. Є в нього жінка, що викликає в нього лише чисто плотський потяг. У духовному відношенні в нього з нею немає нічого загального. Він ні до чого не прагне й нічого не бажає. Думка про те, щоб зробити кар'єру, йому зовсім далека. Так він існує день у день. як зовсім сторонній тому суспільству, що його оточує.

Втім, у нього є одна прихильність, одного іскріння любов. Це - природа.

На відміну від героя Сартра Рокантена, у якого матеріальне сприйняття викликало почуття нудоти, Мерсо закоханий у природу. Спілкування з морем, повітрям, сонцем, з водою доставляє йому справжня і єдина насолода.

От так і живе цей герой Камю.

Але це розміряне одноманітне життя один раз порушилися. Якось раз, ідучи на прогулянку на море, він навіщо-те бере із собою револьвер. Потім він не зможе пояснити, навіщо він це зробив.

Але раз револьвер узятий, він повинен вистрілити. І Мерсо дійсно чомусь стріляє й убиває араба на березі. Це відбувається як би за порогом його свідомості, що скаламутилося від жари.

Мерсо заарештовують. Починається наслідок, а потім і суд. Всіх учасників цього процесу обурює не стільки сам факт цього безперечного злочину, скільки особистість Мерсо, настільки він не схожий на них. Саме його життя вони сприймають, як виклик суспільству і його устояним вдачам. Адже все, що становить їхнє життя, її зміст, її підвалини, йому зовсім чужо. Цього вони перенести не можуть.

І тут проза Камю стає уїдливої, яка вказує на пороки, лицемірство, святенництво, фарисейство алжирського, а тим самим і всякого існуючого суспільства і його моралі. Адже хто чимсь виділяється з маси, хто не такий, як всі, той тим самим звичайно розглядається як чужинець, що як виходить за межі das Man, як щось таке, що повинне бути викинуте.

Мерсо одностайно засуджується до страти. Він з байдужністю вислухує вирок. Але коли в камеру смертників до нього приходить священик і призиває його до покаяння, Мерсо вибухає: «Я був прав, я й зараз прав, завжди був прав, - гарячково викрикував він, - усе - однаково. Ніщо не має значення, і я твердо знав, чому... Що мені смерть інших, любов матері, що мені Бог, життєві шляхи, які вибирають, доля, який віддають перевагу, раз мені призначена одна єдина доля, мені й ще мільярдам інших обранців, усім, хто, як і він, називають себе моїми братами. Інші теж присуджені до смерті».

Раз ми приречені на смерть, те й життя, і все інше позбавлені змісту й нічого не значать - от філософське кредо Мерсо.

Але не потрібно ототожнювати кредо героя художнього твору із кредо його автора. А це, на жаль, прийом всіх бездарних критиків.

Не можна сказати, що погляди Мерсо зовсім далекі Камю. Але це тільки одна лінія його міркування. Вона становить лише якийсь елемент, якусь його частину. Думка, висловлена Мерсо, постійно тривожить Камю, і він невпинно прагне неї перебороти. Досить суб'єктивістську спробу такого подолання він уживає у філософському трактаті «Міф про Сізіфа», що вийшов незабаром після «Стороннього».

Основна тема цього есе - безглуздість життя. І центральне питання, якім треба з такої установки, звучить так: якщо людина повинен умерти, то чи варто жити?

«Є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема - проблема самогубства. Вирішити, коштує або не коштує життя того, щоб неї прожити - значить відповістити на фундаментальне запитання філософії. Все інше - чи має мир три виміри, чи керується розум дев'ятьма або дванадцятьма категоріями - вторинне. Такі умови гри: насамперед потрібно дати відповідь».

Якщо запитають, продовжує Камю, на якій підставі я затверджую, що це найважливіше питання, то я відповім, що це очевидно з дій, які робить людина. «Галілей віддавав належне науковій істині, але з незвичайною легкістю від її відрікся, як тільки вона стала небезпечної для його життя. У якімсь змісті він був прав. Така істина не коштувала багаття. Чи земля вертиться навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі - чи не однаково? Словом, питання цей порожньої. І в той же час я бачу, як умирає велика кількість людей, тому що, на їхню думку, життя не коштує того, щоб неї прожити... Тому питання про сенс життя я вважаю самим невідкладним із всіх питань».

Якщо людина добровільно розстається з життям, те, імовірно, тому, що усвідомить, хоча б інстинктивно, що немає ніякої глибокої причини для того, щоб продовжувати жити й страждати, що мир далекий і ворожий йому.

Мир, що може бути хоч як-небудь пояснений, - це наш знайомий, звичний мир. Але якщо Всесвіт раптом втратиться ілюзій і інтерпретацій, людина відразу ж відчує себе в ній чужим, стороннім. Його посилання в цей мир безповоротні, тому що він позбавлений спогадів про загублену батьківщину й надії на землю обітовану. Цей розрив між людиною і його життям, між актором і його сценою і є справжнє відчуття абсурду.

Так з'являється найважливіше поняття філософії Камю - поняття абсурду. Завдяки йому, його філософію іноді називали «філософією абсурду».

У чому суть абсурду? Як він виникає?

Можна вказати, говорить Камю, на ряд життєвих ситуацій, які породжують почуття абсурду.

Звичайно в нашім житті ми додержуємося звичної рутини. «Уставання, автобус, дві години на конторі або на фабриці, їжа, автобус, четверта година роботи, їжа, сон, і понеділок, вівторок... і субота в тім же ритмі - таким шляхом легко випливати більшу частину часу. Але один раз встає питання «навіщо?», і все починається в цій нудьзі, змішаної з подивом. Нудьга, відчуття того, що все набридло приходять наприкінці ряду актів механічного способу життя, але в той же час вони будять свідомість. Наприкінці цього пробудження або самогубство, або видужання».

Звичайно, говорить Камю, ми живемо, орієнтуючись на майбутнє й спокійно даємо часу нести нас. «Завтра», «потім», «Ти це зрозумієш, коли станеш дорослим» - такі слова можна чути чи ледве не щодня. Але наступає день, коли людина усвідомить, що він пройшов відому крапку на кривій і йде до свого кінця. Він належить часу, і по жаху, що охоплює його, він довідається свого гіршого ворога. Завтра, ти завжди прагнув у завтра, хоча все в ньому повинне було повставати проти цього. Цей бунт плоті є абсурд.

Ще один крок, і відчуття сторонності закрадається в нас. Це відбувається, коли ми усвідомлюємо твердість, щільність миру навколо нас. Ми почуваємо, до якого ступеня який-небудь камінь далекий нам, з якою силою природа або який-небудь ландшафт можуть заперечувати нас. У глибині всієї її краси є щось нелюдське, і всі ці пагорби, м'якість неба, обрису дерев в одну мить втрачають своє ілюзорне зачарування й стають більше далекими, чим втрачений рай. Первісна ворожість миру через тисячоріччя встає перед нами. Ця щільність і сторонність миру є абсурд.

Так виникає почуття абсурду. Людина хоче зрозуміти мир, говорить Камю. Але зрозуміти мир, думає Камю, виходить, привести його до деякої єдності, а це значить, звести його до людини, відзначити його своєю печаткою. Мир кішки інший, чим мир мурахи, а мир людини повинен відрізнятися від того й від іншого, вона повинен бути людським. Якби людина переконалася в тім, що навколишній світ, подібно йому самому, здатний любити й страждати, він був би примирений або умиротворений.

Так само розум, що прагне пізнати реальність, відчує себе вдоволеним, тільки якщо він зможе звести її до думки. Якби йому вдалося цю думку, виявлену в незліченних явищах, звести до єдиного принципу, його інтелектуальна радість була б непорівнянна ні із чим. Це жагуче прагнення до єдності, до абсолюту показує самий істотний імпульс людської драми.

У свій час Гегель, завершуючи довгий ряд спроб зрозуміти мир як якусь реалізацію Логосу, оголосив його втіленням абсолютної ідеї, абсолютного духу.

Через сто з невеликим років після Гегеля цей тип філософствування вже неможливий, він перестав представляти який-небудь інтерес.

Прагнення людини до абсолюту вічно залишається нездійсненним. Тому що, хоча перший крок розуму складається в розрізненні істини й омани, людина переконується в тім, що істина йому не доступна. Що я знаю? - запитує Камю. І відповідає: я почуваю биття свого серця й міщу, що воно існує. Я усвідомлюю речі навколишні мене миру, і я міщу, що він існує. На цьому закінчується моє знання. Все інше - це конструювання.

Навіть моє власне серце назавжди залишається невизначеним. Між вірогідністю мого існування й тим змістом, яким я хочу наповнити цю впевненість, існує пропасти, що мені ніколи не вдасться заповнити. Назавжди я залишуся чужим для самого себе. У психології, як і в логіку, є багато істин, але немає однієї Істини.

Так само, думає Камю, є справа з навколишнім світом. Я почуваю захід трави й бачу зірки, і не можу заперечувати існування цього миру. Але ніяке знання на землі не може дати мені впевненості в тім, що цей мир мій.

Я охоче вірю, що класифікація при описі явищ, які дає наука, вірна, я готовий повірити й в істинність законів науки.

Але зрештою мені говорять, що весь дивний і багатоколірний всесвіт зводиться до атомів, а атоми до електронів. Я чекаю, що буде далі. Мені розповідають про невидимі планетарні системи, у яких електрони обертаються навколо ядра, тобто пояснюють мир за допомогою образа. Я починаю розуміти, що справа звелася до поезії. Інакше кажучи, я ніколи нічого не довідаюся.

Ці м'які лінії пагорбів, цей вечір, що опускається на моє потривожене серце, можуть навчити мене набагато більшому. Я усвідомлюю, що за допомогою науки я можу схопити феномени й перелічити їх, але я ніколи не зможу зрозуміти їх.

Так і розум зі своєї сторони говорить мені, що цей мир абсурдний. Такий хід думок Камю.

Зверніть увагу на ті вимоги, які Камю пред'являє науці.

По-перше, він хоче, щоб наука дала повне, завершене пояснення миру, таке, щоб він міг цілком його зрозуміти. Оскільки ж наука цього зробити не може, він взагалі заперечує її значення.

Камю говорить: «Я хочу, щоб мені або пояснили всі, або нічого не пояснювали. Розум неспроможний перед лементом серця. Пошуки пробудженого цією вимогою розуму ні до чого, крім протиріч, не приводять. Те, що я не маю сил зрозуміти, нерозумно. Я не розумію унікального змісту миру, а тому він для мене безмірно ірраціональний».

Але чи виправдані подібні претензії? Камю хоче, щоб наука пояснила йому все. Але це зовсім дитяча вимога, подібне до бажання дитини, щоб їй дали місяць із неба.

Людина вийшла з лона природи, не знаючи нічого. За час свого існування в якості Homo Sapiens він довідався дуже багато, я б сказав, фантастично багато, особливо після виникнення сучасної науки. І між іншим, він довідався й те, що границі пізнання увесь час відсуваються, що процес пізнання для нас практично безмежний.

Але обвинувачувати Камю в прагненні до повного абсолютного знання все-таки навряд чи справедливо, тому що воно, це прагнення, було завжди властиве науці й людині взагалі. Якщо ж людина починала розуміти, що ars longa, vita brevis (Мистецтво нескінченно, а життя коротке), він створював собі ідею або ідеал вищого верховного розуму, нескінченного інтелекту, у принципі здатного пізнати все.

Але вже древні розуміли, що людині таке знання недоступно. У храмі Абу-Симбел є напис: «Коли людина довідається, що рухає зірки, час припиниться, і життя зникне».

Інтелектуальне життя людства так і проходили в коливаннях між прагненням, спрагою довідатися всі, тобто досягти абсолютного знання, і свідомістю того, що таке знання неможливе.

Камю хоче, щоб наука виявила природу миру, родинну йому, щоб мир був розумним і озивався на заклики його серця. Тільки тоді він зможе його зрозуміти.

У свій час Джемі пред'являв миру приблизно ті ж вимоги. Він уважав, що ми можемо й повинні мислити й уявляти собі всесвіт саме такий, що відповідає нашим таємним бажанням. Тільки тоді ми зможемо почувати себе затишно у світі. Камю живе іншим часом, коли саме бажання почувати себе у світі затишно здається не тільки нездійсненним, а просто смішним.

«У цьому спустошеному світі, де доведена неможливість пізнання, де єдиною реальністю здається ніщо, а єдино можливою установкою - безвихідний розпач, Яс-Перс зайнятий пошуками нитки Аріадни, що веде до божественних таємниць». Якщо ці пошуки представляються йому сумнівними, то з діагнозом ситуації він повністю солідарний.

Ця ситуація, яку можна характеризувати, як крайній ступінь відчуження, коли увесь світ здається абсолютно ворожим людині. Ми спостерігаємо тут досить характерне явище. Адже «відчуження» - це соціальна категорія, що виражає деяку соціальну реальність, саме положення людини в сучасному суспільстві. Але Камю, як і інші екзистенціалісти, проектують цю ситуацію на увесь світ. Надають їй не тільки соціальне, але й метафізичне значення, розглядають її не як соціальну, але як космічну ситуацію людини.

Однак, у чому ж складається суть абсурду? Тільки чи миру - якщо його розуміти як незалежну від людини реальність - належить цю якість? Зовсім немає!

«Я говорив, що мир абсурдний, але це сказано надто поспішно. Сам по собі мир просто нерозумний, і це все, що про нього можна сказати. Абсурдне зіткнення між ірраціональністю й несамовитим бажанням ясності, заклик якого віддається в самих глибинах людської душі. Абсурд дорівнює залежить і від людини, і від миру».

І далі: «Абсурд народжується в цьому зіткненні між покликанням людини й нерозумним мовчанням миру... Ірраціональність, людська ностальгія й породжений їхньою зустріччю абсурд - от три персонажі драми, яку необхідно простежити від початку до кінця з усією логікою, на яку здатна екзистенція». Ще одна цитата: «Крім людського розуму немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає й поза миром». Але смерть сама - найбільш яскраве й повне вираження абсурду, це найбільша несправедливість, заподіяна людині.

Виходячи з того ж принципу, «все або нічого», Камю вважає, що раз людина повинен умерти, то й все його життя й діяльність позбавлені змісту.

Показова щодо цього п'єса Камю «Непорозуміння». Її зміст таке: на одній з гірських доріг коштує постоялий двір, маленький готель. Її утримує стара жінка і її дочка. Був ще син господарки, але багато років тому він пішов з будинку шукати щастя, і більше про нього нічого невідомо.

Справи ведуться в цьому готелі так, що коли з'являється постоялець із грошима, йому ввечері підмішують снотворне. Коли він засипає, його вбивають, гроші забирають, а тіло скидають у якийсь провал або прірва.

Один раз приходить черговий гість. Дочка збирається надійти з ним, як з усіма. Але в матері душу щось не лежить до цієї справи. Але дочка її все-таки вмовляє, і все відбувається, як звичайно.

Наступного дня приходить якась жінка й говорить, що вона дружина їхнього сина й брата. Він вирішив відвідати матір і сестру, і вчора, залишивши її в сусіднім селі, пішов один у цей готель. Де ж він?

Мати в жаху від вчиненого й дружина вбитого теж. Але сестра зберігає самовладання й починає розмову з несподіваною вдовою. Вона неї переконує в тім, що кожна людина смертей і не сьогодні, так завтра, приречений на смерть. Так чи не однаково, зрештою, коли вона наступить, раніше або пізніше. Саме цікаве тут те, що їй вдається переконати жінку в тім, що в загальному-те нічого особливого не відбулося.

Цікава інша п'єса Камю «Калигула». Калигула - один з римських імператорів, тиран, що прославився своєю сваволею й дикими знущаннями над людьми, у тому числі й над сенаторами й своїм найближчим оточенням. Після декількох років свого правління він був убитий змовниками.

Камю зображує Калигулу як спершу дуже пристойного парубка. Але раптова смерть його сестри й коханої різко міняє його характер і поводження. Розпач відкриває йому ту істину, що правди немає у світі, а виходить, немає ні добра, ні зла, тому що все позбавлено змісту.

Залишається тільки сама людина зі своєю волею, який він і хоче скористатися. А тому що влада імператора безмежна, то він і хоче використовувати неї в максимальному ступені. Це значить, що він хоче стати грізним суддею для своїх підданих. Він знущається з них, і йому доставляє насолоду дивитися на те, як вони тріпотять перед ним і раболіпствують, як догідливо посміхається йому син убитого їм батька, як холуйствує перед ним чоловік збезчещеної їм жінки й т.д.

Але Камю показує, що це помилковий шлях. Калигула нічого на ньому не досягає, а самого його чекає відплата. «Я обрав не той шлях, - зізнається Калигула незадовго до смерті, - він веде в нікуди. Моя воля неспроможна».

У передмові до американського видання своєї п'єси Камю пише, що історія Калигули людяна й трагічна, тому що «не можна бути вільним проти інших людей».

Необхідно підкреслити, що ні Сартр, ні Камю в жодному разі не проповідують аморалізм. Вони хочуть зрозуміти, звідки і як беруться моральні норми, яким, по загальному визнанню, люди повинні випливати, якщо людина у світі самотня, якщо мир йому далекий і якщо його життя позбавлене змісту, тому що людина смертей. Тема безглуздості смерті й безглуздості життя, що веде до неї, продовжує мучити Камю.

Він продовжує міркувати з погляду ізольованого індивіда, свого роду соціального соліпсиста, для якого мир закінчується з його власною смертю. Звичайно, якщо встати на позицію такого крайнього індивідуалізму, то висновок про безглуздість усього зробити дуже легко. Але в дійсності справа куди складніша. «Абсурдна людина» Камю був би радий побачити сенс в існуванні людства, у ході історії.

Але погано те, що цього-те змісту він не знаходить. Те, що людина смертей, те, що стосовно нього зроблена ця страшна несправедливість, це відомо давно.

Але от те, що й життя суспільства, людства безцільна й безглузда, це вже більше нове відкриття. Це ідея, підказана Камю й навколишньою його соціальною дійсністю.

Найбільший вплив зробили, мабуть, такі явища, як факти страшної моральної деградації, на яку виявилися здатними люди в період найбільших і приголомшуючих успіхів науки.

70 мільйонів людських життів, знищених у двох світових війнах, розділених усього лише 25-ю роками, свідоме й планомірне винищування величезних мас беззахисних людей у таборах, газових камерах, у душогубках і інших способах. І в нашій країні при проголошеному соціалізмі, починаючи з 30-х років, також відбувалися безглузді й жорстокі вбивства й винищування зброєю, голодом, непосильними умовами роботи в незліченних таборах мільйонів людей. Виявилося, що успіхи науки не тільки не зробили людей більше людяними, але дали їм засобу для того, щоб бути найбільш нелюдськими...

А які перспективи могли рисуватися Камю? Ще більш удосконалені засоби знищення й підпорядкування людей. Про який зміст історії можна було говорити в цих умовах?

У минулих століттях у людей була мета й нехай ілюзорний, але все-таки якийсь сенс життя. Він складався в індивідуальному порятунку, про яке вчила релігія. Але після того, як, говорячи словами Ніцше, «Бог умер», цей ілюзорний зміст значною мірою випарувався. Життя людства, вся історія стали здаватися зовсім безглуздими.

Не можна сказати, що такий настрій був властивий всім людям на Заході. Аж ніяк немає. Воно охопило лише якусь частину інтелігенції. Але адже й екзистенціалізм не став загальним світоглядом і самопочуттям. Це лише один із плинів філософії XX століття.

Однак Камю далекий від того, щоб виправдувати самогубство філософськими, і, тим більше, етичними аргументами.

Точка зору Камю -- це, так сказати, «героїчний песимізм». Надії в нього немає. Але в нього є воля. Поза єдиною фатальною неминучістю смерті є воля. Залишається мир, у якому людина - єдиний хазяїн. І він повинен залишатися людиною, незважаючи ні на що.

Як реалізується ця думка в міфі про Сізіфа? Відомо, що боги присудили Сізіфа до найтяжчого покарання: до марної й безнадійної праці. Неважко зрозуміти, що Сізіф у Камю символізує все людство й будь-яку окрему людину. Сізіф - це і є герой абсурду або абсурдний герой.

«Його презирство до богів, ненависть до смерті й бажання жити коштували йому несказанних мучень - він змушений безцільно напружувати сили. Така ціна земних страстей».

Камю говорить, що якщо цей мир трагічний, те тільки тому, що його герой має повну свідомість своєї долі. Спроба звелася б на ні, якби його могла підтримувати надія на порятунок. Але цієї надії немає. Камю вимовляє далі знаменні слова: «Сьогоднішній робітник живе так все своє життя, і його доля не менш трагічна. Але сам він є трагічним лише в ті рідкі миті, коли до нього вертається свідомість».

Сізіф - цей «пролетар у богів», знає всю міру свого розпачливого положення. Саме про це він думає в ті моменти, коли спускається з вершини гори за своїм вічним вантажем. Але саме ця свідомість і ставить його вище долі й робить його більше твердим, чим його камінь. Та ясність, що повинна була бути його катуванням, у той же час означає і його перемогу. Тому що «немає долі, що не перемогло б презирство».

Звичайно, це - фраза дзвінка, помітна, але тільки фраза. Долю, скажемо, в'язнів фашистських таборів ніяким презирством перебороти було неможливо. Але, з іншого боку, і примирення зі своєю сумною долею й покірливе прийняття її теж не вихід з положення.

Так чи інакше, Сізіф шукає й знаходить перемогу в собі самому, у глибинах свого власного духу. Він розуміє, що його доля -- справа його власних рук, що все людське має людське походження. Він приймає свою долю, не згинаючись, і тим самим піднімається над нею. Він містить, що зрештою всі добре. Цей всесвіт довкола нього, всесвіт без пана не здається йому марної. Кожний атом цього каменю, кожна крупиця цією покритою ніччю гори утворить цілий мир. «Однієї боротьби за вершину досить, щоб заповнити серце людини. Сізіфа варто уявляти собі щасливим».

До чого ж ми прийшли? До досить специфічного висновку. В остаточному підсумку до того, що джерело радості й щастя - у самій людині і його метафізичній волі.

Що б люди не робили, їхнє життя не здобуває змісту, не одержить його ззовні. Людині залишається сподіватися тільки на самого себе. І вона же сам може додати зміст свого життя.

У всій цій концепції Камю є дві сторони. Камю не очікує нічого гарного від суспільства і його інститутів, від історії, від життя; ніякої скільки-небудь радісної оптимістичної перспективи він не бачить. Ніякого змісту не виявляє. Якщо прийняти цю космічну нісенітницю як вихідна посилка, то треба визнати, що Камю робить максимум того, що можливо в цих умовах.

На відміну від Ніцше, що приймав аналогічну посилку, але пропонував підсилити волю до влади, перебороти людину й досягти стану «надлюдини», Камю наполягає на тому, щоб людина навіть у цій ситуації продовжувала жити, не втрачав свого людського вигляду й достоїнства. І він показує, як це можливо навіть для окремого ізольованого індивіда.

Людина в будь-якій ситуації, як би страшна вона не була, повинен залишатися людиною - такий моральний висновок з «Сізіфа».

Але ми добре знаємо, як важко виконати цей імператив. Коли в екстремальній ситуації, у тих або інших катівнях, у в'язницях, у таборах людина почуває себе самотнім, нерідко ламається, гине в моральному відношенні, іде на угоду із власною совістю.

Вихід, що Камю знайшов для Сізіфа, не годиться для звичайних смертних, що перебувають не в Аїді, а на нашій грішній землі. Долю Сізіфа вже вирішили боги, тепер перед ним відкрилася вічність, хоча й неземна. І те індивідуалістичне рішення, що запропонував було Камю, як він, видимо, сам зрозумів, не представляється задовільним для людини. Людина в житті не може бути один. Він перебуває разом з іншими, які можуть створити для нього пекло (згадаєте «За закритими дверима» Сартра), але без яких він жити не може однаково.

Світогляд Камю роздирається протиріччям. З одного боку, бога ні, мир не має змісту, і ніякого ґрунту моральність і її норми не мають.

З іншого боку, Камю розуміє, що без яких-небудь моральних норм і поза служінням людям людина приречена на духовне спустошення й загибель. Приклад тому - «Сторонній».

Між цими двома суперечливими позиціями розгортається подальша письменницька й філософська діяльність Камю. При цьому позитивна сторона явно бере гору. Про це свідчить самий знаменитий твір Камю «Чуму».

У невеликому місті Оране на березі Середземного моря спершу з'являється безліч пацюків, а за ними спалахує епідемія чуми. Місто оточується військами й ізолюються від усього миру. Навіть вихід до моря заборонений.

Невелика група на чолі з доктором Ріє починає боротьбу із чумою. Правда, вони мало, що можуть зробити, але вони працюють самовіддано. Вони організують збирання трупів, відвідують захворілих, вживають запобіжних заходів, стежать за чистотою.

Далеко не всі розділяють їхнього зусилля. Священик місцевої церкви у своїх проповідях повідомляє чуму карою господньої й призиває до смиренності. Зрештою й він стає її жертвою.

Іншу позицію займає заїжджий журналіст Рамбер, що випадково затримався в місті. Він додає всі сили, щоб вибратися з нього, намагається підкупити те одного, те іншого охоронця, тому що його чекає наречена, і йому нічого не жаль, щоб повернутися до неї. А тим часом він допомагає докторові Ріє робити його важку й небезпечну справу. Коли ж йому остаточно вдається домовитися про вихід з міста, він відмовляється від цієї витівки й залишається разом з Ріє.

Нарешті, епідемія починає стихати, число померлих за день зменшується й доходить до нуля. Чуму відступила. Можна зітхнути спокійно. Життя й героїчні борці із чумою перемогли.

Але Камю зауважує, що це не абсолютна перемога над бацилою чуми. Вона не знищена, а тільки відступила, пішла в підпілля. Коли-небудь вона може виникнути знову.

Іноді історію із чумою в Оране розглядають як алегорію, що має у виді «коричневу чуму». Звичайно, її можна тлумачити й так. У нас один час любили писати з осудом про те, що Камю не вважає, що з фашизмом уже покінчено раз і назавжди, що він залишає можливість його відродження й сіяє песимізм.

Але Камю нагадує про те, що нещастя людського роду не були обмежені одним тільки фашизмом. Позбувшись від одного з них, ми не повинні впадати в благодушність, навпроти, ми повинні бути завжди готові й до інших нових напастей і погроз. Треба завжди бути напоготові проти будь-якого нещастя, тому що воно становить невід'ємну долю людського роду.

Але більше цікаве питання полягає в тому, звідки в героїв «Чуми» узялися почуття довге, прагнення виконати його, допомогти людям будь-що-будь?

Виходячи із суб'єктивістської й індивідуалістичної позиції, розвитий Камю в «Сторонньому» і в «Сізіфі», цього зрозуміти не можна. Тут позначається суперечливість світогляду Камю. Поняття боргу, що відчувають його герої, так, видимо, і він сам, являє собою усвідомлення почуття громадського обов'язку, вихованого, щепленим суспільством, громадським життям; ця свідомість відповідальності людини за все, що відбувається у світі. Це соціальне почуття, що змусило Камю не сидіти осторонь, а взяти участь у русі Опору.

І звичайно, воно суперечить індивідуалізму, як вихідному пункту світогляду Камю.

Можна, щоправда, сказати, що Камю-Письменник, що вірно вловив основні імпульси людської душі, і Камю-Філософ, що намагається логічно осмислити їх, суперечать один одному. Художній твір, що повинне служити засобом вираження філософської ідеї, відмовляється виконувати лише ті допоміжні функції. Воно вносить щось своє від штучної філософської установки, щось, що йде від правди життя, поміченої його талантом художника.

Така точка зору висловлювалася в критичній літературі. З нею важко погодитися. Протиставляти письменника філософові, якщо обоє вони з'єднані в одній особі, неприпустимо. Правда, це один з улюблених прийомів тих літературних критиків, які намагалися аналізувати творчість, скажемо, Достоєвського, Толстого, Гоголя.

Представляється, що немає підстав відокремлювати літературну творчість письменника від його філософії. Спробуйте вилучити філософські, світоглядні, моральні переконання Достоєвського або Толстого з їхньої художньої творчості й подивитеся, що залишиться. Співвідношення між цими елементами творчості письменника набагато більше складні й не слід підводити їх під яку-небудь елементарну схему.

Однак Камю не бачить того, що в суспільства, у людства все-таки є й позитивна перспектива перебудови свого життя на розумних гуманістичних основах. Власне кажучи, у той час він і не міг неї побачити, хоча й старанно шукав. Але отут ми як би непомітно перейшли від метафізики до політики. Цей перехід зробив і сам Камю в переході від «Міфу про Сізіфа» до « людини, що бунтує,».

В «Міфі про Сізіфа» Камю розглядав положення людини у світі в метафізичному плані: людина стояла там перед далекою йому безглуздістю вселеної, а його самого очікувала невідворотна смерть, повне знищення. У цих умовах головним питанням для Камю було питання «чи варто жити?», і на нього Камю дав позитивну відповідь.

Але в дійсності людина встає не безпосередньо перед вселеної, природою. Безпосередньо йому протистоїть соціальний мир, суспільство.

І якщо ми вирішили, що жити треба, що самогубство неправомірно, то далі встає питання, як жити в цьому світі, у тій соціальній реальності, що нам дана.

Дивлячись на соціальний мир з погляду життя окремої людини, Камю вбачає відмітну рису, або особливість нашого часу в тім, що позбавлення життя людини, убивство, стало нормою. Ті сімдесят мільйонів насильницьких смертей, про які говорить Камю (сьогодні ми знаємо, наскільки неадекватної була ця цифра - дійсність ще більше трагічна) - це не тільки військова, або ще політична, проблема; вона також проблема етична й філософська. Звертаючи увагу на цей аспект її, Камю зовсім прав. Він указав на страшну прикмету нашого часу, очевидно, навіть нічого не знаючи про мільйони людей, що загинули в сталінських таборах; мало що він знав і про втрати в «локальних» війнах, у яких насамперед гине цивільне населення, звіряче знищення якого перетворюється в засіб брудної політики. Не звернув він уваги й на погрозу масового тероризму.

Якщо раніше Камю повідомляє неприпустимим і неправомірним самогубство, то тепер він обговорює в тім же ключі питання про вбивство.

«Убивство й самогубство - дві сторони однієї й тієї ж медалі - нещасної свідомості, що борошнам обмеженості людської долі віддає перевагу темному захвату, у якому зливаються, знищуючись, земля й небо...

... якщо заперечуєш доводи на користь самогубства, не знайдеш їх і на користь убивства» (14, 123). Втім, в одному випадку, на його думку, убивство все-таки знаходить відоме, хоча б моральне, виправдання - якщо платою за вбивство людини стає власне життя вбивці; коли її продовження - це принципово важливо! - виявляється нестерпним борошном для нього самого.

Однак, убивство, що перетворилося в пересічну повсякденність, теж має потребу у філософському поясненні. Видимо, і воно входить у саме людську природу, специфіка якої в тім, що людина - «єдина істота, що відмовляється бути тим, що воно є». Убивство, думає Камю, випливає з людського прагнення змінити мир. Ми, міркує Камю, прагнемо перетворити дійсність, зробити з хаосу порядок, ми бунтуємо проти безглуздої, безладної дійсності. «Бунт хоче, бунт кричить і вимагає, щоб скандальний стан миру припинилося й нарешті-те запам'яталися слова, які неспинно пишуться вилами по воді. Ціль бунту - перетворення. Але перетворювати - значить діяти, а дія вже завтра може означати вбивство, оскільки бунт не знає, законно воно або незаконно». Причини бунту можуть мінятися, але сам він з'являється як істотний вимір людської природи. «Звичайно, людина не зводиться до повстання. Але сьогоднішня історія, з її звадами, змушує нас визнати, що бунт - це один з істотних вимірів людини. Він є нашою історичною реальністю. І нам потрібно не бігти від її, а знайти в ній наші цінності».

Почати з того, що сама соціальність, точніше, солідарність людей як умова соціальності, проявляється в бунті й виростає з бунту. «...Для себе самого індивід зовсім не є тією цінністю, що він хоче захищати. Для створення цієї цінності потрібні всі люди. У бунті, виходячи за свої межі, людина зближається з іншими, і із цього погляду людська солідарність є метафізичної.

Бунтар Камю - це індивідуаліст, для якого сенс життя полягає в тому, щоб проявляти свою бунтарську натуру. Якби не було проти чого бунтувати, він відчув би себе без справи.

По цьому питанню між Сартром і Камю виникли розбіжності. Сартр навіть назвав Камю буржуа, що, звичайно, було несправедливо. Якби Камю дожив би до молодіжних виступів 60-ых років, він напевно став би їхнім лідером. Але до цього часу він не дожив.

Екзистенціалізм Сартра й Камю був своєрідним розвитком ідей Гайдеггера і Ясперса в специфічних умовах, що зложилися після трагедії першої світової війни, революції в Росії, тимчасової перемоги німецького фашизму, другої світової війни, окупації Франції, нарешті, розгрому фашистського режиму й перетворення комуністичного Радянського Союзу в домінуючу силу в Європі.

Екзистенціалізм - дуже складне й суперечливе явище духовного життя, що не піддається однозначній оцінці. Багато ідей його представників увійшли в золотий фонд філософської й взагалі духовної культури людства.

Література

1. Камю А. Бунтующий человек. М., 1990.

2. Людина: Філософське-енциклопедичний словник / Під ред. І.Т.Фролова. - К., 2000.

3. Це людина. Антологія. - К., 2005

4. Арефьева Г. С. Общество, познание, практика. М., 1994.