Оскільки перші грецькі філософи - «мудреці» - займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи «причини і начала» світу, їх часто називають «фізиками». Вони інтуїтивно будували субстаціональну модель світу (саме через з'ясування «першопричини» - по-грецьки «архе», що дослівно означає «початок, принцип» усього сущого як його основи, сутності), у їхній методології безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: так само, як у міфі було зроблено «перенесення» людських властивостей, якостей і відносин на явища природи на небо і космос, так само в ранній грецькій філософії властивості і закони Космосу - як вони мислилися мудрецями минулого «перенесені» на людину і його життя. Людина розглядалась як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частина і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Ця риса давньогрецької філософії одержала назву космоцентризму. Але в цьому можна побачити і ще один сенс: адже Космос - це протилежність Хаосу, це порядок і гармонія на противагу невпорядкованості, це визначеність і співмірність на противагу безформності; тому космоцентризм ранньої античності можна трактувати і як орієнтацію на виявлення гармонії в людському бутті - адже, якщо світ гармонійно упорядкований, якщо світ - це Космос, а людина є його відображення і закони людського життя подібні законам Макрокосму, то виходить, і в людині укладена (схована) подібна гармонія. Загальноприйняте ж значення «космоцентризму» таке: це визнання за зовнішнім світом (Макрокосмом) статусу, що визначає всі інші закони і процеси (включаючи і духовні). На філософському рівні така світоглядна спрямованість формує парадигму онтологізму, тому онтологізм (причому, явний, що виражається й у тому, що перші мудреці-фізики шукали «причини і начала буття») - друга сутнісна характеристика філософії античності.

Особливістю античного онтологізму можна вважати його стихійно-матеріалістичне і наївно-діалектичне втілення: «архе» мислилося як щось матеріальне, і, коли незабаром весь Космос «виводився» (саме в онтологічному, а не в логічному плані) з матеріальної першооснови, то він мислився зв'язаним за допомогою цієї першооснови - єдністю, що знаходиться в зміні, русі. Геракліт писав:» Цей космос, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистим і в повну міру згасаючим».

У давньогрецькій філософії розширив, довів поняття начала всього сущого до «архе» як субстанції, основи, що лежить у підґрунті всього сущого, учень Фалеса Анаксімандр. Таке начало Анаксімандр побачив не серед «готових» стихій, що спостерігаються, а в деякому апейроні. «Апейрос» - з грецьк. означає «безмежний, нескінченний». «Апейрон»- середній рід від цього прикметника, тобто «безмежне, нескінченне». Апейрон Анаксімандра матеріальний, «не знає старості», «безсмертний і незнищимий» і знаходиться у вічному русі. Безмежність апейрона дозволяє йому «не висихати, тобто бути вічним генетичним початком Космосу, а також дозволяє йому лежати в основі взаємоперетворень чотирьох стихій: але ж якщо вони перетворюються один у одного, виходить, у них є щось спільне, що саме по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон - єдина причина народження і загибелі всього сущого; апейрон усе із себе робить сам: знаходячись в обертальному русі, апейрон виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле; їхні парні комбінації утворять землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Як те, що найважче, земля збирається в центрі й оточується водяною, повітряною і вогненною сферами, між якими відбуваються взаємодії. У результаті утворюється суша, а небесна сфера розмивається на три кільця, оточені повітрям. Анаксимандр говорив, що це три ободи колісниці, порожні усередині і наповнені вогнем, вони не видні з землі - їх не можна сприймати почуттями. У нижньому ободі безліч отворів, крізь які проглядається ув'язнений у ньому вогонь - це зірки; у середньому ободі один отвір - це Місяць; у верхньому ободі один отвір - це Сонце; отвори здатні чи цілком, чи частково закриватися - це затемнення; ободи обертаються навколо Землі - і з ними обертаються зірки, Місяць і Сонце».

Таким чином, у цій картині світу, що фактично представляє собою космогонію, цілком відсутні боги і божественні сили, без яких не обходилася жодна міфологічна космогонія (тому до неї застосуємо термін «теогонія» - походження богів), тобто Анаксімандр спробував пояснити походження і устрій світу з його внутрішніх причин і з одного матеріально-речовинного начала. Крім цієї відмінності від попередніх світоглядних картин світу, у створеній Анаксимандром картині світу спостерігається розрив з безпосереднім сприйняттям, з чуттєвою картиною світу: те, як нам являється світ, і те, яким він є насправді не одне і теж: ми бачимо зірки, Місяць, Сонце, але не бачимо ободів, отворами яких вони є.

В Анаксімандра присутня загальна ідея (звичайно, вкрай в нерозвиненій формі) еволюції живої природи, і тут не залишається місця надприродним, божественним силам, тому що апейрон «все осягає і усім керує». В апейроні ж все і зникає по необхідності. Усе одержує «відплату» (один від одного) за несправедливість і відповідно цьому часу фізичний процес описується етичними термінами, що свідчить про ще збережений зв'язок поглядів Анаксімандра із соціоантропоморфічним світоглядом. Однак у цілому Анаксімандр переборов цей світогляд, вийшов на логіко-раціональний рівень осмислення світу.

Дуже істотний крок на шляху звільнення філософії від міфологічної свідомості був зроблений представниками Елейскої школи. Власне, саме в елеатів уперше з'являється категорія буття, уперше ставиться питання про співвідношення буття і мислення. Парменід своїм найвідомішим висловом «Буття є, а небуття не має» фактично заклав основи парадигми онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

Що ж таке буття для Парменіда? Найважливіше визначення буття - осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом і є буття, почуттям же буття недоступне. Тому «одне і теж є думка і те, про що думка існує «. У цьому положенні Парменід стверджує тотожність буття і мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине і неподільне, що нерухоме і несуперечливе, «як і думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Чуттєве сприйняття має справу з множинністю різних речей і ознак, з світом чуттєво сприйманих одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати лише думку (doxa) - звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як результату умоосягнення єдиного.

Зенон Елейський, захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя і наставника Парменіда, відкидав мисленність чуттєвого буття, множинності речей і їхнього руху. Уперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислити без протиріччя (і це йому цілком удалося!), тому вони - не суть буття, що єдине і нерухоме. Метод Зенона був методом не прямого доказу, а був методом «від противного». Зенон спростовував чи зводив до абсурду тезу, протилежну початковій, користуючись «законом виключеного третього», що був уведений Парменідом («Для будь-якого судження «А» істинно або саме «А», або його заперечення»; «tercium non datyr» - «третього не дано»(лат.)) і є одним з основних логічних законів у європейській культурі. Така суперечка, у якій за допомогою заперечень супротивник ставиться в скрутне положення і його точка зору спростовується - прообраз діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики; цим же методом користувалися софісти.

Роздуми Зенона одержали назву «апорія» (дослівно «затруднення», «безвихідне положення»). Апорія - це важковирішувальна проблема, що полягає в протиріччі між даними досвіду й мисленим аналізом. Найбільш відомі 4 апорії Зенона проти руху: “Дихотомія”, “Ахілл і черепаха», «Стріла» і «Стадії»; вони дійшли до нас через «Фізику» Аристотеля.

Перша апорія говорить, що рух не може початися, тому що предмет, що рухається, має спочатку дійти до половини шляху, перш ніж він дійде до кінця, але щоб дійти до половини, він повинен дійти до половини половини («дихотомія» - дослівно «розділ навпіл»), і так - до нескінченності; тобто щоб потрапити з однієї точки в іншу, потрібно пройти нескінченну безліч точок, а це абсурдно.

В другій апорії говориться, що рух ніколи не може закінчитися: Ахілл ніколи не наздожене черепаху, тому що коли він прийде в точку, черепаха відійде від свого «старту» на таку частину первісної відстані між Ахіллом і собою, настільки її швидкість менше швидкості Ахілла, - і так до нескінченності. Обидві апорії мають математичне вираження в символіці теорії границь, але залишається незрозумілим фізичний зміст того, що відрізок (інтервал), який безкінечно зменшується, прагне до нуля, але не зникає.

Світоглядний смисл обох апорій (по Зенону) такий: якщо простір нескінченно ділиться, то рух не може ні початися, ні скінчитись.

Але смисл третьої і четвертої апорій у тому, що рух неможливий і при припущенні безперервності простору. А це значить (по Зенону), що рух неможливо мислити без протиріччя, виходить, Парменід правий. Насправді ж простір і час переривані, і безперервні, і рух є вирішення протиріччя між перервністю і безперервністю як простору, так і часу. Але не треба пред'являти претензій до філософів елейської школи за те, що вони «не додумалися» до того, що стало можливим осмислити лише в ХХ столітті.

Значення елеатів в історії світової філософії і духовної культури взагалі величезне, і можна сказати, що Парменід і Зенон - перші філософи на відміну від «фізиків» - мудреці, тому що вони ввели докази й аргументацію в роздуми, ввели і спробували осмислити саме поняття буття, заклали основи класичної (формальної) логіки, а апорії Зенона не втратили свого значення і зараз - для сучасної науки, розвиток якої пов'язаний з вирішенням протиріч, що виникають при пізнанні реальних процесів руху, як з боку методів роздуму, так і з змістовного боку, тому що Зенон фактично порушив питання про природу просторово-часового континуума.

2. Атомізм Демокріта, поняття атома і порожнечі, проблема детермінізму

Виникнення античного атомізму (вчення про атоми) пов'язують з ім'ям Левкіппа і Демокріта, погляди яких на природу і устрій Макрокосму однакові (у цьому випадку і застосовується термін «атомістичний матеріалізм Левкіппа-Демокріта»).

Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення» поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз цього - парменідівське «буття») і порожнеча (прообраз «небуття Парменіда»), у якій атоми рухаються і «зчіплюючись» один з одним, утворюючи речі. Тобто світ плинний і мінливий, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається даремно, але всі в силу причинного зв'язку і необхідності», - учили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм: ототожнивши причинність і необхідність (у дійсності причинність лежить в основі необхідності, але не зводиться до неї; у випадкових же явищах є причини). Вони зробили висновок про те, що одне одиничне з необхідністю викликає інше одиничне і те, що нам здається випадковим, перестане здаватися таким, як тільки ми розкриїмо його причину, таким чином, фаталізм не залишає місця випадковості.

Людину Демокріт визначав як «тварину, від природи здатну до всякого навчання і таку, що має помічником в усьому руки, розум і розумову гнучкість». Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя подих, що атомізм приймав як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа смертна: видих означає, що душа прагне залишити тіло і частково з нього «виривається», але при вдиху атоми душі повертаються назад у тіло. Видих же без вдиху і є смерть: залишивши тіло, атоми душі розсіюються в повітрі, а ніякого «загробного» світу існування душі відповідно до атомізму немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує «у дійсності», і те що існує «у загальній думці». До першого виду існування Демокріт відносить тільки атоми і порожнечу, що не мають «чуттєвих» якостей. Чуттєві ж якості і являють собою те, що існує «у загальній думці» - колірні, смакові і т.п. якості. Однак підкреслюючи, що чуттєва якісність виникає не тільки в думці, але в загальній думці людини, Демокріт вважає цю якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдська об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, у величинах, у порядках і в положенні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина світу не довільна: однакові атоми при впливі на нормальні людські органи почуттів завжди породжують ті ж самі відчуття. Відношення чуттєвих якостей до атомів однозначне й у цьому смислі істинне, але разом з тим Демокріт розрізняв пізнання «темне» (за допомогою почуття, називав цей вид пізнання «незаконнонародженим») і «істинне» (за допомогою думки, «законнонароджене» пізнання), тобто Демокріт підкреслював, що атоми і порожнеча як першооснови світу лежать за межами чуттєвого пізнання, і відкрити їх можна лише в результаті напружених роздумів. Однак, Демокріт не протиставляє «темне» пізнання «істинному», говорячи про те, що такі роздуми повинні спиратися на емпіричні спостереження. Разом з тим Демокріт усвідомлював складність і труднощі процесу досягнення істини: «Дійсність - у безодні»; тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець: «Мудрець - міра всіх існуючих речей, а за допомогою розуму - міра умоосяжних речей».

Філософська концепція Демокріта може бути віднесена до відносно зрілих форм філософствування, вона вже звільнилась від переважаючого впливу соціоантропоморфізму. Ця концепція задала рамки матеріалістичної традиції європейської філософії (так називаної «лінії Демокріта»). Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків.У цілому епоха досократиків - рання грецька філософія - надзвичайно важливий етап у всій європейській культурі. У лоні системно-раціоналістичного світогляду, що формується, одержали могутній імпульс розвитку не тільки абстрактне мислення «саме по собі», але і багато наук - фізика, астрономія і механіка, багато галузей математики, начала хімії, психології, теорії музики й архітектури.

3. Софісти і Сократ

Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н.е. софістів - явище закономірне, тому що софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і умінню вести суперечку (еристиці), а попит на людей, що володіють мистецтвом слова і мистецтвом думки, у містах Афінського союзу, що утворився після перемоги афінян у греко-перських війнах був великий: у судах і народних зборах уміння говорити, переконувати було життєво важливим. І софісти навчали цьому мистецтву, не цікавлячись, що є істина. Тому слово «софіст» із самого початку придбало негожий відтінок, адже софісти вміли - і учили сьогодні доводити тезу, а завтра антитезу. Але саме це і зіграло головну роль в остаточному руйнуванні догматизму традиції у світогляді стародавніх греків.

Догматизм тримався на авторитеті, софісти ж вимагали доказів, що будило думку від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади - також і в тому, що вони створили науку про слово і заклали основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, вони сприяли тим самим їх відкриттю.

Головне, що відрізняло світогляд софістів від поглядів попередніх мудреців, - це чіткий поділ того, що існує «по природі», і того, що існує по людському встановленню, за законом, тобто поділ законів Макрокосму і законів Мікрокосму. Увага софістів у світогляді була перенесена з проблем Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання.

У гносеології софісти свідомо порушили питання про те, як відносяться до навколишнього нас світу наші думки про нього. Чи може наше мислення пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаваний, тобто були агностиками. Агностицизм софістів випливав з їхнього релятивізму - вчення про те, що все у світі відносне; у гносеології релятивізм означає, що істина відносна, що вона цілком залежить від умов, від часу і місця, від обставин, від людини; істина «у кожного своя», учили софісти, як кому здається, так воно і є. Софісти визнавали лише суб'єктивні істини, а об'єктивну істину заперечували. Тому можна сказати, що їхній агностицизм був обумовлений їх гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів він був доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного критерію добра і зла, що кому вигідно - те і добре, те і благо. В області етики (вчення про мораль) агностицизм софістів переростав в аморалізм.

Вже в античній філософії склалася в основному негативна оцінка діяльності софістів і їхнього методу - софістики: Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у своїх діалогах виводить різних софістів як брехунів і ошуканців, що заради вигоди можуть попрати істину й навчить цьому інших; Аристотель написав спеціальний логічний твір «Про софістичні спростування», у якому дав таке визначення софістики: «Софістика - це мнима мудрість, а не дійсна, і софіст той, хто шукає користі від мнимої, а не дійсної мудрості» (Аристотель).

Але, мабуть, самим найжагучішим критиком софістів і софістики був Сократ (469-399 рр. до н.е.).

Сократ вплинув на античну і світову філософію, він представляє інтерес не тільки своїм вченням, але і самим своїм життям, оскільки його життя було втіленням його вчення. Сократ ніколи не прагнув до активної суспільної діяльності, вів «життя філософа «: проводив час у філософських бесідах і суперечках, навчав філософії , не піклуючись про своє благополуччя і про свою родину. Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому їх засвоєнню, у письменах думка вмирає. Тому усе, що ми знаємо про Сократа, ми знаємо від його учнів - історика Ксефонта і філософа Платона.

Як і деякі софісти, Сократ досліджував проблему людини, розглядаючи людину як істоту моральну. Тому філософію Сократа можна охарактеризувати як етичний антропологізм. Суть своїх філософських турбот Сократ один раз виразив так: «Я ніяк ще не можу, згідно дельфійському напису, пізнати самого себе», і в поєднанні з впевненістю в тому, що він мудріше інших тільки тому, що знає, що він нічого не знає, що його мудрість - ніщо в порівнянні з мудрістю богів - цей девіз також увійшов у «програму» філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Аристотелем у тому, що «Сократ займався питаннями моральності, природу ж у цілому не досліджував». У філософії Сократа ми вже не знайдемо космоцентричного характеру міркувань, не знайдемо і парадигми онтологізму запропонованої софістами, а саме: міра буття і міра небуття - у самій людині.

Будучи критиком софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, що у кожного - свої»; істина для усіх повинна бути одна, на досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, названий ним самим «майєвтикою» (букв. «повивальне мистецтво») і який представляє собою суб'єктивну діалектику - уміння вести діалог так, що в результаті руху думки через суперечливі висловлювання позиції тих, що сперечаються згладжуються, однобічність точок зору кожного переборюється, формується істинне знання. Вважаючи, що сам він не має істини, Сократ у процесі бесіди, діалогу допомагав істині «народитися в душі співрозмовника».

Але що значить знати? Красномовно говорити про доброчесність і не дати їй визначення - це не знати, що таке доброчесність; тому ціль майєвтики, ціль всебічного обговорення якого-небудь предмета - визначення, виражене в понятті. Сократ, таким чином, перший свідомо вивів знання на рівень поняття, до нього мислителі робили це стихійно. Таким чином, метод Сократа переслідував також досягнення понятійного знання - і це говорить про раціоналістичну орієнтацію Сократа. Він стверджував, що - зовнішній стосовно людини світ - непізнаваний, а пізнати можна тільки душу людини і його справи, у чому і полягає, на думку Сократа, задача філософії. Пізнати самого себе - це значить знайти поняття моральних якостей, загальних для людей. Переконання в існуванні об'єктивної істини означає в Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що розходження між добром і злом не відносне, а абсолютне. Сократ ототожнював щастя не з вигодою, а з доброчесністю. Але робити добро, можна, лише знаючи в чому воно: тільки та людина хоробра, яка знає, що таке хоробрість. Тобто саме знання того, що таке добро і що таке зло робить людину доброчесною, і знаючи, що добре і що погано, людина не зможе вчинити дурно: моральність - наслідок знання, так само як аморальність - наслідок незнання доброго (етичний раціоналізм).

Таким чином, Сократ зробив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі і морального світу. Роздумуючи над проблемою «що є сутність людини?» Сократ стверджує, що людина - це її душа. Під «душею» він розуміє розум, що активність, що мислить, і морально орієнтована поведінка.

На основі розуміння Сократом сутності людини народжується моральна й інтелектуальна традиція, відповідно до якої особливої турботи потребує не стільки тіло, скільки душа людини, і вища задача вихователя - навчити людей формуванню, удосконаленню душі. Нагородою цим зусиллям будуть свобода і щастя. Поняття свободи Сократ пов'язує із самовладанням, тобто владою раціональності над вітальністю, розумного начала над тваринним. Душа - господиня і господарка тіла, а також і інстинктів, пов'язаних з тілом. Це панування раціональності над чуттєвою тілесністю і є свобода.

4. Філософські ідеї Платона: вчення про ідеї, пізнання і державу

Платон (428/27 - 347 рр. до н.е.) - великий мислитель, у творчості якого антична філософія досягла своєї кульмінації. Платона вважають геніальним основоположником об'єктивно-ідеалістичної філософії, що поклала початок європейській метафізиці. Головне досягнення філософії Платона - відкриття й обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних сутностей. Досократики не змогли вийти з кола причин і начал фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче - холодне, згущення - розрідження і т.д.). «Друга навігація» (вислів Платона) зробила ставку в пошуках першооснов і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігибельну, умоосяжну реальність, що, по переконанню Платона, і представляє істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в світі, що не сприймається органами почуттів, в цьому невидимому світі ідей (ейдосів), чи форм, і тільки в силу причетності до цих ідей вони існують. Слова кініка Діогена про те, що він не бачить «ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стільності» (ідеї столу) Платон відповідав так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стільність і чашність, у тебе є розум».

На формування філософських поглядів Платона, величезний вплив вчинили Сократ, філософія Геракліта і філософія піфагорійців.

Вплив, що вчинив на Платона Сократ як своїм вченням, так і способом життя, призвів до того, що не політична кар'єра, до якої він себе готував, а філософія стала головною справою життя Платона, а улюбленим дітищем - перша у світі Академія, що проіснувала майже тисячу років. Сократ дав Платонові не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але і поставив ключову проблему невідповідності, незводимості понять до своїх одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але він не бачив у світі речей безпосередніх зразків прекрасного і справедливого самих по собі. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного споконвічного царства певних ідеальних сутностей. Він припустив, що за невидимими межами чуттєвого світу, у «розумному місці» («topos noetos»), знаходиться особливий клас предметів, ідей, своєрідною проекцією яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежні від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю й осягаються тільки розумом. Ідеї є сутністю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, що вона є.

Світ ідеальних сутностей - це не просто інший світ у порівнянні з чуттєво фіксoваним земним буттям, що відрізняється від нього, як причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (мінливого, смертного), як духовне від тілесного. Вони протистоять один одному також у ціннісному відношенні: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, і воно піднімається над неповноцінним, примарним, світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський відзначав, що ідея (idea) Платона - це не тільки загальне, рід (genus), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeigma). Ідеї з'являються як джерело буття речей, як ідеальний зразок, дивлячись на який деміург створює світ чуттєвих речей.

Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає цільовою настановою земного буття. Завдання людини полягає в наближенні до справжнього світу - світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, - за словами Платона, - причина всього правильного і прекрасного. В області видимого вона породжує світло і його владику, а в області умоглядного вона - сама володарка, від якої залежить істина і розуміння, і на неї повинен дивитися той, хто хоче діяти свідомо як у приватному, так і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдине - Розум - Світова Душа» Платон вибудовує концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності - Єдине, яке тісно пов'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по ту сторону» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам покласти початок теоретичним роздумам про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине як принцип буття, що організує, структурує, задає границі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, даючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність.

Друга основа буття - Розум - є породженням Блага, однією із здібностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного міркування, а містить у собі також інтуїтивне збагнення сутності речей, але не їх становлення. Платон підкреслює чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речовинного і такого, що стає. У той же час Розум для Платона не є якась метафізична абстракція. З одного боку, Розум втілений у космосі, у правильному і вічному русі неба, і це небо ми бачимо своїми очима. З іншого боку - Розум є жива істота, дана гранично узагальнено, гранично упорядковано, досконало і прекрасно. Розум і життя взагалі не розрізняються Платоном, оскільки Розум теж є життя, тільки узяте в граничному узагальненні.

Третьою іпостассю буття є, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, що поєднує світ ідей зі світом речей. Душа відрізняється як від Розуму, так і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча і знаходить своє конечне здійснення саме в тілах. Світова Душа - суміш ідей і речей, форми і матерії.

З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєво сприйманого фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум-деміург, який з любові до Блага, узявши за зразок світ ідей, зліпив як майстровий з доступного матеріалу почуттєво сприйманий світ речей. Структурні компоненти появи даного світу: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ); Творець (зодчий, автор), що створює копії відповідно до моделі. Модель - зразок вічний, вічний також творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, породжений і тілесний. У результаті з хаосу народжується космос, якому деміург додає зроблену форму сфери. Космос з'являється як жива гармонічна істота, що включає у свою структуру божественний Розум, Світову Душу і світове тіло.

Яким же чином людина, згідно з концепцією Платона, може прилучитися до ідеального світу, у надії досягти бажаного блага? Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло і душу. Сутність людини - розумна душа, а тлінне тіло - «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, досконалих, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну з ними природу і тому може пізнавати істинне буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом зі Світовою Душею, то вони мають начало, не доступне смерті, як недоступно смерті все те, що безпосередньо зроблено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини важке, тому що воно припускає обмеження тілесних задоволень. Поряд з розумною має місце і нерозумна частина душі, що підрозділяється на афективну (емоційну, жагучу) і таку, що чуттєво-жадає, тісно пов'язану з плотськими бажаннями.

Якщо в душі людини переважає розумна її частина - людина прагне до вищого блага, до справедливості і правди; такі філософи. Якщо більш розвинена афектна частина душі, то людині властиві хоробрість, мужність, уміння підкоряти, прагнення обов'язку; такі стражі, і їх набагато більше, ніж філософів. Якщо ж переважає «нижча», що жадає частина душі, то людині слід займатися фізичною працею - бути ремісником чи селянином, і таких людей більшість.

У діалозі «Федон» Платон говорить про те, що якщо душі ведуть спосіб життя, винятково пов'язаний з тілами, пристрастями, прагненнями і насолодами, то в момент смерті вони не зможуть цілком відокремитися від тілесного. Тому такі душі бродяжать якийсь час, кружляючи навколо могил, подібно примарам. Ті ж душі, що жили за законами чесноти, втілюються в тілах цілком гідних людей чи симпатичних тварин. Кращі душі дістаються шанувальникам мудрості і краси, музи і любові, а гірші попадають у тіла тиранів.

Ґрунтуючись на цій логіці міркувань, Платон побудував проект ідеальної держави подібної до піраміди: у ній правлять філософи (причому вони повинні навчатися до 30-літнього віку), сторожі охороняють порядок, а робочий люд працює... Платон говорив про суспільну власність, про те, що вихованням дітей повинна займатися держава, а не родина (яка виявлялася непотрібною в ідеальній Державі); про те, що індивідуальне належне підкориться суспільному: «Людина живе заради душі держави»... Державні структури сучасних Платонові Афін були зовсім іншими, і цей проект по праву можна назвати утопічним; але історичний парадокс полягає в тому, що соціальні утопії мають тенденцію збуватися...

Деякі сучасні мислителі, зокрема К. Поппер, вважають, що в працях Платона про державу закладені основи теорії тоталітарної держави, що знайшли практичну реалізацію в ХХ ст. у фашистській Німеччині і СРСР.

Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування душею тих ідей, які вона споглядала, перебуваючи в піднебесній сфері. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного піднебесного існування начебто закладені ідеї Блага, Краси, Співмірності, Справедливості й інші. Призначення людини - у тому, щоб пригадати те, що вже було побачено (її душею), але виявилося забутим, витиснутим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина повинна шукати і пізнавати, тобто згадати все істинне, досконале і прекрасне, до чого була залучена її розумна душа. Пізнання-пригадування виявляється і моральним очищенням. Збіг у самозбагненні, самопізнанні Істини, Добра і Краси призводить людину до досягнення Блага.

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка (doxa), що займає проміжне положення між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання Платон підрозділяє на просту уяву і на вірування, а наукове знання - на математико-геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (noesis).

Мистецтво, за Платоном, не тільки не розкриває істину, але і ховає її. Риторика є відверта фальсифікація істини, що безсоромно використовується політиками і демагогами. Лише філософія, як безкорисливе і діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй згадати своє споконвічне буття серед мудрих і прекрасних богів.

5. Філософія Аристотеля: «метафізика», гносеологія, логіка, вчення про душу

Аристотель зі Стагіра (384-83 - 322 рр. до н.е.) - мабуть, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, що синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці по різних дисциплінах: логіці, фізиці, психології, етиці, політології, естетиці, риториці, поетиці і, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Він не тільки відкрив нові предметні області пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтування знання, але і затвердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення в цілому.

Вісімнадцятирічним юнаком Аристотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років він засвоював ідеї і принципи філософії Платона. Аристотель був найобдарованішим учнем Платона і не випадково вчитель, оцінюючи його здатності, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Аристотелю - вузда». Аристотелю ж приписують висловлювання «Платон мені друг, але істина дорожче», що досить точно відбиває відношення Аристотеля до філософії Платона: Аристотель не тільки захищав її в суперечках з опонентами, але і критикував її ключові положення. Аристотелю виявилися далекі як містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою, так і міфопоетична, метафорична мова діалогів Платона. Крім цього, Платон був байдужий до емпіричних джерел знання. Аристотель, навпаки, був одержимий пристрастю до всякого роду збирання емпіричних фактів і їхньої класифікації. У результаті філософський дискурс Аристотеля виглядає більш строгим у понятійно-категоріальному плані, ригористичним і завершеним. Платонівська манера міркування в ході відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Аристотель здійснює філософську діяльність в іншому жанрі і вибудовує власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона і насамперед, її ядро - теорію ідей.

У головному філософському трактаті «Метафізика» (термін «метафізика» з'явився під час перевидання аристотелевських творів Андроником Родоським у I столітті до н.е.; буквально означає «те, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, не залежне від існування чуттєвих речей. Аргументи Аристотеля такі: по-перше, ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них по змісту. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого, чим вони відрізнялися б від відповідних їм чуттєвих речей. Наприклад, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-якого відношення між ними. По-третє, на думку Аристотеля, Платон впадає в протиріччя, коли розглядає взаємини із самими ідеями подібно відношенню загального до частки, і в той же час ідеї в нього виступають як сутності буття речей. Однак та сама ідея не може одночасно бути і субстанцією, і несубстанцією, Аристотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Крім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини») необхідно допустити існування ще однієї (що піднімається над ними) «ідеї» людини. Ця «ідея» охоплює загальне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною. Вона і є «третя людина». По-четверте, відокремивши ідею, відносячи її до світу вічних сутностей, що відмінний від мінливого світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Аристотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі і руху. У підсумку Аристотель робить висновок про те, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон зі своєю теорією ідей, полягає в абсолютному відокремленні загального й одиничного й у протиставленні їх один одному.

Кожна одинична річ, за Аристотелем, є єдність матерії і форми. Але на відміну від ідей Платона, незважаючи на свою нематеріальність, форма не є деяка потойбічна сутність, що ззовні приходить у матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Аристотель намагався перебороти прірву між світом речей і світом ідей. На думку Аристотеля, у межах почуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до співвідносної їй форми, від форми - до співвідносної їй матерії. Існують же лише одиничні речі - індивідууми, це і є буття.

Онтологія (метафізика), за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. Їх чотири:

· причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, з якої виготовляється та чи інша річ, наприклад, срібна чаша;

· причина формальна - форма, образ, який приймає цей матеріал;

· причина цільова - ціль, наприклад, жертвопринесення, яким визначається форма і матеріал потрібної для нього чаші;

· причина діюча, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібних справ майстер.

Перші дві причини є форма (сутність) і матерія, що утворюють усі речі. Третя причина - фінальна, цільова - є, мабуть, найголовніша, тому що додає речі закінченість, визначеність, якість. Завдяки «розбірливості, яка збирає» майстра, що з'єднує три причини, срібна чаша здобуває остаточну готовність.

Друга задача онтології (метафізики) - з'ясувати питання про першопричини буття як буття, у всій його універсальності і тотальності. За Аристотелем, буття має кілька значень. Усе, що не є чисте ніщо, по праву входить у сферу буття (як чуттєве, так і умоосяжне). Множинне і різноманітне за смислом буття Аристотель класифікує по чотирьох групах:

буття як категорії (чи буття в собі);

буття як акт і потенція;

буття як акциденція;

буття як істина (небуття як неправда).

Категорії представляють головну групу значень буття. Категорії, за Аристотелем, це не поняття, а роди - чи розряди - буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще. Таких категорій 10: субстанція (чи сутність), якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, володіння, спокій. Категорія сутності у філософа різко відділена від інших, тому що, говорячи про сутність, ми відповідаємо на запитання: що є річ?, а не на питання: яка ця річ (якість), як велика вона (кількість) і т.д. В Аристотеля два критерії сутності: 1) мислимість (пізнавана в понятті) і 2) «здатність до окремого існування». Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише одиничне має самостійне існування беззастережно», але одиничне не задовольняє першому критерію - воно не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Аристотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під «сутністю» він розуміє не одиничну річ (вона невизначена), не рід речі (він самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до одиничного, що майже з ним зливається. Це і буде пошуковою сутністю, названою в «Метафізиці» «суттю речі», чи «суттю буття речей».

Друга група значень буття - потенція й акт - споконвічно взаємовважають один одного. Наприклад, є величезна різниця між сліпим і тим, хто, будучи зрячим, закрив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції, і лише закривши очі, має її актуально.

Третя група - буття як акциденція. Це буття випадкове і непередбачуване, тобто такий тип буття, що істотно не пов'язаний з іншим буттям (чиста випадковість, наприклад, що я стою, чи що я блідий).

Четвертий смисл буття - буття як істина. Він належить людському інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина), чи як не відповідні їй (неправда).

Перші дві групи значень утворять предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії і форми, що дає підставу окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція - Першооснова, вічний двигун, Бог. Бог для Аристотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні». Він не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Яким же чином бог (першодвигун) приводить усе в рух, сам залишаючись нерухомим? Вічний двигун виступає не як діюча сила (по типу тієї, яка веде майстра, що створює чашу зі срібла), а як «causa finalis» тобто цільова причина: бог притягає, рухаючи до досконалості. Світ, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був хаос. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди був таким, який він є.

Буття як істину вивчає логіка. Аристотель вживав термін «аналітика», що означав метод, за допомогою якого ми витягаємо з деякого висновку елементи і передумови, і, отже, розуміємо, наскільки воно обґрунтоване і виправдане. Аристотель думав, що цей прийом присутній у будь-яких умовиводах (силогізмах), тому в розробленій їм класифікації наук логіка не виділяється як особлива дисципліна, вона як інструмент орган використовується всіма науками.

Науки Аристотель розділив на три групи:

· теоретичні науки, тобто ті, котрі ведуть пошук знання заради нього самого, - метафізика, фізика, математика, психологія;

· практичні науки, що домагаються знання заради морального удосконалювання, - етика і політика;

· науки продуктивні (творчі), ціль яких - знання заради творчості, - риторика і поетика.

Найзначнішими і ціннішими є, по Аристотелю, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафізиці. Абсолютна цінність філософії полягає в тому, що вона не переслідує практичні утилітарні цілі, є самодостатнім знанням. У цьому пункті Аристотель залишився вірний платонівській традиції.

Філософія Аристотеля завершує той період розвитку античної філософії, що іменується класичним і є фундаментом усієї європейської філософії.